У Києві зима не відступала. Вночі морози нерідко сягали й до десяти градусів. Всюди на узбіччях вулиць ще лежав сніг. І якщо би не сонце, яке вдень де-не-де на незатінених вуличних схилах не підтоплювало снігові кучугури і на камяних хідниках не з’являлися невеличкі патьоки, то важко було би й повірити, що вже кілька тижнів, як весна.
Тож я вельми здивувався, коли зателефонував Мусій Еспіна і повідомив, що в суботу, себто завтра приїжджає до Києва. Адже раніше він ніколи не приїжджав у березні, коли ще було холодно, не кажучи вже про зиму.
-Ти щось порушуєш свої правила,- сказав я у слухавку.- Хочеш побачити засніжену столицю?
-Ну, по-перше, вже все-таки весна, а по-друге,…- він на мить замовк,- я буду не сам.
-Не сам?!- здивувався я.- А з ким же?
-Побачиш,- у слухавці почувся нервовий сміх мого друга.
-Не говори загадками, мені ж треба попередити батька-матір.
-Буду з однією панночкою.
-Ого, а хто вона?
-Така собі молоденька попівна з Пустомит,- хихотнув він.- Познайомився з нею в листопаді на виставці у Львові. Чув такого ма́ляра Любомира Медвідя?
-Та чув, цікаві картини малює…- я на мить затнувся.- То ти що, закохався?- запитав скрадливим голосом. Мене чогось дратував його смішкуватий тон.
-А чого б я тяг її до Києва, як гадаєш?- відказав уже серйозно Мусій.- Її звати Дозя. Знаєш, скільки їй?
-Скільки?
-Сімнадцять. Вона на вісім років молодша за мене.
-То що, відрекомендувати її татові й мамі як твою наречену?
-Ну певна річ,- вигукнув Мусій.- Ми вже заручилися. Я був у неї вдома, познайомився з її матір’ю.
-А з батьком?
-Його нема. Росіяни на Сибір вивезли ще в пятдесят сьомому. Він же відмовився приймати православя. Дозя його і не памятає. Їй було тоді всього рік.
Уночі я довго не міг заснути. Щось мучило мене, якесь гірке передчуття. Мені здавалося, що між мною і Мусієм виникла невидна розколина, яка повільно, але неухильно збільшувалася. І та розколина була тісно повязана з Дозею, дівчиною, яку я не знав і ніколи не бачив, але до якої наперед почував неприязнь. «Що за дурниці!- говорив я, звертаючись сам до себе.- Ти просто ревнуєш її. Але чому, чому? Невже думаєш, що вона може завадити твоїй дружбі з другом? Отямся! Має ж він право на особисте життя!» Але ці міркування не допомагали. Гіркота не покидала мого серця. Я лежав, дивився на фосфоричні відблиски, які з вікна кидав місяць на позолочену облямівку круглого годинника на стіні, перевертався з боку на бік, зідхав, знову щось говорив, заплющував очі, намагався заснути, але марно.
Уранці, коли приїхав Мусій з Дозею, я почувався як зварений, ледве тримався на ногах. Мляво привітався з другом, іґноруючи його радісну усмішку, а до його дівчини лише кивнув. Мені навіть не хотілося дивитися в її бік. Утім, мушу зізнатися, від того першого короткого позирку на Дозю мене наче обсипало приском. Я відчув, що моя неприязнь до неї вмах щезла, перетворившись на щось зовсім протилежне. Це було дивне відчуття – беззастережне прийняття́, навіть захват, але водночас і якийсь панічний страх, відчайдушна жага захистити себе від чогось невідомого. Тож я старався не дивитися на Дозю, запрошуючи гостей пройти з тісного передпокою до великої просторої вітальні, де їх очікували повні цікавости мої батько й мати. Бабуня Рися не вийшла, бо вже два тижні як занедужала і лежала в ліжку. А сестра Варуся напередодні поїхала на кілька днів до Харкова, навідати подругу. І це було вельми доречно, бо гостей можна було розташувати у Варусиній кімнаті, инакше мені би довелося відступити їм свою і спати у вітальні на канапі.
-Вітаємо, вітаємо… Так несподівано… Тисьо, тільки вчора сказав, що приїдете,- заторохтіла моя мама, зображаючи на лиці щасливу міну привітної господині.
Я знав, що вона зовсім не рада гостям, бо цілий вечір учора докоряла мені, що, мовляв, «твій друг зовсім не має такту, зловживає нашою гостинністю, перетворив собі чуже помешкання на готель, а тепер ще й дівчину взяв зі собою». Ця її манера хвалити в очі, а поза очі ганити мене неабияк дратувала. «Невже не розуміє, яке цим огидне робить враження?!» Я дивився на неї і паленів із сорому тим більше, що Мусій все це бачив, та й Дозя, мабуть, також.
А тато, як завше у таких випадках, волів триматися в тіні, просто відмовчувався, згідливо махав головою, робив недолугі спроби посміхатися і щось там бурмотів невиразне, щось таке, що ніхто не міг і розібрати. Ця його принизлива поведінка викликала в мене водночас і злість, і співчуття. Загалом же батько був вельми дивний чоловік. Мав проникливий розум, і це виявлялося в його аналізі й блискучих оцінках найнесподіваніших ситуацій, і разом з тим був украй пасивний, зосереджений на собі й постійно уникав найменшої відповідальности у сімейних справах.
-Знайомтесь, це Дозя, моя наречена,- Мусій спочатку глянув на матір, потім на батька, а тоді знову повернув голову до матери.
«Чудово розбирається, хто тут веде перед»,- відзначив я.
-А ви вже заручені? Чи Тато й мама знають, що ви поїхали до Києва?- моя матір зміряла Дозю очима. З її лиця на один змиг зійшла приязна посмішка, і у виразі з’явилося щось колюче, недовірливе.
-Аякже, знають. Ми скоро візьмемо шлюб,- заго́нисто вищирив зуби Мусій.
-Я її питаю, а не тебе,- невдоволено скривила губи мати.- Коли будете розписуватися?- вона дивилася на Дозю.
-Через кілька місяців,- зніяковіло відказала та і посміхнулася.
Ох ця посмішка, вона мене просто паралізувала. Я не міг відірвати очей від пухкеньких губок, природньо червоних, без помади, які злегка тремтіли, мінилися, контрастно облямовуючи великі вуста. Я досі думав, що в дівчини гарними можуть бути лише маленькі вуста, а тепер зрозумів, що помилявся. Ні, саме великі вуста гарні, бо в них є якась особлива чутливість, щось зухвале, таке, що хвилює, манить, повне виклику і тої заласної дері́зности, перед якою жоден чоловік не годен устояти.
-І обовязково повінчаємося в церкві,- Мусій сказав це таким серйозним і переконливим тоном, що навіть мій тато несподівано докинув якесь слівце в знак схвалення.
Мама стрілила на тата осудливим поглядом, але нічого не сказала. Тоді повернулася до Мусія і Дозі і примирливо пробурмотіла:
-Так, так, авжеж, я рада за вас.
Пополудні (десь година минула після смачного маминого обіду, окрасою якого був запечений у заду́шині газової плити индик) ми з Мусієм сиділи у моїй кімнаті за круглим різьбленим у гуцульському стилі столиком коло полиць з книгами і пили пиво. На підлозі під стіною стояло пять-шість уже порожніх фляшок з-під пива, а на столику ще кілька повних. Мусій тримав у руці газету, де під рубрикою «Молоді таланти» було надруковано два його вірші. Це була районна газета «Червоне знамено», яка виходила у містечку С., де мій друг жив удвох з матір’ю.
-Я навіть не сподівався, що надрукують,- Мусій помахав газетою, ковтнув пива і поклав фляшку на столик.
-Як тільки й пропустили?! Адже там з усіх пятьох поетів тільки в тебе нема нічого про партію й Лєніна,- я теж узяв фляшку й хильнув пива. Повернув голову до вікна. На дахах по той бік вулиці сніг ще білів, хоч його уже було набагато менше, ніж учора.
-А вони тому й пропустили, що мої вірші вміщено разом з усіма.
-Треба би обмити. Це перша твоя публікація, еге ж!- я повернувся до Мусія.
Він, про щось замислившись, продовжував помахувати газетою. Потім сказав:
-Опублікували місяць тому… Та нічого, обмиємо. Приїжджай двадцятого травня до Пустомит, будеш мені за свідка на розписці. Я, власне, хотів тобі це сказати ще вчора в телефон, та щось з голови вилетіло.
-Ну, тоді ми обмиємо все вкупі, і публікацію, і розписку,- засміявся я.
-Ще б пак!- хвацько прицмокнув Мусій.
І тут у дверях з’явилася Дозя. Вона щойно вийшла з лазнички. Вся розпарена, духмяна. Була в тоненькому червоному шляфроці, який сягав трохи нижче колін. Її розпущене чорне волосся ззаду стягувала лискуча ґумка з мініятюрною позолоченою звіздою.
-Можна до вас?- вона змовницьки підморгнула і зайшла до кімнати.
-Пиво будеш?- Мусій глянув на неї очима, повними захвату.
-Сідай,- промимрив я і підсунув Дозі табуретку з мяким, орнаментованим червоними маками сидінням.
-Скільки можна пити? Ви вже цілий день дудлите,- невдоволено мовила вона, сідаючи.
Я дивився на Дозю і не годен був поворухнутися. Не розумів, що відбувається. Наче в безумі. Від неї віяло таким пянким запахом, таким чимось несамовито вабким, тілесним, жіночим, що мені аж забивало памороки. Я важко дихав, відчуваючи, як усього мене, всі найглибші закутки мого єства огортає зала́сна жага, нестримна, хвилююча, всепроникна. Ще трохи і вона витіснила у мені усе инше: всі думки, всі почуття, всі бажання, всі надії, всі обави і навіть всю память про те, що знав і перед чим схилявся раніше. І тепер була тільки ця феєрична дівчина, її темні очі; біле личко, чисте, без найменшої шпе́тини; великі вуста, вишневі, схожі на дві хижі пявки, які вселяють страх і водночас обіцяють незнані розкоші; довга шия, яка просто волала, спрагла за цілунками; мякі гарненькі долоні; пещені пальчики; невеличкі горбочки персів під мякою бяззю шляфрока і округле коліно, яке нахабно визирало з-під поли і за яким там глибше крилися солодкі таємниці, недоступні, закриті для мене. Я наче утратив себе, став безрадною іграшкою чужої волі, час перестав існувати для мене.
-Тисю, ти чого сидиш, як той сич, весь насупившись?- Дозя грайливо штурхнула мене рукою.
При цьому поли її шляфрока на колінах розійшлися, і я побачив спадисті лінії повних стегон, які тремтіли, пульсували, наче закликаючи торкнутися їх, попестити. І мене вмить накрила нова, ще більша хвиля любосної жади́.
-Та що ти, Дозю, хіба не бачиш, що він тебе соромиться?- засміявся Мусій.
Я дивився вибалушеними очима і не міг вимовити ані слова. Відчував, що ще трохи і мене розірве.
- Не звертай на неї уваги,- кинув він співчутливо.- Пий ліпше пиво.
-Та дай йому спокій, Муську, не бачиш, у нього просто поганий настрій,- вона встала зі стільця й рушила до дверей.
Я не відривав очей від її зграбної фіґури, стежив за кожним порухом її тіла, просто поглинав очима, а коли її гарна з пропорційними вигинами долоня з наманікюреними нігтиками торкнулася мідної клямки дверей, в моєму міжніжжі вибухло – гарячий спорз розтікся по ногах. З моїх грудей вирвався здавлений стогін. Я схопив повну фляшку з пивом й пив, аж поки не спорожнив повністю.
-Що з тобою?- видивився на мене Мусій.
-Нічого, якісь спазми в животі. Пройде,- я звівся на ноги.
-Куди ти?
-До вбиральні. Зараз повернуся.
Під вечір Мусій з Дозею пішли погуляти вулицями, а ще мали замір зустрітися з якимсь музикантом з філярмонії, Мусієвим знайомим. Я відмовився скласти їм компанію, сказав, що погано почуваюся. Сидів у своїй кімнаті й читав «Пані Боварі» Ґюстава Флобера у перекладі Миколи Лукаша. Коли-не-коли відривався від книжки і відразу перед очима спливала Дозя. Намагався прогнати її образ, але це було не так просто. Що більше робив зусиль, то важче було про неї не думати. Читання виявилося найефективнішим ліком, щоб відволіктися. Якщо вдавалося вникнути в колізії сюжету, то на якийсь час я забував про дівчину. Але рано чи пізно вона знову вигулькувала поміж рядків і опановувала мою увагу, змушуючи ще раз і ще раз переживати ті хвилюючі почуття, які я зазнав уполудне. Иноді мене проймала злість, я зривався з місця і нервово ходив туди-сюди по кімнаті, вигукуючи: «Та візьми себе в руки! Що тобі до тої дівки?! Вона наречена твого друга! Як смієш ласитися на неї?!» Трохи заспокоївшись, сідав на фотель і далі намагався читати. А через десять-п'ятнадцять сторінок знову починалося те саме. І так минала година за годиною. Я почував себе цілковито безпорадним, залежним від якихось могутніх стихій, про які навіть не здогадувався раніше. І це неабияк лякало мене.
А коли надворі споночіло, я зі здивуванням укмітив, що з нетерпінням чекаю повернення Мусія і Дозі. Читати більше не міг і пожбурив книжку геть. Моя увага переключилася на дещо зовсім инше – я прислухався до кожного звуку, мені причувалися з вулиці голоси мого друга і його нареченої, їхні кроки на сходах, шамотіння перед вхідними дверима, ось-ось має задзеленчати електродзвоник. Але все це лише здавалося. Нічого насправді не було. Електродзвоник німував. А вони все не приходили й не приходили.
Об одинадцятій мене охопила справжня паніка. Мені стало здаватися, що Мусій з Дозею взагалі не прийдуть ночувати. Я згадав, що мій друг, коли брав ключі від помешкання, сказав, що вони можуть повернутися пізно, або взагалі заночують деинде. «Що ж, це навіть краще! Чого ти переживаєш? Іди собі спати і не думай ні про що!»- шепотів я раз за разом. Однак і далі прислухався до кожного шереху і щоразу зривався на ноги, коли здавалося, що чую голоси і кроки за вхідними дверима. Мене дивувало, що я так палко бажаю побачити наяву ту, образ якої ще зовсім недавно намагався викинути з голови. Розумів алогічність цього бажання, але опиратися йому не мав сил.
Урешті, коли минула дванадцята я розстелив ліжко і ліг спати, але заснути, ясна річ, не міг. Просто лежав у темряві і чекав.
Мусій і Дозя прийшли десь о першій ночи. Я чув, як відчинилися вхідні двері, приглушений сміх, якийсь гуркіт, ніби хтось спіткнувся, потім шум, кроки через вітальню. За мить він і вона вже були біля дверей до Варусиної кімнати, яка була поруч з моєю, тож я навіть уловив уривки розмови.
-Цей лікер був зайвий… Казав же тобі, не пий,- говорив Мусій.
-Та дай спокій, мені нормально,- хихотіла Дозя.
-Нормально їй… Ти мало не гепнулася в коридорі.
-Що ти мене тримаєш? Я не впаду.
Почулося якесь вовтузіння, шум, глухі удари, здушений регіт.
-Добре, я не тримаю, заходь до кімнати,- Мусій, вочевидь, відчинив двері, бо почувся легкий скрип.
-Ні, ти перший,- пирскнула сміхом Дозя.
-Ну, що за вибрики?- в голосі Мусія вчувалася нетерплячка.
-Тільки після тебе.
-От віслючка,- вдавано сердито сказав Мусій.
По тому двері зачинилися, і голоси лунали вже з кімнати. Втім, майже нічого не можна було розібрати, хоч стіна, яка відділяла мою кімнату від Варусиної, була доволі тонка. Раніше, коли ми допіру приїхали, це був один великий покій. Згодом мама наполягла, щоб його розділили надвоє.
У скорім часі голоси за стіною стали слабнути, чулися все рідше і врешті припинилися. Так само й кроки по підлозі, всяке шарудіння, шум…Запала тиша. Лише на вулиці нема, нема та й можна було почути, як прошурхотить якесь запізніле авто. «Мусій з Дозею натомилися й, певно, поснули»,- подумав я. В моїй голові виникла картина, як вони обидвоє лежать, навіть не роздягнувшись, і тихо похропують – вона на Варусиному ліжку з блискучою сріблястою ґірляндою на деревяній побічниці, а він на вузенькому дивані, вкритому смугастою чорно-білою ка́пою.
Я вже потрохи почав засинати, коли до моїх вух долинув цей дивний звук. Він був невиразний, ледь уловимий, як мана. На перших порах мені навіть здалося, що це просто причулося. Але звук повторився, раз, другий, третій... Це був стогін. Тепер я вже не мав сумнівів, стогнала Дозя. Саме з її горла вилітав цей уривчастий, з тривалими павзами звук – то сильніший, майже крик, то слабший, то ледь чутний, то задушений вольовим зусиллям. У ньому були перемішані і благання, і біль, і насолода, і злість, і вдячність, і навіть розпач. Я лежав і не ворушився. Весь перетворився на слух. Мені мереконилося, що я бачу все за стіною до найменших деталей – переплетені тіла, ноги, руки і голову Дозі, її розтулені вуста, з яких виривається судомний зик. Хворобливе тремтіння опанувало мене з пят до голови, гарячі хвилі раз за разом прокочувалися від низу живота аж до горла, мене вкрило потом, серце билося несамовито, в голові гупало. А Дозя вже не стогнала, а в нестямі желіпа́ла на все горло, иноді викрикуючи якісь окремі слова, серед яких можна було розібрати лише «ні, ні!», «досить», «не можу». І це тривало доволі довго. А потім раптово все стихло. Я почув, як хтось пройшовся по кімнаті. Здається, це був Мусій. Він щось сказав. Дозя щось відповіла. Долинули з-за стіни ще якісь звуки, ляск долоні об сідницю, дзенькнув кришталь, тенькнув корок, висмикнутий з фляшки… І далі я вже нічого не чув, бо провалився в непамять.
Наступного дня прокинувся дуже пізно, десь о годині десятій. Дозя з Мусієм ще спали. «І добре, не хочу їх бачити»,- подумав. Мене боліла голова. Настрій був гнітючий. На кухні мама зустріла мене насуплено.
-Коли твої гості збираються відїжджати?
-Сьогодні ввечері,- я зиркнув на неї з-під лоба.- Хочу кави. Голова болить.
-Не дивно, стільки пива вчора випив,- вона налила кави до білого порцелянового горнятка, розмальованого червоними й чорними ромбиками, і поставила переді мною.- Канапку з сиром, шпротами і зеленою петрушкою будеш?
-Не хочу. Може, потім,- я відсьорбнув кави й дивився, як мама ножем нарізає тонюсінькими плястерками моркву.
-Дозя вночі так голосно стогнала, що я аж прокинулася. Чи бува не занедужала сердешна?- мама висипала нарізану моркву до миски і лукаво зиркнула на мене.- Ти не чув?
-Ні, я спав,- з камяним лицем відказав я і знову відсьорбнув кави.
Мусій з Дозею спали до самого полудня і встали незадовго перед тим, як мама накрила стіл на обід. Я весь час сидів у своїй кімнаті. Мені не хотілося нікого бачити. Мій друг кілька разів заходив до мене, але я казав, що мене жахливо болить голова і взагалі почуваюся препаскудно, і він ішов геть. Дозя, знаючи, що́ зі мною, навіть не заходила. Але від її веселого сміху, який лунав всюди по помешканні, мені ніде було сховатися. Цей сміх краяв моє серце. Так і минув день.
А ввечері, коли Мусій з Дозею зібралися вже відїжджати, я вийшов попрощатися.
-То ти приїдеш до Пустомит на розписку?
-Так. Раз пообіцяв, то приїду.
Я підійшов до друга і ми обнялися. Дозі я лише легенько потиснув руку. І відчув, як мене знову наче обсипало приском.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
75. Матір Божа Гошівська
https://ua-human.blogspot.com/2021/12/75.html
Немає коментарів:
Дописати коментар