Королева Зісіґара сиділа в Крицевому палаці на отоманці, вкритій синім вовняним коцом, що мав вигляд зоряного неба, і бренькала на мандоліні якусь невимовно сумну мелодію. Це була повна безнадії і розпачу пісенька хірамських селян, у якій оплакувалася трагічна доля молодого хлопця, загиблого на війні в чужих краях. За вікном падав лапатий сніг, вся дубова алея, ретельно очищена вчора слугами, знову була вкрита пухким білим покривалом. На гілках дубів то тут, то там сиділи чорні круки, непорушні, заглиблені в себе, наче мертві. Весь парк: кетелеє́рії, ялиці, криптоме́рії, ялини, сосни, цу́ґи, аґа́тиси, модрини, кедри, тиси, які вельми контрастували зеленою глицею на тлі білого снігу, також здавалися застиглими, неживими. Віхтя коротко підстриженого, тьмяво-чорного, фарбованого марду́мою волосся королеви злегка тремтіло від кожного поруху її пальців з пером, що то́ргало струни, від кожного по́гойду її голови, від кожного ширшого ро́зтулу її вуст. Зісіґара страдницьким голосом співала:
Знає лиш це небо,
де його могила,
а ще тая куля знає,
що його забила.
Рипнули двері, і до покою зайшов король Рафанаїл, усміхнений, якщо ту жахливу ґримасу на його всіяному численними червоняво-лільовими ямками, борозденками та горбиками обличчі можна назвати усмішкою, з жовто-зеленою папугою на лівому плечі і тростиною з цапячою головою-бамбулькою в руці. Він зупинився посеред світлиці і мовив:
-О, а ви, моя пані, чого такої печальної завели з самого рання?
-Наче ви не знаєте, мій пане!- королева перестала грати.- Я плачу за Осіяном. А він же і ваш син, не тільки мій,- вона різко вдарила по струнах і відвернулася.
-Може, я і простив би його, якби принц вернувся й покаявся,- Рафанаїл підійшов ближче до дружини. Папуга на його плечі замахала крильми, ніби хотіла злетіти.
-Скоро буде десять років, як мій хлопчик щез, і досі ніхто не знає, де він,- Зісіґара витерла сльози хустинкою і знову повернулася до чоловіка, намагаючись збагнути, що́ в нього на думці. Тоді продовжила:
-Вам уже далеко за шістдесятку, мій пане. А наступника трону нема. На кого полишите королівство?
-Я думаю про це,- зіниці Рафанаїла набрали полиску ртути.
-Ви, сподіваюся, не гірше за мене тямите, як вас ненавидять усі найшляхетніші родини за заподіяні кривди, а цей ваш комісар Йорам і далі…
-Що ви знаєте про Йорама?!- гаркнув король, умах змінившись на лиці і впявшись очима в дружину. Його вже кілька років мучили підозри (вночі навіть навідували кошмарні видіння), що комісар Служби безпеки і головний королівський радник Йорам затіває змову. Ніяких реальних доказів що до цього не було, комісар здавався цілковито безшпетним і вірним у всьому, але саме це і викликало найбільшу підозру в Рафанаїла, який на все життя запамятав прозирущі слова графа Музурії, сказані йому майже сорок років тому під час коронації: «Яка найстеменніша ознака ошуканця? Він викликає у вас цілковиту довіру».
Королева здриґнулася. Мандоліна випала з її рук і, вдарившись об підлогу, видала довгий розпачливий дзу́міт всіх чотирьох рядів струн. Папуга теж з переляку шугнула аж під стелею.
-Нічого не знаю. Але я би так не довірялася йому,- мовила Зісіґара. В її очах водночас був і страх, і благання.
-Я ще не рішився розуму, щоб комусь довіряти,- процідив крізь зуби Рафанаїл.
-Накажіть розшукати Осіяна. Я знаю, він живий,- Зісіґара впала на коліна і схопила короля за руки.
-Звідки знаєте? Чудодійний еліксир вам підказав?- на губах короля з’явилася глумлива посмішка.
-Ні, ні, ні!- заскімлила королева.- Серце, серце моє материнське вістить,- вона вдарила себе долонею в груди.
-Я подумаю над цим, - мовив Рафанаїл чавунним голосом. Тоді без жодних емоцій на лиці, наче підбирає з долівки якусь річ, допоміг Зісіґарі звестися на ноги.
-Дякую, мій пане,- королева взяла мандоліну і знову всілася на отоманку.
-Завтра я про все повідомлю,- король уклонився легким помахом голови й вийшов з покою.
Зісіґара сиділа непорушно і стежила за його обважнілою постаттю, аж поки вона не щезла за дверима. Потім повернулася до вікна. Сніг все ще падав. Дерева, як і раніше, були безмовні, заціпенілі. Легенько торкнулася струн. Знову полинула та сама скорботна мелодія. З вуст зринули ті самі слова:
Знає лиш це небо,
де його могила,
а ще тая куля знає,
що його забила.
Увечері Рафанаїл викликав комісара Служби безпеки Йорама на термінову авдієнцію. Коли Йорам з’явився, король сховався за акварій з медузами і довго не показувався, змушуючи комісара стояти посеред залі. Минуло щонайменше чверть години, коли нарешті почувся скрадливий голос Рафанаїла зі свого сховку.
-Королева невдоволена тобою. Чому?
-У королеви надто добре серце до ворогів, ваша величносте,- Йорам був занепокоєний таким несподіваним викликом і намагався надати своєму голосові впевнености. Втім, це йому погано вдавалося.
-Королева не вірить тобі. Чому?- король повільно, як тінь, виплив з-за акварія. Лице його скидалося на мертву маску. Очі виблискували хижими искорками.
Комісар заціпенів на місці. Він відчув, що життя його висить на волосині. Думки виром проносилися в голові, але жодна не віщувала порятунку.
-Змилуйтеся,- пробелькотів Йорам, відчуваючи, як підломлюються ноги.
-Зізнавайся, старий псе!- Рафанаїл ступив ще два кроки до комісара.
Той мовчав і отетеріло дивився на короля.
-Зізнавайся!
Йорам і далі мовчав, охоплений жахом.
-«Коли хоч на одного з десятьох є підозра, то належить стратити всіх». Твої слова?- Рафанаїл прошивав Йорама своїми крижаними зіницями, наче голками.
-Так,- ледь чутно мовив комісар.
Король кліпнув правою повікою, і кат Еліюд, який уже давно нечутно стояв за спиною Йорама, накинув на шию комісара сизалеву шворку, і за мить Йорамове тіло засіпалося в передсмертних конвульсіях. Рафанаїл повернувся до акварію і став розглядати медуз. Він любив ці дивні створіння. Їхні кулясті тіла переливалися й мигтіли найчудеснішими барвами, і це завше приносило йому спокій та умиротворення. Врешті вдосталь намилувавшись медузами, король обернувся до ката і, кивнувши на мертве тіло, схвально мовив:
-Відмінна робота, віртуозна.
Еліюд застиг, шанобливо схиливши голову.
Наступного дня Рафанаїл під час обіду довго мучив Зісіґару всілякими двозначними натяками і недомовками, без кінця сипав масними жартами, які викликали в королеви лише огиду («Як можете опускатися до рівня конюхів, мій пане?!»- обурювалася вона), але які свідчили водночас, що в короля сьогодні вельми хороший настрій, а тоді, випивши невідь-який за чергою келих червоного люрмського вина, врешті заявив:
-А я таки виконав ваше прохання, моя пані!
-Ви розшука́єте Осіяна!- зойкнула королева, і качине стегенце, яке вона саме обгризала, вислизло з її рук. Воно спочатку впало на край тареля, кумедно підстрибнуло і шелепнулося на підлогу, де його вмах схаласува́в грубезний білий пудель, більше схожий на волохату кулю, ніж на собаку.
-Так, призначив нового комісара Служби безпеки. Більбе́к його ймення. Тож він і має відшукати принца Осіяна, який за попередньою інформацією переховується в столиці Діямантової імперії Седіолані.
-Цим учинком, мій пане, ви спокутуєте всі свої гріхи,- Зісіґара заплакала від розчулення.- Пресвятий Іязес подбає про вашу душу, будьте певні!
-Не сумніваюся,- прогугнив Рафанаїл, і на його обличчі з’явилася та знаменита зловтішно-їдка посмішка, від якої, як подейкували в королівстві, людські серця перетворювалися в крижини.
-А що з Йорамом?- королева запитливо зиркнула на чоловіка. В її очах майнуло щось схоже на острах.- Сподіваюся, він живий?
-А хіба не ви, моя пані, вчора сказали, аби я не довірявся цьому негідникові?
-Так, але…
-Ніяких але!- люто заревів король.- Еліюд ще вчора відправив його до пекла.
-За що?!- вирвався стогін з вуст Зісіґари.- Я зовсім не бажала йому смерти.
-Припиніть цю комедію, моя пані. Йорама страчено, бо готував державну зраду.
-Ох, ох, ох!- стогнала королева, затуливши лице долонями.- Я збожеволію.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
142. Недуга генерала Леона
https://ua-human.blogspot.com/2022/01/142.html
Немає коментарів:
Дописати коментар