Моя дивовижна знахідка в Італії
Вкінці травня ц.р. тиняючись доволі спекотного дня вуличками невеликого італійського містечка Католіка, що розташоване на узбережжі Адріятичного моря, я лінькувато розглядав барвисті вітрини численних крамниць, чоловіків і жінок, що сиділи за столиками й пили освіжущі напої, розкішні авта, які стояли або проїжджали мимо, плятани з характерною плямистою корою на стовбурах, будинки, здебільша двоповерхові і неодмінно з вазонами квітів на підвіконнях і брів, ніде не затримуючись надовго, аж поки на одному вельми затіненому без жодних маґазинів і кавярень провулку мені ввічі не впав зовсім неповидний напис Libreria, себто, Книгарня. Мої ноги тут же понесли мене в той бік. Я не стямився, як опинився всередині і, відсторонено привітавшись з продавчинею, сухореброю жіночкою під сорок років з доволі прісним виразом обличчя, став порпатися на полицях з нескінченними рядами книжок.
У книгарні панувала тиша, крім мене, жодного відвідувача. Приміщення було невелике, складалося з двох довгих і вузьких кімнат з високими стелями. У першій містилося популярне читво, всякі пригодницькі і детективні романи італійських та зарубіжних авторів, яке я хутко проминув і перейшов у другу. Тут я і знайшов те, що хотів – письменників італійської клясики. Але найбільше мене цікавили автори кінця двадцятого початку двадцять першого століття, мої сучасники, зовсім малознані для мене, особливо поети. Скромна поличка з сучасними італійськими поетами притулилася в самому кутку, я ледве її знайшов. На цій поличці і втрапила мені до рук ця тоненька червона книжечка з лицем жінки – білою плямою без очей, носа, тільки з витонченими пурпуровими губками, яка привернула мою увагу безоглядно відвертою задерикуватою назвою «Folle, folle, folle di amore per te” (Божеволію, божеволію, божеволію з кохання до тебе). І, коли я почав гортати сторінки, книжечка заворожила мене своїми вражаючими поетичними рядками, такими чуттєвими, щирими, душевно розпанаханими і сповненими тої глибокої плянетарної проникливости, яка підносить серце людини туди, де, вірю, можна почути голос Бога. Тож ця поезія не просто про кохання, а про щось незрівнянно вище, щось таке, чому неможливо дати ймення, що губиться за межами думки і до чого любовні почуття служать лише як духовий місток.
Альда Меріні… Імя поетки мені нічого не говорило. Втім, я своїм звичаєм ніколи не звертаю уваги на імена авторів, їхні титули, нагороди, заслуги, похвали. Читаю насамперед текст, який і є визначальною суттю будь-якої книги. Тож я читав, читав, читав і не міг відірватися. І це при тому, що мої знання італійської вкрай убогі, через що я був змушений без кінця заглядати до свого подорожнього італо-українського словника і використовувати ґуґл-перекладач смартфона.
Минуло, чей, три години, а я знай сидів на невисокій пластмасовій ступанці під книжковими полицями, занурившись у виснажливе читання, розчервонілий, щохвилини витираючи з чола піт. Сердешна продавчиня кілька разів приходила подивитися, що я там під лямпою у закамарку так довго роблю і чи бува не зазнав серцевого нападу. Я щоразу щось там невиразне бурмотів, зиркаючи на неї нестямними очима, махав безрадно руками і знову занурювався в читання. Бідачка йшла геть, похитуючи головою і, певно, думаючи, що це за дивний біженець з України – втік від війни і, замісць дбати про житло й хліб насущний, забиває собі голову якимись там віршами?
Коли я врешті підійшов до прилавка (надворі вже почало сутеніти), щоб купити книжечку, що так вразила моє серце, то пожартував до продавчині, яка, чомусь зніяковівши, витріщилася на мене: «Бачите, я так люблю поезію, що зважився купити збірку віршів, навіть не знаючи італійської». Вона скривила губи в робленій посмішці, явно не зрозумівши мого жарту. Тоді я попросив прочитати із збірки одного вірша, який складався з пятьох коротеньких рядків. Жінка дивно, якось наче винувато посміхнулася і сухим безбарвним голосом продеклямувала:
A volte Dio
uccide gli amanti
perche non vuole
essere superato
in amore.
------------------
Иноді Бог
вбиває закоханих,
бо не хоче
бути подоланим
чиєюсь любовю.
Я зблід. Мені здалося, наче мене окрадено – слова були ті, але водночас абсолютно пусті, фальшиві. Від Альди Меріні не лишилося й знаку́. Я, пересилюючи тремтіння в голосі, подякував, розплатився за книжечку і вийшов з книгарні.
З того дня я з величезною наснагою взявся за переклад поезій Альди Меріні. Кожен вірш опрацьовував, шліфував, створював десятки, а то й сотні варіянтів, намагаючись вирватися з пут буквалізму, аби передати насамперед дух поетичного світовідчуття Альди, себто те найважливіше, що є в її поезії і що робить цю поетку воістину великою. Цей дух я відчув ще там у книгарні в Католіка. Він зі мною є й зараз в Україні, куди я повернувся після вигнання росіян з Чернігівщини – сюди, до своєї старенької хати за кілька кілометрів від Десни. Завдяки цьому духові я мав величезну жагу перекладати і врешті всередині листопада ц.р. переклав всі вісімдесят сторінок збірки віршів дивовижної Альди.
Сподіваюся, що поцінувачі поетичного слова розділять зі мною радість спілкування з нею в перекладі на українську.
2022 р., 20 листопада Володимир Яворський-Волдмур
Дозволь мені
Дозволь мені пісню
співати солодку,
щоб сльози краси́ли
життя наше.
Палітра має сім тонів,
по одному для кожного цілунку,
які ти подарував мені.
Сім цілунків і абсолют,
сім розпанаханих грудей
нашого театру тіл.
Чому ти говориш мені
Чому ти говориш мені
про минуще,
про речі,
за якими нема правди,
чому обманюєш себе?
Гармонійна скрипка,
яка була у тобі,
поламалася назавжди.
Ніякої надії…
Тож чому я сподіваюся,
що це хтось стукає у двері,
а не тільки вітер?!
Моє почуття до тебе
Моє почуття до тебе велике,
як молодість без обав,
поцілунків і цнотливих виправдань.
Наша з тобою любов
до чистого паперу
та досконалого друку,
де око притягує безмір
і ріжок місяця… -
зовсім инакша.
***
Кожен, хто кохає,
стає генієм кохання!
До Евдженіо Монтале
Ваші золоті плоди –
цитрини,
загублені в лонах инших жінок.
які лишень мріяли про вас.
Зі мною стеменно таке ж,
учителю -
Я кохалася з тими,
кого ніколи не знала.
***
Твої губи-пявки
перетворюють мою плоть,
подвоюють, потроюють її.
Алмаз твого погляду
проник у хлань Божої уяви –
тож Він обурений нашими бажаннями.
А ми стрясаємо землю,
боремося, як дві лиховісні змії,
віддаючи душі на згубу.
Сандалі
Ти забув свої сандалі,
ти так любиш свої сандалі,
свої бажання…
Він знайшов їх під моїм ліжком,
той мій швейцар
знайшов твої сандалі…
О, ця знавісніла ніч!...
Тож прийди і забери свої сандалі,
люби свої деревяні сандалі,
біблійні сандалі…
І пожбур їх на голову Господа,
який розділив наші серця!!!
Учора ввечері спалахнуло наше кохання
Учора ввечері спалахнуло наше кохання.
У цьому житті ми тепер з тобою втікачі,
так, утікачі з поцілунками і вустами.
Ну цілком, як на абстрактній картині:
ми закохані, і нам добре.
А вчора я стогнала на тобі
і сказала:
мої почуття погасили мої слова.
Тепер тіло вознеслося
Тепер тіло вознеслося,
і світлотінь опускається
до моїх хитливих вікон.
Нагадай мені про себе,
наповни кожним марнотним словом.
Твого кохання вже нема,
але, може, щось з нього
залишилося на вітрі,
як відірваний листок –
невиразний порух настрою,
забутого Богом.
Відданість
Потрібна велика любов,
щоб жити поруч з тобою –
моя любов, щоб загнуздати долю,
схожу на норовливого жеребця
чи на мудровану машину.
А ти хочеш спуститися вниз,
дивитися на голубі пасовиська,
а зовсім не того,
щоб химерна доля
махала убогими крильми
і збіднювала любов.
Тож коли настає вечір,
я лежу біля тебе,
як заморена діва;
і ні я не знаю,
що ти можеш мені дати,
ні ти не знаєш,
що я маю на увазі.
Чому я кохаю тебе
До Мануеля
Чому я кохаю тебе,
а ти уникаєш мене,
наче у вологих травах,
золота рибка життя,
яка пульсує на сонці?
Чому я не маю слова,
твердого, як кремінь,
щоб завдати тобі
пекучого болю?
Тоді б я зупинила тебе
і могла би намалювати
арабеску на твоєму серці.
***
Коли тебе нема,
і не чути твоїх затаєних слів,
тоді тінь розповзається,
як мантія.
Ввечері ця тінь сповнюється люттю,
і птахи падають до моїх ніг,
наче вражені чумою.
Бо коли нема любови,
то це для мене загибель.
Я пізнала в тобі чудо
Я пізнала в тобі чудо кохання,
воно було настільки відкрите,
що здавалося мушлями
з запахом моря
і безлюдними пляжами.
А поміж них – кохання…
І я загубилася там,
як у штормі…
Так завсіди в моїм серці,
і ще в чиїмсь (я знаю),
хто любить химери.
Я відчуваю
Я відчуваю щось дивне…
Воно таке, що все забарвлює
і водночас загартовує мене.
Я наче вже давно королева…
Втім, мариво твоєї постати
таке досконале,
немов надлюдське,
і здається мені
далекою звіздою.
Скажи мені
Скажи мені,
яке темне диво
ти маєш у мені.
Скажи,
що вважаєш прекрасним
цей стриманий і скромний нарциз
і що ти бачиш його як звізду.
Скажи мені,
що я божиста і реальна
і що ти відчуваєш у ліжку
мої розкоші.
Скажи мені,
що ніжний поцілунок
звільняє тебе від усіх поривань
і всіх химер.
Не шкодуй
Ти не проти,
що я говорю від твого імени?
Ти не проти,
що я ношу камінь
і перебуваю з певних причин
у пеклі?
І що маю за спиною
сагайдак зі стрілами кохання,
а тепер ще й симфонію почуттів?
Дай, щоб я не відступала
в піснях з тобою,
врази мене
такою солодкою гармонією,
що цей скорботний камінь
розтане на сонці,
яке веде мене на смерть,
веде, штовхає на погибель.
Я боюся твоєї смерти
Я боюся твоєї смерти,
а ти говориш про неї.
Иноді я думаю про те,
що́ відчуваю,
не усвідомлюючи,
що можу загубитися
в картинах уяви.
Я бачила один твій фраґмент,
і то так високо,
і так виразно,
що аж застогнала,
наче втрачаючи свій сенс
і взагалі будь-який зміст.
Та поки що я говорю про життя тихо,
але ти ніколи не присутній
тут у моєму покликові.
Мені б хотілося
Мені б хотілося
грати на тих скрипках,
які реґулюють зірки
лише вночі,
і розповідати тобі,
що так зблизька
ми можемо втішатись прекрасним…
Однак ти знаходиш притулок
у тиші своїх покоїв
і ненавидиш цю божисту
і далеку музику,
що звучить у моєму серці
так вільно.
Вона змушує мене
дивуватися звіздам
і дарувати тобі найпрекрасніше.
Змилуйся наді мною
Змилуйся наді мною
там удалині.
Я тремчу
від твоєї покинутости.
Бережи мене, як землю,
яка, хоч і рівна,
дарує все своє прощення;
яка як відкритий
сонячний годинник –
він видає звуки й шумить…
Змилуйся наді мною,
зжалься,
моє кохання до тебе
таке солодке!
Маленькі пісеньки
1
Якщо нескінченність змогла
згорнутися в Тіло,
то чи можна звільнити плоть
від Неосяжного?
2
Якби ж ти могла
пояснити сама себе,
як пояснюєш крила,
душе моя,
то моє убоге око
не зібрало би тебе
у своєму озері.
3
Благодать дозріває,
дозріває час…
Я сама з твоїми образами
перед очима…
Їх не знаю в теперішньому.
4
Подивися,
у ніздрях ще свіжий запах
тисячі мертвих квітів.
5
Навіть якщо я
покину тебе ненадовго,
моя самотносте,
якщо кохання потягне мене,
то повернуся –
не сумнівайся.
6
Почуття минають –
ти залишишся,
моє серце –
безлюдний незайманий ліс,
повний тіней
і невловних шумів,
швидкоплинних привидь,
проминущих рас.
7
О, моя доле,
куди ведеш мене?
Чому замісць дати зброю,
ти зрікаєшся мене?
Чому так прагнеш цього?
Якщо хочеш утекти від мене,
залиш мені свою тінь,
і я навчу тебе мріяти.
8
Тінь також здатна відчути нас
на берегах своєї землі,
яка вже не є земля з її душею
і яка ще не є цілющою душею,
поєднаною з нескінченним,
щоб її можна було
назвати музикою
чи любовю, чи вірою…
9
Побач нас, Господи,
принаймні у наших очах,
у вкрай напружених
мязах облич,
у невеликому становленні
душ наших,
у прагненні до добра,
яке ніколи не сягне
за наймізернішу межу сліз.
Листи
До Сільвано Ровеллі
1
Я бачу твої любовні листи,
вони знову ясні, загонисті
і майже без злоби…
2
Велика була ілюзія,
що підтримувала нас.
Ми тулилися
одне до одного в обіймах,
молячись,
щоб наші бажання не кінчалися,
ми обіцяли завжди кохати,
бути схожими
на певних себе богів…
3
Ти міг покинути мене,
міг здогадатися
про инше світло,
яке яскріло
за моїми плечима.
4
Ти звабив мене
дивовижними закликами
божественної музики,
ти розділив мене болем,
перетворив у простір
свого дослідницького життя,
аби жити днями оман.
5
Ти залишив мені
лише свої листи,
щоб я могла викупити
твою відсутність…
Падіння
Він кохає мене,
і я, що сміливо
запропонувала йому
абсолютний захист погляду,
я, що була легковажна,
бо не вірила в силу
зловмисного володіння,
тепер, коли він протистоїть
настільки ж відкритим поглядом,
я відступаю в страсі,
а старе й «нове» кредо плоти
з'являється на моїх
безпорадних губах.
Тепер у мене
більше нема очей,
тепер я не можу дивитися.
Я йду тепер, коли вени набухають
Я йду тепер,
коли вени набухають
у вузлах мелодійних гілок,
прославляючи долю,
яка вибрала тебе серед усіх,
щоб огорнути мене світлом...
У вільному просторі
кожен обєм пригніченої напруги,
виліплений пристрастю руху,
cкривавлює мене,
співаючи правду.
Тепер,
коли, забираючи свої убогі рештки
з оргії покинутости,
я знай йду, йду і йду, не зупиняючись -
проклята всесвітом,
досконала в наготі життя.
Тривога
Тепер, коли я відчуваю
упевненість у твоєму поверненні,
я відчуваю години -
вони переповнені очікуванням
і дають божественне збіжжя
поривам тіла;
тепер, коли на бадьорому
тлі твого наближення
будь-яка недовіра
зникає і підіймає
до потрійного посилання
конкретні речі…
Тож я погоджуюсь з цими муками
нічної благости кроків.
Римське весілля
Так, це буде наш дім,
сьогодні я це розумію;
а ти, любитель насолод,
хто ти?
Я міряю тебе: вічна формула.
Ти набрав невблаганного вигляду.
Ти докопаєшся туди, де моє коріння
(не шукаючи мене, не допомагаючи мені),
ти виявиш те, що було приховано
за люттю нездорових звичаїв.
Ти матимеш мій потужний фундамент,
ти, що змушуєш мене;
ти розріжеш мою плоть своїм кинджалом.
Ти утвердишся в запалі туги,
щоб придушити відчуття терміновости.
Як камінь, що розділяє шлях,
як молодий бурхливий потік води,
ти розділиш мене несвідомо
в обіймах болючої дельти...
Антична лірика
Любий,
подаруй мені слова довіри,
мій чоловіче,
ти ж єдиний, кого я кохала
в довгі роки глупого терору.
Нехай мої руки вийдуть із темряви,
як гірке заклинання,
що не приносить плодів....
Це коштовності, бачиш,
це мої руки…
Я мова для живої любови,
але темний ланцюг
її намертво замкнув,
цупко привязав до пня.
О, моя любове!
Мені снилося, як ти мрієш
про троянди і вітер -
ти чистий, живий,
зрівноважений астрал,
а я в нічній темряві
і не можу тебе прийняти.
Я би смакувала пасовища,
які ти даруєш,
і пішла би до Бога,
але страх -
він стримує мене, як ворога;
я прагну говорити слова,
просто слова,
і якщо ти слухаєш
і справді довіряєш моїй пісні -
тоді я знаю,
ти стрепенешся від мого болю.
І ще легше
І мені було б легше
спуститися до тебе по найтемніших сходах -
бажання, що нападають на мене,
вони, як безплідна вовчиця вночі.
Я знаю, що ти пожнеш мої плоди
мудрими руками прощення...
І я також знаю, що ти кохаєш мене -
цнотливий, нескінченний, опанований печаллю...
Але я витираю твої сльози
день у день, як повне світло,
і мовчки посилаю його назад до своїх очей,
щоб, дивлячись на тебе, жити зірками.
Ні, ще не бери мене
Ні, ще не бери мене в обійми!
Ліпше засили в мене цю високу струну,
що пянить з сьогоднішнього дня
і дозріває.
А ще дозволь здобути силу на сонці,
захопитися своїми плодами,
дай повільно марити...
А потім візьми мене тільки першою
і завжди тільки ночами,
створеними твоїми пастками -
кохання до тебе часто приземлює мене,
наче ти береш глупе ягня ...
Якби ж я мала
Якби ж я мала
легковажність дівчини
замісць бути закатованою,
замісць жити з важким серцем,
знаючи про чистоту вод!
Я, зібрана в міфах-жертвах
позбулася б цього прісного спогаду,
щоб зануритися в тебе
і щоб ти зробив мене чоловіком.
О, я завдячую тобі
найпліднішими історіями
моєї землі,
яка ніколи не слухає...
Я зобовязана тобі за слова,
як бджола зобовязана
за мед своїй квітці.
Бо я кохаю тебе, дорогий,
сьогодні і завжди - перед пеклом,
перед небом, навіть раніше,
ніж мене вкинули в глину
мого боязкого тіла.
Любове моя,
як важко привезти до тебе
мою колісницю,
якою я їжджу в день спеки
до твоїх тисячоротих
освіжущих вуст!
Я пропонувала тобі своє тіло
Я пропонувала тобі своє тіло,
як мотоцикл радісного смутку,
як чиста вода, що дзюркоче.
Ти повірив мені,
але божистий камінь
не годиться для закорінення...
Я пропонувала тобі свої гілки,
свій голос,
свою плодючу лозу…
Я просила тебе зрозуміти мене...
Але ти навіть не спробував мене поцілувати.
І ось зараз ти думаєш,
що я розчарована Венера.
Для молодої дівчини
до М
Я думала, рідна,
про твою неосяжну чарівність.
Світло дає таку ясну і легку прозорість…
Однак пружні пелюстки або колючки
усе ще повязані з твоїм голосом.
Ти прекрасна з незаплямленою пристрастю,
яка ще не відображена
всередині тонкого цвяха долі...
Пильнуй за тим,
щоб вона ніколи не була рівна -
твоя проста краса,
як ріка,
що малює кожен мітичний порух.
Як ти мене спалюєш
До МҐ
Що більше твій темний спогад
пропікає мене за плечима,
а мій розум старіє,
то сильніше ти збуджуєшся
від мого дивовижного тіла.
Ти постаєш, як відбиток,
і тоді я бачу тебе.
Я не знаю,
яку ману ти на мене наслав.
Ти лицар минулого і теперішнього,
і це незбагненне для мого розсудку.
Мій голос розриває горло,
як шум великого ярмарку,
щоб нагадати мені
про наше кохання.
Така бентега охоплює ці крила!
Вона робить мене солодшою, не ти…
Вона нагадує про павітер
тої пустої весни,
і це звучить у мені,
як молитва за твоїми кроками.
Якщо ти мене не підіймеш,
то лише тому, що ти віриш мені,
моєму дивному мариву.
А поки що й привітання від тебе
було би досить,
щоб я відродилася,
як молода дівчина.
Я часто буваю у тебе
Я часто відвідую твій дім…
Він здавався б мені храмом,
якби у ньому не було
двох прямих колон,
які його підтримують іззовні,
наче тріюмфальний стовбур
стародавнього дерева -
люта вигадка Едему.
Судячи з зовнішнього вигляду,
ти міг би полонити у ньому
світську змію,
нестримну, прудку в атаці.
Але ти живеш, захищений благодаттю,
поки я згоряю від сенсу
отут на порозі моєї чарівности.
Ти для мене як Ангел,
коли бачу твої гарні очі,
сховані під блакитним вуалем вечора -
гіркий колір емоцій.
Я попрощалася
Я попрощалася,
витративши всю гіркоту утроби
і опустивши біля тебе чужий голос.
Тепер я розумію,
що я тінь,
обурлива, чудово продумана
і що ти розріджуєш мою повноту,
і що земля руйнується,
щоб вкрасти тебе -
вельми сильне зерно життя.
Ти мене крутиш,
як дикий вітер,
але він набагато менш жалісливий
і музичний.
Тому я вважаю тебе відсутнім,
поки я також живу,
покинута,
біля свого смертного миру.
***
Я була птахом
з ніжним білим сподом,
хтось перерізав мені горло
просто для забави.
Не розумію.
Я була гігантським альбатросом
і зависла над морями.
Хтось зупинив мій шлях,
без жодного пояснення.
Але й зараз, лежачи на землі,
я для вас співаю
свої пісні про кохання.
***
Я писала тобі гіркі слова,
я повідомила тобі
про свою відмову.
Тепер я знищена,
і ніщо не може врятувати
мій самовідданий голос.
Просто пісня тепер може
просвічувати мою шкіру,
і це пісня любови, яка дозріває -
без початку й кінця, як вічність.
***
Оголена шкіра тремтить,
уночі вбираючи сни -
твоя оголена і бентежна шкіра…
Хто живе без емоцій
платить тільки за беззахисний світ,
що оточує його.
Твоя шкіра не глибока,
тож залишається лише
підкоритися недужому тілу,
що занурюється в ніч,
і слухати твій відчайдушний крик,
до того, що навкруги.
Твоя мовчазна шкіра…
(година поволі минає)
Твоя шкіра з полину…
Не знаю,
може, це принесе тобі світанок,
похмурий і ніжний світанок
першої пісні квітня.
Я не хочу забувати тебе, коханий
Я не хочу забувати тебе, коханий,
не хочу писати инші вірші:
ось, смішний світлячок
з солодким форзацом -
перевернуто світ з ніг на голову.
Потайна відьма,
яка стежила за нами,
вкрала наготу нашого страху.
А той, що дає прихисток закоханим
і з’єднав нас мечем спогадів,
вимагає вірш про тебе -
досить марної ласки.
1
На твоєму обличчі я хотіла би ніжно,
від щирого серця виткати
полотно на сідло для багатьох війн,
відобразити в ньому ті любові,
яких ти мені не дав.
О, лучнику, хутчій же за спів.
2
Коли я шукаю життя в твоєму обличчі,
милий Роберто, ти припадаєш до мене -
важко бути в багатьох руках.
Я Діяна, я в шаленому полюванні,
а ти всередині струмків мрії -
велике оленя з римованими очима.
3
Пести мене сильно, як місяць -
всередині мого міжніжжя зависло сонце.
Ти, що мучиш останню звізду в мені,
божистий Роберто, ти припав до мене,
розбиваючись на світанку в моїх обіймах.
4
Я несамовито закохуюся ввечері,
коли місяць тихо спадає
й нагадує про моє минуле.
В прозорих снопах леготу
мої слова розсипаються в просторі,
щоб подарувати тобі мою поезію.
Коли світло торжествує ввечері
і всі дівчата сплять,
я переповнена піснею і вагітна суттю.
Мої слова поринають в за́сторонки крайнеба -
вони, як кокони повітря,
що марно колядки співають вітрові...
***
Слухай,
короткий темп подій
набагато коротший за твої вікна,
а той полиск,
що виривається з твого погляду,
умах вказує: це твоя жінка.
Той полиск створений з тіни та циклямена,
він питає тебе про твою таємницю,
і ти не знаєш, що відповісти.
Руками ти торкаєшся профілів
довгої серії знаків,
які називають римами.
Внизу ж під ними, повір,
є справжнє живе листя
і неймовірна подорож,
яка може стати
твоїм місцем для мужности.
***
Найсонячніша година для мене
та, яка найбільше захоплює моє тіло,
та, яка найбільше захоплює мій розум,
та, яка найбільше прощає мені -
і це тоді, коли ти розмовляєш зі мною.
Нескінченні шаради,
безупинні головоломки,
нестерпна спекота,
дошкульна тривога,
живуть в моєму серці.
Звук шкіри лине з долівки…
Адже я з найбілішого стада –
пастушка без суджень.
Від тебе, моє кохання,
приймаю цю звичку.
Ось, я ніби впала знесилена:
життя починається з мене -
гріх, який забирає дитину,
гріх, який поймає підлітка,
коли любов люта,
коли любов божественна.
***
Иноді Бог
вбиває закоханих,
бо не хоче
бути подоланим
любовю.
***
Будучи, довго підвішеним
всередині своєї душі
відсутністю метафізики,
ти маєш слушність у коханні
набагато більшу,
а тобі чомусь байдуже
до живого порогу свого життя.
На жаль, яке ж усе-таки диво -
фонтан з великими доходами від збитків,
музика, що лунає здалеку,
память про незрозумілу тривогу,
коротка любов твоїх пристрастей
і книга, яка увінчає твої зірки.
***
Коли закохані розмовляють одне з одним
крізь дерева
і крізь тисячу нещасних вулиць,
коли вони обіймають плющ,
наче це пісня,
коли вони знаходять благодать
у зламаних вухах,
і коли від несамовитої розкоші
закохані стогнуть -
тоді вони володарі землі,
і такі близькі до Бога,
як опянілі в найвищому екстазі святі.
Коли закохані говорять про смерть,
вони говорять про вічне життя -
це їхнє інтервю на пречудному есперанто,
яке знане тільки Йому.
І хоч їхня мова оскверняє,
та Він очищає її безмежною благодаттю
великого прощення.
***
У твою останню безбарвну годину,
під час твоїх промов без людей,
під крилом твого могутнього закону любови,
хто насаджує неробство і піст,
обернувшись у велику самотність?
Ти виявив центер тяжіння серця
у моїй спітнілій немудрованій любові,
з якої потім зробив правила скромности.
***
Я закохалася
у мої власні ангельські крила,
у мої ніздрі, що смокчуть ніч,
я закохалася в себе
і свої муки.
Тепер я борона,
що вгризається в речі.
Чи, може, я стала дівчиною?
Здається, я втратила свій вигляд.
А ти, коханий, який ти голий,
голий і беззахисний!
Я ж справжня цитра,
вдаряю тебе в груди
і даю тобі щедрий урожай.
Таверни
Я люблю темні яри
і сплячі таверни,
де люди сягають кульмінації
в надлишку співу.
Мені подобаються
прокляті і легкі речі,
і засадисті келихи вина,
в яких розум радіє,
буяючи магічним мисленням.
Зовсім нерозумно плакати
за втраченим коханням,
ледь живим і непривітним.
Їдка пара вина наснажує
і не завдає шкоди -
краще пияцтво генія,
краще глухі стежки,
ніж гладенькі дороги життя.
Я люблю таверни,
які говорять витонченою мовою,
мовою Вакха,
а особливо ті,
де ймення Чарльз
написано золотими літерами.
***
Божеволію, божеволію,
божеволію з кохання до тебе.
І стогну від ніжности…
Божевільна, божевільна,
бо я втратила тебе.
Сьогодні вранці мене душить жарота!
Хто вселив у мене цей хаос?
Я занедужала на нескінченні муки,
у голові моїй паморочиться
що тебе нема зі мною.
***
Я тебе не сподівалася,
і не біда, що ти не поет,
а тільки кохання.
Ти, хто продовжуєш мені говорити,
що прийдеш завтра,
ти мене не розумієш -
завтра вже минуло.
***
Якою несподіваною була
твоя залишеність!
Саме тоді,
коли я зазнала кораблетрощі
у хвилях твого задоволення,
ти залишив мене,
і цим, можливо,
врятував мені життя.
Але прокляті ті,
хто рятує поетів з невігластва,
роблячи їх переможеними істотами.
***
Вибач,
я би хотіла
пробачити жінку в собі,
ту, яку я не хочу знати.
Бо багато років тому
жінку, приємну всіма сторонами
мій чоловік украв у мене,
і відтоді я зачиняю двері
і старим, і молодим,
вважаючи, що моя цнота
була позбавлена
чудового діялогу.
Перекладено за виданням:
Alda Merini
Folle, folle, folle di amore per te
Poesie per giovani innamorati
Salani editore
2021
Milano
Про поетку Альду Меріні
Альда Меріні народився в Мілані 21 березня 1931 року. Вона відвідувала школу в Інституті Ляури. Намагалася вступити до клясичної гімназії, але з цього нічого не вийшло, бо на іспитах отримала «незадовільно» з італійської мови. З дитинства вчилася гри на фортепіяні. Цей інструмент дуже любила і грала на ньому протягом усього життя. У пятнадцять років написала свої перші вірші. Її поетичний талант відкрив Джачінто Спаньолетті, коли Альда у 1947 році (мала тоді шістнадцять років) з’явилася у міланському літературному середовищі. Тут молода поетка познайомилася з багатьма літераторами, зосібна, і з Джорджіо Манґанеллі, який став її близьким другом, та Марією Корті. Невдовзі з'являються перші ознаки її хвороби, яка змусить Альду в наступні десятиліття неодноразово лікуватися у психлікарнях. У 1950 році опубліковано кілька її віршів в Антології італійської поезії 1909-1949, а в 1951 році завдяки рекомендації Евдженіо Монтале вона має публікацію в антології Поетеси двадцятого століття (Poetesse del Novecento).
У 1953 році Альда Меріні вийшла заміж за Етторе Карніті, власника мережі міланських пекарень. У тому ж році виходить перша її збірка віршів «Присутність Орфея» (La presenza di Orfeo), яка здобула чималу прихильність критиків. Наступними з’являються книги «Страх Божий» (Paura di Dio) і «Римське весілля» (Nozze Romane).
1955 року поетка народила Емануелю, свою першу доньку, а в 1958-му на світ з’явилася друга - Флявія. У цей період Альда Меріні тісно повязана дружніми стосунками із Сальваторе Квазімодо, з яким співпрацює на літературній ниві, а також з Пєром Паоло Пазоліні, який захоплювався її творчістю. З 1965 року починається гнітючий, повен душевних зривів період, коли поетка подовгу змушена перебувати в психіятричній лікарні і нічого не може писати. Це її мовчання тягнеться майже дванадцять років. У нетривалі перерви, коли вона мешкала вдома, у неї народжуються ще дві доньки: Барбара і Сімона, яких, як і Флявію, віддали в прийомні родини.
Після почергових періодів полегшень і загострень психічної хвороби Альда Меріні з 1979 року знову починає багато писати, створюючи численні ліричні поезії про почуття людей в притулку для психічнохворих. Згодом ці вірші видано окремою збіркою «Свята Земля» (La terra Santa,1984). У 1983 році завдяки зусиллям поетки Марії Корті тридцять віршів Альди вміщено у відомому літературному часописі «Троянський кінь» (Il cavallo di Troia). У 1981 році після раптової смерти чоловіка Альди Етторе Карніті вона довго хворіє. У цей час Альда Меріні живе з тарантським поетом Мікелє Пєррі, за якого у 1983 році виходить заміж і через якийсь час переїжджає з ним до Таранто. Втім, через кілька років Мікелє помирає. Життя з другим чоловіком виявилося для неї сущим пеклом.
У 1986 році Альда Меріні після жахіть тарантської психлікарні і смерти Мікелє Пєррі повертається у рідні місця на Північ Італії в Мілан і, відновивши стосунки з давніми друзями, знову з’являється на літературній сцені. З цього ж року вона розпочинає писати свій пройнятий болем прозовий твір «Инша правда. Щоденник иншого» (L`altra verita. Diario di una diversa). У 1988 році літератор Джованні Рабоні включає її вірші в антологію "Заповіт" (Testamento). Вона багато створює нових поезій, виходять чергові поетичні збірки у приватних видавництвах, правда, маленькими накладами, зосібна, «Порожнеча кохання» (Vuoto d`amore,1991), “Чудова ніч» (Superba e la notte, 2000), «Закохана душа» (L`anima innamorata, 2000). 2001-го року опубліковано її книгу “Слова любови, зустрічі з Ісусом» (Parole d`amore, un incontro con Gesu, 2001).
У 1993 році Альда Меріні отримала премію Librex Guggenheim Eugenio Montale, в 1996 – премію Viareggio, 1997 - премію Procida-Elsa Morante і в 1999 році Президентську премію Ради міністрів. В інтервю Corriere della Sera поетка підводить підсумки свого життя: «Я завсіди віддавалася життю вся, байдуже що там говорять у психлікарнях. Я насолоджувалася життям, воно мені подобалося - і його радощі, і його гіркоти… Для мене життя було прекрасним, бо я за нього заплатила вельми дорого».
В останні десятиліття Альда Меріні жила в чималій бідності і зовсім сама. Її помешкання було розташоване неподалік відомої міланської книгарні «Химера», де містилася не менш відома кавярня. Сюди поетка часто приходила й читала свої нові вірші. Вона безперервно курила. Її помешкання було заставлене порожніми фляшками. Померла Альда Меріні у Мілані 1 листопада 2009 року. Там же й похована на Монументальному кладовищі.
2022 р., 20 листопада Володимир Яворський-Волдмур
Поверхово ознайомившись з текстами перекладів можу кваліфікувати їх як =витончений до хворобливсти експансивний еротизм з герметичністю і розмахом неймовірних і руйнівних емоцій що вихлюпуються на зовні=
ВідповістиВидалитиВельми стотна, лаконічна й на рідкість прониклива оцінка.
ВидалитиАвтор видалив цей коментар.
ВідповістиВидалити"... perche non vuole essere superato in amore" перекладається як "... тому що не хоче бути перевершеним у
ВідповістиВидалитилюбові" Або: щоб його перевершили у любові...
Може, і так. Але експресивний богоборчий дух Альди, як мені здається, вимагає категоричнішого виразу - бути подоланим /чиєюсь/ любовю.
Видалити