В Англії на популярному літературном інтернет-сайті TALKING ABOUT BOOKS (Обговорення книг) нещодавно (11.01 2025) з’явилася чергова, доволі прониклива рецензія (авторка Сурор Аліхан) на книгу Ярослава Мельника “Останній день” (The Last Day), яку видало видавництво «Noir Press» ще 2018 року (175 стор.) в перекладі з литовської на англійську Марії Марцікунте. Це видання є збіркою оповідань, які друкувалися в Україні в книгах “Телефонуй мені, говори зі мною” Темпора, Київ, 2012 і “Чому я не втомлююся жити” КСД, Київ, 2014.
Сурор Аліхан
“Останній день” — книга абсурдистських оповідань литовського (і українського – В.Я-В) письменника. Головні герої, переважно чоловіки (за одним винятком), стають жертвами обставин, потрапляючи в дивні ситуації, які самі вони не можуть контролювати.
В оповіданні, яким названо збірку, люди можуть дізнаватися, коли помруть, завдяки особливій книзі з датами смерти всіх людей на світі, книзі, що лякає своєю абсолютною достеменністю. То як ви житимете, коли знаєте свій останній день на землі чи день смерти ваших близьких? Деякі люди вирішують піти з життя бучно, влаштовуючи «прощальні вечірки», де вони разом зі своїми гостями проводжають останні хвилини. Коли головний герой Кольо наполягає, що належить довідатися про дати смерти для себе і своєї сім'ї — всупереч бажанню дружини — знання це не приносить полегкости. З’ясовується, його син помре молодим. Коли час наближається, батько-матір безрадно чекають на скін своєї дитини.
В «А.А.А.» все дещо инакше: головний герой отримує дивну свободу, своєрідний контроль над своїми доленосними змигами життя. У ключові миті він отримує листа, в якому йому пропонується чотири варіянти, в тому числі і те, як він помре. Він має свободу вибору, але він також може не брати участи у грі та іґнорувати листи, втім, він цього не робить. Можливо, якщо він відмовиться грати в цю гру, доля — або той, хто йому пише — вибере найгірший варіянт. Він застановляється над питанням, чи можуть листи надходити від Бога? Якщо так, то чому Бог просто не вирішить усе за нього, замісць ставити його в таке скрутне становище?
В оповіданні «В дорозі» чоловік збавляє своє життя, безглуздо переїжджачи з місця на місце. Все починається з телефонного дзвінка, в якому йому кажуть, що він має поїхати в певне місце. Коли він приїжджає туди, його зустрічає хтось, хто дає йому вказівки, як дістатися до иншого місця. Це триває нескінченно. Люди, які його зустрічають, приносять йому їжу, а наприкінці дня забирають його до себе додому на нічліг. Однією з цих людей є його дружина, яка до цього часу стала для нього майже чужа. Він переїжджає з одного пункту міста в инше, не розуміючи навіщо, але вірячи, що за цим стоїть якась значуща мета. У своєму попередньому житті він не відчував, що його цінують. А тепер раптом з'явилися всі ці люди, які перепиняють його на вулицях, дають йому їжу і притулок, коли він цього потребує. «Я знав, що роблю щось важливе (навіть якщо не знав, що саме). ... Я був кимось, це точно. ... Я відчував, що про мене піклується безліч людей. ... У моєму попередньому житті на мене ніхто не звертав уваги».
У світі Ярослава Мельника нема місця для творчости. У «Кімнаті з роялем» Юра має багато простору — його будинок побудовано з урахуванням його потреб. У нього є кімната з роялем, студія, де він може малювати, і кабінет (єдина розкіш його дружини це, здається, ґардеробна). Усе на своїх місцях, так, як йому подобається. Але одного дня кімната з роялем зникає. Ніби її ніколи не існувало, тим більше, що ніхто в його родині, здається, не памятає про неї. Піяніно тепер втиснуте в його студію, залишаючи дуже мало місця для занять малярством. Одна за одною зникають кімнати, будинок стає меншим і тіснішим, аж поки не залишається змоги навіть рухатися. Чітко впорядковане життя Юри та його творчі пошуки стали далеким спогадом.
В останньому оповіданні «Це ніколи не закінчується» — найдовшому в книжці — чоловік натрапляє на кінотеатр, де показують нескінченний фільм про молоду жінку на імя Ліз. Він не може знайти жодного сліду кінотеатру в зовнішньому світі — так, ніби він існує лише для тих, кому потрібен. Це стає втечею від сім'ї і незабаром опановує його життя. Його відчуття реальности починає розмиватися. Коли його донька намагається сказати йому щось, чого він не хоче чути, він каже собі, що вона насправді не його донька. Єдиним реальним пунктом дотику для нього залишається молода жінка, яку він запізнає́ в кінотеатрі. Вона так само одержима фільмом, як і він, і з нею у нього починається роман.
Майже всі протаґоністи — чоловіки, єдиний виняток — Никодимова жінка з «Кінця», яка раптом зауважує, що молодшає (це нагадує «Курйозний випадок з Бенджаміном Баттоном»). І це триває доти, поки вона не повертається до самого початку свого життя — до зародження плоду в утробі матери. Окрім неї, жінки в цих історіях досить двовимірні, навіть молода жінка в «Це ніколи не закінчиться», побачена очима чоловіка, що називає її опудалом і поводиться з нею, як з домашньою твариною, яку треба годувати і виводити на вулицю.
Це дивні історії про звичайних людей зі звичайним життям, які раптом опиняються в дивних ситуаціях. У деяких історіях герої відчувають, що їхнє попереднє життя було банальним і не задовольняло їх, тоді як теперішня «реальність» дає їм відчуття сенсу, навіть якщо це повязано з позбавленням їхньої свободи. І ще одна річ: усім героям бракує волі — вони просто погоджуються з тим, що з ними відбувається. В історіях відчувається відлуння тоталітарної держави: держава мала владу і знання, і дбала про тебе, доки ти не ставив її під сумнів (як чоловік в оповіданні «В дорозі»).
У цих історіях є щось примарне і сюрреалістичне — про надзвичайне розповідається абсолютно буденно, ніби це просто ще одна ґрань реальности, що так чи инакше підкреслює дивність усього, що відбувається.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Немає коментарів:
Дописати коментар