Вони
здавалися доволі гарною парою, принаймні
так бачилося зовні. Коли виходили ввечері
зі свого помешкання гуляти, були завжди
файно вбрані, напахчені, з ідеальними
зачісками, і розмовляли поміж собою
притишеними голосами з якимись дуже
інтимними і щирими нотками. Всі мешканці
нашого будинку вважали їх щасливими,
неабияк заздрили і ставили у приклад.
І, здається, ніхто навіть не здогадувався,
що́ крилося за цим таким сподобним
фасадом. Ніхто, крім мене.
Втім,
і я тривалий час перебував в омані,
заворожений сухозлотицею й ефемеріями
зовнішнього лиску Валер’яна і Пазі, як
усі їх називали.
Валер’ян
був доволі успішний бізнесмен середньої
руки в царині реклями, а Пазя… вона не
працювала ніде, хіба що дописувала иноді
в жіночі журнали, зазвичай подаючи всякі
анекдоти й сміховинки про психологічні
відмінності між чоловіком та жінкою.
Втім, Пазі і не треба було працювати, бо
її чоловік достатньо заробляв, щоб вони
жили, практично ні в чому собі не
відмовляючи. Їхнє помешкання складалося
з шести чи навіть семи кімнат і мало два
входи, бо фактично було обєднанням двох
квартир в одну. Всюди було розкішне
умебльо́вання;
величезна
кухня з
найновішим
обладнанням; простора, як заля вітальня;
дві лазнички з обємистими ваннами; дві
вбиральні, одна, крім унітазу, мала ще
й біде́. Шафи були напхом напхані
найрозмаїтішим одягом, особливо жіночим,
тому Пазя ніколи не виходила з дому в
одній і тій же самій сукні, не кажучи
вже про босоніжки чи ме́шти —
щоразу була в чомусь новому. Кожен мав
особисте авто, Валер’ян їздив на
солідному темно-синьому «мерседесі»,
а Пазя —
на ґраційній «гонді» білого кольору. А
ще десь під Києвом (здається, за Броварами)
у них була дача, одноповерховий котедж,
критий металочерепицею з чималеньким
садом плодових та декоративних дерев,
городом і озером, де він і вона полюбляли
проводити вихідні. Словом, Валер’ян і
Пазя жили заможно і напрочуд дружньо,
ніколи не сварилися, і явно кохали одне
одного, а, отже, мали все, щоб бути
щасливими, і всі (в тому числі і я) були
в цьому абсолютно переконані.
Зізнаюся,
що я дивився на них з цікавістю, навіть
з певним подиво́ванням, і завсіди, коли
траплялося, був радий привітатися і
навіть погомоніти з ними, бо відчував,
що цей чоловік і жінка випромінюють те
загадкове почуття щастя, якого мені
особисто часом дуже і дуже бракувало.
Найчастіше
я зустрічав Валер’яна і Пазю коло ліфта
або при вході до нашого будинку, коли
вони йшли гуляти або верталися з
прогулянки, що траплялося здебільша в
неділю або на якісь свята. І я завсіди
вітався перший.
-Добрий
день! Сьогодні така гарна погода! Йдете
трохи на про́хідку?!—
посміхався я до Пазі, а потім і до її
чоловіка, намагаючись говорити легким
невимушеним тоном.
Мені
завжди було трохи ніяково розмовляти
із сусідами нашої сходової клітки,
бо я ні з ким не підтримував тісніших
стосунків, ведучи дуже усамітнений,
відсторонений від людей спосіб життя.
Але з цією парою мені таки вкрай баглося
перекинутися двома-трьома фразами, бо
таким чином я сподівався дізнатися про
них щось більше, ніж міг судити із їхньої
суто зовнішньої поведінки. Отож я був
щоразу надзвичайно уважний, ловив кожне
їхнє слово, кожен погляд, порух, прихований
натяк, які з’являлися на його чи її
обличчі, коли вони відповідали на моє
вітання.
-Добрий
день, добрий день!—
зазвичай відказувала Пазя, розсіяно
зиркаючи на мене, і посміхалася тою
робленою посмішкою, яка свідчила, що
моя особа їй абсолютно нецікава і в неї
нема найменшого бажання зі мною
спілкуватися.
-А
ви що, вже по спаце́рі?—
кидав байдужим тоном у мій бік Валер’ян
і замовкав, цілковито забуваючи про мою
присутність.
-Так,
вже,—
збентежено бурмотів я під ніс, розуміючи,
що мене ніхто не слухає, та й не потребує
слухати.
Скільки
я не зустрічав Валер’яна і Пазю, вони
завсіди здавалися мені заглиблені одне
в одного, занурені в якісь свої, знані
тільки їм таємниці. Ступали неквапливо,
тісно взявшись попід руки… Він поводився
надзвичайно ґалянтно, завбачливо,
здавалося, відгукувався на кожну її
примху, був готовий поступитися всім,
аби їй догодити, а вона відповідала йому
тим же —
з вдячністю, ніжним поглядом, виказуючи
повну згоду у всьому. Розмовляли вони
неголосно, окремими, повними тепла і
якоїсь взаємної жертовности фразами,
супроводжуваними мімікою, яка виражала
напрочуд довірчі почуття. І ніколи я
не чув ані найменших дразливих ноток в
інтонаціях їхньої мови. Отож обидвоє
робили враження якоїсь цілковито
довершеної гармонії, яка була такою
мірою абсолютна й беззаперечна, що аж
здавалася нереальною. І саме це, певно,
дивувало мене найбільше й викликало
таку гостру цікавість до них.
І
ось вліті одного спекотного дня під
вечір я вийшов з дому, щоб своїм звичаєм
безцільно вештатися вулицями Києва, як
робив це вже багато років. Сидіти у своїй
малесенькій убогій квартирі, де тільки
й було що залізне ліжко, стіл на хистких
ніжках, два віденські гматані стільці
і стара скрипуча шафа на одяг, для мене
було нестерпно, я волів проводити час
просто блукаючи містом, й зчаста,
повільно, без усякого усвідомлення
дибуляючи ногами, опинявся у найдивовижніших
місцинах, як от полишені й зарослі
деревцями, кущиками й иншою рослинністю
недобудови; пустирища з купами всякого
мотлоху; аварійні, давно без мешканців,
призначені на злам будинки, які зяяли
пустими вікнами; занедбані, з поваленою
подекуди огорожею заводські приміщення;
вирубані під якісь загадкові обєкти і
чомусь забуті сади чи парки тощо, себто
місця, де люди зазвичай уникали бувати,
і які мене вабили своєю химерною руїнною
відчуженістю і тишею —
такою дивовижно контрастною на тлі
велелюддя і безустанного гаму та шуму
чотиримільйонної столиці, яку я любив
і ненавидів водночас.
Дивно,
але цього разу мені не захотілося кудись
далеко йти, і я поплентався у невеликий
сквер по той бік трамвайних колій, де
містився дитячий майданчик з каруселею.
Фактично це був короткий проса́д з двох
паралельних доріжок, обсаджений зовні
від вулиць райськими яблунями, а
посередині розділений густим грабовим
живоплотом. Уздовж цього живоплоту по
ту й ту сторони стояли деревяні фіґуристі
лавки, над якими нависали розлогі тінисті
туї. Сидіти тут було напрочуд затишно.
І я, вертаючись із своїх довготривалих
прогулянок, коли чомусь не хотілося йти
додому, нерідко приходив сюди й збавляв
час у цьому просаді аж до пізньої ночи.
Я
сів на одну з лавок і невдовзі віддався
своєму звичному в безділлі стану —
маренню наяву, як я називав бездумне
споглядання того, що відбувалося в мені
і поза мною, себто споглядання думок,
о́бразів, дивоглядних картин, які самі
собою виникали і зникали в моїй свідомості
і які чергувалися зі спалахами реального
життя навколо —
несамовитим цвіріньканням горобців,
гуркотом трамваїв, людьми, що проходили
мимо, шелестом листя, білими хмаринами
у небі. І в оціпенінні стежачи за цим
усім, я почував себе наче десь збоку,
наче відокремленим як від того, що було
в моїй уяві, так і від того, що існувало
насправді. Уявне —
дійсне, уявне —
дійсне, уявне —
дійсне... – цей ланцюжок здавався мені
нескінченним. І зупинитися ні на одному,
ні на другому було незмога. Отож мені
лишалося тільки безрадно споглядати.
Навіщо? Для чого? Хіба я знав?!
І
от раптом уявне чомусь щезло і більше
не поверталося. Переді мною була довга,
зламана на кінці гілка туї, розчавлена
чиєюсь ногою помаранчева шкірка на
доріжці, клаптик неба десь угорі і
приглушений жіночий голос. Він долинав
десь ззаду з-за живоплоту, де також
стояла лавка. Я не знав хто там, бо грабове
листя було таке густе, що нічого не
можна було угледіти. Втім, уся моя увага
скупчилася на цьому голосі. Я весь
перетворився на слух.
-Я
не хочу жити, Валер’яне, ти розумієш,
не хочу…—
тихо схлипувала жінка.
Так,
я не сумнівався, це була Пазя з чоловіком.
Вони сиділи там удвох і розмовляли.
Тихо, майже пошепки. Але я виразно чув
кожне слово.
-Пазю,
ти ж знаєш, твої слова крають мені серце,
я не можу їх чути… О, Боже…—
уривчасто говорив Валер’ян. Його голос
був глухий, розпачливий.
-А
як мені бути?! Як…?!—
Пазя на мить замовкла. Здавалося, що
вона затулила собі рота долонею, щоб
стримати ридання. Тоді знову продовжила:
-Уже
стільки минуло років, а я не можу забути
цю прокляту лікарню…
-Ну
що ж робити… Треба це прийняти… Так
мусило статися,—
голос Валер’яна тремтів. В ньому не
було впевнености —
лише відчай.
-Прийняти?!—
Пазя зойкнула, наче її стисли за горло.—
А чи можу я це прийняти? Ти про це подумав?!
Подумав, ну скажи, подумав?!
-Боже,
Боже, що мені робити?!—
залементував Валер’ян, закриваючи, як
мені здалося, обличчя долонями.
-Ти,
ти вбив його!!! Змусив зробити аборт!—
з болем у голосі вигукнула Пазя.—
Ти винен, що в мене не буде й не може
більше бути дітей. О, будь я проклята,
що послухалася тебе!
-Але
ж ми мусимо жити далі, мусимо, щоб…
щоб…!—
скрикнув Валер’ян і, затнувшись, не
зміг договорити.
-Жити
далі?!—
зайшлася плачем Пазя.—
А навіщо? Я не хочу жити, розумієш. Що
мені з тих наших розкошів, з того шмаття
і коштовних прикрас, з того авта?!
-Але
ж Пазю, Пазю…—
Валер’ян задиха́вся, намагаючись щось
казати, і не міг.
-Замокни,
я ненавиджу тебе,—
не переставала обмиватися слізьми
Пазя.—
І себе.
-Ми
обидвоє винні, і обидвоє нещасні,—
процідив крізь зуби Валер’ян.
-Це
був хлопчик, мій хлопчик,—
схлипнула Пазя.
-І
мій,—
прошепотів Валер’ян.—
Я проклинаю себе!
-Наш
хлопчик…—
прошепотіла Пазя.
-Боже,
Боже! Минуло десять років, а рана не
гоїться.
Мені
здалося, що Валер’ян ледь стримує
ридання.
-Вона
ніколи не загоїться,—
мовила Пазя, яка ні на секунду не
переставала плакати.
-І
на це нема ради?—
запитав Валер’ян, не звертаючись ні
до кого.
-Нема,—
відказала Пазя. У її омертвілому голосі
не теплилося жодної живої искорки.
Додому
я брів з почуттям пригнічености. Тепер
я знав про Валер’яна і Пазю все. Вони
не були щасливі. Навпаки, вони були
нещасні. Але чому так ретельно приховували
це від инших людей? Утім, може, й правильно
робили, навіщо комусь знати про чуже
нещастя. Кожен має своє, і якщо не зараз,
то пізніше обовязково. Але чи є взагалі
ті щасливі люди? Є чи нема на цім світі?
А я, я щасливий? Що можу відповісти на
це питання? В мене нема нікого, я сам як
палець, ні про що не мрію, не прагну ні
щось здобути, ні щось досягти, просто
живу без цілей і сподівань, день за днем,
день за днем… То щасливий я чи ні? Не
знаю. Ось і все, що можу сказати.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
