Я памятаю його ще з київського університету, де ми, обидвоє студенти філологічного факультету нерідко зустрічалися на лекціях. Він був мовчазний, завсіди заглиблений у себе, радше любив слухати когось, ніж говорити сам, і мав на диво теплі й привітні очі. Через ці його очі, широко розкриті, глибокі, які, здавалося, вміщали у себе все, що було довкола і радісне, й печальне, і то приймали без найменшого опору, заперечення, незгоди, я иноді, коли мене ні сіло, ні впало огортало почуття гіркоти за якусь фатальну безрадність свого життя, підходив до нього і пускався в бесіду, просто знічевя щось говорив, говорив, говорив пусте, а він слухав, слухав, слухав, не виказуючи жодних оцінок, і лише нема, нема та й докидав якесь слово, коротку фразу, значення яких для мене завше залишалися такими ж далекими й глибоко схованими, як і його мовчання.
Верца́дло… Таким було його доволі незвичне прізвище, і я часто у веселощах, коли мав особливо зади́ркуватий або, як ще подекуди кажуть, дері́зний, настрій, стоячи у дверях, жартома гукав через усю авдиторію до нього:
-Агов, Дзеркало! Де ти? Ти є чи тебе нема?!
Втім, він ніколи не відповідав. Просто тихо сидів десь на задній парті і дивився на мене якось трохи здивовано, але без найменшої злости. Дивився своїми великими розумними очима і мовчав.
Тоді я заходив усередину і знову з демонстративною веселістю вигукував:
-Лю́стро! Свіча́до! Гляди́ло! Прозира́ло! Та хай тобі грець, де ти ховаєшся?!
Але він не відповідав, і взагалі ніхто із студентів, яких було близько трьох десятків, і то в переважній більшості дівчата, не звертали на мене жодної уваги.
Врешті мені набридали ці жарти і я йшов, сідав поруч з ним і, приязно поплескуючи його по спині, говорив:
-О́рку, вибач мені! Сподіваюся, ти не дуже сердишся?
-Ні, не серджуся,— зідхав він і, як мені здавалося, поринав у якісь свої сокровенні роздуми.
Я не можу сказати, що О́рест Верцадло був моїм другом. Ні, він узагалі не мав друзів, та й не міг мати, бо ніколи й нікому не відкривав серця. Тримався незалежно, окремо від усіх, урівноважений, з почуттям тої на диво природньої нефальшивої гідности, яку називають уродженою шляхетністю. Він нікому не навязував свого товариства, нікому не дорікав, ні в кого нічого не просив, нікого ні про що не розпитував і не любив розповідати про себе. Я тільки й знав про нього, що він, як і я, був родом з Галичини, з якогось села на Тернопільщині, де ще були живі його тато й мама. Та незважаючи на цю його відчуженість від людей, я чомусь почував до нього стійку симпатію. Щось у його характері мені дуже імпонувало, проте я й досі не годен доглупати, що́ саме. Може, те, що Орест ніколи не сердився на мої, зчаста доволі брутальні глузи над ним? А, може, те, що взагалі ніколи мені не заперечував і ні за що не засуджував? Але ж так він ставився до всіх! Не знаю, мені важко це пояснити. Хай там як, та чомусь крім мене, ніхто з однокурсників не виявляв до нього жодних теплих чи хоч якихось довірливих почуттів — здається, до нього всі були байдужі й попросту не помічали його.
За всі майже три роки, коли я міг спілкуватися з Орестом Верцадлом, себто, аж до того дня, коли він раптово покинув навчання, а мене невдовзі вигнали з університету через конфлікт з професором Скандієм, мені випала лише одна єдина нагода дещо більше взнати про цього незвичайного хлопця.
Це сталося всередині листопада. У Києві вже другий тиждень ішли затяжні дощі. Небо постійно вкривали важкі оливяні хмари, з яких без упину хляґози́ла холодна густа мжи́ця, яка раз за разом переростала у справжні зливи. Після лекції з порівняльного мовознавства, яку вкрай нудно читав якийсь молодий доцент (прізвище його зовсім вилетіло з голови), ми з Верцадлом вийшли на вулицю і попрямували до парку. Рухалися мовчки. І раптом коло памятника Шевченкові мій супутник, наче звертаючись не до мене, а до когось третього, глухо проказав:
-Мого тата позавчора арештували.
В його голосі вчувався такий здавлений розпач, що я зупинився, заціпенівши на місці.
-Як?— врешті мовив я через силу.
-Каґебісти якимось чином довідалися, що він брав участь у підпіллі ОУН.
Я був настільки вражений, що не знав, що казати.
Ми рушили далі і більше про це не розмовляли. Згодом зайшли в якусь задрипану кавярню зі столиками-стояками, купили кави, кілька булочок з ванільним кремом (я собі взяв ще келишок коньяку, бо Орест алькогольних напоїв не вживав) і взялися їсти булочки й попивати каву.
Дивно, але тут, за цією скромною трапезою Верцадло вперше порушив свій звичай мовчати і почав розмову зі мною.
-Як думаєш, навіщо всі ці наші зусилля, намагання здобути те, инше? Ради чого ми страждаємо, долаючи незчисленні труднощі?
-Людина мусить до чогось прагнути. Не може ж вона перебувати в безрусі,— я здивовано зиркнув на Ореста, не розуміючи, чому він запитує.
-Я знаю, але яка цінність у всіх цих здобутках? Який пожиток з того, що ти, скажімо, матимеш розкішне помешкання, дороге авто, красуню-дружину, дітей, шану й повагу в суспільстві, будеш директором якогось гігантського заводу, партійним владоможцем, станеш видатним архітектором, письменником, актором чи геніяльним науковцем? Що з того всього, коли це не гамує нашої жаги щастя, та ще й кожен з нас рокований на смерть?— він унурив у мене свої спокійні великі очі, які не виражали жодних почуттів, але водночас були на диво живі.
-Не розумію, що тебе у цьому так дивує,— знітився я.
Орест довго мовчав. Потім, перевівши погляд у вікно, де вулицею одна за одною проїжджали авта, мовив:
-Те, що ми чогось хочемо, прагнемо, це беззаперечний факт. Але чого?
-Ну й чого?— я спробував посміхнутися, але, здається, лише скорчив дурну ґримасу.
-У кожному разі зовсім не того, чого всі так домагаються і що всім здається таким цінним,— Верцадло глипнув на мене, відсьорбнув кави й поставив горнятко на столик.
-Дивні в тебе погляди,— я глянув на годинник. Добігала четверта. На вулицях сутеніло.— Нам пора,— кинув я коротко.
Ми вийшли із забігайлівки. Деякий час стояли і дивилися по той бік вулиці, на парк. Там багато дерев ще вкривало жовте листя, але деякі вже були зовсім голі і здавалися печальними й беззахисними.
-Я незабаром покину університет,— Верцадло повернувся до мене лицем. У його очах майнуло щось схоже на посмішку, але якусь безрадісну й болісну.
-Чому?— промимрив я збентежено.
-Не бачу ніякого сенсу в навчанні. Взагалі не бачу ніякого сенсу у цьому всьому.
-Взагалі у всьому?— перепитав я, відчуваючи, як щось тривожне вповзає до мого серця.
-Я ще не знаю. Якраз це і хочу з’ясувати.
-Але що́, що́ ти хочеш з’ясувати?
-Не знаю. Те, що́ шукає і за чим так тужить наша душа, шукає, шукає і нічим не може узадоволитися.
Орест замовк. Знову довго дивився на дерева парку. Я чомусь був певен, що він дивиться саме на безлисті дерева. Я також мовчав.
-У скорому часі ти мене більше не побачиш,— Верцадло перервав мовчанку і додав:
-Лиши адресу і я якось напишу тобі. Адже ти, здається, єдиний зі всіх наших однокурсників, кому я був хоч трохи цікавий, чи не так?
-Так, Орку, бо ти єдиний, хто не такий, як усі.
Я вийняв з торбини невеличку книжечку і на першій сторінці, де було видруковано її назву «Расьомон»*, записав свою адресу, і простяг книжечку Орестові.
-Що це?
-Акутаґава Рюноске. Японець. Мій улюблений письменник.
-Нічого не чув про нього,— Верцадло узяв книжечку і розгорнувши, прочитав уголос: «Однак, перебігаючи поглядом по газетній сторінці, що мала б розвіяти мою нудьгу, я дедалі більше пересвідчувався, що людей цікавлять тільки сірі, буденні справи.»
-Це з новели «Мандарини»,— мовив я, намагаючись вловити в Орестовому обличчі хоч якесь почуття, однак воно залишалося абсолютно незворушним.
-Подарунок?— він згорнув книжечку і дещо насмішкувато зиркнув на мене.
-Так,— я кивнув головою.— Перекладачі Дзюб і Турков.
-Що ж, дякую,— Верцадло простяг руку, щоб попрощатися.
Я мовчки потис йому руку і ми розійшлися.
З того часу я більше з Верцадлом не розмовляв. Бачив його кілька разів в університеті, коли він забирав документи, але жодного разу мені так і не вдалося поговорити з ним ближче. Згодом він і зовсім щез, і я надовго забув про нього.
А коли минуло десь сімнадцять років, здається, у тисяча девятсот вісімдесят девятому (тоді в Радянськім Союзі якраз почалася Перебудова) я несподівано отримав від Ореста коротенького листа, де він повідомляв, що виїхав з України і вже два роки живе в Мексиці, в католицькому монастирі неподалік від міста Дуранґо. «Я став ченцем. І це все, що я ще можу зробити. Однак те, про що ми з тобою говорили, я поки що не з’ясував», писав він.
На цього листа я так і не відповів. Збирався написати, але все відкладав, відкладав, обдумував, що́ хотів би сказати, та ніяк не знаходив правильних слів, бувало навіть брався за перо, щось виводив на папері, закреслював, жмакав написане й кидав геть, бо хай які виходили з-під пера слова, фрази чи речення — всі вони здавалися мені фальшивими. Так я й не спромігся відповісти Орестові.
Минуло з того часу ще вісім чи девять років. І ось зараз, отримуючи на пошті невеличку бандеролю з мексиканського міста Дуранґо, я почуваю неабиякі докори сумління за свою лінь і бездушність, виявлені до Ореста Верцадла. Втім, бандероля виявилася не від нього, а від якогось Хенаро Маріо Порено. Розпакувавши її, я знайшов доволі довгого, аж з чотирьох аркушів листа, написаного цим Порено, чорнобілу світлину і мою книжечку Акутаґави Рюноске «Расьомон», яку я понад двадцять пять років тому подарував Орестові. У листі (він був складений англійською, яку я більш-менш знав) зосібна повідомлялося таке: «Брат Ернесто, в миру Орест Верцадло помер восени минулого року у віці сорок вісім років на рак печінки. Останні два роки з келії не виходив, лежав прикутий до ліжка і тяжко мучився. Вся братія монастиря денно і нощно молилася, щоб Господь змилувався і забрав його до себе. Коли врешті брат Ернесто помер, його відспівано за всіма канонами і поховано на монастирському кладовищі. На цій світлині брат Ернесто у труні незадовго перед похованням, і я, Хенаро Маріо Порено, що молиться за упокій його душі. Цю книжечку висилаю на вашу адресу згідно з останньою волею небіжчика.»
Уже вдома, пізно ввечері, гортаючи збірку оповідань Акутаґави, яка через стільки часу знову повернулася до мене, я неспогадано на останній сторінці побачив написаного олівцем вірша українською мовою. Кострубатий, нерівний почерк безумовно належав Орестові Верцадлові. Ось цей вірш:
Тобі мій біль, о Пане, віддаю:
це все, що можу я прине́сти на офіру.
Ти дав мені любов,
любов велику, щиру,
та вкрала смерть любов мою.
І, повний болем понад міру,
його тобі, мій Пане, віддаю:
це все, що можу я принести на офіру.»*
*Акутаґава Рюноске «Расьомон», в-во «Дніпро», Київ, 1971.
* Мексиканський поет Амадо Нерво (1870-1919). Переклав з іспанської Ігор Качуровський.
50. Матей Бурдюґ
https://ua-human.blogspot.com/2018/12/40_23.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар