Життя людини, кожної, і мудрої, і глупої, всюди, і тут, і там у далеких країнах, завжди, і зараз, і колись за сивої давнини – це втрати, втрати, втрати, нескінченна низка втрат. Нас усе покидає, зраджує, усе відходить у небуття, полишає ні з чим у самоті, в пекучій тиші памяти про минуле, якого вже нема… Усе, що ми любимо, чим тішимося, ради чого живемо й до чого припинаємося душею, серцем, розумом – наші близькі, кохані, друзі, наші улюблені домашні тварини, наші будинки й помешкання, наші дбайливо виплекані садочки на дачах, наші авта, наші улюблені речі, книги, мякі фотелі, порцелянові горнятка, картини на стінах, одяг… і навіть те, що не наше, але ми радуємося ним, наснажуємося, вважаємо за своє – буйна зелень яворового листя, ряснобарвя троянд на клюмбах, посвисти вивільги, тужне кування зозулі, витьохкування соловя в тихі вечори, лопотіння дощових крапель по асфальтованому хіднику, заворожлива білина снігу на дахах… усе це рано чи пізно ми втрачаємо. Воно вмирає, відходить, щезає безслідно, або ми самі залишаємо це все, бо також не вічні, бо також невідʼємна частина цього всього дивовижжя, званого дійсністю.
Тож з дня на день я розглядаюся довкола і запитую:
«Ця дійсність існує чи лишень мариться мені?» Коли кажу, що існує, то відчуваю
фальш, коли кажу, що не існує, то також відчуваю фальш. Адже те, що існує, що
живе, як воно може перестати бути? А якщо воно вмирає, перестає бути, зникає,
перетворюється в ніщо, то хіба воно могло існувати, бути живим? Живе не може
бути мертвим, мертве не може бути живим!!!
І я застигаю в збентеженні. Мій розум мовчить, німує,
він не знає, не годен дати жодного визначення, і я марно споглядаю верховіття
вяза, де вже осипається непоказний, утім, такий милий моїм очам жовтавий цвіт,
чи вслухаюся в гучне з застережливими нотками (про що він застерігає?)
хугукання припутня десь у гущині занедбаного сусідського обійстя, чи на
світанку підставляю лице під перші промені сонця, яке тільки но визирає за
темно-зеленим вільшаником, відчуваючи, як спину діймають дрижаки (даремно
полінувався одягти светра), чи тихого дня приглядаюся до яблуневої гілки,
всіяної бруньками, які ось-ось мають перетворитися у цвіт…, тож даремні всі мої зусилля – сокровенна
запона залишається незрушна.
«Якщо ж ти не знаєш навіть цього,- далі міркую я,-
то як можеш знати і стверджувати, що життя – це втрати?» «Так,- відповідаю сам собі,- я
не знаю цього.»
Потім довго мовчу, дивлюся, шукаю чогось очима,
перебігаючи поглядом то до одного, то до другого, зідхаю, раптом рушаю кудись,
але, ступивши кілька кроків, зупиняюся, і знову дивлюся, слухаю, дивлюся, слухаю…
І зі скрухою шепочу раз за разом: «Так, не знаю, та проте, та проте…»
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
9. Лише дивлюся, дивлюся, дивлюся…
Немає коментарів:
Дописати коментар