Ану, поговорімо про поезію. Вона має багато ріжновидів, підходів, стилів. Є вірші веселі, задерикуваті, хвацькі, є колючі й епатажні, є обурливі, які шокують цинічною правдою, є еротична поезія, прямолінійна, спрямована винятково на тілесні емоції, а є й вишукана, яка оспівує жінку й чоловіка, стираючи ґрань між тілом і душею, є філіґранно відточені рядки, максимально сто́тні слова й фрази, а є кострубаті, необроблені, які подекуди викликають відторгнення, є вірші сентиментальні, сповнені невимовної туги, печали, а є банальні, з зачовганими словами-штампами, є сповнені емоцій, надриву, пафосу, а є бездушні, наскрізь раціональні, так, наче їх написав компютер, є вірші перенасичені песимізмом і відчаєм, часто невиправданим, завдяки яким світ здається вкрай збідненим, одномірним, а є вірші-феєрії, де все искриться, жбухає радістю, повниться ряснобарвям нескінченних карнавалів, є вірші, в яких все тримається на витонченій грі слів, пусті, за якими нічого не стоїть, вірші для гурманів слова, вірші для простих смертних, вірші для домогосподинь, вірші для дітей тощо. Вірші, вірші, вірші, нескінченні шереги віршів. Всі вони можуть бути і добрими, і поганими. І все це винятково залежить від вправности віршувальника і ні від чого більше.
Але які ж все-таки вірші найкращі?
Важко судити, невдячна це справа. Втім, як на мене, є особливий ріжновид поезії, яку я назвав би поезією голосу Бога, поезією найвищої проби. Це такі поетичні рядки, які паралізують думку, змушують її завмерти. Читаючи їх, людина не може визначитися, тратить ґрунт під ногами, у неї щезають усі критерії. Між нею і віршем нема посередників, жодного містка, все розчиняється, наче мариво. Читач немовби сам стає віршем. Це в певному сенсі страшна поезія, бо вона руйнує всі ілюзії, якими ми живемо. Руйнує, бо змушує німіти наш розум, перетворюючи тим самим нашу свідомість на порожній збан, таку собі табулу расу, на якій заново може бути сформовано все, що завгодно. Глибина її проникнення в дійсність така потужна, така тотальна, істинність її така неперевершено досконала, що, здається, нікому, пізнавши її, не захочеться більше ні корчити дурня, ні блазнювати, ні реготати, ні впадати у відчай, печаль, депресію, ні віддаватися сумові, ні безпричинній тузі за чимось незвіданим чи й просто бездумно збавляти час хитромудрою грою в складання мертвих слів, себто всім цим, що позначене неповнотою, однобокістю, і тому неістинним. Ця поезія подібна на океан, незмірний і невичерпний, всі инші на більші чи менші калюжі, приречені рано чи пізно всохнути.
На жаль, саме такої поезії нам найбільше й бракує. І я би зовсім був у розпачі, якби у свій час не відкрив для себе Мойсея Фішбейна (нар. в гебрайській родині в Чернівцях 1946 р., помер і похований в Києві 2020 р.).
Цей поет в нашій літературі стоїть абсолютно осібно. Він не має за собою жодних традицій, не є нічиїм продовжувачем (може, Щоголів, Свідзінський, але в них були лише тьмаві проблиски того, що є у Фішбейна), і не має послідовників. Сам єдиний у своєму роді, наче роздери-душу-крик в пустелі. Ніким не чутий за життя, нікому не потрібний по смерті. Всі так звані наші “знакові” літератори і літературні критики послідовно замовчували його, коли він був серед нас, уникали публічно сказати про його творчість хоч якесь добре слово, не кажучи вже щоб опублікувати в котромусь із літ-часописів бодай сяку-таку рецензію на його вірші (а поет видав в Україні три повноцінні за обсягом збірки — “Апокриф”, в-во “Довіра”, Київ, 1996, “Ранній рай”, в-во “Факт”, Київ, 2006 і остання “Пророк”, в-во “Либідь, Київ, 2017. А були ще й переклади, напр., книга Райнер Марія Рільке Сто поезій, в-во “Либідь”, Київ, 2014).
І що? Вже минуло чотири роки по смерті поета, а й далі тиша довкола його ймення — ніде нічого, хіба що Українська літературна газета (УЛГ) виступить з якимсь відгуком чи добіркою Мойсеєвих поезій, одна єдина серед мертвого безгоміння.
Скажете, я перебільшую, передаю куті меду?
Ні, на жаль. Ось вам убивчо показові факти ставлення до творчости Фішбейна нашої літературної братії: у фундаментальній (понад 2000 стор.) Антології української поезії 20 ст. з претенсійною підназвою “Від Тичини до Жадана”, в-во Абабагаламага, Київ, 2017, місця поетові не знайшлося. Те саме і з книжкою Тетяни Трофименко “Окололітературне” (Усе про сучасну українську літературу), в-во “Віват”, Харків, 2019 — жодної згадки. А в найсвіжішій загальній історії української літератури Ростислава Семківа (685 сторінок) “Пригоди української літератури”, в-во “Темпора”, Київ, 2023 ви знайдете все, навіть найтретьорядніших за талантом поетів, а Мойсея Фішбейна ні — шкода й заходу.
То що ж виходить? Очі всім заслано, не бачать впритул?! Знаменитий літературознавець з Москви Юрій Барабаш у своїй книзі “Вулиця крокодилів/ Невський проспект. І поза ними”, в-во “Темпора”, Київ, 2017 присвятив Фішбейнові цілий розділ, а для наших літературних метрів він чомусь наче не існує! То що з ними не так? Вони не відчувають потуги його поезії? Є якісь инші причини?
Воістину, важко бути Поетом в Україні, Господи!
Мойсей ФІШБЕЙН
Віддалина у білому лежала.
На білий сніг лягала чорна мла.
Завіхтирило. Віхола мела
там, де зникала горлиця мала
у білині безмірного кружала,
коли з-поза потьмареного тла
спалахували марення дороги
про тливо, що розгойдувало роги
знесиленого спекою вола
там, де його дорогою вела
принада колихливого ромена,
там, де тепер між гонів і годин
крізь віхолу і млу ішов Один,
поклавши ветхе рамя на рамена.
2013, 10 жовтня, 2024, 27 вересня
