Вони жили на поверх нижче. Він і вона.
Стара бездітна пара. Обидвом десь поза
сімдесят років. Він був художник-графік,
зовсім нікому невідомий, а вона підробляла
уроками гри на піяніно. Я симпатизував
їм і завжди перший вітався, коли зустрічав
їх на сходах, біля ліфта чи перед входом
до будинку. Втім, і він, і вона трималися
дуже відсторонено і ніколи не заходили
в тіснішу розмову зі мною. Мені весь час
здавалося, що в цих чоловіка й жінки є
якась спільна таємниця, яку вони нікому
не хочуть відкрити, щось таке дуже
важливе для них, глибоко затаєне, якесь
навіть інтимне, знане тільки їм, таке,
яке має бути сповірене винятково йому
і їй і більше нікому. Я бачив і відчував
це у кожному їхньому порухові, поглядові
й особливо в інтонації слів щоразу, коли
де-небудь зустрічав їх. І байдуже, що
вони майже не розмовляли одне з одним.
Щоб розуміти ту дивну їхню єдність, ту
їхню сокровенну душевну спорідненість,
достатньо було просто раз побачити його
і її. Вони і зовні здавалися подібними,
наче брат і сестра, обидвоє сиві, він
короткопідстрижений і зовсім білий, а
вона ще із залишками брунатних пасем
у волоссі, акуратно обтятому до половини
шиї, обидвоє дуже худорляві, з блідими
запалими щоками, вкритими зморшками у
нього більше, у неї менше, і ступали
ногами вони якось сповільнено й на диво
узгоджено, та ще й він та вона були
одягнені напрочуд скромно і дуже
гармонійно, наче доповнюючи одне одного
і кольором, і формою своєї одежі. І навіть
те, що він був трохи вищий за неї і мав
темно-карі очі, а вона зелені, анітрохи
не порушувало цієї єдности його і її,
двох в одному.
Я мало що знав про них. За багато років
життя у цьому домі мені тільки й було
відомо, що він називався Ники́фор, а
вона Іраї́да. До них всі сусіди так і
зверталися, иноді додаючи ще й по-батькові,
але між собою вони називали одне одного
пестливо, він казав на неї І́дя, а вона
на нього Фо́рко. А ще я знав, що вони жили
дуже бідно, памятаю, якогось року їм
було зовсім скрутно, коли Никифор утратив
роботу в реклямній аґенції «Евфо́рб»,
яка збанкрутіла. Мене також дивувало,
що до них ніхто ніколи не приходив,
жодних гостей, адже люди творчих професій
зазвичай мають багато друзів, приятелів,
знайомих. Я не розумів, чому будучи
художником та ще й живучи у чотиримільйонному
Києві, Никифор з дружиною живуть так
ізольовано.
Десь пів року тому, восени стався один
нічим непримітний випадок, який, проте,
чомусь дуже вкарбувався в мою память.
Я пізно ввечері вертався із своєї звичної
прогулянки київськими вулицями і, коли
був уже коло дому, то почув позаду жіночий
голос, повний благання й болю:
-Тихоне, прошу вас, можна вас на хвильку!
Я повернув голову й побачив Іраїду. Вона
стояла коло авта з відчиненими дверцятами
(це, здається, було таксі) і тримала за
лікоть свого чоловіка Никифора, який
сидів усередині.
-Що там у вас, чимось допомогти?— я
підійшов ближче.
-Форкові недобре… так несподівано…
вмах… йому відняло ноги… і він, і він…
і я не знаю…— Іраїда залопотіла язиком
наче в гарячці.
-Та не біда, я вам допоможу,— мовив я,
беручи Никифора за другий лікоть.
І ми з Іраїдою витягли її чоловіка з
авта й повели до будинку. Від Никифора
несло алькогольним перегаром. Він був
попросту пяний.
-Ви, Никифоре, трохи перебрали, еге ж?—
мовив я, коли ми вже були коло ліфта.
-Ні, анітрохи, випив як звичайно три
келишки коньяку, і не більше!— відказав
він. Його голос був спокійний, навіть
байдужий.
-Запевняю вас, мій муж ніякий не алькоголік,
з ним таке вперше,— з якимсь розпачем
у голосі проказала Іраїда.
-Та дай спокій, Ідю, цей добродій зовсім
не вважає мене алькоголіком, правда ж?—
він посміхнувся до мене, і я побачив,
які в нього жовті, вочевидь, від курива
зуби.
-Чому ж ви тоді не хотіли виходити з
авта?— посміхнувся я.
-Мені не хотілося. Просто не хотілося,—
відказав він.— Бо мені нецікаво.
-Чому нецікаво?— перепитав я.
-Не знаю. Все нецікаво,— Никифор зідхнув
і затулив обличчя долонями.
Я глянув на Іраїду. Вона стояла і ледь
чутно схлипувала.
З ліфта Никифор вийшов сам. Його навіть
не треба було підтримувати.
-Вибачте за клопоти,— кивнув він мені
і рушив до дверей свого помешкання.
-Не сердіться на нас, добре?— болісно
скривила губи Іраїда і рушила вслід за
чоловіком.
З того часу я з ними більше не бачився.
Мені здається, що вони мене уникали, бо
соромилися через той випадок. І я,
зайнятий своїми думками та гризотами,
зовсім забув про цю дивну подружню пару.
А коли я довідався, що Никифор та Іраїда
наклали на себе руки, отруївшись
екстрактом мускари́ну, то це було для
мене, як грім серед ясного неба. «Ми не
хочемо більше жити. І ми йдемо з цього
життя вдвох» — такими були останні
слова їхньої передсмертної записки.
Під час похорону, коли Никифора та Іраїду
відспівували, я вперше побував у їхньому
помешканні. Мене вразила простота і
невибагливість їхнього побуту. Нічого
зайвого. Жодних розкошів. В одному покої
старенькі шафа, стіл, стільці, телевізор
накритий вишиваним рушником, у спальні
стояло широке ліжко з деревяними
побічницями, чорне піяніно, в кутку
бюрко з компютером, на стінах картини,
здебільша графічні роботи Никифора.
Але найбільше мою увагу привернули дві
висохлі ма́ківки у кришталевій вазі на
підвіконні. Я дивився на них і не міг
відірвати очей. Колись, думав я, ці маки
цвіли пречудним блідо-блакитним цвітом.
Потім пелюстки осипалися. Завязалися
зелені голівки. Вони сповнилися сотнями
дрібнесеньких зерняток. Урешті висохли
й перетворилися у дві чорні мертві
маківки. Мертві, але прекрасні у своїй
смерті. Я дивився на них і відчував, що
ці маківки чимось дуже подібні на
Никифора та Іраїду. Але чим? Я й досі не
можу відповісти на це питання.
