У Мольєндо, коли я чекав на автобус, щоб їхати до Арекіпи, до мене підійшла одна стара́, індіянка-ке́чва, судячи зі всього божевільна. Вона була боса, з її чорних потрісканих пят сочилася кров, і мухи, які обліпили рани, майже не реаґували, коли жінка переступала з ноги на ногу. Мені було дивно, що в старої, якій було далеко за сімдесят, такі смолисто-чорні, густі, без єдиної сивої волосини коси. Я навіть припустив, що вона фарбує їх. Але ж ні. Колір волосся мав вигляд цілком природній.
-Senor, senor!*— закричала вона іспанською, побачивши мене.
Я подумав, що вона просить милостиню, і сягнув було рукою до кишені, намацуючи дрібні монети.
Але стара не просила грошей, вся сяючи від щастя, простягла до мене долоню і заджерґотіла, раз за разом повторюючи одні і ті ж слова:
-Mio hijo, mio hijо, mio hijо, mio hijо, mio hijо!!!**
Я не міг збагнути, що вона хоче, дивився на неї цілковито спантеличений і не знав, що казати. А стара радісно заглядала мені в очі і знову повторювала:
-Mio hijo, mio hijо, mio hijо!!!
Урешті я зауважив у неї на долоні невеличкий медальйон у мельхіоровій оправі. На ньому було мініятюрне поличчя юнака. Шклиця в багатьох місцях потерлася, але зображення можна було розгледіти доволі виразно. Довге волосся, очі, рівний ніс...
-Eso tu hijo?***— запитав я.
-Si, si, si!**** —збуджено залопотіла язиком жінка, унуривши в мене свої темні, як гірські провалля в Андах, очі. Вони палали таким тріюмфом, такою несамовитою радістю, що я відчув, як мене теж охоплює щось таке радісне й піднесене. На якусь мить я зовсім забув, де я і що зі мною. І коли надїхав автобус, то я, певно, і не помітив би його, якби якийсь здоровань у помятому капелюсі з десятком орлиних пер (він теж чекав на зупинці) випадково не зачепив мене своєю величезною валізою.
А коли я вже сидів у автобусі, то стара знадвору дивилася на мене крізь шибу і продовжувала щось говорити. Я не чув, що вона каже, але не сумнівався, що це було слово «hijo». І я дивився на неї і знай кивав головою, наче обіцяючи виконати усе, що вона не попросить.
Зараз, у Києві я часто згадую цю стару індіянку з Мольєндо. Вона була щаслива у своїх ілюзіях. Я не знаю, що́ роїлося в її голові. Але це було щось повязане з її сином. І вона чомусь вірила, що саме я можу їй допомогти. І я не зважився зруйнувати цю її віру, цей її солодкий самообман. Не міг зважитися. Але чому мені так незатишно на серці щоразу, коли в памяті спливає ця нещасна божевільна жінка на автобусній зупинці? І справді, чому?
*Пане, пане! (ісп.)
**Мій син! (ісп.)
***Це твій син? (ісп.)
****Так, так, так! (ісп.)
Немає коментарів:
Дописати коментар