Якби восени три роки тому Юліян Шатанович не запізнався з художником-мініятюристом Йосипом Косом, досугим чоловіком, якому було уже десь далеко за вісімдесятку, то поет Олег Миреґа залишався би єдиним, з ким Юліян коли-не-коли ще мав наснагу спілкуватися.
Шатанович тривалий час ні сном, ні духом не відав, що Олег Миреґа також приятелює з Йосипом Косом, і то вже понад двадцять років. Олег познайомився з Йосипом, коли ще була жива Йосипова дружина, корсиканка Каміла Асун, про яку сам Кос багато з екзальтацією розповідав Шатановичу. Портрет оголенеї Каміли, намальований ма́лярем незадовго до її смерти, колись неабияк вразив Шатановича. І не тільки тому, що жінка була зображена у всій непривабливій зовнішності свого змученого хворобою тіла, а насамперед тому, що Йосип з якоюсь ненаситною натуралістичною прискіпливістю (може, навіть патологічною) відтворив усі важковловні ньюанси кольорів і форм цього тіла — голови із безживним сивим волоссям; мертвотного обличчя з глибокими зморшками біля губ; темних зболених очей, в яких, проте, зберігся затаєний блиск; величезних, але зовсім зівялих персів; запалого живота з численними борозенками; ви́нужених рук та ніг, вкритих темно-лільовими прожилками, численними плямками, горбиками і ямками. І все це, всі ці навіть найкрихітніші деталі вміщалися на невеличкому картонному квадраті завбільшки з дві долоні.
Тож Шатанович у той не дуже довгий період завжди мав можливість до когось навідатися чи з кимось побачитися, коли хотів поділитися своїми почуттями, переживаннями або й просто, щоб збавити десь час. І якщо Миреґа зазвичай тримався дещо відсторонено, не любив без особливої причини відкривати перед Юліяном своє серце, то Кос, навпаки, байдуже на свій далеко не молодий вік, щоразу радісно зустрічав його і щиро ділився всім, що накипіло на душі.
Сьогодні Шатанович з самого ранку почувався дуже незатишно. Якась безпричинна тривога мучила його. Вдома Юліяна все гнітило, викликало нехіть. Уляна також відмовчувалася, уникала спілкування й замкнулася в собі. Врешті пішла на кухню і, сівши на табуретку побіч вікна, стиха бренькала на гітарі. Шатановичу хотілося щось змінити, кудись піти, але тільки не залишатися вдома. Він вийняв смартфон і подзвонив до Олега Миреґи. Домовилися зустрітися в Гідропарку. Невзабарі вони сиділи за столиком на терасі невеличкої рестораційки на березі Дніпра, що мала назву «Очеретяний кіт», пили пиво і розмовляли. Надворі було тепло, але не спекотно. Після жахливої жароти в липні початок серпня виявився доволі комфортним.
— Ти Настю Пихацьку знаєш? Що вона за одна? — запитав Шатанович.
— А що, ти накинув на неї оком? — Миреґа насмішкувато зиркнув на свого друга і, хильнувши пива, поклав кухоль на стіл.
— Ще чого? — Шатанович заперечливо замахав руками.— Вона просто попросила перекласти збірку її віршів на польську.
— І що, ти переклав?
— Так.
— Не розумію, Юліяне, — Миреґа аж присвиснув. — Ти просто так за «чорнії брови, карії очі» зробив переклад?
— Та ні, звичайно! Її приятель Валерій Загуменний... Ти його маєш знати. Він історичні романи пише. Пообіцяв посприяти, щоб мої оповідки «Сни сімдесяти квіток» видало видавництво «Парабула».
— Я би на твоєму місці не звязувався ні з Пихацькою, ні тим більше з цим базікалом Загуменним, — задумливо мовив Миреґа, повернувши голову до Дніпра, де при березі галасливо плюскалася у воді ціла ватага дітей пяти-шести років. На березі походжали дві дебелі тітки в смугастих купальниках, які безперестану кричали, щоб ніхто з дітлахів не заходив надто далеко у воду.
— А що? — Шатанович занепокоєно внурив очі в друга.
— Обдурять і оком не моргнуть! — Миреґа закурив цигарку. — Я ту Настуню трохи знаю. Живе сама. Схиблена на еротиці. Що три-чотири місяці у неї свіжий коханець. А тепер, коли минулого року президентом обрали Зеленського, вона, кажуть, ще й стала довіреною особою якогось народного депутата з провладної партії. Промітна́ панюся, як бачиш.
— А по-моєму, в неї непогані вірші. Так, еротика. Ну і що? — Шатанович глянув на друга, наче був не зовсім впевенений у своїх словах.
— Що це за поезія, коли там усе тримається на хтивих поривах. Хіба життя — це лише любосна жада́? Як можна до такої міри збіднювати дійсність, таку багату, безмежну й важковловну в своїх проявах?
— Ну, Ольку, ти надто багато хочеш від Насті Пихацької. Вона просто жінка. Втім, вона принаймні пише про те, що відчуває, і що її справді болить. Вона, певен, нічого не вигадує. Її еротичні переживання цілком щирі, — Шатанович допив своє пиво і гукнув, щоб офіціянтка принесла їм ще по кухлеві.
— Вона просто слабка на передок, — хихотнув Миреґа. — Потім раптом спохмурнів і додав:
— Я нічого не маю проти віршів Пихацької. Я лише стверджую, що істинна поезія глибша, вона зосереджена на суті життя, а не обмежується дзеркальним відображенням життя, себто, змальовуючи якийсь конкретний факт, намагається показати його скриті пружини. Виразити суть цілого через часткове — ось вершина поетичної майстерности. Справжній вірш зображає щось вельми просте, але за цією простотою чутливий читач невідхильно узріє правду, яку важко побачити і яку ще важче висловити — настільки вона тендітна, крихка, готова росипатися від найменшого необережного доторку.
— Якщо так, — зауважив Шатанович, — то хіба цю правду не можна висловити через еротику?
Підійшла офіціянтка й поставила на стіл два кухлі з пивом. Миреґа приязно кивнув їй і підсунув до себе один з кухлів. Тоді мовив:
— А хто сказав, що не можна? Тільки в Пихацької за еротикою нічого більшого не стоїть. Вона, прошу тебе, описує заласні бажання заради заласних бажань, і ні для чого більше.
— Вочевидь, маєш слушність, Ольку, — Шатанович на кілька секунд замовк. — Але цю правду, про яку ти говориш, треба ще відчувати.
— А щоб її відчувати, належить бути вельми уважним, безпретенсійним, несамовпевненим, незлобивим і дивитися на дійсність з великою шанобою, навіть з певним острахом. Тільки тоді ця правда може відкритися, і то лише на короткий змиг, — відказав Миреґа й погасив недокурок в шкляній попільничці. Тоді повернув голову до ріки. Діти вже повиходили з води і сиділи на піску. Дві тітки, які їх доглядали, розстелили ряднину і готували канапки: одна наріза́ла хліб, а друга ковбасу й помідори. Сонце припікало щораз дужче.
Шатанович попивав пиво і мовчав. Миреґа теж більше не говорив. Обидва друзі просто сиділи й споглядали повільний, сповнений німої тиші плин Дніпра, тремтіння зеленого листя вгорі над їхніми головами, дітей на пляжі, які мовчки їли свої канапки з ковбасою та помідорами, сонячні зблиски на позолочених банях церков на тому березі, білі хмарини, що танули в небесній блакиті. Під час їхнього спілкування нема, нема та й траплялися такі дивовижні хвилини, коли все було проговорено, щезала потреба щось питати чи щось відповідати і западала якась особлива тиша — реальність, жива, нуртуюча, ніким не створена. Ця реальність просто була, рухалася, змінювалася згідно з одвічним коловоротом речей. Саме тому Юліян Шатанович і любив зустрічатися з Олегом Миреґою. Олегове витончене сприйняття предметів, явищ та живих істот, його здатність відчувати красу кожної окремости, навіть найменшої билинки чи камінчика, було вельми до серця Шатановичу, позаяк він і сам нерідко бував заворожений тими чи иншими частинками буття.
Першим порушив мовчанку Олег Миреґа.
— Юліяне, а що там Йосип Кос? Ти бачишся з ним?
— Давно не був. Треба би якось зайти до старого, — Шатанович зігнав осу, яка сіла на край його кухля з пивом.
— Йосипові за кілька років буде девяносто. Гадаю, він створив за своє життя не одну тисячу мініятюр, досконалих формою й кольором. Коли подивитися на його роботи, то може скластися враження, що їх намалювали десятки ріжних митців, а не один митець — такі вони неподібні між собою за стилем. А в Києві його ніхто і за художника не вважає! І ця несправедливість просто вбиває мене, — мовив Миреґа з гіркотою .
— У Йосипа Коса є один образок, який мене дуже вразив. Він висить у його спальні над ліжком. На ньому зображена його покійна дружина Каміла за сім місяців до смерти. Вона стоїть зовсім нага в дверях і дивиться кудись вдалину. Її виснажене змучене тіло Йосип намалював з такою любовю і такою скрупульозною деталізацією кожної його частини, що на це неможливо дивитися без пекучого щему в серці. Щоразу, коли згадую, мене протинає цей щем, — скрушно хитаючи головою, зазначив Шатанович.
— Він дуже кохав Камілу. Просто обожнював. Вона була його життям. Я знав її. Часто бував у них. Вона була дивовижна, ця Каміла. Двадцять років минуло, як вона померла. І, зізнаюся, тоді мало хто вірив, що Йосип житиме так довго по її смерті, — сказав Олег Миреґа.
І він розповів про один випадок із життя Йосипа та Каміли.
— Це було, добре памятаю, в квітні двотисячного року. Десь за півтора року до її смерти. Каміла вже тоді важко хворіла. Мала рак кишківника. І це знали всі, бо подружжя ніколи нічого не приховувало.
Я прийшов до Йосипа Коса, бо хотів, щоб він зробив кілька пробних ескізів на обкладинку моєї поетичної збірки, яку збиралося видати видавництво «Скриня». Головний редактор Олексій Хвоїнка, ти його, мабуть, знаєш, отримав від мене майже половину грошей на видання. Але врешті-решт книжку видали в оформленні иншого художника. А я так хотів, щоб саме Кос зробив обкладинку! — Миреґа на мить замовк, прокашлюючись.
— Так, знаю. Я з тим Хвоїнкою колись познайомився на презентації твоєї попередньої книжки у Києво-Могилянській академії. До речі, він минулого року пообіцяв видати мої оповідки. Але щось нічого не рухається, — мовив Шатанович.
— Тож, — продовжив Олег Миреґа, — ми з Йосипом сиділи у нього вдома на Подолі за великим круглим столом, а Каміла, вкрита по саму шию товстим вовняним ліжником, напівлежала, підібгавши ноги, у здоровенному шкіряному фотелі. І йому, і їй було тоді за шістдесятку. Каміла, здається, була на два роки молодша за нього. А одружилися вони десь понад сорок років тому. Йосип, хоч вже й тоді не молодий, бачився, проте, доволі хвацько — худорлявий, енерґійний, з закрученими догори сивими вусами, з синьою пасмугою-шрамом на голомозій голові, з допитливими живими очима. Він і зараз, коли йому під девяносто, не надто ріжниться від того, яким був у ті роки. А от Каміла погасала на очах. А вона ж була надзвичайно вродлива жінка. Я вперше побачив її у тисяча девятсот вісімдесят пятому у Йосипа, коли відзначали її пятдесятиріччя.
Каміла, памятаю, того дня просто сяяла. З розкішним чорним волоссям, блискучими темно-синіми очима, такими великими, що, здавалося, могли поглинути хай там кого, вона поводилася надзвичайно розкуто, була весела, усміхнена і ставилася зі щирою приязню до всіх, з ким розмовляла. Я не помітив у ній найменшої зарозумілости, не кажучи вже про якусь манірність. Природна в кожному слові, в кожному рухові вона, зізнаюся, зачарувала мене зразу. Думаю, що в неї було прекрасне все: і душа, така чутлива, здатна проникати в найглибші закапелки нутра иншої людини, і тіло, в міру повне, наділене всіма жіночими принадами, починаючи від маленьких зграбних вуст і довгої білої шиї, яка вся наче пашіла, прагнучи поцілунків, аж до рук з гарними пропорційними лініями і таких же рівних спадистих, мовби виточених з мармуру, стегон, які переходили у невеликі округлі литки і закінчувалися стопами ідеальної форми. Всі инші її зличноти, ті, які сховані за одягом і які я не зважуся описувати, ти, певен, бачив на мініятюрах у Косовій спальні. Там Каміла зображена зі всією відвертістю і в ріжні періоди свого життя. Мушу підкреслити, що Йосип Кос малював дружину з якоюсь, як мені уявляється, одержимістю божевільного, наче хотів зупинити руйнівний вплив часу на її тіло.
— Я розумію його, — Шатанович відсунув порожній кухоль. — Кос прагнув захистити красу коханої, хотів, щоб вона не щезла, залишилася хоч би на картоні. Але навіщо він з такою достовірністю малював її тіло, вимучене недугою? Яка краса у розпаді плоти? Що він цим хотів досягти?
— Я думаю, що це для нас з тобою вмираюче тіло Каміли здається відразливим. Для нього ж воно прекрасне у всіх своїх проявах, — відказав Олег Миреґа.
— Може, і так, але згодься, в цьому є щось нездорове.
— І все-таки, Юліяне, я би утримався від таких категоричних суджень, — Миреґа знову вийняв цигарку й закурив. Деякий час дивився на ріку. Тоді продовжив:
— Отже, ми сиділи й розмовляли про те, яким би я хотів бачити обкладинку своєї книжки. Йосип тут же зробив кілька начерків олівцем. Я невдоволено морщив носа. Марно намагався пояснити, чого хочу. Але в Йосипа було якесь своє уявлення, далеке, як мені здавалося, від сути моїх оповідок. І як я не старався з ним порозумітися, нічого не виходило. Каміла ж весь час мовчала. Я навіть думав, що вона спить. Але це було не так. Вона все чула. І коли її чоловік відлучився, щоб приготувати кави, вона раптом сказала:
— Я помираю, Ольку. Ці болі... Мені вже не сила їх терпіти.
Я повернув голову до неї і відчув, як стислося моє серце.
— Так погано? — видушив я із себе.
Каміла заворушилася на фотелі, і з-під ліжника висунулася її гола нога, мертвотно-біла, з синявими плямами. Темно-червоний, майже лаї́стий лак на нігтях надавав нозі чогось зловісного. Я не міг відірвати очей. Глядів, як заворожений.
— У нас є домовленість... Йосип дав слово...
Вона дивилася на мене так пильно, з такою колючою проникливістю своїх глибоких синіх, майже фіолетових очей, що мене кинуло в жар. Я весь тремтів.
— Нагадай йому про це, коли мені зовсім стане зле.
Каміла прошивала мене своїм поглядом наскрізь. Я намагався знайти в глибинах свого єства хоч якийсь сховок, але марні були мої зусилля.
— Нагадаєш?
Вона дивилася на мене з якоюсь мало що не ворожістю і чекала відповіди.
— Так, нагадаю, — відказав я деревяним голосом і опустив голову.
Каміла не відповідала. Коли я знову глянув на неї, то побачив, що вона сховала ногу і, закутавшись в ліжник майже до підборіддя, сидить нерухома на фотелі.
— А що це була за домовленість? — запитав Шатанович, який з неабиякою увагою слухав розповідь свого друга.
— Про це я довідався десь аж через рік. Завітав якось до Коса. Памятаю, якраз почали цвісти каштани. Вікна були розчинені, і до квартири з вулиці линув духмяний пахіт. Ми сиділи у покої на двох фіґуристих стільцях, попивали зелений чай і розмовляли. Час від часу зі спальні чувся стогін Каміли. Вона вже майже не вставала з ліжка. Їй з кожним днем гіршало. Йосип щоразу, коли стогони дружини ставали надто сильними, зривався з місця і біг до неї. Потім повертався і з якимсь винуватим виразом на обличчі щось белькотів, недоладно розмахуючи руками.
— Я впорскую Камілі морфін. Але не можу часто, бо це руйнує її, — пояснював він.
Я бачив, що Йосип у розпачі. Йому через силу вдавалося опановувати себе, щоб сяк-так підтримувати бесіду зі мною. «Може, мені не треба було приходити?» — майнула у моїй голові думка. Я вже був розтулив рота, збираючись сказати, що йду геть, коли раптом зі спальні почувся надламаний голос Каміли:
— Ольку, Ольку!
Ми обидвоє схопилися і побігли до спальні. Каміла лежала горілиць недбало вкрита простиралом. Її великі висохлі груди, всіяні численними зморшками, здавалися на тілі чимось зайвим. Вона повернула до мене голову зі збитим, як клоччя, сивим волоссям і майже шепотом сказала:
— Ти не забув, що я просила?
— Ні, не забув, Каміло, — відказав я, намагаючись приховати хвилювання, бо знав, що кажу неправду.
Коли ми з Йосипом повернулися до кімнати, повсідалися на стільці й продовжили пити чай, я запитав:
— Каміла минулого року попросила, щоб я тобі нагадав про якусь там домовленість між вами. Я, на превеликий сором, зовсім забув про це. То що за домовленості, Йосипе?
Кос попервах дуже знітився. Він явно нічого не хотів розповідати. Але позаяк я наполягав, то він мовив:
— Розумієш, Ольку, це дуже делікатна справа. Вона стосується винятково мене і моєї дружини. Я не хотів би тебе в це посвячувати. Але позаяк Каміла долучила певним чином і тебе, то я мушу бути чесним перед нею і тобою. А тому дещо тобі поясню. Але, благаю тебе, нічого більше не випитуй в мене.
Я пообіцяв не випитувати і він сказав:
— Домовленість полягає в тому, що коли муки Каміли стануть нестерпні, то я маю знайти ефективний спосіб звільнити її від них.
Мені похололо на серці. Я мовчав і не зважувався нічого більше питатися. Йосип також нічого не бажав говорити. В кімнаті запала тиша, яка подекуди переривалася здушеними стогонами Каміли. А мене аж розривало від одного єдиного питання: хто може визначати ту останню межу чийогось нестерпного болю?
— І що, чим усе скінчилося? Йосип виконав домовленість? — Шатанович похмуро дивився кудись вдалину. Там по той бік Дніпра над крутими зеленими схилами нависала імла, яка ставала щораз густішою і густішою.
— Цього ніхто не знає, — відказав Олег Миреґа. — І не взнає. Каміла ж померла через пів року.
— А цей Камілин портрет, намальований незадовго до її скону, який мене так вразив... він єдиний? Ніяких инших нема? — запитав Шатанович,
— Я бував у них доволі часто в ті останні місяці, коли ще жила Каміла. І можу з абсолютною певністю сказати, що Йосип нічого иншого, окрім своєї дружини, тоді не малював. Він був наче ошалілий, здавалося, ніколи не випускав з рук цих своїх тонюських пензликів, працював і ранком, і вполудне, і ввечері, і, певно, навіть вночі. Весь час, коли не був зайнятий доглядом за дружиною, він малював її. Гадаю, що це малювання також було доглядом за нею... — Олег крутив у руці незапалену цигарку і ніяк не міг замовкнути.
— Де ж поділася вся ця маса мініятюр, намальованих Йосипом Косом в ті останні сім місяців життя Каміли? — перебив його Шатанович. — Я скільки в нього не бував, не бачив жодної.
— Це справді загадка, — Миреґа нарешті запалив цигарку і, випустивши клуб диму, додав:
— Буду в нього, то обовязково з’ясую.
— Боюся, що Йосип всі ці мініятюри того періоду знищив. Крім однієї. І вона є його найулюбленіша. Сам мені сказав, — пробурмотів Шатанович і встав з-за столу. — Гадаю, що нам пора. Засиділися.
І вони, розплатившись за пиво, рушили тінистою алеєю до станції метра.
Немає коментарів:
Дописати коментар