Причулося,—
сад зідхнув за вікном...
Все ближче і ближче стає
та межа...
Що хотів — не здобув,
що мав — розгубив.
Що ж тепер?
Вже не хочу нічого
і не маю нічого...
За далекими вільхами
сліпуче встає сонце.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ
СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
23. Що ж тепер?
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/23.html
Читати далі...
У моєму саду на пагорбі над озерце́м росли дві сосни, які я дуже любив. Погулявши садом, обійшовши всі його закутки, я врешті незмінно приходив сюди й довго розглядав ці сосни. Колись, коли тут на цьому обійсті ще жив мій друг Серен, до якого я зрідка приїжджав з Києва, сосни, памятаю, були ще зовсім маленькі, сягали мені заледве до грудей. Тепер же вони стали височенними, і в їхньому гіллі гніздилися припутні й сновигали білки. Тож я, якогось літнього дня гостюючи в Серена, запитав його:
-Навіщо ти посадив ці сосни? Чому не якісь плодові дерева?
-Ти не розумієш, Тихоне,— він повернув голову в мій бік і якийсь час уважно дивився на мене, наче не мав певности, що зможе добрати потрібні слова для відповіди. Тоді продовжив:
-Ці сосни виростуть і будуть зеленими навіть узимку, коли всі дерева в саду стоятимуть голі. Землю скрізь вкриє сніг, а сосни й далі зеленітимуть. Я вийду з хати, підійду до озерця й глядітиму на них.
-І що?— я дещо знічено зиркнув на друга.
-Нічого. Бачитиму, що сніг білий, а сосни зелені.
-Тільки й усього?— насмішкувато пхикнув я.
-Це єдине, що має хоч якусь вагу на цім світі,— мовив Серен і повільно, ледь переставляючи ноги в стоптаних сандалях рушив стежкою догори схилом до хати.
Я мовчки рушив за ним.
Ці слова Серена дуже вкарбувалися мені в память. І тепер, коли мій друг помер, а я переїхав жити сюди в його хату, мені часто згадуються вони. Тоді я справді не розумів їхнього сокровенного значення, тепер же розумію. І щоразу, коли настає зима і сад завіє снігом, я ніколи не пропускаю нагоди, щоб підійти до тих двох сосен над озерцем і довго-довго дивитися на них, впиваючись їхньою абсолютною зличнотою.
Зараз я теж стою тут. Сосни такі гарні з тим своїм розлогим гіллям, вкритим великими кошлатими жмутками глиці! І сніг, який лише злегка притрусив пагорб, також такий гарний! А далі ясне без жодної хмарини небо. Здається, що переді мною сама вічність, яка завсіди є, і яка ніколи не була, ніколи не буде. Тож я стою заворожений, дивлюся на сосни і сніг, а мої вуста шепочуть ті Серенові слова:
-Сніг білий, а сосни зелені.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
Грудень був без морозів, йшли дощі, часто зі снігом, який однак не залежувався і швидко розтавав. Я здебільша сидів у хаті, а якщо й виходив надвір, то не надовго — пройшовся садом, постояв над озерцем і вертався додому. З якогось часу мене почала боліти права нога, і ставало щораз важче ходити. За́штрики, які порадив мені знайомий лікар по телефоні і які я сам собі впорскував у стегно, лише трохи стишували біль, але повністю не позбавляли від нього. І мені нема, нема та й приходили в голову гнітючі думки, що буде зі мною, коли я взагалі не зможу самостійно пересуватися. “Та я тоді навіть дров не зможу принести з дровітні. Тож тільки й лишиться мені, що сидіти коло холодної груби й чекати смерти. А чи не розумніше буде в такому разі з власної волі піти з життя?”
Сама смерть, якщо мати на увазі відхід у небуття мого “я”, мене не дуже бентежила. Адже за багато років прискіпливих спостережень за тим, що відбувається у моїй свідомості, за всіма нескінченними порухами думки, за тим, як розум блискавично оцінює кожен новий випадок чи подію, за громаддям засвоєних знань, перебираючи які розсудок виносить судження, за незмінним дисонансом між тим, що вирує в уяві, і тим, що є в живій дійсності, я врешті решт відкрив правду про природу мого “я” — воно виявилося просто пустою назвою, маною, такою собі розцяцькованою численними символами шкаралущею, позбавленою будь-якої реальности. То за чим я мав би шкодувати? За тим, чого насправді нема? Ось чому мене так мало тривожило, що буде з моїм “я” по моїй смерті.
А от моє тіло... З ним зовсім инша річ. Воно справді існувало. Фактично моє тіло і було єдиний реальний я. Так, я усвідомлював його неуникненну минущість. Адже все довкола минало. Не було жодної речи, яка би не підпадала змінам і врешті не щезала безслідно в хлані небуття. Я це приймав. Принаймні на інтелектуальному рівні. Єдине, що мене по-справжньому лякало, це муки мого тіла. Я банально боявся болю. І цей страх мучив мене щоразу, коли я думав про свою смерть.
Звичайно, стільки років спостерігаючи за всім, що відбувається у моїй свідомості, я не міг не звернути уваги, що цей страх породжений не чим иншим, а думкою. Мій розум видобував з памяти все знане про муки вмираючого тіла і визначав це як щось максимально погане, небезпечне, таке, якого треба за всяку ціну уникати. Саме ця вкрай неґативна оцінка і виклика́ла в мені дошкульне почуття страху. Не зрозуміло було тільки, на що покликався розум у своїх оцінках, на чий досвід, адже в мене такого досвіду не було. Цікаво також, що я страждав не від факту, який реально був, а лише від уяви про факт, який може статися, себто, від того, чого насправді не було. “Як же ти можеш боятися мук смерти, коли не знаєш, що це таке?”— запитував я себе. І пильно вдивлявся в те мариво, яке розум малював у свідомості. І щоразу воно не витримувало моєї пильної уваги, вмах щезало, розтавало, наче імла, а водночас з цим зникав і страх. Виходило, що страх існував рівно стільки, скільки існувала думка про муки смерти. Втім, згодом страх знову з’являвся. І я знову вдивлявся в нього і він знову щезав, щоб по якомусь часі знову з’явитися. І це повторювалося раз за разом. То є, то нема, то є, то нема. І я нічого не міг з цим вдіяти, крім хіба що безрадно споглядати, споглядати й споглядати. А коли бувало пробував зупинити думку з видивами мук тіла зусиллям волі, то думка лише посилювалася, і страх смерти всеціло опановував мене.
Ось і зараз я сиджу біля вікна, але не помічаю нічого в саду, бо, заглиблений у себе, вдивляюся у моторошне видиво, де моє тіло вмирає в муках. Я не намагаюся втекти від баченого, не роблю спроб позбутися чи якимось чином знищити його, а лише споглядаю його, як щось незрозуміле, загадкове. Знаю, ще трохи і воно щезне, залишить мене. Та не надовго. Якогось змигу я знову побачу його. Я би хотів позбутися його назавжди. Та ба, здається, це неможливо.
Цієї ночи я дуже погано спав. Весь час над селом летіли шахеди. Їхній специфічний диркіт чувся то з одного, то з другого боку села. Иноді вони пролітали зовсім низько над хатою, і тоді я вставав з ліжка і, пересилюючи біль в нозі, клигав до вікна, й унурював очі в темне нічне небо. Та там годі було щось побачити. Тож я вертався до ліжка і, затамувавши дух, слухав, чи не чути вибухів десь з того боку, де Київ. І вибухи рано чи пізно лунали то близько, гучні, аж здриґалася хата, часто з уривчастими пострілами зеніток, то далеко, глухі, невиразні, а то й ледь чутні. Потім на якусь годину чи пів усе затихало, і я засинав, а тоді знову прокидався від диркоту шахедів.
Тож тепер після безсонної ночи я почувався страшенно втомленим. Мені не хотілося нічого робити, ні до чого братися, взагалі рухатися. Я сидів на застеленому рядниною ослоні лицем до вікна, повністю віддавшись своєму звичному заняттю — споглядав усе, що відбувалося довкола мене і в мені. Я мав піти до крамниці й купити хліба, бо сьогодні на сніданок зїв останній окраєць. Але моє тіло наче одеревяніло, я не міг змусити себе встати, а тут ще й нога розболілася. І я продовжував сидіти на місці.
“Нумо, чоловіче, зберися на силі і йди по хліб,— звертався я сам до себе, ледь ворушачи вустами.— Бо якщо це тіло є ти, то маєш дбати про нього, годувати, берегти його як коштовну вазу.” Втім, і далі залишався нерухомим. Мою увагу привернула сойка, яка сіла на старий почорнілий пеньок. Я дивився на неї. І раптом забув про все. Вона була така гарна, така пишна в своєму барвистому оперенні. А коли сойка полетіла геть, я повернувся до тями і подумав: “Моє “я” щезає, як тільки якась річ поглинає мою увагу. І що тоді є? Лише те, що існує насправді — моє тіло.”
У полудне я таки змусив себе встати і піти до крамниці. Я ледве дійшов. Нога боліла нестерпно. Біль короткими імпульсами протинав ногу від сідниці аж до кісточок. Палиця, на яку я спирався, мало що помагала.
У крамниці нікого не було, крім трьох вояків, які сиділи за невеликим столиком на легких алюмінієвих табуретках і пили пиво. Кожен тримав у руці по бляшанці. Вони не розмовляли. Пили мовчки, час від часу кидаючи короткі погляди в бік продавчині, молодої гарної жіночки з чорними блискучими очима, яка поралася за прилавком. Я привітався голосно зі всіма і рушив до полиць з хлібом.
-Вам пять білого круглого?— запитала продавчиня.
-Так, як завше,-— відказав я.
-Допивайте. Зараз машина буде,— почувся чийсь грубий голос з нотками нетерплячки.
Я повернув голову. До крамниці увійшов присадкуватий, міцної статури во́як без шапки. Його голова була коротко пострижена під нуль. Під носом стирчали маленькі сивуваті вусики. Побачивши його, я застиг на місці. Мою увагу прикував жахливий шрам, який синяво-червоною вилюжкою розтинав його голову, починаючи від маківки навскіс через усе обличчя аж до горла. Мені навіть здалося, що його ліве око незряче, бо дивилося якось зизом. В мені все заніміло. Я дивився на вояка і нічого більше ні не бачив, ні не чув.
-Ви що, оглухли!— кричала продавчиня і раз за разом штурхала мене в плече.
Я повернувся до неї і не розумів, що вона від мене хоче.
-Та платіть же за хліб!— вона вже починала сердитися.
-А де вояки?— я побачив, що на табуретках вже нікого нема, а на столику стояли лише порожні бляшанки з-під пива.
-Пішли вже. Цілу ж ніч чатували на ті шахеди... там на луках,— продавчиня вказала в бік Десни.
Я заплатив за хліб і вийшов з крамниці. Образ вояка́ із тим страшним шрамом не полишав мене до самої хати. В мене не було жодних думок, жодних почуттів. Тільки той шрам стояв перед очима. І не відпускав. А найбільше мене дивувало, що я не міг визначитися, як до цього образу ставитися. Він не бачився мені ані як щось добре, ані як щось погане. Він просто був. Такий, як є. Ні більше, ні менше. Я не міг його ні схвалити, ні заперечити. Здавалося, що розум мій закляк, розгубив усі критерії і не здатен більше оцінювати хай там що.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
90. Сніг білий, а сосни зелені
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/90.html
Читати далі...
Другого грудня ц.р. у Львові померла Марта Тимчишин (Панас). Мешкала сама саміська. Мала 63 роки. Я знав її з молодости. Була гарна. Мала напрочуд мяку вдачу. Щоразу, коли я приїжджав до Львова, то незмінно бачився з нею. Ці зустрічі залишили в моєму серці невитравни́й слід.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
22. Коли набираю з криниці воду
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/22.html
Читати далі...
Я про цей не вельми удатний образо́к із глеком, квіточками, метеликом і яблуками вперше почув від тата, але побачив його вже аж по смерті Фіґоля. Тато, коли приніс додому Фіґолеву картину з “голим бабиськом”, ту саму, яка потім спричинила стільки брутальних сварок між ним і мамою, шепнув мені на вухо:
-Фіґоль і тобі, Тисю, дещо обіцяв намалювати.
-Але ж мені нічого не треба,— розгублено закліпав я очима, вдивляючись в татове лице і не розуміючи, чому йому так весело і чому він підморгує мені.
-Не треба йому,— перекривив мене тато.— Та Фіґоль, щоб ти знав, ма́ляр від Бога. Колись, може, його картини коштуватимуть грубі гроші.
-А що то буде за образок? Великий?— я глипнув на тата й укмітив, що той раптом спохмурнів, наче згадав щось не дуже приємне.
-Та ні, невеличкий... Шмат картону тридцять на двадцять сантиметрів. Сам побачиш.
Ці слова про образок я запамятав і час від часу надокучав татові нагадуваннями про Фіґолеву обіцянку. Але тато щоразу відкаскувався, кажучи, що маляр ще не завершив мальо́вання, і як тільки завершить, то обовязково дасть знати.
Минали дні, тижні, місяці, а обіцяний подарунок Фіґоля так і залишався обіцянкою. Втім, я нічого не забув. І щоразу, коли бачив високу худорляву фіґуру художника, який з торбиною і ліщиновим ціпком простував нашою вулицею, щоб іти за місто, де він своїм звичаєм годинами блукав по голих безлюдних узвишшях, які широко розкинулися зразу за облупленими корпусами шкіряної фабрики, то щодуху біг до нього і ще здаля гукав:
-Пане Фіґоль, пане Фіґоль, а мій образок уже готовий?
Маляр зупинявся і чекав, поки я підійду ближче. Тоді казав:
-Май терпіння, Тисю! Ти що, гадаєш, то так легко малювати?!
Я дивився на нього і нічого не розумів. Мені на той час було лишень одинадцять, я був зовсім дитина. Тож багато всього навколо: і природні явища, і предмети, і дерева, і живі істоти, в тому числі й люди часто здавалися мені дивними й загадковими. Все це лякало і водночас вабило мене. Я прагнув кожне з цих див зрозуміти, відчути, торкнутися його, проникнути в те, що скрите за химеристим фасадом. І коли глядів на щось, що особливо привертало увагу, то мав таке відчуття, що весь зникаю, розчиняюся в нічому і що насправді існує тільки те, що переді мною, те, що зараз заворожує мене. Фіґоль безумовно був одним з цих таємничих див. Адже як я не старався, як не напружував розум, та ніяк не міг збагнути, як йому вдається такими простими речами як пензель і фарби створювати на полотні численні образи довкілля і, найголовніше, чому потім на його картинах все це починає жити своїм окремим життям. І він незмінно поставав у моїх очах не инакше, як чарівник.
Поки я заворожено дивився на Фіґоля, не розуміючи жодного його слова, він детально розповідав, як просувається робота над образком, який, судячи зі всього мав бути натюрмортом з садовино́ю. Втім, якби я був уважніший, то довідався би, що до власне малювання ще навіть не дійшло, бо маляр тільки-но обдумував той натюрморт у своїй уяві.
-...мають бути якісь квіти. Які? Невідомо. Глечик є. А якого кольору? Також не ясно. От і ламай собі голову. А ще пуста площина справа... Її ж також треба заповнити чимось... якимись формами, кольорами... І нічого не приходить на думку. А ти мислив галь-паль і готово?! Е ні, голубчику, так не буває в справжньому мистецтві. Чи, може, собі гадаєш, що я пущуся на якусь халтуру. Ні, не буде того!— з неабияким обуренням в голосі говорив Фіґоль, нервово розмахуючи руками і зиркаючи на мене своїм повним дикого безуму поглядом.
Так ми й стояли один навпроти одного посеред вулиці — я маленький хлопчик з широко розплющеними від подиву очима, весь оціпенілий, перетворений в ніщо і він високий худезний з куделею довгого сивого волосся на потилиці, повен непогамовних і неосяжних для мене пристрастей. Я дивився на нього, а він на мене. І він говорив, говорив, говорив без угаву, а я слухав, слухав, слухав, відчуваючи, що беззастережно поглинаю все, що він каже, але не самі слова, не їхнє значення, а тільки якусь очищену від зовнішньої словесної форми сутність.
І такі сцени моїх спіткань з Фіґолем продовж останніх трьох років можна було спостерегти не раз на нашій вулиці. Я незмінно, з якоюсь затятою впертістю перепиняв Фіґоля, як тільки він з’являвся. І все повторювалося з дзеркальною стотністю. Він зупинявся, чекав, поки підійду ближче, і тут же починав розповідати про образок, який малює для мене, вдаючись до найтонших фахових подробиць. Часто ці розповіді могли тривати годину й більше. А я слухав і ніколи не перебивав. І, ясна річ, нічого не розумів. Не дивно, що потім не годен був вицідити з себе жодного хоч трохи втямливого слова про почуте. Тож як потім не допитувалася мама й особливо бабуня Рися, що такого той “навісний бацька́р” мені казав, я тільки безпорадно плямкав губами — моя голова була абсолютно пуста, в памяті нічого не збереглося.
Потім Фіґоль помер, і все припинилося. Його загадкова смерть на тих узвишшях за містом, де його знайшли голого, коли розтали сніги, мене неабияк вразила. Я кілька тижнів ні з ким не хотів розмовляти, ховався у найпотаємніших закамарках нашого дому й там годинами гірко плакав. Я почувався підступно обманутим. У моїй голові роїлися дикі, нічим не обґрунтовані підозри, що маляр зумисне помер, щоб не дати мені того образка. І я починав ненавидіти небіжчика, наділяючи його в своїй уяві щонайгіршими рисами, які тільки й може мати людина. Втім, найбільше згнічувало мене те, що мій розум не годен був пояснити, чому Фіґоль так безсердечно вчинив зі мною, що спонукало його до цього. “Таж він мені обіцяв, обіцяв, обіцяв дати той образок... І не дав! Чому, чому?”— розпачливо волав я, обливаючись слізьми.
Усе з’ясувалося через пів року. У квартиру Фіґоля заселилися нові мешканці, молоді чоловік і жінка, які працювали на шкіряній фабриці й потребували житла. Памятаю, що його звали Зорян, а її Люба, і в них був мопед, який часто ламався. Якогось дня вони винесли надвір весь Фіґолів мотлох: продавлену канапу, з якої стирчали пружини, розхряпані стільці, старий одяг, зіпсований телевізор, тюбики з фарбами, фляшечки з розчинниками, а також цілі стоси картин без рам. Жителі нашого містечка Б. цілими юрбами кілька днів приходили, порпалися в цьому хатньому непотребі й забирали собі що кому припало до душі, втім, найбільше всі брали картини, тож поступово там не залишилося жодної. От тоді-то я нарешті й побачив той образок. Але не думайте, що я знайшов його серед викинутих речей. Я не ходив туди, і ніяка сила не змусила би мене піти до Фіґолевого помешкання. Образок принесла нам додому Люба, Зорянова дружина.
-То, мабуть, для вашого Тися, пане Антоне. Там з тилія і напис є,— мовила вона, простягаючи образок татові, і додала:
— Він лежав у шуфляді бюрка, загорнутий у чистий білий папір.
Це був зовсім простенький, навіть примітивний натюрморт, намальований на шматкові заґрунтованого картону — синюватий глечик з кількома хирявими ромашками, трьома плоскими безживними яблуками і завислим в повітрі й невиразно орнаментованим метеликом. З другого боку образка рівним чітким почерком було написано: “Для Тихона Рожавського, щоб памятав мене, сердешного”.
Тато взяв образок, покрутив його туди-сюди в руках і, розплившись у тріюмфальній посмішці, передав його мені.
-На, маєш свій образок, Тисю! А бачиш, бідака Фіґоль таки дотримав слова. Тож хай буде тобі научка ніколи не розпачати передчасно.
Я тримав у руках образок і був цілковито приголомшений. Стояв і не знав, що казати і на яку ступити. Мене всього пропікав сором за свою сліпоту — я аж тепер зрозумів, наскільки був несправедливий до небіжчика.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
89. Шрам
https://ua-human.blogspot.com/2024/12/89.html
Читати далі...
