Пояснюю всім, хто питав мене, чому я не поїхав 3 квітня ц.р. до Ченстохови (Польща) на презентацію свого нового роману "Нотатки мого друга Т.Р.", якого видало у перекладі Богдана Кнопа видавництво "Galeria literacka".
Усе через війну. Непевність ситуації на фронті внаслідок зрадництва Америки, а, головне, нові й нові жахіття від російських обстрілів з численними руйнуваннями й жертвами, чей, цілковито паралізують мене. Кожне нове повідомлення про чиюсь загибель, особливо, дітей наче виривають мене з життя, і я на довго нічого не можу ні робити, ні чимось зайнятися, ні про щось думати, ні взагалі знайти собі хоч якийсь прихисток. Щодня зі страхом заглядаю у смартфон і читаю новини — тільки заголовки, на більше в мене не вистачає духу. І як тільки натрапляю на повідомлення, що ось знову у якомусь місті десятки людей вбито ракетою, тут же натискаю на кнопку вимкнути. Та це не рятує мене. Знаю, від болю, який пронизує моє нутро, мені вже ніде не сховатися — він мучитиме мене, де б я не був. Особливо боюся переглядати відео з місця події — бачити, як збожево́ліла мати сидить на асфальті і ніяк не хоче відпустити руку своєї мертвої дитини... ні, моє серце не витримує такого видовища.
Що ж, може, я переборщено чутливий, не достатньо загартований для цього злого, жорстокого і бездушного світу, може, я взагалі зайвий у цьому світі, який, певно, тільки й призначений що для сильних одиниць, здатних витримувати найстрашніші людські страждання! Але так вже є. Не належу до сильних, а до тих слабких, які надто вже переймаються чужим болем. Цілком як той індуський містик Рама-Крішна, про якого розповідають: коли в дитинстві він побачив, як погоничі люто бють батогами волів, то потім на його дитячій спині відбилися темно-сині пасмуги від цих ударів.
То як, прошу вас, я міг їхати до Польщі на якісь там презентації? Як міг би там себе почувати, про що би я там говорив, що розповідав, коли моя країна сповнена горя й передсмертних стогонів? Та слова би застрягали мені в горлі! Я не міг би спілкуватися ні з ким, та й не хотів би, бо все, що би я не сказав, було би фальшивим, принаймні у моїх очах. А якщо би й щось говорив, то ненавидів би себе за це.
Хай там як, але кожен виклик мусить мати адекватну відповідь. Тож те, що я не приїхав до Польщі на презентацію своєї книжки, і є така відповідь.
Утім, не знаю, багато хто в Україні дивиться на все це инакше — влаштовують і презентації, і всякі імпрези, і зустрічі, і бесіди, і розїзди по закордонах, а дехто і веселі вечірки з вшануваннями когось там... Бо можуть жити так, наче нічого ніде. Вони можуть. Я ні.
Усе через війну. Непевність ситуації на фронті внаслідок зрадництва Америки, а, головне, нові й нові жахіття від російських обстрілів з численними руйнуваннями й жертвами, чей, цілковито паралізують мене. Кожне нове повідомлення про чиюсь загибель, особливо, дітей наче виривають мене з життя, і я на довго нічого не можу ні робити, ні чимось зайнятися, ні про щось думати, ні взагалі знайти собі хоч якийсь прихисток. Щодня зі страхом заглядаю у смартфон і читаю новини — тільки заголовки, на більше в мене не вистачає духу. І як тільки натрапляю на повідомлення, що ось знову у якомусь місті десятки людей вбито ракетою, тут же натискаю на кнопку вимкнути. Та це не рятує мене. Знаю, від болю, який пронизує моє нутро, мені вже ніде не сховатися — він мучитиме мене, де б я не був. Особливо боюся переглядати відео з місця події — бачити, як збожево́ліла мати сидить на асфальті і ніяк не хоче відпустити руку своєї мертвої дитини... ні, моє серце не витримує такого видовища.
Що ж, може, я переборщено чутливий, не достатньо загартований для цього злого, жорстокого і бездушного світу, може, я взагалі зайвий у цьому світі, який, певно, тільки й призначений що для сильних одиниць, здатних витримувати найстрашніші людські страждання! Але так вже є. Не належу до сильних, а до тих слабких, які надто вже переймаються чужим болем. Цілком як той індуський містик Рама-Крішна, про якого розповідають: коли в дитинстві він побачив, як погоничі люто бють батогами волів, то потім на його дитячій спині відбилися темно-сині пасмуги від цих ударів.
То як, прошу вас, я міг їхати до Польщі на якісь там презентації? Як міг би там себе почувати, про що би я там говорив, що розповідав, коли моя країна сповнена горя й передсмертних стогонів? Та слова би застрягали мені в горлі! Я не міг би спілкуватися ні з ким, та й не хотів би, бо все, що би я не сказав, було би фальшивим, принаймні у моїх очах. А якщо би й щось говорив, то ненавидів би себе за це.
Хай там як, але кожен виклик мусить мати адекватну відповідь. Тож те, що я не приїхав до Польщі на презентацію своєї книжки, і є така відповідь.
Утім, не знаю, багато хто в Україні дивиться на все це инакше — влаштовують і презентації, і всякі імпрези, і зустрічі, і бесіди, і розїзди по закордонах, а дехто і веселі вечірки з вшануваннями когось там... Бо можуть жити так, наче нічого ніде. Вони можуть. Я ні.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
