У дитинстві я дуже любив бабуню Рисю, просто не відходив від неї, хай що вона робила – чи вишивала на пошивках, простиралах і наковдерницях куншто́ві вензлі з літерою С (з неї починалося її прізвище); чи сідала за бюрко, де лежали ясписовий каламар, ручки з металевими перами, олівці, ґумки-стирачки, скріпки, валик бібу́ли, стосик синявого паперу, й писала листа в Арґентину до сина Романа, колишнього вояка дивізії СС «Галичина»; чи на кухні, розстеливши на столі газету, просіювала риж від остюків; чи читала книжку, напівлежачи на зручному плетеному кріслі; чи йшла надвір прополювати грядки з морквою, петрушкою, пастернаком і цибулею; чи й просто милувалася червоними й білими рожами на фронті будинку тощо. В такі хвилини я докучав їй усякими каверзними питаннями, яких у мене було тьма-тьменна, наприклад, чому буськи ні не співають, ні не кричать, як инші птахи?, як народжуються діти?, через що застрілився мій дід Миколай у сорок девятому?, чому Бог, хоч сам невидимий, зате всіх бачить?, на що бабуня завше сердилася і відповідала однією і тією ж фразою: «Ото ще мені пан Цікавський! Виростеш, узнаєш!».
Иноді вона розповідала всякі захопливі історії зі свого життя — про війну; про «перших і других руских»; про німця-конвоїра, який мало не застрілив її, коли вона заступилася «за молоду жидівочку з дитятком на руках»; про «ОУН і нашу партизанку»; про напад боївки Ґриса на тюрму НКВД у містечку Б., де ми жили; про російського полковника Буравльова, який на її питання «що таке комунізм?» відповів: «Это всё только на бумаге!».
Втім, у історіях бабуні Рисі були ще й «чуда», містичні випадки, які не просто захоплювали, а змушували мене тремтіти з жаху, проймаючи усе моє дитяче єство, і я на якийсь час перетворювався на мертву річ, яка не могла ні думати, ні говорити, ні рухатися. Я наче захворівав. І мама з бабунею (тато з того всього тільки сміявся!), не могли взяти до тями, «що ж то сталося з бідною дитиною? Чого воно, сердешне зрапта ціпеніє й не годне й слова вимовити?». Може, вони би й укмітили, що це на мене так упливають бабунині «чуда», та ба, знерухомлення поймало мене не відразу, не в сам момент оповіди, а набагато пізніше, коли я залишався сам і моя уява повязувала почуте з чимось реальним, що було перед очима. Це могло бути будь-що, що хоч трохи нагадувало предмети чи картини, які запали в память. Тож достатньо мені було, скажімо, у вечірніх сутінках побачити на ясені у дворі за будинком чорного дрозда, як я вмить згадував про крука, який колись своїм зловісним криком попередив бабуню не сідати на сусідового воза, що потім і врятувало її від вірної смерти. І цей дрізд тут же перетворювався для мене на провісника біди. Я стояв переляканий перед дверима дому, де мене чекали батько-мати, і не міг змусити себе переступити поріг. Або ж неждано-негадано впадала в очі фляшка на столі, і переді мною негайно виринало з памяти «чудо», яке сталося із порічковим вином. У трьох бутлях воно чомусь скисло, а в четвертому ні. А все, як запевняла бабуня, тому, що «твій безбожник тато не дозволив мені прочитати «Отче наш» над бутлями, коли їх закорковували й заливали воском». Над четвертим вона, мовляв, прочитала тайкома молитву, і тому вино в ньому не скисло.
В містечку Б. всі були переконані, що «ви́на псує Каська Охабле́на», яку мали за відьму. «Але до трунків, замовлених молитвами їй зась — зразу руки покрутить»,— авторитетно пояснювала бабуня. Якось я навіть підслухав, як стара пані Поморська, наша сусідка, муж якої помер після катувань в «енкаведе», розповідала їй, що Каська по ночах літає на цвинтар й викопує мерців для якихось своїх шпетних забав. Тож не дивно, що мене міг огорнути жах навіть від звичайної фляшки на столі, бо вона нагадувала про ті «чуда» з вином і про ту Каську.
Так, бабуня Рися таки була для мене найрідніша душа. Ні з мамою, сердечне тепло якої я відчував, але яка вся в домашніх клопотах ніяк не могла багато приділити мені уваги, і ні тим більше з татом, відстороненим, відчуженим від усіх, який весь час тримав мене на відстані і уникав щиріших розмов зі мною, я не був такий близький, як з бабунею. Я довгий час навіть не знав, що повне її імя Ореста, а прізвище не просто Скобало, як в покійного діда Миколая, а Скобало-Комарницька, себто писалося через розділку й у другій частині містило бабунине прізвище з дому. Вона завжди аж до переїзду нашої родини до Києва була для мене просто бабуня Рися. І я довго не міг звикнути до цього холодного, чужого, як мені здавалося, імени Ореста.
Памятаю, я малий, не тільки бабуню любив, а й слухався й довірявся їй у всьому, вона була для мене найвищий авторитет і єдина могла розрадити в прикрощах, заспокоїти, розвіяти страхи, вселити віру. Тож я завше був по її руку, особливо, коли між нею і татом вибухали суперечки про Бога, зчаста брутальні, бо тато не вірив ні в що і дозволяв собі висміювати і реліґійні свята, і церкву, і священників. Я в такі миті його ненавидів. А одного разу, коли він назвав воскресіння Ісуса «маячнею прибитих у цвіту», навіть кинувся на нього з кулаками, що викликало в тата лише дурнуватий сміх — він схопив мене за руки й тримав підвішеного у повітрі доти, поки я, безпорадно сіпаючись вусебіч, не залився слізьми з безсилої люти.
А ще я обожнював бабуню Рисю за те, що вона всюди, де не йшла, брала мене зі собою: чи то на базар, де ми купували ягоди, білі гриби, иноді курку на зупу; чи то в бакалію, якщо треба було купити цукор, якісь крупи, борошно, олію, чай, цинамон, перець, мило, сірники тощо; чи то до худої як тріска кравчині Соснихи, в якої був кумедний білий пудель, з ним я залюбки бавився, поки тривала примірка; чи то на службу Божу до церкви Вознесіння, де мені було аж-аж-аж як нудно, проте я все одно радо йшов туди з бабунею; чи то на гостину до панотця Бузукевича, опасистого дідка з кумедною голомозою головою, який прийняв православя, але все одно вважав себе греко-католиком; чи то до бабуних давніх приятельок, старенької пані Сіверчукової, що жила на сусідній вулиці, або до такої ж старенької пані Демус, що мала хату аж на Затятичах (так називалася ця частина містечка) і пересувалася на стільці з коліщатами; чи то на кладовище, щоб прибрати, почистити від хабаззя й покласти букет білих ґеорґінь на гробницю діда Миколая, там я залюбки вештався серед хрестів та могил, читаючи ймення небіжчиків і їхні епітафії, одна з яких й досі перед очима — «Що буде по мені? Квіти навесні, зозуля в гаю, восени яворове листя»; чи то коли бабуня брала мене на вечірні про́хідки вулицями нашого містечка, яке мені здавалося магічно чарівним, хоч насправді було нічим не примітним, таким, яких багато на Галичині. Ці прохідки завжди були безцільні, мали якийсь ритуальний характер, смислу якого я не розумів, однак, прогулюючись з бабунею, ніколи нічого не розпитував, позаяк скорботний вираз її лиця свідчив, що ніякої відповіди не буде.
Втім, найбільше я тішився, просто шаленів від радости, коли бабуня брала мене до Львова, і ми ходили в театр, найчастіше на балет. Це для мене була вершина щастя. Адже ми спочатку півтори години їхали поїздом і я міг з вікна споглядати краєвиди безкраїх полів, узвиш, порослих чагарниками, лісів листяних і соснових, зелених гаїв на верхівях високих пагорбів, маленьких блискотливих рік, людських осель, то поодиноких, то тісно скупчених одне біля одної, а потім, уже у Львові, ще плуга́нилися грімкотливим трамваєм тісними вулицями серед високих камяниць з численними маґазинами, розмаїтими закладами, рестораціями і кавярнями, вздовж яких по вистелених плитами хідниках сновигали юрми людей. Я впивався всім, що бачив, і навіть забував питатися щось у бабуні, бо з’являлися все нові й нові о́брази й картини, які вмах витісняли попередні. В театрі я сидів на мякому стільці наче загіпнотизований, прикипівши очима до всього, що відбувалося на сцені — особливо заворожували мене танцівниці, їхні зграбні фіґури в коротеньких спідничках, легкі витончені рухи, плавкі підстриби, несподівані оберти, мерехтливе дріботіння ніг, сягнисті й ґраційні, наче в невагомості, кроки, завмирання на місці в чудернацьких позах, промовисті за́зори руками чи ногами, а найбільше це дивовижне вертіння на одній нозі, яке перетворювало балерину на щось нереальне, на якесь неземне створіння у вигляді дзиґи, яка нескінченно довго крутиться.
Пізніше, коли я став старшим, моє ставлення до бабуні Рисі значною мірою змінилося, я з гіркотою раптом відкрив для себе, наскільки вона зашкарубла й відстала в багато чому. Її впертість і дрібязковість дратували мене, а фанатична припнятість до непорушних реліґійних постулятів бувало й обурювала. І разом з тим (і це мене неабияк дивувало), вона виявляла в деяких складних обставинах чималу розсудливість, також щирість, чуйність й великодушність до инших, а иноді раптом якусь цілком дитячу наївність, що аж ніяк не личила її поважному вікові. Я не розумів, як могло в ній поєднуватися все це. Хай там як, але бабуня Рися з певного часу перестала бути для мене таким авторитетом, як у дитинстві, я більше не сповіряв їй ні своїх радощів, ні смутків.
Проте це не означає, що між мною і бабунею повністю перервалася душевна полученість. Я час від часу заходив до її покою і розмовляв з нею, але це вже були не ті розмови, їм бракувало колишньої безпосередности з мого боку, живої загари і, головне, зачудованости її розповідями, як бувало раніше. Тепер я просто цікавився тими чи иншими фактами з її життя, і не більше. Втім, вона завжди була рада мене бачити. Иноді дорікала мені, що я зовсім її забув «й цілими тижнями не викрою й часинки, аби поговорити з рідною бабунею, яка так тебе любить і яка від маленького ви́носила тебе на руках». Мені було прикро слухати ці докори, бо в глибині серця відчував, що вони великою мірою не позбавлені слушности.
Цього року бабуня Рися часто слабувала, иноді по кілька днів лежала на своєму широкому, купленому ще за «цісаря Франца-Йосифа» ліжку з високими бляшаними побічницями, пофарбованими й штудерно оздобленими орнаментом з химерних кружалець. Правда, той орнамент настільки потьмянів від років, що мало що можна було розібрати. Недомагання її почалися ще минулоріч. Тоді якраз приїжджав до Києва мій друг Мусій Еспіна зі своєю нареченою Дозею, і бабуня не вийшла привітатися, бо занедужала й не покидала свого покою. Відтоді минув рік, вельми гіркий рік для мене, бо я назавжди розсварився зі своїм другом через ту Дозю, фатальну дівчину, в яку я так неспогадано закохався і яка врешті не дісталася ні мені, ні йому. І от бабуня з того часу щораз частіше й частіше хворіла. Цього року в березні їй добігло вісімдесят сім, тож моя мама переживала і казала батькові:
-Антоне, послухай, мама може кожної хвилі померти. То деколи й ти до неї заглянь, що там з нею.
-А що я можу? Я інженер, не лікар, Ґеню,— тато відвертав очі й дивився кудись убік.
-Ти з тими своїми кресленнями зовсім зчучверів, уже, чей, і серця не маєш у грудях,— злилася мама.
-Та добре, добре, гляну,— бурмотів тато.— Але ж ти знаєш, як вона мене ненавидить.
-Та ні, то ти її ненавидиш!— вигукувала мама й, махнувши розпачливо рукою, йшла геть.
Мати й до мене зверталася, аби приглядав за бабунею. Казала:
-Не бери приклад зі свого тата, який усе життя тільки й думає, що про себе. Та ж не може хата триматися тільки на мені й твоїй сестрі Варусі. Трохи й ти поможи, подивися за бабунею.
-Та я дивлюся, кривився я.
-Треба не тільки зазирнути до покою і сказати «добридень», а й зайти, поговорити з бабунею. А тебе цілими днями й вдома нема. Тепер, коли професор Скандій таки домігся свого, й тебе відрахували з університету, ти маєш повно часу. То де пропадаєш з ранку до ночи?
-Я не мушу звітуватися перед тобою,— роздратовано буркав я.
-Що ти, що тато,— скрушно зідхала мама,— ото ще хтось матиме на свою шию.
Я в глибині серця розумів, що правда таки за мамою. Але останнім часом на мене звалилося стільки бід, що я не знав, як з тим усім дати собі ради. «Не встигла загоїтися рана через цю безглузду сварку з моїм найкращим другом Мусієм Еспіною, як на тобі — в лютому мене ще й вигнали з університету, і то з третього курсу. І все через того падлючого Скандія. Щоб він здох! А тепер ще й Люба зі своїми вибриками. Ну, що її підштрикає? Все ж було добре чотири місяці. Зустрічалися в гуртожитку в кімнатці того пришелепуватого Змурща.., мало не щодня бачилися.., була всім задоволена, а потім почалися кваси… якісь претенсії, звинувачення… І от сьогодні ще й лист від неї: «між нами все скінчено». Чому? Навіщо? Тільки-но запізнав смаку в любощах, і на маєш!. Одна прикрість за другою! А тут ще й мама напосідає: бабуня потребує уваги...»
Бабуня Рися, хоч і підупала на здоровї за останній рік і бувало не раз лежала по кілька днів на ліжку, але це ніколи не тривало надто довго — на третій-четвертий день сили поверталися до неї, вона вставала, одягалася за мисливо розмальованим параваном, причісувала своє вже зовсім біле і коротко обрізане волосся, оберталася до невеличкого вівтаря з іконками, запалювала лямпадку з пахучою гісоповою олією, хрестилася, тоді, відімкнувши ключиком, відчиняла дверцята шафи і, наливши до невеличкого кришталевого келишка руму, зовсім мало, лише на денце, похіпко випивала і знову хрестилася. По тому брала великого льняного рушника з чорною сливко́вою вишивкою, виходила з покою і, покволом ступаючи по навощеному паркеті, йшла до лазнички. У покої, а внезабарі і в коридорі, бо двері вона залишала відчиненими, розстелявся дивовижний аромат, який не сплутаєш ні з чим. Це був запах руму, дуже дорогого, якого моєму татові десь удалося роздобути кілька років тому спеціяльно для бабуні. Вона, скільки себе памятаю, заживала тільки цей вид алькогольних трунків – «рум мій єдиний лік на серце», як казала. За цим на диво охвітним пахотом усі в помешканні безпомильно довідувалися, що бабуні полегшало. Моя мати тут же прудко прискакувала до неї і, обережно підтримуючи за руку, допомагала дійти до лазнички, де вже у ванну лилася гаряча вода на купіль. При тому вона не переставала радісно торохтіти:
-Я мамі казала, що це мине… казала… так, так… Мама має ще досить пристойне серце, як на свій вік… Та й аналізи не такі аж погані… Вчора дзвонив доктор Риженко… Але мама має дуже вважати на себе… Розуміє мама?
-Ґенцю, смерть приходить, коли сама собі знає,— ледь чутно ворушила бабуня своїми безкровними тонкими губами.
Та моя мати не слухала і торохтіла далі.
Зізнаюся, що той лист від Люби мене зовсім вибив з колії. Нікуди не хотілося йти, нікого не хотілося бачити. Тож я з дому не виходив, сидів у себе в кімнаті, охоплений гнітючими думками. Життя для мене раптом потьмяніло і втратило сенс. «Ну що це таке? Чому я маю так залежати від чужої волі? Що́ в цій Любі таке, що не можна знайти в иншій дівчині? Якщо вона не хоче мене, то чого я мучуся? Познайомлюся ще з якоюсь. Ну так, дуже тобі легко знайомитися! Ану бери, знайомся. Куди підеш? До кого? Отож-то! Нема до кого і невідомо, чи буде. А тим часом сиди і вий, як голодний собака на місяць у холодну ніч!»
З такими думками і таким важким настроєм я і збавляв час. То лежав на канапі без руху, то сідав і вкотре перечитував Любиного листа, то зривався на ноги, щоб зателефонувати до неї й благати про зустріч, то зупинявся, кидаючи слухавку, так і не набравши номера, знову лягав, брав якусь книжку, але тут же клав її на місце, бо не годен був прочитати навіть рядка. І такі муки тривали з дня на день. А сьогодні відчув, що маю щось зробити, кудись подітися, бо здурію. І тоді згадав про бабуню. «Треба зайти до неї».
Бабуня Рися сиділа на фотелі і читала Проспера Меріме. Це була єдина книжка французькою мовою у її невеличкій, десь до пів сотні пошарпаних томиків бібліотечці — все, що удалося зберегти крізь лихоліття двох воєн ще з далеких австрійських часів. Решта були німецькою, польською і з десяток старих раритетних видань українською, зосібна, «Мойсей» Івана Франка і «Царівна» Ольги Кобилянської. Останні двадцять пять років вона ніяких инших книжок, крім цих, не читала. Звичайно, якщо не рахувати біблії. І це при тому, що в нас у вітальні стояв книжни́к майже на цілу стіну, де було доволі багато книжок українською і російською, виданих у повоєнні роки.
-Що, знову читаєте Меріме?— я підійшов до столу і, взявши срібну ложечку, яка лежала біля цукернички, став знічевя крутити нею в повітрі.
-Я вже думала, що ти, Тисю, за щось образився на мене,— вона опустила книжку на коліна.
Мені впало в очі, що бабуня сильно схудла. Риси на лиці загострилися, ніс видовжився і взагалі була дуже бліда на виду. Особливо це підкреслювали її тонкі губи, на них, здавалося, не прозирало й кровинки. А вовняна темно-зелена майже чорна сукня, защіплена під саме горло блискучими ґудзичками, довершувала дивне враження якоїсь урочистої строгости й очікування, зовсім недоречних серед домашнього безладу в покої — незастеленого ліжка, кофтини і шляфрока, що висіли, недбало кинуті на спинці стільця, засохлої скибки кексу з родзинками на тарільчику, парасолі, яка чомусь лежала на підлозі біля дверей.
-Та ні, бабуню, чого би мав на вас ображатися,— я спробував посміхнутися, але відчув, що не можу. Щось стримувало мене.
-Заходь до мене частіше, Тисю, самота така прикра на старості…,— вона ворухнула головою і її біле, легеньке, як пух, волосся затремтіло наче від леготу.
-Як себе почуваєте? Може, вам щось треба?— запитав я.
-А що мені треба? Нічого мені не треба,— бабуня повернула голову до ліжка і замовкла. Потім сказала:
-Щоб Бог не лишив мене в тяжку годину.
-Якщо він є, то не лишить,— мовив я, намагаючись надати своєму голосу якомога більшої впевнености.
-А ти звідки знаєш? Ти що в Бога за джуру?— на її лиці з’явилася сумна посмішка.
-Я не знаю, але…— почав був я і затнувся.
-Бачиш, там в узголівї над ліжком висить образо́к,— бабуня й далі дивилася в бік ліжка.
-Бачу. Ну і що? Та він над вашим ліжком завше висів. Ще з дитячих літ памятаю.
-Це Матір Божа Гошівська. Чудотворна. В Гошеві є монастир, я молодою бувала там з твоїм дідом. Якогось разу ми й купила той образок.
Я підійшов до ліжка. Це була кольорова репродукція завбільшки в три долоні, дуже потьмяніла, але, придивившись, можна було розпізнати богородицю з дитям. Звичайна ікона, нічого в ній не було особливого. Якби бабуня не сказала, то я б на неї й уваги ніколи не звернув.
-Ну, тепер знатиму, що́ це за образок,— я підсунув стілець і сів.
-Я часто молюся до неї,— бабуня повернула голову до мене і зідхнула:
-Коли мені зовсім погано.
Я не знав, що відповісти і мовчав.
-Тисю, я, напевно, скоро вмру.
Мене вразив її тон. У ньому не було нічого, ні болю, ні страху, лише якась невимовна безмежна втома.
-Чому так думаєте?
Вона не слухала мене. Дивилася на мене, але не слухала. Здається, перебувала десь далеко. Не зі мною. Навіть не в цьому покої. І раптом запитала:
-Ти не боїшся вмерлих?
Я якийсь час дивився на неї ошелешений.
-Чому питаєте?
-Я хочу, щоб ти не боявся мене, коли лежатиму на столі. Не бійся, Тисю, добре?— вона на мить замовкла.— Просто запалиш скраю свічку, там зліва, де моє серце.
-Добре,— відказав я тихо.
Деякий час ми обидвоє мовчали. Потім я мовив:
-Я би хотів вас щось попросити, бабуню. Щось дуже незвичне.
-Ну то кажи,- її сірі очі спокійно дивилися на мене.
-Дайте мені якийсь знак, потім, коли вас не стане,— мовив я.
-Добре, Тисю, я дам тобі застереження,— ледь зронилося з її вуст.
І тут я побачив, що з її ока викотилася сльозина.
-Простіть мене, бабуню,— я впав перед нею на коліна.
-Нічого, Тисю, мені вже не довго лишилося. І ти також колись помреш. Зістаришся, навіть не зчуєшся коли.
Ця розмова відбулася на початку квітня. А наступні кілька тижнів бабуня Рися почувалася відносно непогано. Тільки раз чи два мала різкі напади знесилення, «за́вороти голови», як казала. Та й тривали вони не довше ніж пів дня. Сама вставала з ліжка, вдягалася, лише зрідка кликала маму чи Варусю, щоб допомогли їй, сама ходила до вбиральні, правда, тримаючись за стіну, кілька разів навіть обідала за спільним столом, але їла дуже мало. І, на що всі звернули увагу, під час обіду майже не розмовляла. Мені здавалося, що вона наче погасла, замкнулася в собі.
Тепер, маючи багато часу, бо не треба було ходити ні до університету, ні на побачення з Любою, до якої так і не зателефонував, я цілими днями просиджував удома, багато читав, зокрема, романи й оповідання Фолкнера, Гемінґвея, Акутаґави, слухав музику Баха або американський джаз, пив дешеве вино, курив цигарки з фільтром, а коли все набридало, йшов до бабуні Рисі й просив, щоб вона розповідала щось з пережитого за свій довгий вік.
Наприкінці квітня бабуня зазнала важкого нападу, після якого пролежала майже тиждень. Всі були певні, що вона ось-ось помре. Але коли почався травень і на вулицях зовсім стало тепло й забуяла зелень, бабуні полегшало, і вона знову могла вставати. Якогось дня я зазирнув до її покою і побачив, що вона сидить за столом і пє чай з вельми ориґінального порцелянового горнятка, розписаного чорними хвилястими смужками. Насправді це був малюнок змії, яка обвивалася довкруж горнятка. Її хвіст починався на споді, а голова з роззявленою пащею витикалася вгорі коло вушка. Раніше я ніколи не бачив у неї такого горнятка.
-Що це у вас за горнятко,— запитав я.
-Тисю, посиди трохи коло мене,— вона поклала горнятко на стіл.— Ти читав щось Сєнкевича?
Я дивився на неї і довго не міг утямити, звідки в мене це невідступне настирливе відчуття, що в бабуні наче чогось бракує, щось, що було і вже нема. Так, вона стала ще худіша і ще блідіша на лиці. Але очі її мали той же тьмавий полиск, а волосся залишалося таким же стерильно білим, як і раніше. І сукня на ній була хоч і инша, але такого ж старомодного стьону, і, як завше, з довгими рукавами, і защіпалася високо на грудях, хоч і не під шию, бо було тепло. І раптом я збагнув. Бракувало запаху бабуниних парфумів, того дивного ледь уловимого пахтіння камфори́, яка в них містилася. Бабуня, скільки себе памятаю, щоразу, коли одягалася в чисте, щоб читати чи сідати за стіл, вживала лише ці парфуми. І ось з якогось часу перестала вживати.
-Ні. Не читав. А про що він пише?
-Я вже вкотре перечитую «Quo vadis». То дуже мудра книжка. Про Нерона. Був такий римський імператор,— вона вказала рукою на фотель, де на бильці лежала розгорнута книжка.
-Польською?— я перевів погляд з книжки на ліжко. Воно було застелене новою капою в дрібненьких рожевих і білих цяточках. «Мама зробила обновину бабуні»,— відзначив подумки. Ковзнув очима по побічниці, тоді вище на стіну, де висів образок Матери Божої. Він здавався зовсім темним, важко було навіть розріжнити, що там зображено.
-Так, у мене ще є польською Болеслав Прус і…— вона зупинилася.— Але ти щось питав про це горнятко.
-Ніколи його не бачив у вас.
-То ми з дідом твоїм купили у Відні. Два горнятка. Я не хотіла. З тими паскудними зміями…, навіщо таке нам?— казала йому. А він ні, купимо, вперся і все. Тож купили. Одне мені, друге йому. Але ніколи їх не вживали. Так і лежали ті два горнятка сховані в креденсі.
-І що потім?
Бабуня взяла горнятко зі змією і відсьорбнула чаю. Здається, їй важко було говорити.
-Потім узяв своє горнятко, й розбив, а моє лишив. Молотком розбив. Черепки лежали на підлозі. Там же і молоток, і револьвер, яким він розсадив собі пів голови.
-Чому дід Миколай укоротив собі віку, бабуню?
-Я тобі цього не скажу, Тисю. Я знаю, але не скажу. І нікому не скажу,— вона відсунула горнятко і раптом посміхнулася.
У цій посмішці було сконцентроване щось таке… Я навіть не можу підібрати слів, що відчув. Але там не було ні болю, ні розпачу, ні скорботи, а лише якась дивна всеосяжна покора з відблисками смутку, який відходить. Я сидів мовчки і тільки дивився на бабуню. Що я міг сказати?
-А тепер я взяла те своє горнятко,— з її тонких вуст зійшла посмішка.— Воно моє. Нічиє більше. Ніхто його не торкався.
-Це горнятко вже вам не осоружне?
-Ні, вже ні.
Протягом травня і до початку червня бабуня Рися почувалася якоюсь мірою навіть ліпше, ніж у березні й квітні, принаймні ні разу не мала «заворотів голови» довше, ніж пять-десять хвилин. Правда, з’явилися незвичні жовтаві набряки під очима, які надавали її обличчю якогось наче здивованого виразу, а на пальцях рук проступили тверді ґульки, які боліли при дотику. І їла вона щораз менше, кілька ложечок гречаної чи кукурудзяної каші, шматочок хліба з маслом, дрібку білого сиру, а на мясо чи рибу й дивитися не могла. Зате пити стала частіше, але тільки чорний чай. Ні кави, ні узвару з сушених яблук і грушок, ні томатного соку, який так полюбляла раніше, ні навіть руму, який заживала, за її словами, винятково як ліки, більше не пила. І стала ще худіша, зовсім перетворилася на сухоребрицю. Плаття, спідниці, кофтинки, блюзочки висіли на ній, як на жердині. Всі вдома дивувалися, де вона тільки й сили бере, що сама може вставати з ліжка й дибуляти через цілий коридор до вбиральні чи лазнички.
Я, чей, щодня заходив до неї. Зазвичай, в полудне. Вона незмінно читала якусь книжку, сидячи на фотелі, иноді молилася біля вівтаря з лямпадкою, зрідка я заставав її за столом, коли вона пила чай з того смугастого горнятка зі змією. Завжди в чистому, зачесана, помита — мама ретельно доглядала за нею. Коли я відчиняв двері, ніколи не було, щоб вона виявляла хоч якесь невдоволення, як це бувало ще два-три роки тому. Навіть, коли я з’являвся під час молитви. Почувши рип дверей, тут же оберталася і запрошувала до покою.
Неділя. Десяте червня. Чомусь добре запамятав цю дату. Це був останній день, коли я розмовляв з бабунею Рисею. Вона своїм звичаєм сиділа на фотелі. Але не читала. Книжка лежала на колінах. На столі стяло горнятко зі змією, порожнє. Я звернув увагу, що її білий накрохмалений комірець заплямлений на ріжку чаєм, там навіть приліпилося кілька чаїнок. Очі в бабуні були заплющені. Але, як тільки я зайшов, вона розплющила очі. Оживилася, побачивши мене. Втім, не зронила і слова.
-І що читаєте цим разом?— веселим тоном запитав я.
На її обличчі не відбилося жодного почуття. Вона наче не почула мене.
-Це Гофман. Я так любила Гофмана ще з гімназіяльних часів. Особливо ті його,— вона затнулася, бо не могла згадати, як по-українськи,— ті його musikalische geschichten.
-Музичні оповідки?— зрадів я, що можу щось згадати зі своїх убогих знань німецької.
-Я вже не можу читати… А це ж та сама книжка, що й тоді, та сама обкладинка, ті самі слова… Не можу, Господи,— прошепотіла вона.
-Може, вам щось инше принести до чи́тання?
Бабуня похитала головою. Довго мовчала. Тоді, спираючись руками на бильця фотелю, важко звелася на ноги.
-Тисю, поможи мені, мушу трохи лягти.
Я підвів її до ліжка. Вона сіла на край. На якийсь час застигла в безрусі. Її вуста беззвучно ворушилися. Тоді повернула голову ліворуч.
-Образок перекосився. Поправ, Тисю.
Я глянув. Образок висів рівно, як і завжди. Провів пальцями по його вузенькому деревяному обрамленні. Воно було шерехате, в деяких місцях потріскане від часу. Я не придивлявся, але тої мити мені здалося, що на іконі нема взагалі нічого, ні Діви Марії, ні Ісусика в неї на руках — просто суцільне темне тло. «Матір Божа Гошівська»,— сказав подумки. Тоді повернувся до бабуні, обережно взяв її попід руки й поміг лягти, підклав під голову ясьок з мережками, накрив рядниною і вийшов з покою.
Наступного дня я до самого вечора провалявся у своїй кімнаті на канапі, читаючи роман Гемінґвея «Острови в океані». Ніяк не міг відірватися від читання, відчував якийсь глибинний смисл, який постійно вислизав від мене. Образ головного героя Гадсона, який із затамованим болем дивиться у морський безкрай, стояв у мене перед очима. Я думав про нього, вів з ним уявну дискусію, намагався проникнути в його серце, та марно, стан його душі залишався для мене загадкою. Тож до бабуні я за цілий день так і не знайшов часу зайти, лише вранці коротко привітався, коли проходив мимо.
Під час сніданку мама, наливаючи татові й собі кави, а нам з Варусею какао з молоком, сказала, що бабуня почувається цілком добре — «дай Боже, щоб кожен з нас себе так почував у вісімдесят сім років». Тато хотів був з цього приводу сказати якийсь жарт, але устиг тільки вимовити «Та вона нас усіх…», як мама зиркнула на нього з такою лютою ґримасою, що він тут же замовк і став зосереджено нарізати собі шинку, приправлену перцем і часником. Та й у полудне, коли ми всі обідали, також не було ніяких погіршень з бабунею. Мама занесла їй вареної шпараґівки, политої підсмаженими на маслі тертими засушками з булки, і радісно повідомила, що «вона зїла всю ту шпараґівку, як малинку».
Ввечері бабуня лягла спати незвично рано, не о десятій, як зазвичай, а пів на девяту. І нічого не їла. Втім, вона і раніше иноді відмовлялася від вечері. Тож це нікого не стривожило.
А наступного ранку бабуня померла. О восьмій чи трохи пізніше. Я якраз вийшов, щоб іти вмиватися, як почув мамин голос:
-Тисю, бабуня вмерла. Поклич тата й Варусю.
Я тут же кинувся до бабуниного покою. Мама сиділа на бильці фотеля й тримала мертву бабуню в обіймах. На столі стояв порцеляновий чайничок, тарільчик з білим сиром, политий сметаною й посипаний цукром, розрізана навпіл маленька булочка з маслом. А на підлозі біля стільця лежало розбите горнятко зі змією — кілька невеликих черепків.
-Бабуня тільки-но сіла снідати, як їй стало недобре,— мама дивилася на мене схвильовано, але не плакала.— Горнятко чи то випало їй з руки, чи то вона в нестямі жбурнула його додолу… Навіть не знаю, що й думати. Поможи покласти її на ліжко.
Я поміг перенести бабуню на ліжко і пішов сповістити татові і сестрі.
Потім були клопоти, повязані з похороном. Я виконував усякі доручення, які давала мама, телефонував до лікаря Риженка, бігав то в одну, то в другу установу по довідки, оформляв документ про смерть. Тато зайнявся похоронним бюром, замовив труну, хрест, вінки, оповістив родичів та знайомих. Мама й Варуся поралися коло бабуні, готуючи її в останню путь. Ховати бабуню повезли на Галичину в містечко Б., де була гробниця діда Миколая, згідно з останньою волею небіжчиці. Я не поїхав. Мене залишили вдома, бо треба було підготувати певні папери, повязані зі спадщиною — будинком під Києвом, який бабуня купила три роки тому.
Повернувшись з похорону, мама розпорядилася, щоб продовж сорока днів у покої бабуні Рисі все залишалося незмінним.
-Усе там має бути таким, як при ній. Нічого не брати, нічого не рухати, нічого не переставляти. Все, як вона залишила, хай так і стоїть. Душа її буде навідуватися ще сорок днів до покою.
-Що ж, як має бути, так і буде,— мовив тато. Тоді повернувся до Варусі і, штурхнувши її під бік, сказав з удаваною погрозою:
-Ти чула, дочко?!
Варуся зиркнула на нього спопеляючим поглядом і нічого не відповіла.
-А заходити до покою можна?— запитав я надтріснутим голосом.
-Можна. Але нічого там не бери,— відказала мама і, щось шепнувши Варусі, рушила на кухню.
Цього ж дня у покої бабуні помили підлогу, повитирали всюди порохи́, розгладили покривало на ліжку, збили подушки…, втім, всі речі небіжчиці залишили там, де вона їх поклала — шляфрок на нижчій побічниці ліжка, капці на підлозі, окуляри на одному й розгорнуту книжку на другому бильці фотеля, кілька літніх суконь і плетену кофту на паравані, початого листа і поруч нього синю ручку з пером на бюрку… На столі, як поклала бабуня, так і залишилася лежати срібна ложечка, там же стояв чайничок, біля нього цукерничка, далі кілька пустих тарільчиків, ніж, виделець… На долівці біля ніжки стільця біліли згорнені в купку черепки розбитого горнятка. А на тумбочку, де був вівтар з іконами і висіла лямпадка, мама поставила свічку з натурального воску у брондзовому свічнику з двома янголами, маленьку шкляночку з водою і шматочок хліба зверху. Щоранку о восьмій годині вона приходила, запалювала свічку і лямпадку, і повітря в приміщенні, яке не провітрювалося, бо не можна було відчиняти вікон (так вимагала мама), сповнювалося запахом, якого тут ніколи не було — дивною мішанкою гісопу з воском. Тепер покій цілковито перемінився — очужів, став пусткою, зовні все залишалося таким, як було, проте в ньому бракувало головного — життя.
Я заходив до бабуниного покою заледве не щодня. Не знаю навіщо. Щось тягло мене. Чи, може, так, за звичкою. І щоразу мене опановувало дивне почуття — я наче ставив питання, на яке не сподівався почути відповіди. Не відаю, тямив я повною мірою, що відповіди нема, чи радше мені здавалося, що нема? Однак знову і знову ставив це питання. Не можу навіть приблизно сформулювати, що за питання я ставив. Воно не виражалося ні словом, ні навіть думкою. Це радше було якесь відчуття, невимовне, безформне, але напрочуд живе. Я знав це питання, хоч і не міг висловити. Воно було. Але про відповідь я взагалі нічого не знав, існує вона чи взагалі не існує.
Сьогодні я теж прийшов сюди. За вікном, на дві третини заслоненим білими шторами, яскраво світить сонце, чути щебіт горобців. А у покої легкі сутінки, хоч і чітко видно кожен предмет. І тиша. Здається, ніщо зовні не може її порушити. Підходжу до стола. Ложечка, чайничок, цукерничка… Виблискують, щось промовляють до мене. Довго вслухаюся, але не розумію їхньої мови. На підлозі купка черепків з горнятка. Вони мовчать, мертві, зневажені… «Навіщо бабуня його розбила? Ніби якесь завершення. Але чого?»— пробігає думка в голові. І тут же щезає все: і розбите горнятко, і стіл, і покій. Потім реальність повертається. Я бачу розгорнуту книжку на бильці фотеля, беру в руки… Вона така розшарпана, читана перечитана… Відчуваю, як обкладинка відгукується на дотик моїх пальців. Щось каже, наче вітає мене. Читаю напівзатертий напис великими літерами Die Leiden des Jungen Werthers, а внизу маленькими Johann Wolfgang von Goethe. «Ага, «Муки молодого Вертера», роман Ґйоте. Останнє, що вона перечитувала»,— шепочу. Обережно кладу розгорнуту на тій же сторінці книжку на бильце. Застигаю. Слухаю тишу. Боюся поворухнутися, бо здається почую щось дуже важливе. Зараз, ось-ось, ще трохи і заговорить якийсь предмет, розкриє те сокровенне, що сховане в навколишньому. Але що це сліпить мені очі? Повертаю голову. Це бабунині окуляри, які лежать на другому бильці, віддзеркалюють сонячні промені. Вони кудись указують. Я нечутно ступаю по підлозі, підходжу до бюрка. Там біліє недописаний лист. Тільки перші кілька слів. Криві, кострубаті літери, виведені знесиленою рукою: «Романе, синочку мій, ти так далеко, але…» Моє серце стискається. І знову все довкола зникає. Я не бачу нічого, крім якихось марив власної уяви. Я навіть не знаю, скільки тривають ці марива. Але, коли приходжу до тями, мене деякий час мучить гіркота, що я щез сам від себе. І я знову слухаю, пильно приглядаюся до всього, що перед очима. Підходжу до старовинної шафи, оздобленої вгорі декоративним різьбленням. Зачаровано дивлюся на брунатні стулки дверей із потемнілим й потрісканим покостом. Двері шафи теж про щось говорять. Але ні, зовсім не про бабуню. Аж тепер я це розумію. Її тут нема. В жодній речі, в жодному предметові. Її нема ніде. І марно шукати її тут. Покій і все, що в ньому, тепер живе якимсь своїм незалежним життям. Все це є, існує, а її нема, і ніхто не знає, де вона. Врешті я відчиняю праву стулку дверей шафи і бачу на полиці фляшку з румом, вона майже порожня, а обабіч малесенький келишок. «Bermudez»,— читаю на барвистій етикетці. Торкаюся рукою. Приємна прохолода шкла лоскоче пальці. «Вона пила рум усе життя. І врешті лишила якісь остатки. А тоді пішла кудись, де ніхто її не знайде»,— бурмочу. Відчуваю, що мене огортає печаль. «Що ти тут шукаєш? Що хочеш побачити в цій пустці, серед цих речей і предметів, які існують самі собою?»— запитую сам себе. Повільно зачиняю шафу. Деякий час не рухаюся. Мерекониться, що чую якісь голоси в покої. Обертаюся то в один, то в другий бік. Але не бачу, звідки зринають голоси. І тоді ноги самі мене кудись ведуть. Підходжу до ліжка. Завмираю. Якесь дивне почуття огортає мене. Зводжу очі і ось на стіні той бабунин образок — Матір Божа Гошівська. Чітко видно і Діву Марію в короні, й Ісусика в неї на руках також в короні. Дивлюся. Не можу відірвати очей. Мені здається, що цей образок і є все, що лишилося по бабуні, щось, що хоч трохи зберігає її присутність. «Клапоть паперу в старій пошерхлій рамці — ось і все, що лишилося по ній!»,— шепочу. Довго мовчу. І запитую: «Тоді навіщо це все?»
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
76. Те, що мало хто бачить
https://ua-human.blogspot.com/2023/11/76.html
Читати далі...
