По смерті Ісма́ха, Німфодориного чоловіка, який загинув під час Сорокаденної війни у морському бою з імператорською фльотою, обороняючи порт Кова́х на південно-західному узбережжі Королівства Північної Землі, серце поета Шілядина затрепетало й сповнилося великими сподіваннями. Цілих шість років від того самого дня, коли Шілядин уперше побачив на ярмарку у Верене́сі вісімнадцятирічну Німфодору, дочку міського посадника Єгозава́да, й закохався в неї, він не зважувався виявляти своїх почуттів і лише коли-не-коли приїжджав до Верене́ха, де годинами ни́пав довкола розкішного, обнесеного чавунною огорожею палацу посадника в надії угледіти, хай хоч здаля, свою обраницю серця, яка, ясна річ, навіть не здогадувалася, що за нею таємно упадає якийсь закоха́нець.
На той час Шілядинові було сорок чотири роки. Його вірші, так звані неповні квадранстеми, які він уперто писав і деклямував кожному одному, хто хоч трохи годився на ролю слухача, мало в кого викликали цікавість, здебільша типовою реакцією було певне спантеличення, замішання, иноді діткливе зніяковіння, збентеження, а то й відверте роздрато́вання і навіть гнів – такими вони були незвичними як за формою, так і за змістом. Тож жоден видавець ні у його рідному Асґері, ні Веренесі, ні Боголимі, не кажучи вже про столицю королівства Рафаґедон, і в голову не покладав, аби пуститися на ризик збитків і надрукувати збірку Шілядинових віршів. Утім, сам поет, здавалося, був цілковито байдужий до того, як люди сприймають його творчість і хоче чи не хоче хтось там публікувати його химеристі квадранстеми – він затято продовжував писати все нові й нові. А коли питали, чи не прикро, що його поезія нікому не цікава, Шілядин глибокодумно зводив очі до неба і прорікав: «Квітка просто розцвітає... І це не залежить від того, прилетять чи не прилетять до неї комахи!».
Десь з весни, коли минуло кілька місяців по смерті Німфодориного мужа, Шілядин став, чей, щонеділі приходити під огорожу мурованого з рідкісного зеленавого сієніту й прикрашеного штудерними горорізьба́ми палацу посадника. Там, ховаючись у густих чагарях бирючини, він грав на флоя́рі смутні, повні невимовної любовної туги мелодії. Його вирізана з чорногорі́ха старовинна, так звана дідівська завдовжки близько девядесяти сантиметрів флояра мала дивовижний тембр – майже басовий, низький, вязкий, як гли́зявий гірський туман і глибокий, як людське зідхання. Її голос лунав й, затухаючи, розпадався на тисячі звуків, призвуків, тонів та півтонів. І здавалося, що вони ніколи не замовкають устіль, а продовжують десь скрито звучати, бриніти десь у далеких закапелках, сховках, забутих місцинках довкруж, губитися й осідати в нетрях душі кожного, хто їх чує.
Шілядин дув у свою диво-дуду на́весом, легко і без жодного напруження, наче не він, а вона сама видобуває з себе звуки, докладав рівно стільки зусиль, щоб її голос долинав до вікна, де був покій Німфодори. Втім, минуло щонайменше два місяці, поки нещасна Ісмахова вдова, цілком ще молода дівчина, яка щоразу заворожено вслухалася в чарівні звуки флояри і серце якої відгукувалося на кожен призвук чи півтон щемливих Шілядинових мелодій, зважилася послати служницю й покликати загадкового музи́ку, аби з’ясувати, що він за один і чому його гра так діймає й тривожить її душу.
Це сталося на самому початку літа, коли скрізь буйно цвів ясмин.
-Чому ти приходиш сюди і граєш такі тужливі мелодії? Вони крають мені серце!- запитала Німфодора, коли Шілядин увійшов до світлиці.
Поет пригладив рукою своє розкуйовджене, вже майже зовсім сиве волосся і вклонився.
-Пані, це не я приходжу... Є хтось, хто приводить мене...
-І хто?- дівчина злегка нахмурила брови й уважно вдивлялася в бліде лице незнайомця, який стояв, трохи згорбившись, утім дивився прямо, з ледь прихованим викликом - його очі блищали, були сповнені затамованої сили й рішучости.
-Я не годен змагатися з ним,- Шілядин на мить відвів погляд.- Він сильніший за мене.
-Здається, я знаю його ймення,- Німфодора лукаво всміхнулася. І щось болісне пробігло на її вустах.
Шілядин мовчав.
-Той хтось називається кохання, чи не так?- зелені Німфодорині очі здавалися погаслими, наче їх покинуло життя.
-Так, пані, кохання... Відтоді, коли я вперше побачив вас на ярмарку шість років тому, коли ви купували верца́делко...
-Ось це?- дівчина вийняла з шуфлядки дзеркальце, оправлене срібним орнаментом у формі дубового листя з жолудями.
Поет відчув, як кров жбухнула до лиця. Від хвилювання не міг вимовити ні слова і лише кивнув.
-О Боже! І я весь цей час нічого не знала?!- скрикнула Німфодора, сідаючи на козетку, вкриту мяким че́рсистим покривальцем.
-Ви були заручені з Ісмахом, а потім вийшли за нього заміж. Тож хіба я міг на щось сподіватися?- пробурмотів знічено Шілядин.
-О, мій сердешний Ісмах! Я так його кохала!- Німфодора приклала до очей хустинку, витираючи сльози. Тоді глянула на Шілядина і, схлипуючи, мовила:
-Сядь поруч... І звертайся до мене на «ти»... Це «ви» таке холодне, як лід.
Поет сів на козетку поруч з Німфодорою. Дівчина повитирала патьоки під очима, тоді вийняла пудреницю і стала припудрювати щоки.
-Потримай,- вона простягла верцаделко.
Шілядин узяв і терпеливо тримав, поки Німфодора повністю не довела до ладу своє обличчя.
-Ну, ось, я знову гарна,- весело блиснула вона очима. Тоді сховала дзеркальце до шуфлядки і мовила:
- Ти так проникливо граєш... Щоразу, чуючи звуки твоєї флояри, я плакала... Мені здавалося, що це Ісмах з того світу промовляє до мене...
-Але ж його нема... Це мої слова, Німфодоро, це голос мого кохання,- серце Шілядина стислося. Він благально дивився на дівчину.
-Мабуть, кохання... воно єдине для всіх, його мелодія однакова в кожному серці,- прошепотіла Німфодора.- Тому я і відчула його в звуках твоєї флояри. Так, я не сумніваюся, ти кохаєш мене...- Вона встала, підійшла до вікна і довго дивилася кудись у глибину саду, звідки доносилися пахощі весняних квітів. По тривалій павзі, не обертаючись, сумно проказала:
-Але я не знаю, чи зможу покохати тебе так, як покохала Ісмаха.
-Моє кохання не залежить ні від чого,- поет також звівся на ноги.- Воно є і буде завжди. Воно прийшло мимо моєї волі. Я не владен над ним. Ніхто не владен. І ти також.
-Ти ба, як закрутив!-Німфодора повернулася до Шілядина. На її лиці застигло здивування.- Втім, зізнаюся, мені до серця твоя затятість.
Шілядин мовчки рушив до дверей.
-Зажди,- гукнула дівчина,- я ще хочу щось спитати.
-Питай,- він зупинився.
-Звідки ти, де живеш?
-В Асґері. Там і народився.
-А крім гри на флоярі, ти маєш ще якісь заняття?
-Я поет, пишу вірші.
-Вірші?- Німфодора вражено перепитала.
-Так, неповні квадранстеми. Вже тридцять років пишу.
-Я просто обожнюю поезію,- сказала дівчина зі щирим захватом.
-Тоді я днями пришлю тобі листа з кількома новими віршами.
-І напиши щось про себе. Я чекатиму,- прошепотіла Німфодора.
-До побачення, Німфодоро,- відказав Шілядин і щез за дверима.
Десь за тиждень від Шілядина прийшов лист, у якому, окрім скупої розповіди про поетове життя, містилося пять квадранстем, кожна з яких була присвячена якійсь весняній квітці – шафранові, тюльпанові, нарцизові, фіялці і конвалії. Потім другий, третій... і всі з віршами. Німфодора просто не тямилася від щастя, радість переповнювала її. «Твої коротенькі квадранстеми впиваються в моє серце і не відпускають його ні вдень, ні вночі. Мені здається, що це я сама вяжу ці заворожливі рядки про найпростіші речі навколо – такі вони суголосні зі всіми моїми відчуттями, зі всім баченим довкруж і в мені самій»,- писала вона Шілядинові у листі-відповіді.
Невдовзі по тому Шілядин та Німфодора стали зустрічатися. Поет приїжджав до Веренеха, мешкав у палаці посадника, де йому виділяли кімнату для гостей, і вони проводили по кілька днів, деколи й цілий тиждень удвох. Їхні побачення відбувалися здебільша у Німфодориній вітальні, де був клявесин і два спінети, розписані фантастичними квітами, висіли на стінах кілька віоль усякого розміру, басоля, лютня, торба́н, клярнет, й деякі инші інструменти, а також стояли шафи з книжками, переважно поетичні збірки, пригодницькі й любовні романи, альбоми з репродукціями знаменитих ма́лярів і де можна було спочивати на зручних фотелях, сидіти на невеличких оббитих ведмежою шкурою козетках, легеньких ослінцях, лежати на мяких канапах і широченних диванах з грубезними бильцями і спинками, напханими кінським волосом. Але найбільше їм було до серця гуляти глухими алеями величезного старого парку, який розкинувся із західного боку Єгозавадового палацу майже на два кілометри. Тут, де рідко коли надибаєш людей, вони почувалися найохві́тніше, могли вільно розмовляти, хай там про що, не боячись, що хтось почує, або просто мовчати, споглядаючи стовбури й гілляччя височенних дубів, плятанів, сріблястих тополь, осокорів, кленів, обсипані цвітом кущі ясмину, аронії чи байбарису, шовковисті трави, смарагдові мохи на повалених деревах, квіти найдивовижніших барв і форм, слухати спів пташок в гущавині, голоси диких звірят, відчувати на обличчях лоскітливі подуви вітру, теплі промені сонця з небесної блакити. Нерідко під час таких прогулянок Шілядин складав нові квадранстеми і тут же деклямував їх Німфодорі.
Вельмишановний посадник Веренеха Єгозавад, який дуже любив свою доньку, не дуже схвально ставився до її взаємин з цим приблудою-поетом, як називав Шілядина поза очі, але, знаючи, як Німфодора тяжко й болісно пережила смерть свого чоловіка Ісмаха, дивився крізь пальці на її ексцентричну, а тому хвилинну, на його думку, примху. Він був певен, що вона достатньо розсудлива, щоб не переходити межі пристойного. Та й память про чоловіка, якого Німфодора кохала всім серцем, не дала би їй, він був певен, пуститися берега. Тож Єгозавад не надто і розпитував про Шілядина, хто він і звідки, вважаючи, що доччина забаганка хутко мине. Врешті їхні зустрічі не мали публічного характеру, ніяким чином не афішувалися, вони ніколи вдвох не з’являлися на світських прийняттях, не виходили між людей, не показувалися навіть на вулицях, і тому всі сприймали їхні стосунки, як таке собі безневинне Німфодорине зачаро́вання музикою і віршуванням.
Однак сподівання Єгозавада виявилися марними. Минув рік, потім другий, третій..., а взаємини Шілядина і Німфодори не припинялися. Поет продовжував приїжджати до Веренеха, мешкав у палаці, скільки забаглося, і не розлучався з Німфодорою з ранку до пізнього вечора, провадячи нескінченні розмови про поезію, музику, театральні вистави, які бачив у Рафаґедоні, про вище призначення чоловіка й жінки, про химери їхніх душ, які розділяють його і її, про фатальну приреченість людини на самотність, про первозданну природу, єдність з якою начебто зцілює від скорботи... А тоді по якомусь часі він неспогадано щезав, нікого не попередивши. І довго не з’являвся у Веренесі. Иноді його не було цілими тижнями, а то й місяцями. Деколи через якісь затаєні і невисловлені обра́зи між Шілядином та Німфодорою вибухали сварки, вони обмінювалися докорами і взаємозвинуваченнями. В такі хвилини поет шаленів і був просто нестриманий в словах, репетував, метався як оглашенний. Складалося враження, що його кохання до Німфодори невідь-чому раптом перетворилося в ненависть.
Після кожного вияву такого бе́зуму поет неодмінно залишав Веренех, і всі були певні, що він більше не повернеться. Та ба, через кілька місяців Шілядин приїжджав, і все знову текло своїм звичаєм – він щиро каявся, визнавав свою провину, ридав, клявся у вічному коханні, потім було взаємне прощення, палкі обійми, запевнення одне одного у вірності, радість примирення, і знову багатогодинні розмови, надхненне читання віршів, музичні дуети, у яких він грав на клярнеті або флейті, а вона акомпанувала на клявесині, багатогодинні прогулянки парком, пристрасні поцілунки в облуплених і оброслих плющем альтанках і... щоночі таємні любощі в покоїку, де ніхто ніколи не бував і ключ до якого був лише у Німфодориної служниці...
Це було воістину чудне́ кохання - химерне, парадоксальне, суперечливе, повне насолод і болю водночас..., кохання, у якому тісно переплелися правда й омана, віра й зневіра, щастя і розпач, радість і сум, любов і ненависть, захват і відраза ... Так, наче одне породжувало инше. І ніхто на цілім світі навіть не уявляв, що за драма розгорталася в стосунках його і її.
Цієї осени парк був пишний, як ніколи. Жовті й золотисто-червоні кольори палахкотіли і вгорі з верховіть дерев, і долі на доріжках, густо вкритих опалим листям. Було тепло, не чулося найслабшого вітерця.
Шілядин і Німфодора по черговому примиренні повільно йшли алеєю, обаполи якої росли височезні з розлогими кронами багрянники. Їхнє листя ще загалом залишалося жовте, але червона барва вже подекуди переважала. На вистеленій нешліфованим каменем-пісковиком стежці також лежало багато листя. Від нього точився ледь уловимий запах цинамону. З того дня, як поет уперше побував у палаці посадника і ближче запізнався з Німфодорою, минуло понад три роки. Втім, зараз він відчував, що зовсім не знає своєї коханої, не розуміє її почувань, смислу її слів, і ніколи не розумів по-справжньому.
-Як тобі цей пахіт? Таке враження, наче хтось посипав цинамоном,- Шілядин підняв кілька округлих серцюватих листків і понюхав.
-Тобі не подобається?- Німфодора зупинилася, теж підняла листок. Він був жовтий, лише між прожилками прозирали червоні плямки.
-Чого ж, подобається, я люблю цинамон,- Шілядин зніяковіло глипнув на дівчину.
-Я теж,- вона дзвінко розсміялася.- Особливо булочки з цинамоном.
Далі вони йшли мовчки. Згори коли-не-коли повільно спадали листочки, які в повітрі то ліниво крутилися, то тремтіли й здриґалися, то робили безживні зиґзаґи, і врешті безрадно застигали на землі.
-Я давно тобі хотів сказати...- Шілядин перервав мовчанку.
Німфодора зупинилася. В її зелених очах можна було прочитати здивування й затаєний острах.
-Я маю таке відчуття,- продовжував він,- що ти наче за шклом... Я прагну тебе, пориваюся до тебе, бюся обличчям об прозору шкляну твердь, але ти залишаєшся недосяжна. Всі ці роки, я тільки й робив, що намагався пробитися до твого серця, та марно. Ми з тобою розділені, відокремлені, і я не можу збагнути, що́ мене відділяє від тебе.
-Хіба я не роблю все, аби бути з тобою? Ми близькі і тілом, і душею... Що може нас розділяти?- прошепотіла дівчина, пополотнівши на виду.
-Так, близькі, але не до кінця... Я відчуваю... Ти не повністю моя,- Шілядин узяв Німфодорин указівний палець, на якому був золотий перстеник з мацюпісіньким карбу́нкулом завбільшки з макове зернятко, і притис до вуст.
-Може, це Ісмах? Я не можу його забути,- дівчина схлипнула.- Але я так хочу забути.
-Цей покійник... Будь він проклятий! Невже вічно стоятиме між нами?- Шілядин спохмурнів, випустив руку дівчини і швидко рушив далі алеєю.
-Не смій так говорити про нього, чуєш,- розгнівано вереснула Німфодора і, догнавши, шарпнула його за лікоть.
Поет повернувся лицем і, через силу стримуючи розбурхані почуття, мовив:
-Я вірив, що моє кохання, допоможе тобі забути його. Та ба, я помилявся... І це наша з тобою кара Божа... Бо нам ходу назад нема. Я ніколи не зречуся тебе, ніколи, буду прагнути, буду пориватися до тебе, а ти наче риба за шклом акварія дивитимешся на мене нестямними очима, простягатимеш руки, манитимеш, і це триватиме доти, доки хтось з нас не помре, а, може,...- він весь стисся, наче щось душило його.- Може, це буде тягтися й далі по смерті, без кінця, вічно.
-Ну чому, чому так мусить бути?!- зойкнула Німфодора.- Невже не може статися инакше? Бог не є аж такий жорстокий!
-Бог?!- Шілядин зловтішно свінув очима,- А є він, той твій Бог?! Утім, я хотів би, щоб було инакше, та проте, та проте...
Минуло ще два роки. У взаєминах Шілядина й Німфодори нічого не змінилося. Вони й далі то сходилися, то розходилися, то сварилися, то мирилися, побачення їхні ставали щораз коротшими, розлуки щораз довшими. Їхнє дивне кохання, яке роздирали численні суперечності та незгоди і яке душила запекла війна між радощами і прикрощами, все більше перетворювалося в суцільну муку, нескінченні страждання, що неабияк виснажувало обох. Часами здавалося, що вони зустрічаються винятково задля того, аби завдати одне одному більше болю, помститися за якісь реальні, а здебільша намислені обра́зи, за пекучу несправедливість, кривду свого життя, в якій насправді ні він, ні вона не були анітрохи винні.
Надворі тільки-но почало світати. З вікна було видно величезний червоний місяць напідповні, який заходив. Він уже майже торкався чорної смуги дерев на далекому обрії. Шілядин і Німфодора після незвично довгих цієї ночи любосних ігрищ лежали на ліжку серед зібганих простирал, наковдерниць, вовняних коців, мятих подушок, яськів, частин спідньої білизни, бананових і помаранчевих шкуринок і дивилися у вікно. Вони лежали навзнак дуже близько одне до одного, але не торкаючись тілами. Він і вона були зовсім голі.
-Жовтень цьогоріч такий холодний,- мовила Німфодора.
-Так,- тихо відказав Шілядин.
-Цей місяць наче насмоктався крови, такий червоний,- дівчина заслонила очі долонею.- На нього моторошно дивитися.
-Так, він має щось зловісне,- з зусиллям відповів Шілядин і примружив очі.
-Ти хочеш спати?- Німфодора невдоволено глипнула на Шілядина.
Поет не ворушився. Його сиве волосся, яке збилося віхтями, здалося їй потьманілим, безживним. Наче це було не його, а якесь чуже волосся.
-Ні,- Шілядин зідхнув.
На якийсь час запала тиша. З парку долинув шкаворі́жний, з майже гістеричними нотками крик сойок. Потім загавкали і загриміли ланцюгами во́вчури, величезні довгошерсті пси з породи ку́нделів, які вночі охороняли палац і були привязані біля воріт.
-Останнім часом ти став якимсь дивним,- Німфодора взяла Шілядина за руку.- Ти майже зі мною не розмовляєш. За ці кілька днів, відколи ти приїхав, я не почула від тебе і десятка слів. Ти мовчиш, нічого не розповідаєш, не запитуєш.
Поет не відповів на її доторк. Він застиглими очима дивився на червоний місяць, який лельом-полельом опускався і вже черкався обрію.
-Про що мені говорити? За ці пять років ми переговорили все, що тільки можна,- мовив він, ледь ворушачи вустами.
-Ти навіть не сказав, чи було тобі цієї ночи добре зі мною,- Німфодора ображено пхикнула.
-Навіщо ти випитуєш?- кинув Шілядин з легким роздрато́ваняим.- Ти ж бо знаєш, що мене мучить.
-Я не винна, що не можу тобі дати те, що ти хочеш,- Німфодора затулила обличчя долонями.- Прокляте червоне кочало! Чого воно втупилося на мене з вікна.
-Ну от, ще місяця зроби винним,- з ледь прихованою їддю хихотнув Шілядин.
-Не смій з мене насміватися!- розгнівано крикнула дівчина.
Шілядин замовк. Із парку знову долинули крики сойок. Але цього разу їхні крики були слабкі, безрадні.
-Я знаю, що ти не можеш дати мені те, що я хочу. Давно це зрозумів,- порушив тишу Шілядин.- Але я сподівався, що хоч тілом ти будеш моя, раз не доступна мені душею. Та й цього Бог поскупився дарувати мені.
-Я не розумію, що зі мною,- прошепотіла Німфодора з розпукою,- але з Ісмахом я з легкістю досягала тої найвищої насолоди...
-А зі мною за стільки років ні разу,- Шілядин сперся на лікоть. Його очі палали.
-Я дуже хотіла... Робила все... Намагалася... Навіть заживала помічне зілля, та марно.
-Знаєш, біда навіть не втім, що ти закрита для мене і душею, і тілом, а втім, що я не перестану тебе кохати. Я приречений тебе бачити, хотіти і не мати.
-А моє прокляття – це Ісмах. Вирватися з його обіймів, щоб тобі відкрити своє серце, я не годна.
-Цей покійник – це наше спільне прокляття,- Шілядин звівся на ноги і став одягатися.
-Ти йдеш до себе в кімнату?- Німфодора сіла на ліжку, поклавши руки на коліна.
-Ні, я їду геть з Веренеха.
-Повернешся?
-Не знаю.
У дверях Шілядин зупинився. Якусь хвилю стояв нерухомо, а тоді повернувся лицем до Німфодори.
-Перед тим, як піти, хочу прочитати тобі вірша, написаного тиждень тому, коли я ще був у Асґері. - І він тихим голосом продеклямував:
Тут, в передмісті Асґера,
на відлюдді своєму,
що таке самотність,
я не відав.
Тепер же,
запізнавшись з тобою,
я знаю:
самотність –
це не тоді, коли сам,
самотність –
це тоді, коли двоє.*
Немає коментарів:
Дописати коментар