Володимир Базилевський у статті «З нових імпресій та медитацій» (УЛГ 12/380/ грудень 2025) зосереджує увагу на доволі важливому питанні української літератури — повязаність з традицією чи розрив з традицією: що є добро, а що зло? І хоча я далеко не зі всіма твердженнями автора згоден, але вже сам факт підняття цього питання має чимале значення. Адже сьогодні майже ніде не надибаєш якихось узагальнень про сучасний літературний процес в Україні, не кажучи вже, щоб хтось аналізував якусь окрему проблему в ньому. Літературознавці, літкритики наче є, але голосу їхнього не чути.
Базилевський слушно вказує на одне доволі поширене явище — мало що не тотальну схильність багатьох наших письменників писати хвацько, зі всякими «стьобами», знущанням над «усталеними нормами», насміваннями над моральністю, людськими чеснотами, зі зневагою до всіх і вся, з розгнузданою еротикою, з нецензурною лексикою, ламанням правил пунктуації, граматики тощо. Цю тенденцію він називає «постмодернізмом» і відразу її засуджує, протиставляючи традиційній манері письма: «Постмодернізм, паразитуючи на творчості попередників, вніс свою частку у їхнє розвінчування. Відкрив шлюзи сваволі. Неабияк постарався, аби переконати легкомисних, що базові цінності базовими не є.» «Їхній спротив радянщині поступово обернувся на неусвідомлений (чи й усвідомлений) спротив родовому. Позаяк постмодерніст зобов’язаний збиткуватися, глузуючи над усіма і над усім, чого торкається його перо.» Розглядаючи поезію сповідників «постмодернізму», автор пише: «Поезія в її зарозумілості демонстративно відмежовується від класики. Уперто подає себе як нове слово. Але нове, як уже мовилося, не виникає з нічого. Сам факт радикальності — свідчення його залежності. Бо порушення спадкоємності не перемога, а поразка...»
На чиїсь там зауваги, що, мовляв, Котляревський також ламав певні усталені норми, Базилевський відповідає: «Котляревський утверджував українське слово. Вони ж догралися до його руйнації.»
Підсумовуючи свої міркування, Базилевський робить такий висновок: в українській літературі намітилася виразна схильність розриву з традиціями попередників, що неухильно веде до пониження її якости, а відповідно і підриву національної самобутности українського народу. «Без традиції не може бути цивілізації. Руйнація традиції – руйнація національної душі. Традиція – це те, що формувалось тисячоліттями. Викорінити її й уникнути трагічних наслідків неможливо. Схрещення між народами – це нищення душі раси. Народ може втратити багато і піднятися. Але йому не піднятися, якщо він втратив душу.»
Що ж, спробуємо спокійно у всьому розібратися.
Явище, яке Базилевський називає «постмодернізм», безумовно в Україні є. Воно представлене великою кількістю відомих і маловідомих імен, починаючи від Ю.Андруховича й Ю.Винничука й кінчаючи І.Карпою й А.Любкою. Всі вони обєднані жагою новаторства, бунту і експериментаторства. Але, як би це не здавалося дивним на перший погляд, за суттю своєю «постмодерністи» нічим не відріжняються від своїх нібито опонентів, прихильників традиційних підходів до творчости, позаяк як ті, так і ті акцентуйовані на суто зовнішній формі письма, на всіх цих паморочливих у своєму розмаїтті блискітках тексту у веселій, сумній, глузливій, депресивній, екзотичній, фантазійній, мудровано-ускладненій, фіґлярській й иншій такого шибу конфіґурації. Художня ліпнина, її ряснобарвя є найголовніше як для перших, так і для других. Не зміст, не якісь глибинні сенси, а лише зовнішня форма. А раз так, то твори і тих, і тих приречені бути поверховими, а, отже пустими, позбавленими того важливого смислу, що криється за словесною оздобою і ради якого та оздоба тільки й створюється.
Тож ні розрив з традиціями, ні дотримання традицій нічого тут не змінить, не зробить текст потужним, здатним по-справжньому, до найпотаємніших засторонків серця схвилювати читача, і це триватиме доти, поки зміст не візьме верх над формою, себто, перше не підкорить собі друге.
Таким чином проблема якости не в «постмодернізмі», і не в «традиційності», а в зосередженні уваги письменника на змісті, на глибинних сенсах, які він має виразити художніми засобами, і то байдуже в якій манері і з якими підходами, позаяк саме глибинний сенс і тільки він має диктувати засоби, манери, підходи. Форма є лише інструмент творчости, але аж ніяк не її мета. Тож Базилевський, на мою думку, акцентуючи на розриві з традиціями як руйнівній тенденції в нашій літературі, засадничо помиляється. Адже якість залежить не від повязаности з традиціями, і навіть не від досконалости форми, а винятково від глибини змісту.
Розгляньмо ж докладніше тезу, що розрив письменника з традиціями є удар по художній якості твору, себто, руйнує саму творчість.
Погляд на традиції, як недоторка́нну священну цінність, породжений, гадаю, тим, що суть людини, її душа ототожнюється з памяттю, з цією коморою минулих вражень та засвоєних знань. Тим часом память, думка, уява — це суто зовнішнє в людині, стеменно таке, як і її тіло, нетривке, минуще, швидкозмінне. А от те невидиме, позбавлене будь-якого кшталту, невисловне, те, на чому тримається і завдяки чому існує память, власне, і є та істинна людина, її душа. Память може щезнути, на її місце може прийти инша память, але душа людини тривка, незмінна, вона залишиться та сама і завтра, і позавтра. Душа ніяким чином не залежить від памяти. Навпаки, память всеціло залежить від душі. І саме душа може вирішувати і вирішує, що їй робити зі своєю памяттю — щось у ній зберегти, а щось забути.
Крім того, належить добре затямити, що ніщо инше в людині, а тільки душа людини сприймає актуальні факти дійсности. Не розум. Не думка. Не уява. А відповідно і не память, в межах якої всі ці три феномени функціонують і за межі якої вийти не годні. Так, тільки душа. Бо це її головне призначення — бути в безпосередньому контакті з навколишнім світом, бачити його таким, яким він є, бачити стотно, не викривлено, а ще відображати світ у людській свідомості, де все, що відображено, вмах стає памяттю.
Творчість — це також ца́рина душі. Ба більше, акт творчости нічим не відріжняється і фактично тотожний процесові сприйняття дійсности. У творчому акті достоту, як і в сприйнятті живих фактів душею, нема й не може бути жодних посередників, жодних занурень у память, досвід, думку. Є тільки душа і дійсність. Це змиг, коли в свідомості повністю вмирає минуле, щезає безслідно. Тоді саме і виникає як спалах акт творчости, себто, з’являється нове, незнане, те, що і є головною ознакою творчости — абсолютна новизна. А вже по тому виникає потреба в памяті, мисленні, уяві, в тих усіх знаряддях, які покликані впорядкувати здобуте душею в її творчому пориві і викласти його чіткими рядами слів та речень.
Таким чином, якщо ви мертвим хапом тримаєтеся памяти, традицій, усталених норм, то ви ніколи нічого не створите нового, будете лише наслідувати вже зроблене кимось, плодитимете копії, досконалі в кращому разі, але тільки копії. Врешті ви можете скомбінувати щось ніби нове зі старих елементів, але це завсіди буде те саме старе, лише дещо переинакшене.
З цієї причини твердження, що письменник у своїй творчості має триматися традицій, хибне, адже це означає припнятість до памяти, до минулого, знаного, що неухильно душитиме творчий порив душі, яка вільна за своєю природою й не терпить будь-яких пут. Навпаки, письменник має покладатися винятково на свій внутрішній голос і рухатися згідно з його волею, забувши про все засвоєне раніше. Звільнена від памяти його душа завжди творитиме нове, свіже, незвідане. І творитиме тільки сама для себе і без будь-якої мети.
І ще. Українська душа завсіди породжуватиме українські плоди, байдуже наскільки вони відріжнятимуться від того, що було створене иншими українськими душами. Душа творить лише своє, вона не може творити чуже. Ось чому нема підстав боятися відходу від традицій. Головне, щоб визначальним у творчості була душа. Вона ніколи не схибить, завжди буде сама собою, українською. Навіть опинившись в середовищі иншої культури, в гущі чужого народу, вона творитиме за українськими уподобаннями й світовідчуттями. Яскравим прикладом є Микола Гоголь, який навіть писав російською, але всі його твори, в тому числі й ті, що тематично стосуються суто російських реалій, просяклі українським духом, себто він так і не став повністю російським письменником, не зміг відірватися від свого коріння. То що вже говорити про письменників, які перебувають у рідному українському середовищі. Тож хай що вони напишуть, хай яке воно буде позбавлене традицій, та все це буде українське.
На підтвердження того, що визначальним у творчості є дух, а традиції вторинні і навіть можуть бути шкідливі, згадаймо Тараса Шевченка. До нього в українській літературі панували поети-романтики, які оспівували минуле і оплакували Україну, яка вже ніколи, мовляв, не воскресне. А Шевченкова поезія вдерлася в цей задушливий простір загальної зневіри і суму, як ураган, викликавши в одних страх, а других наснаживши до дії. Шевченко різко і безоглядно заперечив усі принципи романтиків, фактично відкинув майже все, що було до нього в українській літературі. Його поезія була справжнім переворотом. Вона своєю потугою поламала усталені традиції, зруйнувала їх вщент. Ніхто більше не міг писати по-старому. І саме тому наша література піднялася на новий якісний щабель.
А що було потім? Новий могутній поетичний стиль Шевченка настільки сильно вразив свідомість багатьох, що поет, який поламав старі традиції, мимоволі створив нові традиції, нові пута і тим самим став неабияким гальмом розвитку літератури. З’явилися численні епігони, наслідувачі Кобзаря, що позбавило поезію свіжости, новизни, а отже якости. І мусило пройти ще багато років, поки з’явилися инші поети, які зуміли вирватися з-під гніту Шевченкового авторитету і які стали творити нову потужну поезію.
Згадаймо також і слова великого французького скульптора Бурделя, учня Родена. Він сказав: «Я ніколи не став би великим, якби свого часу не пожбурив на смітник усе те, чого мене вчив мій геніяльний учитель Роден!»
Отож маємо зробити простий висновок: традиції належить постійно долати і навіть відкидати геть, коли хочемо, щоб наша творчість мала справді високу якість. І для цього потрібно так мало — дослуха́тися винятково голосу власної душі.
Читати далі...
Базилевський слушно вказує на одне доволі поширене явище — мало що не тотальну схильність багатьох наших письменників писати хвацько, зі всякими «стьобами», знущанням над «усталеними нормами», насміваннями над моральністю, людськими чеснотами, зі зневагою до всіх і вся, з розгнузданою еротикою, з нецензурною лексикою, ламанням правил пунктуації, граматики тощо. Цю тенденцію він називає «постмодернізмом» і відразу її засуджує, протиставляючи традиційній манері письма: «Постмодернізм, паразитуючи на творчості попередників, вніс свою частку у їхнє розвінчування. Відкрив шлюзи сваволі. Неабияк постарався, аби переконати легкомисних, що базові цінності базовими не є.» «Їхній спротив радянщині поступово обернувся на неусвідомлений (чи й усвідомлений) спротив родовому. Позаяк постмодерніст зобов’язаний збиткуватися, глузуючи над усіма і над усім, чого торкається його перо.» Розглядаючи поезію сповідників «постмодернізму», автор пише: «Поезія в її зарозумілості демонстративно відмежовується від класики. Уперто подає себе як нове слово. Але нове, як уже мовилося, не виникає з нічого. Сам факт радикальності — свідчення його залежності. Бо порушення спадкоємності не перемога, а поразка...»
На чиїсь там зауваги, що, мовляв, Котляревський також ламав певні усталені норми, Базилевський відповідає: «Котляревський утверджував українське слово. Вони ж догралися до його руйнації.»
Підсумовуючи свої міркування, Базилевський робить такий висновок: в українській літературі намітилася виразна схильність розриву з традиціями попередників, що неухильно веде до пониження її якости, а відповідно і підриву національної самобутности українського народу. «Без традиції не може бути цивілізації. Руйнація традиції – руйнація національної душі. Традиція – це те, що формувалось тисячоліттями. Викорінити її й уникнути трагічних наслідків неможливо. Схрещення між народами – це нищення душі раси. Народ може втратити багато і піднятися. Але йому не піднятися, якщо він втратив душу.»
Що ж, спробуємо спокійно у всьому розібратися.
Явище, яке Базилевський називає «постмодернізм», безумовно в Україні є. Воно представлене великою кількістю відомих і маловідомих імен, починаючи від Ю.Андруховича й Ю.Винничука й кінчаючи І.Карпою й А.Любкою. Всі вони обєднані жагою новаторства, бунту і експериментаторства. Але, як би це не здавалося дивним на перший погляд, за суттю своєю «постмодерністи» нічим не відріжняються від своїх нібито опонентів, прихильників традиційних підходів до творчости, позаяк як ті, так і ті акцентуйовані на суто зовнішній формі письма, на всіх цих паморочливих у своєму розмаїтті блискітках тексту у веселій, сумній, глузливій, депресивній, екзотичній, фантазійній, мудровано-ускладненій, фіґлярській й иншій такого шибу конфіґурації. Художня ліпнина, її ряснобарвя є найголовніше як для перших, так і для других. Не зміст, не якісь глибинні сенси, а лише зовнішня форма. А раз так, то твори і тих, і тих приречені бути поверховими, а, отже пустими, позбавленими того важливого смислу, що криється за словесною оздобою і ради якого та оздоба тільки й створюється.
Тож ні розрив з традиціями, ні дотримання традицій нічого тут не змінить, не зробить текст потужним, здатним по-справжньому, до найпотаємніших засторонків серця схвилювати читача, і це триватиме доти, поки зміст не візьме верх над формою, себто, перше не підкорить собі друге.
Таким чином проблема якости не в «постмодернізмі», і не в «традиційності», а в зосередженні уваги письменника на змісті, на глибинних сенсах, які він має виразити художніми засобами, і то байдуже в якій манері і з якими підходами, позаяк саме глибинний сенс і тільки він має диктувати засоби, манери, підходи. Форма є лише інструмент творчости, але аж ніяк не її мета. Тож Базилевський, на мою думку, акцентуючи на розриві з традиціями як руйнівній тенденції в нашій літературі, засадничо помиляється. Адже якість залежить не від повязаности з традиціями, і навіть не від досконалости форми, а винятково від глибини змісту.
Розгляньмо ж докладніше тезу, що розрив письменника з традиціями є удар по художній якості твору, себто, руйнує саму творчість.
Погляд на традиції, як недоторка́нну священну цінність, породжений, гадаю, тим, що суть людини, її душа ототожнюється з памяттю, з цією коморою минулих вражень та засвоєних знань. Тим часом память, думка, уява — це суто зовнішнє в людині, стеменно таке, як і її тіло, нетривке, минуще, швидкозмінне. А от те невидиме, позбавлене будь-якого кшталту, невисловне, те, на чому тримається і завдяки чому існує память, власне, і є та істинна людина, її душа. Память може щезнути, на її місце може прийти инша память, але душа людини тривка, незмінна, вона залишиться та сама і завтра, і позавтра. Душа ніяким чином не залежить від памяти. Навпаки, память всеціло залежить від душі. І саме душа може вирішувати і вирішує, що їй робити зі своєю памяттю — щось у ній зберегти, а щось забути.
Крім того, належить добре затямити, що ніщо инше в людині, а тільки душа людини сприймає актуальні факти дійсности. Не розум. Не думка. Не уява. А відповідно і не память, в межах якої всі ці три феномени функціонують і за межі якої вийти не годні. Так, тільки душа. Бо це її головне призначення — бути в безпосередньому контакті з навколишнім світом, бачити його таким, яким він є, бачити стотно, не викривлено, а ще відображати світ у людській свідомості, де все, що відображено, вмах стає памяттю.
Творчість — це також ца́рина душі. Ба більше, акт творчости нічим не відріжняється і фактично тотожний процесові сприйняття дійсности. У творчому акті достоту, як і в сприйнятті живих фактів душею, нема й не може бути жодних посередників, жодних занурень у память, досвід, думку. Є тільки душа і дійсність. Це змиг, коли в свідомості повністю вмирає минуле, щезає безслідно. Тоді саме і виникає як спалах акт творчости, себто, з’являється нове, незнане, те, що і є головною ознакою творчости — абсолютна новизна. А вже по тому виникає потреба в памяті, мисленні, уяві, в тих усіх знаряддях, які покликані впорядкувати здобуте душею в її творчому пориві і викласти його чіткими рядами слів та речень.
Таким чином, якщо ви мертвим хапом тримаєтеся памяти, традицій, усталених норм, то ви ніколи нічого не створите нового, будете лише наслідувати вже зроблене кимось, плодитимете копії, досконалі в кращому разі, але тільки копії. Врешті ви можете скомбінувати щось ніби нове зі старих елементів, але це завсіди буде те саме старе, лише дещо переинакшене.
З цієї причини твердження, що письменник у своїй творчості має триматися традицій, хибне, адже це означає припнятість до памяти, до минулого, знаного, що неухильно душитиме творчий порив душі, яка вільна за своєю природою й не терпить будь-яких пут. Навпаки, письменник має покладатися винятково на свій внутрішній голос і рухатися згідно з його волею, забувши про все засвоєне раніше. Звільнена від памяти його душа завжди творитиме нове, свіже, незвідане. І творитиме тільки сама для себе і без будь-якої мети.
І ще. Українська душа завсіди породжуватиме українські плоди, байдуже наскільки вони відріжнятимуться від того, що було створене иншими українськими душами. Душа творить лише своє, вона не може творити чуже. Ось чому нема підстав боятися відходу від традицій. Головне, щоб визначальним у творчості була душа. Вона ніколи не схибить, завжди буде сама собою, українською. Навіть опинившись в середовищі иншої культури, в гущі чужого народу, вона творитиме за українськими уподобаннями й світовідчуттями. Яскравим прикладом є Микола Гоголь, який навіть писав російською, але всі його твори, в тому числі й ті, що тематично стосуються суто російських реалій, просяклі українським духом, себто він так і не став повністю російським письменником, не зміг відірватися від свого коріння. То що вже говорити про письменників, які перебувають у рідному українському середовищі. Тож хай що вони напишуть, хай яке воно буде позбавлене традицій, та все це буде українське.
На підтвердження того, що визначальним у творчості є дух, а традиції вторинні і навіть можуть бути шкідливі, згадаймо Тараса Шевченка. До нього в українській літературі панували поети-романтики, які оспівували минуле і оплакували Україну, яка вже ніколи, мовляв, не воскресне. А Шевченкова поезія вдерлася в цей задушливий простір загальної зневіри і суму, як ураган, викликавши в одних страх, а других наснаживши до дії. Шевченко різко і безоглядно заперечив усі принципи романтиків, фактично відкинув майже все, що було до нього в українській літературі. Його поезія була справжнім переворотом. Вона своєю потугою поламала усталені традиції, зруйнувала їх вщент. Ніхто більше не міг писати по-старому. І саме тому наша література піднялася на новий якісний щабель.
А що було потім? Новий могутній поетичний стиль Шевченка настільки сильно вразив свідомість багатьох, що поет, який поламав старі традиції, мимоволі створив нові традиції, нові пута і тим самим став неабияким гальмом розвитку літератури. З’явилися численні епігони, наслідувачі Кобзаря, що позбавило поезію свіжости, новизни, а отже якости. І мусило пройти ще багато років, поки з’явилися инші поети, які зуміли вирватися з-під гніту Шевченкового авторитету і які стали творити нову потужну поезію.
Згадаймо також і слова великого французького скульптора Бурделя, учня Родена. Він сказав: «Я ніколи не став би великим, якби свого часу не пожбурив на смітник усе те, чого мене вчив мій геніяльний учитель Роден!»
Отож маємо зробити простий висновок: традиції належить постійно долати і навіть відкидати геть, коли хочемо, щоб наша творчість мала справді високу якість. І для цього потрібно так мало — дослуха́тися винятково голосу власної душі.
