Амос Оз (1939-2018) — визнаний у світі ізраїльський прозаїк, майстер витонченої психологічної прози. У його відносно невеликому (352 ст.) романі «Пізнати жінку» (Фоліо, Харків, 2012, переклала з івриту Наталя Чорпіта) розповідається про співробітника ізраїльської таємної служби Йоеля, який після смерти внаслідок нещасного випадку дружини Іврії вийшов у відставку і переїхав жити в нову квартиру, яку винайняв у передмісті Тель-Авіва. Разом з ним там оселилися його ще зовсім юна донька, старенькі матір і теща. На той час Йоелеві було сорок сім. У таємній службі він відпрацював двадцять три роки і числився одним з найкращих аґентів. Тож його не хотіли відпускати, але він наполіг на своєму — смерть Іврії вельми вразила його і змусила глибше застановитися над своїм життям і всім, що відбувається довкруж.
Весь роман побудовано на скрупульозному зображенні аж до найменших дрібниць численних перепитій, повязаних із взаєминами Йоеля з донькою, матір’ю, тещею, друзями, знайомими, співробітниками таємної служби тощо. І все це там ще й перемежоване дбайливо виписаними спогадами про покійну дружину зі всіма радощами і гіркотами між ним і нею, а також згадками про його близькі стосунки з иншими жінками, епізодами з випадковими людьми, які невідь-чому засіли в його памяті. Автор уважно вдивляється у важковловні вислизущі мотивації вчинків своїх персонажів, у все, що породжує приховані чи відкриті конфлікти між ними, зчаста ставить свого головного героя Йоеля перед складним вибором, як вчинити в тому чи иншому випадку. Надзвичайно яскраво і переконливо описує поведінку й манери кожного персонажа, який фіґурує на сторінках роману, стотно, навіть пристрасно вицяцьковуючи кожну риску специфічних особливостей гебрайського характеру. По тому, як ці персонажі розмовляють, реаґують, діють, ми чітко розуміємо, що йдеться не просто про якихось абстрактних людей, а саме про гебраїв.
Розповідь, виклад подій в романі надзвичайно динамічний, ясний і простий, нема жодного багатослівя. Читачеві не треба напружуватися, щоб зрозуміти, про що йдеться — картина всього, що діється, така виразна, така соковита і така емоційно насичена, що сама тримається в уяві як захопливий фільм.
Але найбільше привернуло мою увагу инше — головний герой роману Йоель сприймає все, всіх людей, з якими йому доводиться спілкуватися, всі приємні і неприємні ситуації, які стаються, всі прості й непрості проблеми, які породжує життя на його шляху на диво відсторонено, навіть з якоюсь глибоко схованою байдужістю. Він постає як такий собі пасивний споглядальник, що, перебуваючи у життєвому нурті, стоїть наче поза всім — дивиться, все бачить, зауважує, все аналізує, у всьому намагається розібратися, зрозуміти, але врешті решт ні в чому не впевнений, ні про що не може зробити остаточного висновку. Він подібний на людину, яка наче з самої своєї природи не здатна на сильні всепоглинущі почуття ні у формі радости, ні у формі горя. І разом з тим він надзвичайно уважний до всього, що постає перед ним, він все відчуває, хоч і до певної межі, яку ніколи не переступає. Подекуди здається, що Йоель, будучи рівною мірою віддалений від будь-яких гостріших емоцій, будучи неспроможним на будь-які однозначні судження про людей і взагалі про цей світ, а, отже, перебуваючи наче над усім, намацав той єдиний для себе шлях, який тільки й можна назвати істинним або принаймні близьким до істини. В тексті це особливо виразно виявляється в тих місцях, де Йоель раптом зупиняється вражений якимись абсолютно простими неповидними речами і явищами навколишньої дійсности. Він зупиняється, але не може зрозуміти, що зупинило його.
Таким чином, як мені здається, образ Йоеля символізує людину, яка в своєму пізнанні буття не застигла, не схибила ні в пастку «так», ні в пастку «ні», а продовжує йти, йти, йти, не знаючи куди. Ради максимально стотного висвітлення цього дивовижного образу Амос Оз, гадаю, і написав свій роман. Спроба контакту людини як минущої одиниці з тим, що неминуще, вічне — ось глибинний екзистенційний сенс цього твору. І не біда, що мало хто з читачів зверне на це увагу — в книзі є безліч досконало виписаної барвистої оздоби, тої суто зовнішньої форми, яка безумовно вразить і заволодіє увагою будь-якого читача — від тих, що шукають в художній літературі тільки розваги й до тих, що сподіваються знайти в ній відповіді на питання, що мучать серце.
Весь роман побудовано на скрупульозному зображенні аж до найменших дрібниць численних перепитій, повязаних із взаєминами Йоеля з донькою, матір’ю, тещею, друзями, знайомими, співробітниками таємної служби тощо. І все це там ще й перемежоване дбайливо виписаними спогадами про покійну дружину зі всіма радощами і гіркотами між ним і нею, а також згадками про його близькі стосунки з иншими жінками, епізодами з випадковими людьми, які невідь-чому засіли в його памяті. Автор уважно вдивляється у важковловні вислизущі мотивації вчинків своїх персонажів, у все, що породжує приховані чи відкриті конфлікти між ними, зчаста ставить свого головного героя Йоеля перед складним вибором, як вчинити в тому чи иншому випадку. Надзвичайно яскраво і переконливо описує поведінку й манери кожного персонажа, який фіґурує на сторінках роману, стотно, навіть пристрасно вицяцьковуючи кожну риску специфічних особливостей гебрайського характеру. По тому, як ці персонажі розмовляють, реаґують, діють, ми чітко розуміємо, що йдеться не просто про якихось абстрактних людей, а саме про гебраїв.
Розповідь, виклад подій в романі надзвичайно динамічний, ясний і простий, нема жодного багатослівя. Читачеві не треба напружуватися, щоб зрозуміти, про що йдеться — картина всього, що діється, така виразна, така соковита і така емоційно насичена, що сама тримається в уяві як захопливий фільм.
Але найбільше привернуло мою увагу инше — головний герой роману Йоель сприймає все, всіх людей, з якими йому доводиться спілкуватися, всі приємні і неприємні ситуації, які стаються, всі прості й непрості проблеми, які породжує життя на його шляху на диво відсторонено, навіть з якоюсь глибоко схованою байдужістю. Він постає як такий собі пасивний споглядальник, що, перебуваючи у життєвому нурті, стоїть наче поза всім — дивиться, все бачить, зауважує, все аналізує, у всьому намагається розібратися, зрозуміти, але врешті решт ні в чому не впевнений, ні про що не може зробити остаточного висновку. Він подібний на людину, яка наче з самої своєї природи не здатна на сильні всепоглинущі почуття ні у формі радости, ні у формі горя. І разом з тим він надзвичайно уважний до всього, що постає перед ним, він все відчуває, хоч і до певної межі, яку ніколи не переступає. Подекуди здається, що Йоель, будучи рівною мірою віддалений від будь-яких гостріших емоцій, будучи неспроможним на будь-які однозначні судження про людей і взагалі про цей світ, а, отже, перебуваючи наче над усім, намацав той єдиний для себе шлях, який тільки й можна назвати істинним або принаймні близьким до істини. В тексті це особливо виразно виявляється в тих місцях, де Йоель раптом зупиняється вражений якимись абсолютно простими неповидними речами і явищами навколишньої дійсности. Він зупиняється, але не може зрозуміти, що зупинило його.
Таким чином, як мені здається, образ Йоеля символізує людину, яка в своєму пізнанні буття не застигла, не схибила ні в пастку «так», ні в пастку «ні», а продовжує йти, йти, йти, не знаючи куди. Ради максимально стотного висвітлення цього дивовижного образу Амос Оз, гадаю, і написав свій роман. Спроба контакту людини як минущої одиниці з тим, що неминуще, вічне — ось глибинний екзистенційний сенс цього твору. І не біда, що мало хто з читачів зверне на це увагу — в книзі є безліч досконало виписаної барвистої оздоби, тої суто зовнішньої форми, яка безумовно вразить і заволодіє увагою будь-якого читача — від тих, що шукають в художній літературі тільки розваги й до тих, що сподіваються знайти в ній відповіді на питання, що мучать серце.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
