Вони жили на поверх нижче. Він і вона. Стара бездітна пара. Обидвом десь поза сімдесят років. Він був художник-графік, зовсім нікому невідомий, а вона підробляла уроками гри на піяніно. Я симпатизував їм і завжди перший вітався, коли зустрічав їх на сходах, біля ліфта чи перед входом до будинку. Втім, і він, і вона трималися дуже відсторонено і ніколи не заходили в тіснішу розмову зі мною. Мені весь час здавалося, що в цих чоловіка й жінки є якась спільна таємниця, яку вони нікому не хочуть відкрити, щось таке дуже важливе для них, глибоко затаєне, якесь навіть інтимне, знане тільки їм, таке, яке має бути сповірене винятково йому і їй і більше нікому. Я бачив і відчував це у кожному їхньому порухові, поглядові й особливо в інтонації слів щоразу, коли де-небудь зустрічав їх. І байдуже, що вони майже не розмовляли одне з одним. Щоб розуміти ту дивну їхню єдність, ту їхню сокровенну душевну спорідненість, достатньо було просто раз побачити його і її. Вони і зовні здавалися подібними, наче брат і сестра, обидвоє сиві, він короткопідстрижений і зовсім білий, а вона ще із залишками брунатних пасем у волоссі, акуратно обтятому до половини шиї, обидвоє дуже худорляві, з блідими запалими щоками, вкритими зморшками у нього більше, у неї менше, і ступали ногами вони якось сповільнено й на диво узгоджено, та ще й він та вона були одягнені напрочуд скромно і дуже гармонійно, наче доповнюючи одне одного і кольором, і формою своєї одежі. І навіть те, що він був трохи вищий за неї і мав темно-карі очі, а вона зелені, анітрохи не порушувало цієї єдности його і її, двох в одному.
Я мало що знав про них. За багато років життя у цьому домі мені тільки й було відомо, що він називався Ники́фор, а вона Іраї́да. До них всі сусіди так і зверталися, иноді додаючи ще й по-батькові, але між собою вони називали одне одного пестливо, він казав на неї І́дя, а вона на нього Фо́рко. А ще я знав, що вони жили дуже бідно, памятаю, якогось року їм було зовсім скрутно, коли Никифор утратив роботу в реклямній аґенції «Евфо́рб», яка збанкрутіла. Мене також дивувало, що до них ніхто ніколи не приходив, жодних гостей, адже люди творчих професій зазвичай мають багато друзів, приятелів, знайомих. Я не розумів, чому будучи художником та ще й живучи у чотиримільйонному Києві, Никифор з дружиною живуть так ізольовано.
Десь пів року тому, восени стався один нічим непримітний випадок, який, проте, чомусь дуже вкарбувався в мою память. Я пізно ввечері вертався із своєї звичної прогулянки київськими вулицями і, коли був уже коло дому, то почув позаду жіночий голос, повний благання й болю:
-Тихоне, прошу вас, можна вас на хвильку!
Я повернув голову й побачив Іраїду. Вона стояла коло авта з відчиненими дверцятами (це, здається, було таксі) і тримала за лікоть свого чоловіка Никифора, який сидів усередині.
-Що там у вас, чимось допомогти?— я підійшов ближче.
-Форкові недобре… так несподівано… вмах… йому відняло ноги… і він, і він… і я не знаю…— Іраїда залопотіла язиком наче в гарячці.
-Та не біда, я вам допоможу,— мовив я, беручи Никифора за другий лікоть.
І ми з Іраїдою витягли її чоловіка з авта й повели до будинку. Від Никифора несло алькогольним перегаром. Він був попросту пяний.
-Ви, Никифоре, трохи перебрали, еге ж?— мовив я, коли ми вже були коло ліфта.
-Ні, анітрохи, випив як звичайно три келишки коньяку, і не більше!— відказав він. Його голос був спокійний, навіть байдужий.
-Запевняю вас, мій муж ніякий не алькоголік, з ним таке вперше,— з якимсь розпачем у голосі проказала Іраїда.
-Та дай спокій, Ідю, цей добродій зовсім не вважає мене алькоголіком, правда ж?— він посміхнувся до мене, і я побачив, які в нього жовті, вочевидь, від курива зуби.
-Чому ж ви тоді не хотіли виходити з авта?— посміхнувся я.
-Мені не хотілося. Просто не хотілося,— відказав він.— Бо мені нецікаво.
-Чому нецікаво?— перепитав я.
-Не знаю. Все нецікаво,— Никифор зідхнув і затулив обличчя долонями.
Я глянув на Іраїду. Вона стояла і ледь чутно схлипувала.
З ліфта Никифор вийшов сам. Його навіть не треба було підтримувати.
-Вибачте за клопоти,— кивнув він мені і рушив до дверей свого помешкання.
-Не сердіться на нас, добре?— болісно скривила губи Іраїда і рушила вслід за чоловіком.
З того часу я з ними більше не бачився. Мені здається, що вони мене уникали, бо соромилися через той випадок. І я, зайнятий своїми думками та гризотами, зовсім забув про цю дивну подружню пару.
А коли я довідався, що Никифор та Іраїда наклали на себе руки, отруївшись екстрактом мускари́ну, то це було для мене, як грім серед ясного неба. «Ми не хочемо більше жити. І ми йдемо з цього життя вдвох» — такими були останні слова їхньої передсмертної записки.
Під час похорону, коли Никифора та Іраїду відспівували, я вперше побував у їхньому помешканні. Мене вразила простота і невибагливість їхнього побуту. Нічого зайвого. Жодних розкошів. В одному покої старенькі шафа, стіл, стільці, телевізор накритий вишиваним рушником, у спальні стояло широке ліжко з деревяними побічницями, чорне піяніно, в кутку бюрко з компютером, на стінах картини, здебільша графічні роботи Никифора. Але найбільше мою увагу привернули дві висохлі ма́ківки у кришталевій вазі на підвіконні. Я дивився на них і не міг відірвати очей. Колись, думав я, ці маки цвіли пречудним блідо-блакитним цвітом. Потім пелюстки осипалися. Завязалися зелені голівки. Вони сповнилися сотнями дрібнесеньких зерняток. Урешті висохли й перетворилися у дві чорні мертві маківки. Мертві, але прекрасні у своїй смерті. Я дивився на них і відчував, що ці маківки чимось дуже подібні на Никифора та Іраїду. Але чим? Я й досі не можу відповісти на це питання.
16. Я багато років не мав від нього вістки
Немає коментарів:
Дописати коментар