середу, 29 квітня 2020 р.

17. НІЧОГО, ТИША МЕРТВА (Статті)


Може, я помиляюся, може, мені просто так здається, бо вже понад десять років живу в глухому селі на Подесенні,  але  мене весь час переслідує гнітюче почуття, що в Україні нічого значущого не відбувається ні в літературі, ні в образотворчому мистецтві, ні в музиці, ні в театрі, ні в кіні. А якщо й відбувається, то існує десь у захмарї, ізольовано, десь поза зацікавленнями суспільства. Я навіть не маю на увазі широкі народні маси, мені ідеться про той відносно великий інтеліґентський прошарок, який мусив би мати духово-культурні запити, а не лише потреби суто матеріяльного характеру. У кожному разі в наших засобах масової інформації абсолютно відсутнє те, що можна назвати «літературно-мистецький процес». Ні, повідомлення про ті чи инші події (нові романи,  поетичні збірки, художні експозиції, музичні концерти, театральні вистави,  кінофільми тощо) коли-не-коли зʼявляються, навіть можна надибати на рецензії, відгуки, фахові думки щодо новинок, але на цьому все закінчується – жодних загальнопублічних дискусій, резонансних обговорень, спроб аналізувати твір з альтернативних позицій, ніяких обурливих припущень, сміливих тверджень, таких же заперечень, зіткнень фантастичних і реалістичних поглядів, кутів зору, єлейно-схвальних, їдко-осудливих і стотно виважених оцінок, та й просто найрозмаїтіших реакцій у формі ідей, пропозицій, побажань, емоцій, бентежних думок з приводу прочитаного, побаченого чи почутого, які мали би проявлятися в зацікавлених культурою громадських середовищах Києва, Львова, Харкова, Одеси й инших міст і не вщухати в засобах масової інформації місяцями, навіть роками, і то як на рівні інтелектуалів, так і на рівні аматорському.  І що? Нічого, тиша мертва.
Чому ж так? Що́, українські  письменники, поети, художники, музиканти, композитори, режисери театру й кіно, актори нічого не створюють аж такого вартісного, щоб це схвилювало й зацікавило освічений прошарок нашого суспільства, без чого годі й сподіватися, що якась книга чи, скажімо, театральна вистава викличе живу цікавість у ширших колах народу? Чи, може, причина в гіршому – цей прошарок попросту  низькочутливий, нездатний гідно оцінити високоякісний твір? Відповіди на це я не маю.
Утім (зізнаюся), з моєї субєктивної оцінки абсолютна більшість творчої продукції теперішніх українських авторів, чей, у всіх художньо-мистецьких жанрах – має (за мізерним винятком) украй низький рівень. А ті, які хоч сяк-так піднялися над посередністю (включаючи і тих, чиї імена відносно відомі), катастрофічно не дотягують до того, щоб вирватися з українського загуміння на світові горизонти. Те саме і з авторами всяких там рецензій, статей, досліджень, здебільша чомусь хвалебних. Їхня писанина не хвилюює, не збуджує ду́мки, не вказує на проблеми, прісна, нецікава, вимучена.
Звичайно, мої такі категоричні висновки можуть бути хибні, але я роблю їх на підстві всього того, що вдалося мені побачити в телевізорі, почути з радіо, прочитати на інтернетсайтах. Тому не думаю, що цей мій досвід можна так просто злегковажити - гнітючий досвід, який говорить, що Україна перебуває в духово-культурному вакуумі.
І ось те, що маю бодай часткову слушність, я нещодавно знайшов підтвердження у книжці Миколи Рябчука «Сізіф». У передмові автор пише:
 «В Україні вони (еґалітарна і елітарна культури – В.Я-В) роз’єднані. Українська елітарна культура майже не  проникає на  рівень масового повсякденного дискурсу (за  неї це робить російська  — у  вигляді певних імен, назв творів, фраґментів, примовок, натяків, походження яких часто ніхто не  знає, але які функціонують за  законами маскульту як такий собі квазіфолькльор). І  навпаки: масовий повсякденний дискурс майже не впливає на українську елітарну культуру, не підживлює її своїм “протокультурним” матеріялом. Відчутний брак українського (україномовного) маскульту не тільки істотно збіднює та обмежує українську елітарну культуру, а й фатально розмиває у ній її критерії: кожен суто сектантський часопис, наприклад, має шанс потрапити в “елітарний” контекст із огляду на  обмежений, квазі-елітарний спосіб свого функціонування — безвідносно до інтелектуального рівня його публікацій.»
Отже, я не ориґінальний в своїх нерадісних оцінках культурно-мистецького життя в Україні, чи не так, пані́ й панове?!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

18. Доля, яка однакова для всіх 

1 коментар:

  1. Духовну деградацію постсовкового суспільства хотілось би вважати органічним етапом перед майбутнім підйомом


    ВідповістиВидалити