Причулося,—
сад зідхнув за вікном...
Все ближче і ближче стає
та межа...
Що хотів — не здобув,
що мав — розгубив.
Що ж тепер?
Вже не хочу нічого
і не маю нічого...
За далекими вільхами
сліпуче встає сонце.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ
СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
24. Ґава
https://ua-human.blogspot.com/2025/03/24.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
23. Що ж тепер?
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/23.html
У моєму саду на пагорбі над озерце́м росли дві сосни, які я дуже любив. Погулявши садом, обійшовши всі його закутки, я врешті незмінно приходив сюди й довго розглядав ці сосни. Колись, коли тут на цьому обійсті ще жив мій друг Серен, до якого я зрідка приїжджав з Києва, сосни, памятаю, були ще зовсім маленькі, сягали мені заледве до грудей. Тепер же вони стали височенними, і в їхньому гіллі гніздилися припутні й сновигали білки. Тож я, якогось літнього дня гостюючи в Серена, запитав його:
-Навіщо ти посадив ці сосни? Чому не якісь плодові дерева?
-Ти не розумієш, Тихоне,— він повернув голову в мій бік і якийсь час уважно дивився на мене, наче не мав певности, що зможе добрати потрібні слова для відповіди. Тоді продовжив:
-Ці сосни виростуть і будуть зеленими навіть узимку, коли всі дерева в саду стоятимуть голі. Землю скрізь вкриє сніг, а сосни й далі зеленітимуть. Я вийду з хати, підійду до озерця й глядітиму на них.
-І що?— я дещо знічено зиркнув на друга.
-Нічого. Бачитиму, що сніг білий, а сосни зелені.
-Тільки й усього?— насмішкувато пхикнув я.
-Це єдине, що має хоч якусь вагу на цім світі,— мовив Серен і повільно, ледь переставляючи ноги в стоптаних сандалях рушив стежкою догори схилом до хати.
Я мовчки рушив за ним.
Ці слова Серена дуже вкарбувалися мені в память. І тепер, коли мій друг помер, а я переїхав жити сюди в його хату, мені часто згадуються вони. Тоді я справді не розумів їхнього сокровенного значення, тепер же розумію. І щоразу, коли настає зима і сад завіє снігом, я ніколи не пропускаю нагоди, щоб підійти до тих двох сосен над озерцем і довго-довго дивитися на них, впиваючись їхньою абсолютною зличнотою.
Зараз я теж стою тут. Сосни такі гарні з тим своїм розлогим гіллям, вкритим великими кошлатими жмутками глиці! І сніг, який лише злегка притрусив пагорб, також такий гарний! А далі ясне без жодної хмарини небо. Здається, що переді мною сама вічність, яка завсіди є, і яка ніколи не була, ніколи не буде. Тож я стою заворожений, дивлюся на сосни і сніг, а мої вуста шепочуть ті Серенові слова:
-Сніг білий, а сосни зелені.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Грудень був без морозів, йшли дощі, часто зі снігом, який однак не залежувався і швидко розтавав. Я здебільша сидів у хаті, а якщо й виходив надвір, то не надовго — пройшовся садом, постояв над озерцем і вертався додому. З якогось часу мене почала боліти права нога, і ставало щораз важче ходити. За́штрики, які порадив мені знайомий лікар по телефоні і які я сам собі впорскував у стегно, лише трохи стишували біль, але повністю не позбавляли від нього. І мені нема, нема та й приходили в голову гнітючі думки, що буде зі мною, коли я взагалі не зможу самостійно пересуватися. “Та я тоді навіть дров не зможу принести з дровітні. Тож тільки й лишиться мені, що сидіти коло холодної груби й чекати смерти. А чи не розумніше буде в такому разі з власної волі піти з життя?”
Сама смерть, якщо мати на увазі відхід у небуття мого “я”, мене не дуже бентежила. Адже за багато років прискіпливих спостережень за тим, що відбувається у моїй свідомості, за всіма нескінченними порухами думки, за тим, як розум блискавично оцінює кожен новий випадок чи подію, за громаддям засвоєних знань, перебираючи які розсудок виносить судження, за незмінним дисонансом між тим, що вирує в уяві, і тим, що є в живій дійсності, я врешті решт відкрив правду про природу мого “я” — воно виявилося просто пустою назвою, маною, такою собі розцяцькованою численними символами шкаралущею, позбавленою будь-якої реальности. То за чим я мав би шкодувати? За тим, чого насправді нема? Ось чому мене так мало тривожило, що буде з моїм “я” по моїй смерті.
А от моє тіло... З ним зовсім инша річ. Воно справді існувало. Фактично моє тіло і було єдиний реальний я. Так, я усвідомлював його неуникненну минущість. Адже все довкола минало. Не було жодної речи, яка би не підпадала змінам і врешті не щезала безслідно в хлані небуття. Я це приймав. Принаймні на інтелектуальному рівні. Єдине, що мене по-справжньому лякало, це муки мого тіла. Я банально боявся болю. І цей страх мучив мене щоразу, коли я думав про свою смерть.
Звичайно, стільки років спостерігаючи за всім, що відбувається у моїй свідомості, я не міг не звернути уваги, що цей страх породжений не чим иншим, а думкою. Мій розум видобував з памяти все знане про муки вмираючого тіла і визначав це як щось максимально погане, небезпечне, таке, якого треба за всяку ціну уникати. Саме ця вкрай неґативна оцінка і виклика́ла в мені дошкульне почуття страху. Не зрозуміло було тільки, на що покликався розум у своїх оцінках, на чий досвід, адже в мене такого досвіду не було. Цікаво також, що я страждав не від факту, який реально був, а лише від уяви про факт, який може статися, себто, від того, чого насправді не було. “Як же ти можеш боятися мук смерти, коли не знаєш, що це таке?”— запитував я себе. І пильно вдивлявся в те мариво, яке розум малював у свідомості. І щоразу воно не витримувало моєї пильної уваги, вмах щезало, розтавало, наче імла, а водночас з цим зникав і страх. Виходило, що страх існував рівно стільки, скільки існувала думка про муки смерти. Втім, згодом страх знову з’являвся. І я знову вдивлявся в нього і він знову щезав, щоб по якомусь часі знову з’явитися. І це повторювалося раз за разом. То є, то нема, то є, то нема. І я нічого не міг з цим вдіяти, крім хіба що безрадно споглядати, споглядати й споглядати. А коли бувало пробував зупинити думку з видивами мук тіла зусиллям волі, то думка лише посилювалася, і страх смерти всеціло опановував мене.
Ось і зараз я сиджу біля вікна, але не помічаю нічого в саду, бо, заглиблений у себе, вдивляюся у моторошне видиво, де моє тіло вмирає в муках. Я не намагаюся втекти від баченого, не роблю спроб позбутися чи якимось чином знищити його, а лише споглядаю його, як щось незрозуміле, загадкове. Знаю, ще трохи і воно щезне, залишить мене. Та не надовго. Якогось змигу я знову побачу його. Я би хотів позбутися його назавжди. Та ба, здається, це неможливо.
Цієї ночи я дуже погано спав. Весь час над селом летіли шахеди. Їхній специфічний диркіт чувся то з одного, то з другого боку села. Иноді вони пролітали зовсім низько над хатою, і тоді я вставав з ліжка і, пересилюючи біль в нозі, клигав до вікна, й унурював очі в темне нічне небо. Та там годі було щось побачити. Тож я вертався до ліжка і, затамувавши дух, слухав, чи не чути вибухів десь з того боку, де Київ. І вибухи рано чи пізно лунали то близько, гучні, аж здриґалася хата, часто з уривчастими пострілами зеніток, то далеко, глухі, невиразні, а то й ледь чутні. Потім на якусь годину чи пів усе затихало, і я засинав, а тоді знову прокидався від диркоту шахедів.
Тож тепер після безсонної ночи я почувався страшенно втомленим. Мені не хотілося нічого робити, ні до чого братися, взагалі рухатися. Я сидів на застеленому рядниною ослоні лицем до вікна, повністю віддавшись своєму звичному заняттю — споглядав усе, що відбувалося довкола мене і в мені. Я мав піти до крамниці й купити хліба, бо сьогодні на сніданок зїв останній окраєць. Але моє тіло наче одеревяніло, я не міг змусити себе встати, а тут ще й нога розболілася. І я продовжував сидіти на місці.
“Нумо, чоловіче, зберися на силі і йди по хліб,— звертався я сам до себе, ледь ворушачи вустами.— Бо якщо це тіло є ти, то маєш дбати про нього, годувати, берегти його як коштовну вазу.” Втім, і далі залишався нерухомим. Мою увагу привернула сойка, яка сіла на старий почорнілий пеньок. Я дивився на неї. І раптом забув про все. Вона була така гарна, така пишна в своєму барвистому оперенні. А коли сойка полетіла геть, я повернувся до тями і подумав: “Моє “я” щезає, як тільки якась річ поглинає мою увагу. І що тоді є? Лише те, що існує насправді — моє тіло.”
У полудне я таки змусив себе встати і піти до крамниці. Я ледве дійшов. Нога боліла нестерпно. Біль короткими імпульсами протинав ногу від сідниці аж до кісточок. Палиця, на яку я спирався, мало що помагала.
У крамниці нікого не було, крім трьох вояків, які сиділи за невеликим столиком на легких алюмінієвих табуретках і пили пиво. Кожен тримав у руці по бляшанці. Вони не розмовляли. Пили мовчки, час від часу кидаючи короткі погляди в бік продавчині, молодої гарної жіночки з чорними блискучими очима, яка поралася за прилавком. Я привітався голосно зі всіма і рушив до полиць з хлібом.
-Вам пять білого круглого?— запитала продавчиня.
-Так, як завше,-— відказав я.
-Допивайте. Зараз машина буде,— почувся чийсь грубий голос з нотками нетерплячки.
Я повернув голову. До крамниці увійшов присадкуватий, міцної статури во́як без шапки. Його голова була коротко пострижена під нуль. Під носом стирчали маленькі сивуваті вусики. Побачивши його, я застиг на місці. Мою увагу прикував жахливий шрам, який синяво-червоною вилюжкою розтинав його голову, починаючи від маківки навскіс через усе обличчя аж до горла. Мені навіть здалося, що його ліве око незряче, бо дивилося якось зизом. В мені все заніміло. Я дивився на вояка і нічого більше ні не бачив, ні не чув.
-Ви що, оглухли!— кричала продавчиня і раз за разом штурхала мене в плече.
Я повернувся до неї і не розумів, що вона від мене хоче.
-Та платіть же за хліб!— вона вже починала сердитися.
-А де вояки?— я побачив, що на табуретках вже нікого нема, а на столику стояли лише порожні бляшанки з-під пива.
-Пішли вже. Цілу ж ніч чатували на ті шахеди... там на луках,— продавчиня вказала в бік Десни.
Я заплатив за хліб і вийшов з крамниці. Образ вояка́ із тим страшним шрамом не полишав мене до самої хати. В мене не було жодних думок, жодних почуттів. Тільки той шрам стояв перед очима. І не відпускав. А найбільше мене дивувало, що я не міг визначитися, як до цього образу ставитися. Він не бачився мені ані як щось добре, ані як щось погане. Він просто був. Такий, як є. Ні більше, ні менше. Я не міг його ні схвалити, ні заперечити. Здавалося, що розум мій закляк, розгубив усі критерії і не здатен більше оцінювати хай там що.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
90. Сніг білий, а сосни зелені
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/90.html
Читати далі...
Другого грудня ц.р. у Львові померла Марта Тимчишин (Панас). Мешкала сама саміська. Мала 63 роки. Я знав її з молодости. Була гарна. Мала напрочуд мяку вдачу. Щоразу, коли я приїжджав до Львова, то незмінно бачився з нею. Ці зустрічі залишили в моєму серці невитравни́й слід.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
22. Коли набираю з криниці воду
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/22.html
Читати далі...
Я про цей не вельми удатний образо́к із глеком, квіточками, метеликом і яблуками вперше почув від тата, але побачив його вже аж по смерті Фіґоля. Тато, коли приніс додому Фіґолеву картину з “голим бабиськом”, ту саму, яка потім спричинила стільки брутальних сварок між ним і мамою, шепнув мені на вухо:
-Фіґоль і тобі, Тисю, дещо обіцяв намалювати.
-Але ж мені нічого не треба,— розгублено закліпав я очима, вдивляючись в татове лице і не розуміючи, чому йому так весело і чому він підморгує мені.
-Не треба йому,— перекривив мене тато.— Та Фіґоль, щоб ти знав, ма́ляр від Бога. Колись, може, його картини коштуватимуть грубі гроші.
-А що то буде за образок? Великий?— я глипнув на тата й укмітив, що той раптом спохмурнів, наче згадав щось не дуже приємне.
-Та ні, невеличкий... Шмат картону тридцять на двадцять сантиметрів. Сам побачиш.
Ці слова про образок я запамятав і час від часу надокучав татові нагадуваннями про Фіґолеву обіцянку. Але тато щоразу відкаскувався, кажучи, що маляр ще не завершив мальо́вання, і як тільки завершить, то обовязково дасть знати.
Минали дні, тижні, місяці, а обіцяний подарунок Фіґоля так і залишався обіцянкою. Втім, я нічого не забув. І щоразу, коли бачив високу худорляву фіґуру художника, який з торбиною і ліщиновим ціпком простував нашою вулицею, щоб іти за місто, де він своїм звичаєм годинами блукав по голих безлюдних узвишшях, які широко розкинулися зразу за облупленими корпусами шкіряної фабрики, то щодуху біг до нього і ще здаля гукав:
-Пане Фіґоль, пане Фіґоль, а мій образок уже готовий?
Маляр зупинявся і чекав, поки я підійду ближче. Тоді казав:
-Май терпіння, Тисю! Ти що, гадаєш, то так легко малювати?!
Я дивився на нього і нічого не розумів. Мені на той час було лишень одинадцять, я був зовсім дитина. Тож багато всього навколо: і природні явища, і предмети, і дерева, і живі істоти, в тому числі й люди часто здавалися мені дивними й загадковими. Все це лякало і водночас вабило мене. Я прагнув кожне з цих див зрозуміти, відчути, торкнутися його, проникнути в те, що скрите за химеристим фасадом. І коли глядів на щось, що особливо привертало увагу, то мав таке відчуття, що весь зникаю, розчиняюся в нічому і що насправді існує тільки те, що переді мною, те, що зараз заворожує мене. Фіґоль безумовно був одним з цих таємничих див. Адже як я не старався, як не напружував розум, та ніяк не міг збагнути, як йому вдається такими простими речами як пензель і фарби створювати на полотні численні образи довкілля і, найголовніше, чому потім на його картинах все це починає жити своїм окремим життям. І він незмінно поставав у моїх очах не инакше, як чарівник.
Поки я заворожено дивився на Фіґоля, не розуміючи жодного його слова, він детально розповідав, як просувається робота над образком, який, судячи зі всього мав бути натюрмортом з садовино́ю. Втім, якби я був уважніший, то довідався би, що до власне малювання ще навіть не дійшло, бо маляр тільки-но обдумував той натюрморт у своїй уяві.
-...мають бути якісь квіти. Які? Невідомо. Глечик є. А якого кольору? Також не ясно. От і ламай собі голову. А ще пуста площина справа... Її ж також треба заповнити чимось... якимись формами, кольорами... І нічого не приходить на думку. А ти мислив галь-паль і готово?! Е ні, голубчику, так не буває в справжньому мистецтві. Чи, може, собі гадаєш, що я пущуся на якусь халтуру. Ні, не буде того!— з неабияким обуренням в голосі говорив Фіґоль, нервово розмахуючи руками і зиркаючи на мене своїм повним дикого безуму поглядом.
Так ми й стояли один навпроти одного посеред вулиці — я маленький хлопчик з широко розплющеними від подиву очима, весь оціпенілий, перетворений в ніщо і він високий худезний з куделею довгого сивого волосся на потилиці, повен непогамовних і неосяжних для мене пристрастей. Я дивився на нього, а він на мене. І він говорив, говорив, говорив без угаву, а я слухав, слухав, слухав, відчуваючи, що беззастережно поглинаю все, що він каже, але не самі слова, не їхнє значення, а тільки якусь очищену від зовнішньої словесної форми сутність.
І такі сцени моїх спіткань з Фіґолем продовж останніх трьох років можна було спостерегти не раз на нашій вулиці. Я незмінно, з якоюсь затятою впертістю перепиняв Фіґоля, як тільки він з’являвся. І все повторювалося з дзеркальною стотністю. Він зупинявся, чекав, поки підійду ближче, і тут же починав розповідати про образок, який малює для мене, вдаючись до найтонших фахових подробиць. Часто ці розповіді могли тривати годину й більше. А я слухав і ніколи не перебивав. І, ясна річ, нічого не розумів. Не дивно, що потім не годен був вицідити з себе жодного хоч трохи втямливого слова про почуте. Тож як потім не допитувалася мама й особливо бабуня Рися, що такого той “навісний бацька́р” мені казав, я тільки безпорадно плямкав губами — моя голова була абсолютно пуста, в памяті нічого не збереглося.
Потім Фіґоль помер, і все припинилося. Його загадкова смерть на тих узвишшях за містом, де його знайшли голого, коли розтали сніги, мене неабияк вразила. Я кілька тижнів ні з ким не хотів розмовляти, ховався у найпотаємніших закамарках нашого дому й там годинами гірко плакав. Я почувався підступно обманутим. У моїй голові роїлися дикі, нічим не обґрунтовані підозри, що маляр зумисне помер, щоб не дати мені того образка. І я починав ненавидіти небіжчика, наділяючи його в своїй уяві щонайгіршими рисами, які тільки й може мати людина. Втім, найбільше згнічувало мене те, що мій розум не годен був пояснити, чому Фіґоль так безсердечно вчинив зі мною, що спонукало його до цього. “Таж він мені обіцяв, обіцяв, обіцяв дати той образок... І не дав! Чому, чому?”— розпачливо волав я, обливаючись слізьми.
Усе з’ясувалося через пів року. У квартиру Фіґоля заселилися нові мешканці, молоді чоловік і жінка, які працювали на шкіряній фабриці й потребували житла. Памятаю, що його звали Зорян, а її Люба, і в них був мопед, який часто ламався. Якогось дня вони винесли надвір весь Фіґолів мотлох: продавлену канапу, з якої стирчали пружини, розхряпані стільці, старий одяг, зіпсований телевізор, тюбики з фарбами, фляшечки з розчинниками, а також цілі стоси картин без рам. Жителі нашого містечка Б. цілими юрбами кілька днів приходили, порпалися в цьому хатньому непотребі й забирали собі що кому припало до душі, втім, найбільше всі брали картини, тож поступово там не залишилося жодної. От тоді-то я нарешті й побачив той образок. Але не думайте, що я знайшов його серед викинутих речей. Я не ходив туди, і ніяка сила не змусила би мене піти до Фіґолевого помешкання. Образок принесла нам додому Люба, Зорянова дружина.
-То, мабуть, для вашого Тися, пане Антоне. Там з тилія і напис є,— мовила вона, простягаючи образок татові, і додала:
— Він лежав у шуфляді бюрка, загорнутий у чистий білий папір.
Це був зовсім простенький, навіть примітивний натюрморт, намальований на шматкові заґрунтованого картону — синюватий глечик з кількома хирявими ромашками, трьома плоскими безживними яблуками і завислим в повітрі й невиразно орнаментованим метеликом. З другого боку образка рівним чітким почерком було написано: “Для Тихона Рожавського, щоб памятав мене, сердешного”.
Тато взяв образок, покрутив його туди-сюди в руках і, розплившись у тріюмфальній посмішці, передав його мені.
-На, маєш свій образок, Тисю! А бачиш, бідака Фіґоль таки дотримав слова. Тож хай буде тобі научка ніколи не розпачати передчасно.
Я тримав у руках образок і був цілковито приголомшений. Стояв і не знав, що казати і на яку ступити. Мене всього пропікав сором за свою сліпоту — я аж тепер зрозумів, наскільки був несправедливий до небіжчика.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
89. Шрам
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/89.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
21. Так і не сказав
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/21.html
В одній нещодавній дискусії про ролю російської мови в Україні мій опонент сказав таке:
“Не втомлюватимуся повторювати — російська мова ні Путіну, ні Росії не належить! Цією мовою освоєна значна частина мого внутрішнього всесвіту. Чому я маю віддати все загарбнику й відмовитися від частини себе?”
Ось якими міркуваннями я відповів йому.
Ваша вперта припнятість до російської мови, (що́ ви чомусь для себе вважаєте органічним!!!) свідчить про неповноту або спотвореність вашої національної ідентичности. Ви не повною мірою українець, а якось на половину, так би мовити, український росіянин. І зовсім не тому, що володієте й послуговуєтеся російською мовою. Я теж досконало знаю і можу, коли треба, розмовляти російською. Причина в иншому. Ви ототожнюєте себе з російською мовою (як і загалом з російською культурою), почуваєте її чимось своїм, рідним. Для вас Шекспір, Данте, Бодлер великі, але чужі, а Толстой, Достоєвський, Чехов великі і рідні. І Шевченко для вас рідний, і Леся Українка. А для мене всі вони рівною мірою чужі, хай і великі: і Шекспір, і Данте, і Бодлер, і Толстой, і Достоєвський, і Чехов. А от Шевченко, Леся Українка рідні. Як і українська мова рідна, а російська чужа, бо я не ототожнюю себе з нею. Себто ви частково українець, а частково росіянин. Ось чому я стверджую про неповноту й спотвореність вашої ідентичности.
Чому це погано?
Та тому, що ваша і таких українців, як ви, духова повязаність з російською культурою перешкоджає утвердженню української ідентичности, а, отже, й української культури, позаяк будь-яка культура може повнокровно розвиватися лише тоді, коли рухається самостійно, власними ногами, своєю окремою дорогою, а не тримається за чужого воза і йде за ним, як за дороговказом, наслідуючи всі його порухи. Така наслідувальна культура вторинна, неориґінальна, здатна продукувати лише копії.
Свого часу Тарас Шевченко, який надпотугою свого неповторного поетичного таланту зробив величезний вплив на всю нашу поезію, водночас став чималим гальмом її розвитку — з'явилися численні наслідувачі шевченківького стилю, так звані епігони. Поети просто не могли вирватися з-під тиранії його вірша і продукували копії, кращі, гірші, але лише копії, в яких було все, крім живого творчого духу. Тож мусило пройти чимало часу, коли стали нарешті з'являтися поети з власним голосом, вільні від наслідування свого геніяльного попередника. І тільки тоді наша поезія змогла похвалитися реальними здобутками. Вельми афористично у цьому сенсі якось сказав і видатний французький скульптор Бурдель: "Я ніколи би не став великим, якби у свій час не пожбурив на смітник усе те, чого мене вчив мій великий учитель Роден".
Так само і ви маєте визначитися, що́ для вас дорожче: українська вишиванка чи російська косоворотка. І якщо рідною визнає́те Україну, то мусите позбутися всякого ототожнення себе з Росією і всім російським, в тому числі і почуття споріднености з російською мовою. Якщо, ясна річ, хочете, щоб культура вашого народу розцвіла і виявила для світу всю свою досі не реалізовану на повний розмах велич.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
64. Дещо про графоманів і письменників
https://ua-human.blogspot.com/2025/01/64.html
Життя в усамітненні спонукає особливо уважно приглядатися до всього, що є або відбувається навколо — до кожної дрібнички, кожної малопомітної зміни, кожного звуку, ледь чутних шерехів, ріжноманітних кольорів і відтінків, чітких обрисів і невиразних форм... І це стається саме по собі, відрухово, без вольових зусиль. Увага загострюється не тільки до зовнішнього світу, а й до внутрішнього, до того сонмища, що вирує в свідомості — думок, бажань, почуттів, численних образів і спогадів минулого... Втім, така пильність в спогляданні можлива лише тоді, коли припиняється всяка цілеспрямована діяльність, себто, коли увага не зосереджується на досягненні якоїсь конкретної мети. Ти весь, як є, зупиняєшся, застигаєш на місці, нікуди не йдеш, нічого не прагнеш. Просто сидиш, дивишся, уважно стежачи за рухом окремостей навколо тебе і в тобі самому. І при цьому не виділяєш нічого з величезного розмаїття, не зосереджуєшся ні на чому довше, ніж потребує твоя увага. Ти наче перебуваєш зі всім водночас і бачиш усе рівно стільки, скільки воно існує перед тобою.
Тож, прошу вас, я уже багато років збавляю час в такому, як це називаю, лінивому спогляданні дійсности. І дещо важливе з’ясував. Особливо щодо себе, свого власного “я” чи то пак своєї душі. Адже мені дуже хотілося збагнути, хто є той центер, той головний господар у мені, що бачить, сприймає, мислить, оцінює, визначає добре й погане, себто, хто є це “я”, яке я вважаю собою, своєю суттю, яка його природа, з чого воно складається і на підставі чого робить ті чи инші висновки?
І ось що я врешті решт виявив.
Я переповнений величезною кількістю знань — численними колишніми враженнями з власного життя й почерпнутою з найрозмаїтіших джерел інформацією. Все це зберігається в моїй памяті. Мій розум щоразу, коли мені треба щось робити, якось реаґувати на конкретні факти дійсности, занурюється у память, знаходить й перебирає відповідну інформацію, зіставляє її, аналізує і саме на підставі всього цього виносить судження. Отже, мої судження повною мірою залежать від того, чим конкретно наповнене моє “я”? А позаяк все те, що є у мені, стосується минулого, то мої дії, які підпорядковані цим судженням, не рідко закінчуються прикрими невдачами, особливо, коли йдеться не про суто матеріяльне, механічне буття, а про більш тонкі, так би мовити, духові речі. Це в свою чергу засвідчує, що розум не може бути достатньо надійним дороговказом життя, позаяк базується на памяті, себто, на мертвому, на тому, чого вже нема, а реаґувати треба на живе, на те, що є. Таким чином виходить, що дії мають бути підпорядковані не стільки розумовим судженням, скільки чо́мусь иншому, чо́мусь такому, що повязане з теперішнім, а не з минулим. І я по тривалих спогляданнях врешті решт з’ясував, що це увага. Адже саме увага безпосередньо контактує з живими фактами і сприймає їх.
Але яка ж роля в цьому всьому душі, самого мого “я”? Адже саме воно в кінцевому підсумку має все ухвалювати, раз воно центер і справжня моя суть як людини.
І я взявся шукати той центер. Та поки що всі мої пошуки ні до чого не привели. Стежачи за тим, як мій розум робить висновки, я бачив що він спирається винятково на знане, засвоєне раніше, зчаста далеке від правди, помилкове чи й просто невідповідне новим реаліям. Розкриваючи правду про речі, я звільнявся від усього хибного, позбувався одне за одним численних упереджень, але самого “я”, того центру мого єства при цьому ніколи не вдавалося виявити. Я провів у таких спогляданнях не один рік, але жодного разу не надибав навіть натяку на той центер. І тоді я подумав: а, може, нема ніякого центру? Може, нема ніякого “я”, що бачить, мислить і відчуває? Себто, немає такої реальности, яку можна було би назвати “я” або душа? А що тоді є? Ніщо? Громаддя мертвих символів у формі зафіксованих думок та образів, яку хитромудрий, ґрундзюватий і вивертки́й у своїй витонченій вигадливості розум подає як щось живе, називаючи це словом “я”?
Відповіди на ці питання нема.
Тож я не можу нічого стверджувати. І, певно, не зможу доти, поки мені не вдасться виконати одне вкрай складне завдання — максимально стишити весь цей несамовитий і розбурханий потік думок, образів і почуттів в моїй голові, який так каламутить свідомість, перешкоджаючи виразно бачити, що в ній відбувається. Та ба. Всі мої протягом багатьох років натуги досягти цієї конче потрібної тиші всередині себе щоразу завершуються пшиком. Тому я й досі не знаю на певне, існує це таємниче “я” чи не існує? А якщо не існує, то що тоді є людина? Що?
Сьогодні я також був цілий день зайнятий спогляданням. Утім, мушу сказати, що це мій звичний стан. Усі дні я тільки й роблю, що споглядаю, коли нема якоїсь конкретної роботи, наприклад, позашивати дратвою діри на кросівках чи наколоти дров, щоб було чим палити в грубі над ранок. Не знаю навіть, чи доречно тут вживати слово “зайнятий”, бо воно означає спрямованість на щось. Тим часом моє споглядання ні на що не спрямоване. Це радше звичайне байдикування, таке собі нічого-не-роблення, коли на все дивишся, але ні до чого не рухаєшся.
Так от, коли я в хаті був занурений в споглядання, до моїх вух знадвору долинув гуркіт від пострілів зеніток. Мій розум зразу визначив, що це з півночи з боку Білорусі летять “шахеди”, а мобільні залоги наших вояків на автах з кузовами, де встановлені ці зенітки, їх намагаються збивати.
Я вийшов надвір і глянув у небо. На півдні в чистій прозористій блакиті висіло кілька білих, як молоко, хмарок, які повільно-повільно розсіювалися. “Вже збили наші”,— подумав я. І піймав себе на тому, що вся моя увага зосереджена на хмарках. Вони були такі гарні на тлі цілковито ясного, без жодної плямки неба, що це мене буквально заворожило, і я дивився на них, будучи не годен відірвати очей. Потім увага до хмарок ослабла і я побачив їхнє відображення у своїй свідомості. Вони і там здавалися прегарними, але ця краса була якась несправжня, позначена чимось шпетним, недосконалим. Втім, я і далі стежив за ними, аж поки вони не сховалися і на їхнє місце не виплили инші образи моєї уяви — спомин про батька незадовго перед його смертю за столом у придорожньому кафе; образ моєї другої дружини Дарки з незмінною книжкою в руках; стара розквітла вишня в саду, яку наступного дня зламав вітер; думка про власну минущість і воднораз ледь чутний щеміт в серці; покалічений собака, який плентається на узбіччі шосе; качани кукурудзи над чиїмсь вікном... Я продовжував уважно споглядати і їх, але не рухався за ними, і вони в скорім часі також щезли. Врешті моя увага знову повернулася до реальности. Я все ще стояв і дивився в небо, хоча там уже нічого не було — лише чиста небесна синява. “Якщо ці хмарки від пострілів були такі гарні, то виходить, що краса є у всьому, навіть у війні”,— пробурмотів я, продовжуючи споглядати все, кожну найнеповиднішу річ, але надовго не затримуючись ні на чому.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
88. Мій образок
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/88.html
Сухе, зівяле листя голосно шаруділо під ногами. І то так голосно, що я ступав з якимсь острахом, наче боявся чогось. Чого? Що хтось побачить мене тут в саду самотнього, безрадного, згніченого тро́щею всіх сподівань? Але кому це потрібно? Та й що кому до мене? У селі й людей катма. Вийдеш за ворота, постоїш, і ні душі не уздриш ні з того, ні з иншого кінця вулиці. І все одно мене лякало це шарудіння. Хотілося ходити беззвучно, як тінь. Та ба.
З якогось часу я став щораз частіше западати в дивний безрух, у якесь мертвуще оціпеніння. Мені нічого не хотілося, ні рухатися, ні кудись іти, ні щось читати, ні переглядати фільми в інтернеті, ні навіть слухати новини з фронту, які щодалі, то були невтішніші. Але й нерухомо сидіти за столом, сперши голову на лікті, або лежати горілиць на ліжку з заплющеними очима я також довго не міг. Тому виходив з хати і йшов блукати в сад. А тоді, як і там набридало, знову повертався до хати. І ніде не міг знайти собі місця. Ніщо не збуджувало у мене цікавости, все, на чому зосереджувалася моя увага, викликало нехіть. Я намагався, але ніяк не годен був збагнути, чи то все навкруги відвертається від мене, чи то я сам закриваюся від усього. І по черзі схилявся то до одного, то до другого висновку. Втім, це не мало значення, бо моє душевне знерухомлення не зникало.
Правда, і раніше таке бувало. Збайдужіння, знецікавлення всім, чорна апатія не раз опановували мене. Але ніколи це не тривало аж так довго, чей, четвертий тиждень поспіль. Що ж сталося зі мною? Чому я ні в чому не знаходжу радости? Невже її взагалі нема, а те, що було, те, що мене так наснажувало, що хвилювало, змушувало відгукуватися на кожен порух — сонячні промені, які просочуються крізь зелень дерев; синява неба, де подекуди купчаться білі хмарини; криниця з піддашшям і поіржавілою корбою, така вся привітна і яка наче запрошує набрати води; різкі крики сойки, що сховалася десь у верховіттях ясена на сусідському обійсті; шум нічного дощу, що так заспокійливо долинає з саду; глухий гул авта, яке проїхало і затихло десь на далекій вулиці — невже все це всього-на-всього мана, така собі ілюзія, штудерно створена моїм розумом?
То є ця радість чи це лише обман? А якщо її нема, і нічого, крім тупої нескінченної туги за чимось вигаданим, не існує, то навіщо взагалі триматися за це скорботне життя? Адже неможливо довго жити в тумані ілюзій. Полуда рано чи пізно спаде і відкриється невблаганна у своїй жорстокості реальність.
Я звів голову. На височенному вязі, під яким я стояв, вже не було ані листочка.
-Листопад. Осінь добігає кінця. Ще одна осінь,— зідхнув я, вдивляючись у ажурне мереживо чорного віття вгорі.
Кілька днів тому я отримав на свою електронну пошту листа від Дарки, своєї колишньої дружини. Вона писала:
“Тихоне, вітаю! Як ти там у своїй подеснянській глушині? Ще, сподіваюся, не зовсім упав у старечий маразм?
Хочу тобі повідомити, що за тиждень мене вже не буде в Києві і взагалі в Україні. Ті щоденні обстріли й повітряні тривоги вже допекли до живого. Останньою краплею стало падіння збитого “шахеда” на Подолі зовсім близько від нашого дому. Згоріло три авта, і то саме там, де я звичайно паркую свою “тойоту”. Щастя, що я в той день поїхала до Львова, де в Андрія відкрилася персональна виставка. Можеш не вірити, але я так і не вийшла за нього заміж. Хоч, як знаєш, давно живемо разом, і всі мають нас за чоловіка й жінку. До дідька! Мені вже пятдесят, але я не хочу. Спитаєшся чому? Та тому, що ти, ти, дорогесенький відбив у мене всяку охоту до заміжжя. Тепер я ціную свободу понад усе. Тож так, це твоя заслуга.
А будинок наш на Подолі я вже продала і все инше, що можна, перевела у валюту. Ми з Андрієм на перших порах житимемо у Варшаві. Потім хочемо перебратися до США. Тут в Україні нема що робити. Жодних перспектив! Це пропащий край. І не тільки тому, що Україна рано чи пізно програє війну і знову сюди прийде “рускій мір” зі своїми дикими порядками, а й великою мірою через наших рідних землячків... гнилих, підлуватих... Ну, ти розумієш, про що я!
Дивуюся, навіщо тобі все це розповідаю. Знаю, воно тобі до одного місця. Ти заховався у своєму Богом забутому селі, нічого не бачиш, нічого не хочеш знати, ні про що не думаєш, нічого не прагнеш, там і помреш, як і той твій божевільний Серен, за яким навіть собака не гавкнув!
Ага, забула! Ще одне маю сказати. Я тобі передам через надійних людей тисячу доларів. В память про наше нещасне подружнє життя, яке й досі мені відгикується нічними кошмарами. Це й буде між нами та груба крапка. Я викреслює тебе зі своєї памяти. Ні нової адреси, ні номера телефона тобі не залишу. Прощай. Дарка.”
Зізнаюся, мене цей лист ні трохи не зворушив. Мені було абсолютно байдуже, що там Дарка плянує робити і де збирається жити. А от її обіцянка передати мені тисячу доларів здивувала. Ніколи і в голові не покладав, що вона може продемонструвати такий шляхетний порив. І це зважаючи на її крайню скупість і схибленість на багатстві, що особливо виразно проявилося, коли ми розлучалися. Мені тоді довелося віддати їй усе своє чимале майно, аби вирвати згоду на мирне розлучення без усяких там судових позовів. Втім, Дарчина обіцянка дати тисячу доларів, ще не означала, що вона її дотримає. Хисткість і мінливість її рішень, які часто залежали від хвилинних емоцій, мені були добре відомі. Але все-таки цей шляхетний жест принаймні свідчив, що в серці моєї колишньої дружини ще теплився якийсь притлумлений сентимент до моєї особи. Може, і на якийсь один змиг. Але він таки був. У цьому я не сумнівався.
А ще, зізнаюся, певну цікавість викликали в мене стосунки Дарки й Андрія. Я не вірив, що Дарка була в нього закохана, хоч сама вона про це вперто твердила при кожній ліпшій нагоді. Не вірив, бо це ніяк не лучилося з її і його образами, які засіли в моїй голові. Він і вона здавалися мені абсолютною супроттю. Втім, я міг і помилятися, бо, хоч Дарку знав добре, але Андрія бачив лише раз, коли якось у справах приїжджав до Києва.
Це було влітку. Я припаркував свою “славуту” на одній тихій вуличці неподалік від Поштової площі і, побачивши дешеве кафе зі столиками на відкритій терасі, вирішив зайти, випити там кави і щось злегка перекусити. Ступивши кілька кроків, відразу побачив Дарку, яка сиділа поряд з худорлявим короткостриженим чоловіком в круглих окулярах і квадратною сивою бородою. Дарка з властивою їй сповільненістю рухів ліниво тримала в руці келих з вином і, здавалося, ніяк не могла донести його до вуст. А її супутник час від часу совався на стільці і, поклавши долоню на стіл, нервово перебирав пальцями, наче когось очікуючи. Його голова зрідка сіпалася, і тоді він з якимсь безпорадним виразом зиркав в ріжні боки.
-О, не сподівався тебе тут побачити,— кивнув я головою і хотів був пройти до иншого столика, але Дарка, манірно скрививши свої густо наквацяні темно-червоною помадою губки, раптом проказала солоденьким голоском:
-Та не будь же таким диким, Тихоне, підсідай до нас.
Я знічено сів на вільний стілець. Відчув, що весь тремчу і нічого не можу з цим вдіяти. Життя в усамітненні зробило мене вельми чутливим до будь-якої навіть малозначущої несподіванки.
-Знайомся, милий, це мій колишній муж Тихін,— Дарка ледь торкнулася пещеною рукою з ідеально наманікюреними нігтями запястя чоловіка, який сидів поруч з нею.
Вона була в легенькому лільовому платті, такому тоненькому, що крізь нього просвічувався бюстгальтер і вузенькі пантальонці. “Все така ж гарна, як і колись. Наче й не було всіх цих років”,— майнуло в моїй голові.
-Андрій,— чоловік коротко, якось ніби злякано глипнув на мене і простяг свою широку пятірню з потрісканими нігтями.
Я потис йому руку і силувано посміхнувся. Але він цього не бачив, бо чомусь повернув голову в инший бік. Я також глянув туди. Вдалині між двома будинками з бляшаним дахом виднівся клаптик Дніпра.
-Андрій художник. Він з родом Харкова,— мовила Дарка і закурила довгу тонку цигарку, орнаментовану якимсь екзотичним червоно-чорним візерунком.— Малює пречудні натюрморти.
-Не тільки,— раптом буркнув з неприхованим роздрато́ванням Андрій. Він невдоволено блиснув очима на Дарку і знову відвернув голову кудись вбік. При цьому його пальці ні на секунду не переставали тарабанити по столі.
“Чого він такий сіпаний?”— подумав я і, зібравшись на дусі, якомога ввічливіше запитав:
-А що ви ще малюєте?
-Риб,— відказав він, не повертаючи до мене голови.
-Андрій такий талановитий... Я певна, його чекає велике майбутнє,— з фальшивою, як мені здалося, екзальтацією в голосі мовила Дарка і, плавко провівши в повітрі рукою, знову легенько торкнулася запястя свого супутника.
-Тільки не тут, не в Україні!— похмуро прогугнив Андрій. Він налив собі вина і, різко піднісши келих, щоб випити, трохи трунку розхлюпав на себе.— От, бісова личина,— вилаявся він.
Мені стало смішно. І я через силу стримався, щоб не розсміятися. “Ти диви який, просто таки шпаркий хлопяга, аж розпирає його від таланту!”— мовив я сам до себе. Тоді глянув на Дарку. Вона курила ту свою довжелезну цигарку з таким умиротвореним виразом на обличчі, наче почувалася найщасливішою жінкою на світі. І все-таки щось показне, фальшиве вчувалося мені у всій її поставі.
-А чому не в Україні?— я глянув на Андрія, намагаючись збагнути, що сховане в його серці.
Він деякий час мовчав, уперши в мене свої холодні колючі зіниці. В них було стільки злоби, що мені аж похололо на серці. Здавалося, що він зараз кинеться і розідре мене на шматки.
-Бо Україна це клоака, гнила смердюча клоака,— гаркнув він і знову повернув голову туди, де синів шматочок Дніпра. Вода в ріці весело ряхтіла, віддзеркалюючи промені сліпучого літнього сонця.
Ця зустріч з Даркою і її другом художником Андрієм залишила в моєму серці вельми гнітюче враження. Те, що Дарка не почувала до України найменшого сентименту, я знав і раніше, але вона принаймні не мала ненависти до рідної землі, їй було просто байдуже. Але Андрій... Цей чоловік Україну просто люто ненавидів, так, наче та сердешна Україна його тяжко скривдила, позбавила чогось найдорожчого. Я просто не знав, що і думати, мені це не вкладалося в голові. Що, ненавидіти край, у якому народився і виріс? Ні, це було понад моє розуміння!
І от ці двоє, міркував я, тепер тікають від війни в чужі краї. Що ж їх поєднує? Кохання? Таж ні! Як не старався, мені не вдалося укмітити і натяку на це велике почуття ні в ній, ні в ньому. Тоді що могло поєднати їх? Матеріяльна вигода? Добре, з боку Андрія це цілком можливе. А Дарка, яка й так усе має? Яка ж вигода їй? Здається, вона вірить у його талант митця. Може, і так. А якщо той талант раптом виявиться оманою? То що тоді? Що триматиме їх вкупі? Ніщо. Тож доля їхня вельми туманна і не викликає заздрощів. Дуже ймовірно, що залишаться вони там в чужих країнах, де так чи инакше діють ті ж жорстокі правила, що і будь-де на землі, кожен сам, розчаровані, згнічені серцем.
А що ж я? Я, який на противагу багатьом, не маю жодних ілюзій, нічого не шукаю, ні на що не сподіваюся, ні в що не вірю і нікуди не бажаю їхати? Що чекає мене? Нічого иншого, ніж усю решту людей. Та сама невідрадна доля.
Тож якщо ця безпричинна радість, яка тільки й тримає мене в житті, хоч коли-не-коли навідуватиме мене, я піти з цього повного скорботи світу не захочу. А коли полишить, то це і буде та моя остання година.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
87. Ті кілька білих хмарок
https://ua-human.blogspot.com/2024/11/87.html
