Вони сиділи в убогій харчівні при вїзді до Да́вна. З вікна було видно, як густий лапатий сніг засипає мощений каменем-пісковиком гостинець. За ним широкою смугою темніла бистроплинна Дарагі́я.
-Бачиш, Маґрибе, цю дорогу і цю ріку,— Єфрем указав видельцем у вікно,— дорога вже майже біла, а ріка й далі залишається така, як і була. Це тому, що перше тверде, а друге мяке. Дорога приймає і затримує, а ріка приймає і не затримує. Так і твоя свідомість має все бачити, але ні до чого не припинатися.
-Саме це, вчителю, і приносить мені найбільших мук,— Маґриб закоцюрблою рукою підніс до вуст кухлик з гарячим дереновим мусельце́м і голосно сьорбнув.
-Хазяїне, підкинь до груби дров! Чи ти хочеш, щоб ми тут задубли з холоду?!—
гукнув Єфрем, повернувши голову до деревяного шинквасу, де на високому стільці сидів грубезний червонопикий власник закладу, одягнений в овечий кожух.
-Обійдетеся!— буркнув той.— Буду я ще догоджати всяким блудягам й неприти́кам.
-Ти ба, який сердитий!— на Єфремовому лиці майнуло щось схоже на посмішку.— Утім, добре й те, що дав хоч якийсь пере́кус за ті наші кілька мідних і́мперів.— Він настромив на виделець вареної локшини з квасолею і поклав до рота.-Цілком пристойна їжа, чи не так, Маґрибе?
-Так, учителю,— Маґриб теж узяв виделець.— Подивляю твоєму спокоєві. З кінця літа нас знай переслідують усякі біди, а тебе це нітрохи не засмучує.
-О, Маґрибе, ти й досі не можеш забути ту прикру пригоду, яка сталася з нами в Амені,— Єфрем співчутливо глянув на учня.
-Не можу, ще б пак! Та ж нас тоді потьмарені шалом аменці мало не позабивали!— Маґрибове лице набрало болісного виразу.
-Так, але ж це вже минуло. Того, що було, вже нема. Що ж тоді сприкрює тебе зараз?— Єфрем запитливо дивився на Маґриба. Його очі наче застигли, жодної жвавої искорки, лише незворушний полиск прозирав у них.
Десь ополудні сніг перестав, небо дещо прояснилося і споміж хмар нема, нема та й визирало сонце. Єфрем з Маґрибом покинули харчівню й рушили до міста. На площі перед ратушею вони зупинилися послухати вуличного музиканта, що грав на віоля-да-ґа́мбі. Йому підспівувала сліпа дівчинка років дванадцяти, одягнута в ясно-зелену рати́нову сукенку з блискітками. Щоразу, коли музикант, стрясаючи пелехами сивого волосся, видобував смичком із інструмента найнижчі звуки, дівчинка підстрибувала, плескала в долоні і вигукувала тонесеньким голоском: «Ой, так-так, ой, так-так, сіють, сіють мак!!!» Ця давня жартівлива пісенька селян Ери́тської провінції попри доволі примітивний зміст мала вдивовижу гарну мелодію, багату на призвуки, півтони, дуже проникливу, з якимсь глибоко затаєним щемом, який особливо виразно вчувався у приспіві про мак, що його вигукувала дівчинка.
Єфрем та Маґриб слухали, наче заворожені і повернулися до тями лише тоді, коли музика й спів стихли, і дівчинка, вклонившись, простягла мідну миску, аби слухачі, які зібралися довкола, кидали монети.
-Коли ми слухали, то наче щезли. Не було ні тебе, ні мене, Маґрибе, чи не так?— мовив Єфрем, коли вони рушили далі площею й оминали ятку з пиріжками.— Де ж ми поділися?
-Не знаю, вчителю,— знизав плечима Маґриб. Побачивши булочки, він згадав, як колись, коли був ще малим хлопчиком, украв на базарі в пере́купки пряника. Це був медяник у формі півмісяця, якого він зїв нишком, заховавшись у лопухи. І такого смачного пряника йому більше ніколи не траплялося їсти.
-Нас не було, Маґрибе, бо ми з тобою тоді стали музикою, втім, ти, здається мене не чуєш.
-Вибач, учителю, я згадав один випадок з дитинства.
-Ти мусиш бути уважний, якщо хочеш пізнати Велику Сутність. Усі нещастя людські від неуважности. Зваж на це, Маґрибе,— Єфрем дивився кудись углиб площі. Його очі не виражали нічого, але це були дуже живі, рухливі очі.
-Що означає бути уважним, учителю?— запитав Маґриб.
Єфрем зупинився і повернув голову до учня.
-Це означає, що рух думок у твоїй свідомості припиняється і ти щезаєш. Є тільки те, на що спрямована твоя увага. Отож, памятай, що щоразу, коли думаєш, то саме тоді ти і є неуважний.
-Коли ми слухали музику, я був уважний, учителю?
-Так, тоді ти був уважний.
-А зараз?
-Зараз?— Єфремові очі весело заблискотіли.— Зараз, Маґрибе, ми обидва неуважні.
І цієї мити з-за рогу ка́мяниці, де золотом виблискувала вивіска крамниці жіночих капелюшків, вилетіла бричка без візника. Переполошений мишастий кінь мчав просто на них. Єфрем тільки й устиг схопити Маґриба й відскочити вбік, як бричка з гуркотом пронеслася мимо і зникла у вузькому провулку за катедральним собором.
-А ми замалим не загинули,— мовив Єфрем, зводячись на ноги й обтріпуючи штани від снігу.— Ось що значить бути неуважним.
-Ти врятував мені життя, вчителю,— Маґриб з благоговінням дивився на Єфрема. Він ніяк не міг опамятатися від того, що сталося.
-Сподіваюся, ти засвоїв урок?!— Єфрем потер рукою потовчене коліно.
-Так, учителю, я тепер знаю, як важливо бути уважним,— прошепотів Маґриб.
Увечері вони сиділи в злиденному заїзді, напхом напханому людьми. Це були здебільша селяни, які приїхали до Давна на ярмарок, а також усякі волоцюги, пройдисвіти й злодії. В приміщенні пахло смаженим мясом, тютюновим димом і було страшенно гамірно, то тут, то там лунали крики й регіт. Єфрем з Маґрибом розташувалися в кутку на соломі коло дверей, якими весь час хтось заходив чи виходив. Вони за цілий день так і не знайшли собі пристойнішого місця на ночівлю. Їх ніде не хотіли приймати. Містяни дивилися на них з підозрою, бо чутки про те, що Єфрема з Маґрибом вигнали з Амена, дійшли й до Давна.
-Учителю,— мовив Маґриб,— мене мучить одне питання.
-Так, Маґрибе,— Єфрем, який уже був задрімав, розплющив очі. Він лежав на боці, підібгавши під себе коліна. Збоку валялися його стоптані черевики.
-Чому я не можу тішитися всім тим, чим живуть люди? Чому всі ці цілі й заняття, які приносять задоволення й щастя иншим, мене ні не ваблять, ні не наснажують?— Маґриб зробив тривалу павзу, тоді продовжив:
-Мені здається, що в цьому світі нема нічого, чого б прагла моя душа. І разом з тим вона не перестає до чогось пориватися. До чогось, чого нема.
-І що, ти сподіваєшся, що я допоможу тобі знайти те, до чого поривається твоя душа?— Єфрем сів, схрестивши ноги. Його очі пильно зорили на Маґриба. Здавалося, що він обмацує найглибші за́сторонки Маґрибового серця.
-Так, учителю, мені здається, що Велика Сутність, про яку ти говориш, якраз і є те, до чого поривається моя душа.
-Я мушу тебе розчарувати, Маґрибе,— мовив Єфрем чистим текучим голосом, у якому не було ні осуду, ні схвалення,— в твоїх зусиллях знайти те, до чого поривається твоя душа, я не можу нічим допомогти.
-Але хіба не Велику Сутність прагне пізнати моя душа?— вигукнув Маґриб, глибоко вражений Єфремовими словами.
-Прагнути можна лише те, що знаєш, незнаного прагнути неможливо, Маґрибе,— Єфрем і далі немовби прошивав очима свого учня.
-Що ж тоді хоче моя душа, учителю?— мовив надломаним голосом Маґриб.
-Я не знаю, Маґрибе. Ти маєш це з′ясувати сам. Але до Великої Сутности це не має жодного стосунку.
Вранці наступного дня Маґриб покинув Єфрема. Він залишив учителя у заїзді, не сказавши ні слова на прощання, просто пішов і все. «Навіщо мені такий вчитель, який не може зарадити у тому, що є для мене найголовніше?»,— думав Маґриб, крокуючи очищеними від снігу вулицями Давна. До самого вечора він блукав містом, охоплений дивною тривогою і сумяттям, кидаючись то в один, то в другий бік, переходячи з вулиці на вулицю, з площі на площу, і ніде не знаходячи заспокоєння. А коли стемніло, Маґрибову сутулу постать можна було побачити вже далеко за Давном на засніженому й осяяному місяцем полі. Згодом Маґрибова постать розтала вдалині і на снігу залишилися лише сліди його ніг.
Немає коментарів:
Дописати коментар