За вікном знемощіле зимове сонце покво́лом уставало над темними дахами Конвітума, цієї доволі похмурої частини Седіолана, населеної переважно абшитованими вояками. У кімнаті було холодно. Груба, викладена ясно-зеленим кахелем з силюетами оленів, зовсім вистигла. Лютий почався з незвичних для столиці Діямантової імперії морозів, які вночі сягали заледве не до восьми градусів. Вузципілон лежав на розхряпаному залізному ліжку, вкритий трьома облізлими вовняними коцами і дивився на оленячі табуни (на кожному кахелі їх було по сім), які мчали вріжнобіч. «Куди вони біжать, від кого тікають?»- думав він. Йому не хотілося вставати. І не тому, що лінувався чи боявся дрижаків. Просто він уже багато років, відколи покинув військову службу, жив винятково теперішнім днем – без плянів на майбутнє, без жаги щось досягти, здобути, кимось стати, без сподівань, без мрій, без будь-якої ціли. Втім, це не перетворило його в нечутенну колоду, та й не дуже згнічувало серце. Адже, не бачачи нічого, що би його надихало, не розглядаючи як вартісну жодну царину людської діяльности, він не почував, та й не міг почувати себе ні нещаснішим, ні щасливішим за инших людей. Рівною мірою не розглядав і своє непередбачуване, безцільне, позбавлене сенсу існування як неслушне, взагалі не мав виразної думки про своє життя, ніяк не оцінював його. Він не знав, яке воно: добре чи погане, правдиве чи фальшиве, правильне чи неправильне, як і не уявляв, яким би мало бути добре, правдиве і правильне життя. Не відаючи, як належить жити, повен сумнівів і суперечливих поривів Вузципілон просто здавався на ласку стихії, першим-ліпшим по́вабам, хвилинним по́хапам, прагненням, схильностям, а також, певна річ, плинові щоденних, хоч і не вельми обтяжливих побутових клопотів, узадоволяючи мінімальні потреби тіла. Тож більшість часу збавляв у звичайному байдикуванні – робив те, що баглося: годинами тинявся вулицями, блукав у натовпі перехожих, роздивлявся вітрини крамниць, гуляв за містом на пустирищах, на полях, де зазвичай сіяли сочевицю або овес, на лугах і луках, на всипаній кімберлітовим щебенем набережній Седи, иноді нікуди не йшов, залишався вдома, щось пробував читати, здебільша повісті про пригоди мореплавців, бувало, що брався за поезію, зчаста деклямував вірші вголос, особливо Мереаґафо́са, свого улюбленого поета, а то й просто стояв і дивився у вікно, стежив за пішохідцями на тротуарах, каретами, повозами, автами, які проїжджали вулицею, потім ходив по кімнаті, раз за разом наспівуючи перший куплет жартівливої пісеньки зі своєї рідної Егіни «Біда, в кого жінка бліда, а в кого, як калина, то й то лиха година», зупинявся, сідав за стіл, тарабанив пальцями по потрісканій буковій стільниці, зводився на ноги і знову міряв кроки від дверей до груби, мугикаючи пісеньку…
Та було одне таке собі заняття, якому він віддавався незмінно з дня на день уже багато років – уважно, з певним навіть зачаро́ванням спостерігав за всім, що відбувалося довкола нього і в ньому самому, споглядав за кожною думкою, образом, порухом памяти, почуттям, бажанням, побіжною схотінкою. Його очі, коли наснага споглядати це все була особливо гостра, завше набирали гарячого як грань полиску і наче запитували: «Що це, що це, що є це все?» Та відповіди не було. Розум його мовчав, онімілий і безрадний.
Ось і зараз Вузципілон лежав, закутаний під саму шию, і дивився на грубу, не ворушився, відчуваючи, як холод скобоче його вуха, ніс, щоки й пальці на ногах. Треба було вставати, сипонути в захололе жаро́вище одну дві шполи вугілля й розпалити вогонь, але він не квапився і знай глядів, глядів, глядів на блискучі фіґурки оленів на кахлях, і не міг відірвати очей – і олені, і кахлі, і груба здавалися йому такими незвичними, такими пречудни́ми, наче ніколи раніше не бачив їх.
Зі стелі із запилюженої лямпи під округлим бляшаним дашком знялася велика чорна муха і з дзижчанням хряснулася на підлогу, де валялися брудні шкарпетки, капець з протертою до дірки підошвою (другий, вочевидь, був під ліжком), половинка цибулини і помята газета «Звізда імперії» із засадистим заголовком, що сповіщав: «Гільметій Вокабулес усунувся від справ. Що буде з його гігантським концерном?»
Вузципілон повернув голову. Муха на підлозі не рухалася. «Невже здохла?!»- здивувався він і вмах устав з ліжка. Одягся. Підійшов до столу. Там стояло горнятко з недопитою вчора кавою, чорна поверхня її взялася льодком. «Мушу сьогодні втеплити вікно, дме з нього несамовито»,- подумав. Потім ступив до пощербленого умивальника і став умиватися. З мідного крана вода текла тоненькою цівкою і була така холодна, що аж ломило пальці. Витерши лице, він глянув у дзеркало і йойкнув – дзеркало було тріснуте навпіл, довга майже непомітна прямовисна шкалубина тяглася від верхньої деревяної рами до нижньої. І тут Вузципілонові наче свінуло в голові: він згадав, що сьогодні сьоме лютого, день його наро́дин - йому добігло сімдесят. «Це мусить бути якийсь знак, не може, щоб дзеркало трісло просто так»,- прошепотів він.
Уполудне, пообідавши смаженою картоплею з квашеними огірками і випивши горнятко кави, Вузципілон вийшов з дому і рушив на набережну Седи. Ріка зустріла його непривітно, була похмура, заглиблена в себе. У темній воді то тут, то там пливли крижини, великі, вкриті снігом, менші і зовсім малесенькі. На великих подекуди сиділи мартини, які зчаста підстрибували, елеґантно змахуючи попелястими з чорними кінчиками крильми, злітали в повітря і знову опускалися на свої плавучі острівці. Вся водна просторінь аж до далекого протилежого берега, де в імлі вирисовувалося нескінченне громаддя будинків, палаців і храмів столиці, була вкрита поодинокими білими латками. І жодного теплопла́ва, шкуни з косими вітрилами, бота чи навіть патрульної каноні́рки не було видно. Седа наче струсила з себе все зайве, штучне, зроблене людьми, й воліла постати у своїй первозданній сутності.
Вузципілон зупинився і довго дивився на ріку. Його очі нічого не шукали, його серце нічого не прагло відчути, його розум нічого не силкувався зрозуміти, його тіло нічого не прагло запопасти, всі частини його єства були спокійні, тихі, уважні, і він бачив ріку всю водночас і до найменших дрібниць – і воду, яка текла незворушно, без по́квапу до Гіяцинтового океану; і закутий у бетон берег, у якому не вчувалося найменшого ремства на долю бути в безрусі; і крижини, які пливли, задерикувато виблискуючи краями, байдуже що знали про свій скорий кінець; і розкішні мартини, тьмаві зверху і сліпуче-білі на підгорлі та череві, такі вабливо-невідпорні в своїй певності цьогочасної хвилини, мовляв, їм подарована вічність; і ледь позначений рожевим туман там далеко на тому березі; і ясне небо без жодної хмарки; і сонце вгорі, відсторонене, недосяжне, яке яскраво осявало ріку, але не гріло. Він дивився на все це, бачив усе це, і не знав, чому дивиться і навіщо бачить. Разом з тим не міг не дивитися, щось нездоланно манило його, притягало, хвилювало. І що́ було це «щось»?
-Прогулюєтеся, пане чотар?- чийсь неприємний скрипучий голос пролунав поряд.
Вузципілон обернувся. Перед ним стояв низенький сивий дід у зашмульганій шинелі з полковницькими погонами і посміхався. Його посмішка була схожа радше на вишкір трупа у морзі - така вона була позбавлена життя.
-Полковник Емануїл,- відрекомендувався дід, злегка схиливши голову. Він спирався на бамбукову палицю з бурштиновою бамбулькою, такою великою, що палиця скидалася на булаву з невміру довжелезним руківям.
-Так, я тут часто гуляю,- відказав Вузципілон і, назвавши своє ймення, додав:
-До ранґи чотаря мене вивищили при виході на демісію. А починав службу простим леґіонером у Двадцять сьомому леґіоні Шостої імперської армії. Брав участь у Великій північній війні, потім у багатьох инших воєнних кампаніях...
-Знаю, я також воював у північних провінціях, командував береговою артилерією в Дощовій затоці.
-Так?- Вузципілон весь аж стрепенувся.- То це ваші зу́хи обстріляли торговельний бриґ «Астра» в січні 7256 року, прийнявши його за ворожий корабель?
-Був такий туман, що хоч око виколи. Всі чекали атаки королівської фльоти з моря. От я й наказав пальнути,- полковник Емануїл спохмурнів.- Війна, бачите... тут не до жартів...- прохарамаркав він і, закашлявшись, сплюнув на землю величезний жовтавий згусток.
Він ще щось говорив, але Вузципілон його вже не слухав, притьма кинувся геть. Ішов сягнистими кроками все далі і далі по набережній, наче праг утекти від жахіття, яке хотіло його поглинути. Нічого не бачив: ні ріки, ні крижин, ні мартинів, ні берега, ні ясного неба, ні сонця. Весь був занурений у минуле, в память, у спогади про своє перше і єдине кохання – Моавіту, яка сорок два роки тому загинула в Дощовій затоці на бриґові «Астра». Корабель помилково обстріляла імперська берегова артилерія, і єдина, хто загинув на судні, виявилася його кохана. А тепер з’ясувалося, що цей старезний дід, який неспогадано з’явився на набережній і так недоречно відірвав його від споглядання ріки, дав тоді фатальну команду стріляти. Вузципілон тікав від нього, від своєї пекучої кривди, від образи, від розпачу і болю, від ненависти і нездоланної жаги роздерти старого на шкамаття.
«Моавіто... дівчинко моя... кохана... єдина... Ти залишила мене в цьому світі самого. З твоєю смертю все закрилося для мене. За чотири десятки літ я так і не знайшов собі пари, і вже не знайду – життя моє добігає кінця. Мені сімдесят... Скільки ще? Пять, десять, пятнадцять років? Цей біль... він тримає мене, наче цупке сизалеве сило. Ти – мій біль, і ти моє сило... Невже ніколи не збавлюся твоїх ніжних і разом з тим міцних обіймів з потойбіччя. Благаю, відпусти мене, не муч... Дай бути з живим, з тим, що є, з єдиним, що ще маю, воно велике і прекрасне, і тільки воно дає мені наснагу й радість, тільки в ньому знаходжу розраду, не відлучай мене від цього живлющого трепету, цього вічно свіжого нурту без початку й кінця, єдиного, що, певно, тільки й існує. Та ба, ти не чуєш мене, кохана, ти кличеш до себе, в минуле, до мертвого, до того, чого нема. Адже ти всього-на-всього думка, спогад, мана. Так, я знаю це, розумію, та проте, та проте... вигарбатися зі світу тіней, де ти перебуваєш, я не годен, то тут, то там він хапає мене, тягне до себе в свої мертвущі нетрища. Невже так буде зі мною до скону, невже це Небо прирекло мене бути розпятим між буттям і небуттям?!»,- такі думки вирували у Вузципілоновій голові, аж поки ноги не привели його до старого всохолого лавра.
Це було його улюблене дерево, до якого продовж років приходив він і втішався смарагдовою зеленню листочків, дрібними жовтими з зеленим відтінком квіточками, синіми плодами, схожими на маленькі яєчка, грубезним потрісканим стовбуром, з якого лущилася кора, і чудернацько покрученим гіллям, яке стирчало свавільно, без будь-якого ладу. Колись, ще сім років тому лавр, хоч і майже весь всох, та ще на окремих гілках випускав свіжі пагони з зовсім мацюпким листям. Та тепер на ньому зелени не було ніде. Дерево померло. Проте сухе і далі стояло на пустирищі – самотнє і горде у своїй смерті.
Вузципілон звів голову і вмить прийшов до тями – перед ним був лавр, всохлий лавр, і він був пречудовий, сяючий у зличнотах того, в що перетворився. Вузципілон дивився на нього, бачив його і був ним. І світ тіней, світ памяти про минуле щез як пусте мариво зі всім своїм сумяттям і скорботою, щез, щоб колись неждано-негадано знову прийти і мучити Вузципілона. Втім, хто знає, може, якогось дня цей мертвий світ щезне безповоротньо і вже ніколи не зможе мордувати його!
Немає коментарів:
Дописати коментар