Юрій Винничук пише доволі читабельну, хоч подекуди дуже нерівну, з несподіваними відхиленнями в нудне пустослівя карикатурно-гумористичну прозу, акцентуйовану або на відвертих, зчаста вкрай гіпеболізованих еротизмах, або на буйних, вельми вигадливих, екзотичних, утім, не позбавлених певної поетичности фантасмагоріях. Вся увага в нього зосереджена на суто зовнішніх барвистих часто ексцентричних сценах життя, без будь-якого заглиблення у складний суперечливий світ його нутра, де криються невидимі спонуки й мотивації. З цієї причини герої в текстах Винничука плоскі, одномірні, внутрішньо спрощені й позбавлені яскравих, багатих художніми штрихами характерів, їхні вчинки погано вмотивовані і психологічно непереконливі, що робить їх дзеркально подібними, наче виготовленими на один фіґлярсько-комічний копил.
Тож вся принадність прози цього не позбавленого таланту автора полягає у поверховому, але вельми майстерному обігруванні винятково смішних, дивоглядних випадків з життя таких же смішних пародійних персонажів в умовно реальному, а частіше в суто вифантазованому світі. І щоразу, коли письменник відходить від цієї специфічної і природньої для нього манери письма, намагається говорити про щось серйозне, вагоме, значуще чи, скажімо, болюче або навіть за суттю своєю трагічне, то його оповідь умах починає звучати фальшиво, емоційно вихолощено, блякне її принадність, і вона набирає нудного чи, якщо йдеться про конкретний опис людського страждання, театрально-бутафорного характеру, а, отже, просто стає художньо слабкою.
І не дивно, Винничук за покликанням письменник гумористичного і тільки гумористичного жанру, і тому не мав би зраджувати себе. Адже кожне таке відхилення від власної природньої лінії – карикатурно-гумористичного опису дійсности (а це, на жаль, спостерігається в багатьох його творах, особливо великих) приводить до фатального погіршення якости тексту.
Його стихія – проза малої форми, в якій все тримається на нескінченному перебиранні смішних інтриґуючих парадоксальних епізодів з усякими дивачкуватими персонажами і яка зовсім не потребує сюжету. У прозі ж великої форми на цьому суто зовнішньому строкатому мерехтінні, на цій нескінченній експлуатації комічних або фантастичних сцен, ситуацій, дій, жестів, міміки, слів і вигуків не виїдеш. Тут без сюжету ніяк. Адже великий прозовий твір вимагає насамперед якоїсь глибинної екзистенційної проблеми, довкола якої формується і тільки й може формуватися сюжет. Нема проблеми, не може бути й сюжету - себто руху до розвязання чи спроби розвязання проблеми. А раз так, то, беручись писати романи на багато сторінок, сердешному Винничукові невідворотньо доводиться вигадувати для своїх героїв нові й нові пікантні, екстремні або екзотичні ходи, які нічим не завершуються і ні до чого не приводять, а, отже, існують як самоціль. Для великого твору це справжня біда, бо авторська фантазія рано чи пізно виснажується, починаються самоповтори, а то й просто халтура, і виникає ситуація, коли письменник просто не знає, що ще вигадати для своїх героїв. Це і спостерігаємо у всіх без винятку великих "романах" Винничука.
То ж ліпше би він і тримався малої форми, писав короткі гумористичні оповідання, новели, оповідки, гуморески, анекдоти тощо, а не замахувався на щось масштабне. Адже гумористичний жанр є цілком повноцінною частиною літератури, не гіршою від будь-якої иншої її частини, в тому числі і так званого серйозного напрямку письменства. І єдиною абсолютною вимогою тут може бути лише одне – художня досконалість тексту у рамцях свого жанру.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
56. Людина не приречена на страждання
https://ua-human.blogspot.com/2023/04/56.html
Немає коментарів:
Дописати коментар