Драматурґ Веніямин після ночи, проведеної в непримітній, захованій за терасами старої камяниці кавярні «Молитва трави» на площі Фо, де він, одурманений курінням меви, мав видіння й розмову з покійною дружиною Лією, цілковито перемінився. Він не міг більше ні писати пєси, ні бувати на репетиціях з акторами, ні зустрічатися з друзями та приятелями, ні бувати на світських гостинах, ні відвідувати численні імпрези, всякі виставки, концерти, вшанування тощо, які чей щодня відбувалися в Рафаґедоні, ні взагалі бачити людей. Збавляв час у своєму триповерховому з вежами на фасаді будинку на вулиці Перебитих хребтів, уже кілька років цілком опустілому, занедбаному, зранку до ночи блукаючи по численних коридорах, темних запорошених переходах, закамарках, рипучих сходах, лунких залях, притихлих покоях і кімнатах зі спертим повітрям або в безрусі просиджуючи за гебановим бюрком у своєму кабінеті, обвішаному всюди, де тільки можна, світлинами небіжчиці-дружини. З чималої колись челяди в домі тепер, по трагічній смерті Лії, залишилася тільки стара кривонога служниця Гамадата, яка щодня дошкуляла йому бідканнями, що він, мовляв, «себе живцем закопує у могилу через жінку, яка вчинила гріх – відібрала собі життя».
-Пане, я хоч проста селянка з Е́на-Бе́ни, але не сліпа… Та́ ваша тужба́ за нею доведе вас до біди,- бурчала вона.
Веніямин не відповідав, навіть не повертав голови до служниці, неквапливо простуючи через вітальню до свого кабінету.
-Таж її не вернути, пане!- вигукувала стара.
Веніямин мовчки підходив до дверей і брався за клямку, його руки тремтіли.
-То і йдіть собі за грішницею, як так хочете, але без мене,- вона люто зиркала йому в спину.
-Прикороти язика, гаспидська бабо,- чвиркав крізь зуби Веніямин і зачиняв за собою двері.
Він не мав сили сперечатися з Гамадатою. Почувався цілковито спустошеним, згніченим серцем, безвольним. Єдине, довкола чого кружеляли його думки й почуття, це була Лія. І якщо раніше він ще сяк-так міг забутися в якихось справах, заняттях, розвагах, сховатися там від дружини, від болю, що її нема, то після тої ночи в кавярні «Молитва трави» (це сталося чотири роки тому), взагалі не годен був знайти розради ні в чому. Дні його проходили в суцільних муках. Лія невідступно переслідувала його. Час минав, та страждання його лише зростали - він кохав її образ що далі, то сильніше, і щораз пекучішою, глибшою ставала туга за нею. Веніямин не знав, що робити і де подітися від душевних тортур. І в його голові нема, нема та й з’являлися думки про самогубство.
Иноді, щоб хоч трохи вирватися з задушливого одноманіття гнітючих буднів, він виходив з дому. Але завше вночі, коли вулиці були безлюдні. Гуляв безцільно, ні на що не сподіваючись, нічого не шукаючи, ступаючи скрадливо по камяних хідниках.
Якогось дня в травні під час такої нічної про́хідки Веніямин зупинився під вуличним ліхтарем, який освітлював мур, де було наклеєно величезний плякат. На ньому був зображений королівський во́як з піднятим сталевим шоломом у руці і радісною посмішкою переможця. Внизу виднівся напис ОСТРОВИ СВЯТОГО ЙОВА, ДИКИЙ І ЗЛИЙ ЗНОВУ НАШІ! «Ти ба, король Рафанаїл таки домігся свого»,- подумав Веніямин і тицьнув у плякат ціпком з аметистовою бамбулькою, який завше брав, коли виходив з дому. Кінчик ціпка пробив чималу дірку в голові вояка, що тут же надало плякатові виразної ґротесковости.
-А, ось де ти, запропаща душе! Ге-ге-ге!- почувся раптом вигук і гучний сміх.
Веніямин обернувся і побачив свого друга Івцалона, директора Королівського театру, де реґулярно ставили його пєси. Івцалон сягнистими кроками наближався до нього. Позаду виднілася карета, запряжена двійкою білих коней з машталіром у циліндрі, перевязаному білою биндочкою.
-Я вже пів року не можу тебе знайти. Телефон не відповідає, а ця твоя капосна служниця, коли не приїдеш, завше каже, що «пана нема вдома».
Він спробував було обняти Веніямина, але той невдоволено відсторонився.
-Не рухай мене.
-Що з тобою? Невже й досі тужиш за нею?- з рота Івцалона війнуло коньячним перегаром.- Таж минуло девять років, як…- він не договорив.
-Не смій згадувати її імени!- злісно процідив крізь зуби Веніямин.
-О, а це чому?- пяно хихотнув Івцалом.- Я знав її не менше, ніж…
-Не смій!- люто гаркнув Веніямин і замахнувся на нього ціпком.
Він би вдарив Івцалона, якби той не відскочив.
-Зглузду зїхав?!- злякано скрикнув Івцалон, тоді повернувся і побіг до карети.
Цілий наступний день Веніямин був охоплений гіркими роздумами про своє безрадісне життя за ці останні кілька років. Учорашня дика й нічим не виправдана реакція на безневинні слова Івцалона ще більше упевнила його, що йому нема місця на цім світі. «Щось зламалося в мені, якась пружина, стержень… Лія пішла і забрала з собою щось вельми важливе, якесь джерело світла, мою силу, загару жити. Я не годен більше писати драми, наснага покинула мене, за останні чотири роки не створив жодної пєси, навіть маленької комедії на одну дію. Я не можу ні спілкуватися, ні навіть просто бачити людей, будь-яких, а не тільки друзів, приятелів чи знайомих – всі вони викликають у мене лише роздрато́вання. Чому? Що сталося зі мною? Чому нічого в світі не тішить мене? Де поділася моя радість? Чому тільки в Лії я намагаюся знайти розраду, знову і знову воскрешаю її в памяті, роздивляюся її пречудний образ, її очі, губи, лице, волосся, але знаходжу лише страждання? Якщо моє життя тепер лише скорбота, то який сенс у такому житті, навіщо воно мені?»
І з того дня Веніямин став наповажне думати, як накласти на себе руки. Перебрав багато випадків самовбивств, про які знав особисто чи чув від знайомих, прочитав кілька спеціяльних монографій, де автори перераховували всі найвідоміші способи суїциду, навіть екзотичні, відкинув спалення, повішення, втоплення, отруєння, перерізання вен, кидання під поїзд, стрибання з вежі, заморення голодом тощо, як вульгарні або ризиковані. Найприйнятніше, як йому здавалося, було пустити собі кулю в голову. Смерть миттєва. Помилка нічого не змінить, спробу завше можна повторити. Єдине, що кров та мозок розбризкуються далеко, і якщо стрілятися просто в кабінеті, то можуть забацькатися світлини з портретами Лії. «Але ж ти простиш мені цей останній порив до тебе, правда ж, мила?»,- говорив він і очі його воложіли. І Веніямин поклав купити револьвер.
На вулиці Розпятій неподалік від школи танців для молоди, куди Веніямин часто колись заходив, бо власником цього закладу був його друг Барзілой, містилася невеличка крамничка зброї з назвою «Вежа». Сюди Веніямин і завітав наприкінці травня.
-Що вас цікавить, пане?- запитала червонощока з копицею рудого волосся на голові жінка, лице якої розплилося в такій щасливій посмішці, наче вона уздріла найріднішу людину на світі.- Тут є все, і то найліпшої якости.
-Револьвер… Мені потрібен невеликий револьвер,- Веніямин знітився під її проникливим поглядом і опустив очі.
-З якою метою? Для відваги? Для захисту від грабіжників? Для постраху волоцюгам? Для відлякування набридливих сусідів? Для ро́зривки чи забави, наприклад, стріляти по горобцях, ґавах, сороках, білках, бездомних котах, просто по пустих бляшанках?
-Ні, розумієте, щоб влучати з дуже-дуже близької відстани,- він глипнув на продавчиню і став розглядати десятки всяких пістолетів, виставлених за шклом.
-Ага, для особистих нужд,- здогадалася вона, сяйнувши радісною посмішкою.- Так би й зразу сказали. Чого соромитися?!
-Я гадав, що про це…- почав був Веніямин, але жінка перебила його.
-Хіба ви не знаєте, що в королівстві вже чотири роки, як затверджено закон про свободу самогубств. Ніхто тепер не сміє зазіхати на святе право людини самій вирішувати жити їй чи не жити.
-Ні, я не знав про це,- він розгублено дивився на продавчиню.
Та труснула рудою копицею і мовила:
-Тоді до діла. Є два способи. Стріляти собі в серце або в голову. Який?
-В голову,- промимрив Веніямин, ледь ворушачи язиком.
-Правильний вибір, найнадійніший!- схвально кивнула жінка і знову струснула рудою копицею. Тоді нахилилася під прилавок і довго там нишпорила, гримкотячи залізяччам.
-Ось що вам треба! «Кяри́ф» восьмого калібру,- вона поклала перед ним середнього розміру револьвер з грубезною посрібленою цівкою і орнаментованим переривистими вилюжками деревяним руківям.
-Скільки?
-Чотири золоті рафени. За револьвер і сім набоїв до нього.
-Беру,- він розшмогнув шкіряний капшук і поклав гроші на прилавок.
Продавчиня загорнула покупку у цупкий зеленкуватий папір і перевязала пакунок мотузком.
-Запевняю, ви будете задоволені.
-Дякую,- Веніямин узяв пакунок і вийшов з крамниці.
Придбавши револьвер, Веніямин став почувати себе впевненіше, його життя наче набрало якогось смислу. Адже сам факт, що досить одного поруху пальця, і можна обірвати своє існування, робило його вільним, принаймні не таким фатально залежним від минулого і майбутнього, від гіркот та прикрощів, повязаних з тим, що було, і тим, що може бути. Ця свобода невідхильно підносила його над розсудком та памяттю з їхніми нескінченними конфліктами, борсаннями між добром та злом і водночас спрямовувала на простір, який тільки й залишався - теперішнє, те, що є тут і зараз.
Удивляючись у цей простір, у цю живу нуртуючу дійсність, йому раптом відкрилося, що він ще не все завершив, що належить завершити, зосібна, згадав свого давнього друга поета Ахіма, який одинадцять років тому покинув столицю і відтоді жив на відлюдді в Молібденових горах, забутий усіма. Ахімове загадкове всамітнення неабияк дивувало Веніямина. Він ніяк не міг збагнути, чому Ахім, який перебував на вершині слави, який купався в багатстві та розкошах і якому король Рафанаїл надав звання Поета Небесної ґільдії, занехаяв це все і прирік себе на забуття. Девять років тому він побував у Ахіма, розмовляв з ним, але так і не з’ясував цієї загадки. А ще внаслідок якогось дивного збігу саме тоді, коли Веніямин гостював у Ахіма, Лія неждано-негадано укоротила собі віку. Причина її самогубства так і залишилася нерозгадана. Веніяминові здавалося, що ці дві загадки, Ахіма і Лії були якимсь містичним чином повязані. Хай там як, але щоразу, коли він думав про дружину, то згадував і про Ахіма, а коли на гадку приходив поет, то неодмінно в уяві зринала і Лія.
Ось чому драматурґ Веніямин, згадавши Ахіма, узяв на думку неодмінно найближчим часом поїхати в Молібденові гори і відвідати поета-відлюдника. «Побачуся з Ахімом, а тоді й поквитаюся із життям»,- говорив він і щоразу при тому діставав із шуфляди бюрка «Кяриф» восьмого калібру, милуючись його досконалими формами.
До гори Ляцерти, на схилі якої серед грабового лісу стояв деревяний будиночок поета Ахіма, було десь понад триста пятдесят кілометрів. Веніямин виїхав з Рафаґедона своїм зеленим, недавно відремонтованим автом рано ранесенько, коли на вулицях було ще зовсім темно, адже треба було дістатися на місце завидна, щоб не довелося ночувати в горах. Двигун, у якому замінили клапани, працював відмінно, автомашин, усяких вантажівок і фур на смердючій солярці, а також кінних повозів, пасажирських ляндар, карет траплялося мало, тож їзда справляла неабияку приємність. Тим більше, що бетонована дорога зі столиці до Вазіка, прокладена ще сорок років тому королем Вешаїлом Другим, була у відмінному стані. Тож до підніжжя гори Веніямин доїхав без особливих пригод. Але зразу ж за залізним мостом через Курфу, коли авто звернуло ліворуч на розмочений дощем путівець і треба було постійно їхати вгору, почалися труднощі. Колеса пробуксовували на глинистому ґрунті, і машина просувалася дуже повільно, часто зупинялася, застрягаючи у ковбанях.
Коли ж Веніямин нарешті добувся на галявину, де жив Ахім, уже почало вечоріти. Залишивши авто коло потічка, він рушив стежкою серед величезних, мало не в людський зріст лопухів до будиночка. Невдовзі завиднівся черепичний дах, майже всуціль укритий мохом. Обабіч біліла дика груша, вся всіяна цвітом. Веніямин памятав її, але тепер вона здавалася вдвічі більшою, ніж була девять років тому, не вищою, але мовби ширшою, її віття закривало чей половину даху будиночка. Коли він зайшов на невеличке подвіря, обгороджене почорнілими поздовжними жердками, то сонце на заході вже торкалося чолопка гори Ґівон, назву якої він добре запамятав ще з тих останніх своїх відвідин Ахімового житла.
Дивно, але Ахіма, який, вочевидь, з самого початку сидів на деревяних сходах ґанку, Веніямин не побачив. Грушку, замшілу черепицю, ґанок, зовсім крихітний, сходи з тесаних колод бачив, а Ахіма ні. Здавалося, він виринув з-під землі. Веніямин застиг з несподіванки й не міг вимовити й слова, уздрівши його.
-Я чув, як надсадно гуготіла твоя машина,- мовив Ахім, не встаючи з місця.
Він здавався якоюсь білою плямою - скуйовджене біле волосся, білі вуса, маленька біла борідка…, одягнений був у білу плеца́нку з довгими рукавами, білі портяни́ці з латками на колінах, на ногах мав білі равенту́хові мешти. Лице в нього було змарніле й теж біле як крейда.
«О, як він постарів! Заледве і впізнаєш у цьому дідові поета Ахіма, яким усі так захоплювалися». У Веніяминовому серці защеміло. І він сказав:
-Минуло девять років, коли я востаннє приїжджав сюди… на той твій дивний бенкет з місяцем.
-Девять років. Що таке девять років? Це ніщо,- Ахім звівся на ноги.
-Чому ніщо? Так багато змінилося за цей час. І ти змінився, Ахіме. І я.
-Ходімо туди, на західний бік хати, бо не побачимо, як сонце ховається за Ґівоном,- Ахім узяв палицю з кандзюбою, яка стриміла у кущах букшпану.- Мені здається, що змін, про які ти говориш, не існує,- мовив він і, опираючись на палицю, рушив до груші.
Веніямин пішов за ним. Під грушею стояла широка, вкрита старою веретою лавка. Трохи далі перед нею пишніли білі нарцизи. Вони сіли на лавку і стали дивитися, як пурпуровий диск сонця повільно щезає за далекою засніженою вершиною гори Ґівон.
-Глянь на це сонце. Хіба ти бачиш зміни? Я вже багато років стежу, як воно сходить на сході і як заходить на заході. Але ще жодного разу не було, щоб воно змінилося, перестало бути тим, що є, втратило свою суть. Завсіди свіже, нове, незнане. На нього можна дивитися вічно, споглядати його ніколи не набридає. А хіба це було би можливо, якби існували якісь зміни?- заговорив він, не відводячи очей від гори, де заходило сонце.
-Не дуже допетрав, що́ маєш на увазі,- пробурмотів Веніямин.
Але Ахім волів більше не говорити про це і мовчав.
-Скажи, тобі не хочеться вернутися до Рафаґедона, до життя, яким жив раніше?- по тривалій мовчанці запитав Веніямин.
-Ні.- Ахім окинув Веніямина пильним поглядом.- Не хочу. Та й що я там робитиму? Тут я маю все. Тут хочу й померти.
-А як же твоя творчість? Вона в минулому? Ти вже не пишеш віршів?
-Чому ж, пишу,- Ахім посміхнувся.
-Справді?! А я гадав, що ти втратив цікавість до віршування. Тож хіба тобі не прикро, що тебе всі забули?
-Прикро може бути тоді, коли не вдається досягти того, чого прагнеш. А поезія, та й узагалі всяка творчість разом з людським визнанням вельми убога мета, аби ради неї марнувати своє життя.
-У такому разі, навіщо ти пишеш?- щиро здивувався Веніямин.
Тим часом від сонця лишилася тонюсінька червона смужка, яка палахкотіла, розсипаючи жаристі зблиски на сніжній білині найвищого зубця гори Ґівон. Навкруги все поволі огортала темінь.
-Сонце зайшло,- ледь чутно проказав Ахім і замовк, унуривши очі в темний обрій. Тоді після павзи провадив далі:
- Ця мить чомусь завше пройнята смутком. Але звідки він? Це природа очей, це вони тужать за тим, що їм миле, чи це саме сонце в печалі, бо покидає місцину, яку полюбило?
-Сонце не може печалитися, воно не має почуттів,- засміявся Веніямин. Йому було дивно, що Ахім може говорити про сонце, як про щось живе.
-Може, ти і маєш слушність, але чим таким суттєвим відріжняються людські очі від сонця?
-Як чим?- вигукнув Веніямин.- За очима стоїть душа людини, вона і відчуває.
-Так, але що таке душа? Я вже багато років стежу за тим, що можна назвати душею, за моїми почуттями, думками, памяттю… І що? Досі не збагнув, що це таке? Може, і нема ніякої душі.
-Що ж тоді є?- спантеличено глянув на нього Веніямин.
-Не знаю,- Ахім устав з лавки.- Ходімо до хати. Скоро зовсім стемніє.
Вечеряли вони на кухні. Їли варену сочевицю, вівсяні коржі, печені каштани, запиваючи все це узваром з сушених грушок, яблук та вишень. Гасова лямпа чадила, і в приміщенні стояв гіркуватий запах гнилого дерева.
-Ти так і не сказав, навіщо пишеш, якщо творчість для тебе пусте,- мовив Веніямин, коли вони перейшли до кімнати, й Ахім ліг на тапчан, а його гість на розкладачку під грубою, розмальованою якимсь химерним орнаментом.
-Як жайворонок співає, піднявшись високо в небо, так і я пишу вірші, бо і жайворонку, і мені так покладено звідти,- відказав Ахім.
-І тебе анітрохи не мучить, що твоя творчість залишиться незнана, піде в небуття, не схвилювавши жодного серця?
-Подивися на долю багатьох знаменитих поетів. Що дала їм слава, всезагальна шана й захоплення людської юрби? Хіба вони від цього стали щасливіші за инших людей? Ні, були такі ж самі нещасні, такі ж засліплені, такі ж виснажені гонитвою за маривами, як і всі. Щось прагли, чогось домагалися, на щось сподівалися, досягали успіхів, які не гамували душевної спраги, зазнавали невдач, які гнітили серце, страждали за життя, поступово втрачаючи рештки надій, і в розпачі та муках пішли з цього світу. То в чому аж така велика цінність творчости? Чи не важливіше відкинути все, зупинитися, розібратися зі своїм життям, з’ясувати, що відбувається з тобою і довкола тебе? Поки ще живий.
-І що, ти вже розібрався?- Веніямин сів на розкладачці і дивився на Ахіма.
Той лежав, унуривши очі в стелю, де в тьмявих відблисках лямпи, яка вже майже не чадила, літала зграйка нічних метеликів. Цятки їхніх тіней мерехтіли на побілених сволоках.
-Ні, ще ні.
-Але ж ти можеш так ніколи і не розібратися?
-Ніхто не знає, що буде,- Ахім говорив якимсь глухим, наче не своїм голосом.- Але шанс завжди є. Поки ще бється серце.
Потім він устав і погасив лямпу. Тоді знову ліг на тапчан. Веніямин теж ліг. У кімнаті запала тиша. Коли вони обидвоє заснули, десь з лісу долинуло тривожне ухкання пугача.
Наступного дня Веніямин прокинувся пізно. За вікном сяяло сонце, чувся несусусвітній пташиний гамір. На тапчані, який був акуратно застелений вовчими шкурами, нікого не було.
«Давно так добре не спав». Веніямин потягнувся і розправив плечі. Перевів погляд на стіл. Побачив горнятко з узваром, вівсяний корж і три печені каштани на деревяному тарелі. «Ось і сніданок»,- зрадів. Попоївши, вийшов надвір. На серці Веніяминові було на диво легко. «Гірське повітря так подіяло чи що?»
Ахім на городі вирівнював граблями грядку. Був одягнений у біле, як і вчора. Коли він побачив Веніямина, то зі сміхом вигукнув:
-А ось і сплюх! Ти поснідав? Я тобі дещо залишив на столі.
-Так, дякую.
-Бачу, сьогодні тобі веселіше на серці.
-Ці гори, і все довкола чудове,- Веніямин зніяковіло глипнув на Ахіма.- Щось посіяв на цій грядці?
-Квасолю. Боюся, щоб не померзла. Тут і в червні бувають заморозки.
Вполудне, коли сонце стало припікати, Веніямин з Ахімом сиділи в затінку під кущем дейції, яка вся палала рожевим квітом. Десятки комах літали над її віттям, і в повітрі безупину чулося дзижчання. На землі на великому плоскому камені стояла фляшка з шипшиновим вином і глечик з водою.
-Такий пишний цвіт, а не пахне,- зауважив Веніямин. Він тримав у руці піялу з вином, наполовину розбавленим водою і коли-не-коли підносив її до вуст.
-Дейція не пахне. Таке буває,- Ахім також тримав у руках піялу. Голова його була повернута на схід. Здавалося, що він пильно вдивляється кудись в далину.
-Що там, куди ти дивишся?- запитав Веніямин.
-Гора Елі́м. Але її не видно. Дуже густий туман.
-Ти так і збавляєш час?… город, ці гори?... Не набридає?
-Буває по-всякому,- Ахім продовжував дивитися в далину.- Але я нічого не шукаю.
-Я би так не зміг.
-Ти инший,- Ахім повернув голову до Веніямина.- Ти хочеш щось спитати?
-Так. Або радше ні. Просто хотів би щось розповісти. Не думаю, що ти чимось зарадиш.
Ахім дивився на Веніямина й мовчав.
-Зі мною щось сталося. Я ні в чому не знаходжу розради. Творчість, ради якої я жив, умерла. Уже кілька років, як я не написав жодної пєси. Я думаю тільки про Лію. Її нема, а я ні про що инше не можу думати. І час нічого не лікує, мені стає щораз гірше.
Ахім і далі мовчав.
-Я більше так не можу. Купив револьвер.
-Не можеш забути Лії?- Ахім співчутливо хитнув головою.
-Так.
-Чи не пробував з’ясувати, чому не можеш?
-Мені нема що з’ясовувати. З’являється Лія, і тут же виникає біль, бо її нема.
-Це не Лія з’являється, лише її образ,- Ахім дивився на Веніямина, наче протинав очима.
-Так, образ. Ну і що?
-Ти маєш з’ясувати, що відбувається з тобою, чому образ, який не є і не може бути Лією, мучить тебе.
-Як? Як мені це зробити?
-Щоб щось бачити, треба дивитися на це щось.
-Я не розумію тебе.
Ахім мовчав. Він знову повернув голову на схід, де за туманом була схована гора Елім. Здавалося, він зовсім забув про Веніямина.
Увечері Веніямин повернувся до Рафаґедона. Душа його була в сумятті. Дні йшли за днями. Він раз у раз подумки повертався до розмови з Ахімом під дейцією. Дивні Ахімові слова «щоб бачити щось, треба дивитися на це щось» не давали йому спокою. «Що означає «дивитися»? Хіба він не дивиться, коли згадує Лію? І що можна ще побачити, крім болю, коли виринає її образ?»
Втім, збентеженість від того, що він щось не розуміє, сумнів, який закрався в його серце після розмови з Ахімом, стримували його від фатального кроку. Тож, як бачилося, Веніямин застиг на тоненькій межі між життям і смертю. Але чи довго можна перебувати на тій межі?
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
138. Усе минуще, і щастя також
https://ua-human.blogspot.com/2021/12/138.html
Немає коментарів:
Дописати коментар