Липень, 1984 р., Риґа
117.
Удвох з дружиною провели вечір у ризькій кавярні
«Крістіна». Сиділи за столиком і майже не
розмовляли. Я пив винні коктейлі, а вона смакувала
морозивом.
З тобою, мила,
мені хіба треба ще чогось?
Тільки в затишку цієї кавярні
сидіти, сидіти без кінця.
118.
Моїй Наталі
У світі цім я хоч і сам,
та є і ти зі мною,
ти, що зустрічаєш мене
на світанку.
119.
Гуляючи з дружиною і дочкою, побачив у невеличкому
сквері дивне з вигляду деревце. Мені захотілося підійти
до нього. Це виявилася всихаюча липа.
Усихаюча липа
з ясним блідим листям —
чи не вона мені зараз
якусь скриту оповіла правду?
120.
Щоб розігнати нудьгу, сів на бальконі і, попиваючи
пиво, споглядав вулицю.
Чорні хмари і ви, дощові калюжі,
скажіть мені,
чому моє серце зараз
збентежене таке?
121.
У безмежній повноті
хто перевершить Бога?
Щомиті він являє нове.
Тільки спостерігати
лишається нам.
122.
Просто бути —
ось, здається, в чому щастя.
Адже ні на мить не змовкає
музика буття.
123.
Хоч і гірке це пиво,
та вкрай захмелів я —
кожен перехожий на вулиці
приязно киває мені.
124.
Між бетонними плитами
зелена пробивається трава.
Дивитися на неї
так любо!
Серпень, 1984 р., Риґа
125.
Куди, куди біжиш,
дівчино у білому светрі?
Хіба може бути щось гарніше
від цієї, змоченої дощем вулиці?
126.
Сьогоднішній дощовий ранок
такий похмурий!
На вулицях рідко стрінеш
перехожого.
Тихо гуляю з дочкою
ясеновою алеєю.
127.
Якої дивної форми
ці сірі хмари!
Нерухомі зависли вони
над Дауґавою.
128.
Сидіти на траві
і пити з фляшки пиво
дуже добре тут —
на цім пустирищі,
де ростуть молоденькі берези.
129.
Ця літня жінка,
збираючи неподалік якесь зілля,
лише на мить підвела голову.
Здивовано глянувши у мій бік,
вона щезла в кущах.
130.
Тільки-но припекло сонце,
як десь у мене за спиною,
у густій траві
ледь чутно засюрчав цвіркун.
Серпень, 1984 р., Львів
131.
Темно-багряне в тумані сонце,
що встає на сході,
і дрібний, ледь помітний дощ
я бачив сьогодні на світанку.
132.
Десь на тополі
тужливо хугукає горлиця.
Її голос відзивається
у моєму серці.
133.
Хоч я і не уникаю людей,
та бути з ними не прагну.
На самоті більшість проводжу часу,
споглядаючи, як пролітають птахи,
як проносяться вулицею машини.
134.
Хто я тут,
серед шуму листя,
у цьому занедбаному, здичавілому саду?
Тільки пориви вітру
та імла на далекому узгір’ї
щось, може, відають про це.
135.
Чомусь не веселить мене вино.
Певно, втратив до нього я смак.
Що ж,
питиму чай тепер біля хати,
розглядаючи на траві
перші опалі яблуневі листочки.
Вересень, 1984 р., Львів
136.
Отам,
де застиглі рожеві хмарки,
де вдалині пролітають
два чорні гайворони —
туди дивлюся я,
слухаючи веселий гамір дітей.
137.
Без кінця тут можна слухати,
як шумить вітер в очеретяних заростях,
споглядати,
як на всі боки гойдаються
високі стебла.
138.
Тільки на мить звів угору погляд
і вже забув,
як похитуються зелені очеретини,
бо на півночі побачив,
як у небі тане
біла самотня хмарка.
139.
Пишна темно-червона жоржина
розцвіла під вікном.
Наступної весни неодмінно знову
посаджу її.
140.
Крізь листя кущів бузу видно,
що сходить сонце.
Під його променями на цій лавці
я зараз зїм свій сніданок.
141.
Удосвіта встав на роботу —
ясно світить місяць за хатою,
там, де височіє всохлий клен!
142.
Холодний ранок.
Ще не розійшлися сутінки.
Йдучи вулицею, споглядаю місяць —
ріжнокольоровим огорнений він світінням.
143.
Приятель, до якого я завітав, не захотів вина і я
пив сам, споглядаючи крізь вікно квіти на балконі
сусіднього будинку.
Ясно-червоні квіти у вазонах
там, на бальконі,
на тлі білої цегляної стіни —
весь час здається,
що вони кличуть мене,
щось таємне мені шепочуть.
144.
Може, це дощові калюжі
чи мокре листя на деревах,
чи пожовклий каштан
на подвірї школи
смутком наповнив моє серце?
145.
Холодний вітер зі сходу
поривами різкими
розхитує гілля тополь,
падає де-не-де жовте листя.
Охоплений безпричинною тривогою,
я не знаходжу собі місця —
то на лавці сиджу,
то раптом іду кудись стежкою.
146.
Синичко,
що радісно співаєш,
стрибаючи на гілці,
цього хмарного дощового полудня
ти, певно, утішити мене забажала.
147.
У своєму житті
я так нічого і не досяг.
Тільки й радощів у мене,
що на світаку поблукати парком,
чи послухати спів
невидимої серед гілок пташки.
148.
До кого мені звернутися,
щоб таємницю вашу розкрити,
щораз більше жовтіючі дерева?
Невже і цього року
ви непомітно листя скинете своє,
знову мене залишивши без відповіди?
149.
Дрібний дощ
там, за бетонною огорожею
сіється і сіється з неба.
Яка шкода,
що шепоту його я не розумію —
тільки сиджу і дивлюся вдалину.
Жовтень, 1984 р., Львів
150.
Усе рідіють, рідіють тополі,
осипається від вітру листя.
І я, споглядаючи це,
хіба можу бути веселим?
151.
Учора над левандівським озером
я гуляв з маленькою дочкою.
Ми довго-довго дивилися з нею
у прозору воду,
де численними зграйками
маленькі плавали рибки.
152.
Ніби я вперше тут,
на левандівськім озері!
Сяє, виблискує пісок
на його східному березі,
а західний берег цілком темний,
порослий широкою смугою дерев.
153.
Щоб збавити час у балачках,
приятель до мене завітав,
а я на озеро його привів і
сонячними променями зачарований
він залишився сидіти на березі,
зовсім забувши про слова.
154.
Над берегом у воді
зеленіє острівок рогозу.
Там двоє маленьких дівчаток
рвуть рогозини —
туди мене нестримно кличе
моє серце.
155.
Просто в руки мені впав
зівялий тополиний листок.
На лавку покладу його біля себе —
хай хоч мить побесідую з ним.
156.
Сюрчи, виспівуй, маленький цвіркуне,
серед опалого яблуневого листя
цієї неспокійної ночи
твою чудову пісню
мені так любо слухати
тут, біля хати.
157.
Із хати виніс стільця,
щоб на місяць дивитися,
та невдовзі його сяйво
віттям заслонила стара яблуня.
Ну що ж,
бліді проблиски між гіллям
я споглядатиму.
158.
Молодого гульвісу,
що часто приходить до мене,
нічого в світі не цікавить.
На озеро з ним прийшов я,
де вітер жене по воді пожовкле листя,
а він безугаву базікає про щось
минуле.
159.
Білий місяць
і білі хризантеми на городі.
Цей вечір вони зачарували —
усе затаїлося навколо, мовчить.
160.
Як втомив мене цей чоловік,
що ополудні прийшов з фляшкою вина.
Дві години розказував він
про хитросплетіння своїх теорій.
За будинок сонце вже зайшло,
коли нарешті він пішов геть.
161.
Із сумом своїм
ніколи, певно, не розстануся —
там, на безлистій тополі
покинуте горлицею гніздо,
тепер нікому воно не потрібне,
самотньо чорніє на гілці.
