Дощі під кінець травня не вщухали вже чотири дні поспіль. Вони то слабли, то знову посилювалися, але ні на мить не припинялися повністю. Зелень на вулицях Києва буяла. Всюди під будинками, де були клюмби чи хоч щось схоже на клюмби, пишніли півонії, червоні, рожеві, білі... А ще іриси, фіолетові, жовті... Під девятиповерхівкою на Березняках, де жив Шатанович з дружиною, також цвіли півонії. Справжньою окрасою тут була деревяниста півонія, яка цього ранку так неочікувано вибухла великими блідо-рожевими чашами з фіолетовим осердям. Їхній аромат був такий сильний, що Шатанович, вийшовши з підїзду, мимоволі зупинився.
— Шкода, що ця дивоглядна півонія цвіте так недовго, — мовив він.
— Ви щось сказали? — опасиста жінка в тоненькій бузковій сукенці без рукавів стрілила до нього колючим поглядом. Вона також щойно вийшла з підїзду.
— Ні, ні! — знітився Шатанович. — Це я до себе, не до вас.
— О, які пахучі! Аж млосно стає, — жінка вийняла хустинку й стала обмахуватися. — Що за квіти?
— Деревяниста півонія. З Китаю, — відповів Шатанович і хапливо, наче боячись, що незнайомка йому завадить, рушив геть.
Жінка ще щось спитала, але він уже не слухав, ішов сягнистими кроками асфальтованим хідником до автобусної зупинки, щоб їхати на Поділ й навідати Йосипа Коса.
Минуло чей понад десять років, відколи Шатанович запізнався з Косом у Національному художньому музеї. По смерті поета Олега Миреґи цей досугий ма́ляр-мініятюрист залишався єдиним з київського літературно-мистецького середовища, з ким Шатанович ще підтримував якісь дружні стосунки. На жаль, за останні шість років Кос, якому вже перейшло за девяносто, дуже знемощів і практично не виходив з помешкання. Тож Шатанович щоразу, щоб побачитися з ним, мусив приїжджати до нього додому.
Останній раз Шатанович був у Коса місяць тому, десь наприкінці квітня. Надворі було доволі холодно, весь час дули вітри. Підіймаючись сходами на другий поверх старого триповерхового будинку, Шатанович ще раз зателефонував з мобільника.
— Я вже на місці.
— Добре, — почулася відповідь.
Кос відчинив двері, кутаючись у теплий, орнаментований чорно-білими ромбами ліжник.
— Ніяк не можу зігрітися. Кальорифери після цих жахливих обстрілів узимку так до пуття і не гріли, а тепер ще й вимкнули опалення.
— Головне, що ви, Йосипе, живі лишилися, — пожартував Шатанович, вішаючи пальто на вішак.
— Не перебільшуйте значення мого життя, Юліяне, — Кос зробив жест рукою, запрошуючи гостя до покою. — Це життя ніяка вже не цінність для мене.
Шатанович увійшов до скромної, безпретенсійної вітальні, де на самій середині стояв великий, нічим не застелений дубовий стіл. На ньому вилискував білий порцеляновий чайничок, два такі ж білі порцелянові горнятка і тарільчик з кількома засохлими пряниками. Побіч вікна на бильці старенького шкіряного фотеля лежав невеличкий прямокутник з картону, на якому зі скрупульозною натуралістичністю було зображено соловейка, що співає на розквітлій гілці глоду. Поряд на підвіконні стояла бляшана коробочка з фарбами і десяток пензликів. На цьому фотелі продовж багатьох років Кос і створював свої численні мініятюри.
— Закінчили? — Шатанович узяв у руки образо́к. — Так і чується соловїне витьохкування!
— Покладіть. Над ним треба ще попрацювати, — замахав руками Кос.
— Невже ще щось бракує? — Шатанович поклав образок на місце і, повернувши голову до ма́ляра, додав:
— Ви, памятаю, почали малювати цю мініятюру ще минулого року, здається у вересні. Вже чи не сім місяців минуло.
— Так, Юліяне, мені все важче даються ці картинки. Особливо початок. Тому й малюю так довго. Зізнаюся, що і кожне завершення не менш важке для мене.
— Чому? — Шатанович спантеличено глянув на старого.
— Бо завершення водночас означає і початок, а його може й не бути, — в очах Коса зблис ледь вловний смуток, в якому вже майже не лишилося ні заперечення, ні болю, а лише якесь покірне прийняття неуникненного. «Невже ум людини здатен змиритися зі всім, навіть із своїм небуттям?» — подумав Шатанович.
Коли вони сиділи за столом і пили чай, Шатанович зауважив, що Кос майже нічого не розповідає, а здебільша слухає. Навіть питання, які зрідка злітали з його вуст, були якісь безживні, так, наче він не мав справжньої зацікавлености у відповідях.
— Дивна річ, Йосипе. Я колись дуже хотів видати книжку своїх оповідок. Мені здавалося, що буду щасливим, коли це станеться. І от у Польщі, як ти знаєш, переклали й видали мені книжку. Вже чотири роки минуло відтоді. А хіба в моєму житті щось змінилося, хіба я став щасливіший? Все залишилося таким же, як і раніше. То навіщо було аж так хотіти? — Шатанович сьорбнув чаю і поклав горнятко на стіл.
— Це зелений чай із Шрі-Ланки. Специфічний смак, еге ж? — Кос глянув на гостя й перевів погляд на своє горнятко з чаєм.
— В одному нашому видавництві теж зацікавилися. Збираються видавати. Може, нарешті й українською будуть мої оповідки, — Шатанович знову сьорбнув чаю.
Кос продовжував мовчки дивитися на своє горнятко. Але чомусь не пив.
— Не знаю, що це змінить для мене, але... — Шатанович посміхнувся. — Цікаво, а ви, Йосипе, вже маєте якусь задумку щодо своєї наступної мініятюри?
— Ні, — старий відірвав погляд від горнятка. — Я ж казав, мені важко малювати. І не тільки тому, що Київ чей щодня бомбардують ракетами.
— І то вже пятий рік... Я й сам собі дивуюся, що продовжую жити й навіть писати під цією постійною загрозою загинути у власній квартирі.
Кос похитав скрушно головою, хотів щось сказати, але так і застиг з розтуленими вустами, і лише оніміло дивився на Шатановича.
— Певно, є якась внутрішня потреба, непідвладна жодним обставинам, — мовив Шатанович.
— Але й вона не вічна, — відказав Кос.
Розмова точилася мляво. Виникали тривалі павзи, коли обидвоє просто мовчали. Шатановича весь час переслідувало відчуття, що старий просто втомлений і не дуже радий його приходові. Врешті-решт він подякував господареві за чай і, покликавшись на якісь нагальні справи, пішов геть. «Здається, я втрачаю і цього останнього приятеля», — зідхнув він, коли був уже на вулиці.
Відтоді минув місяць. Сьогодні ж з самого ранку Шатановича мучила якась непояснима тривога. Він не знаходив собі місця. То сідав за новтбук, то раптом зривався на ноги і виходив з кабінету. Нипав по кімнатах, не знаючи, де притулитися. У вітальні сідав на фотель і тут же вставав, чогось знімав Улянину гітару зі стіни, знову вішав її. Ішов на кухню, де поралася дружина, готуючи обід. Щось говорив їй, за щось дорікав. Вона морщила носа, кривила вуста і врешті гиркала на нього, щоб дав їй спокій. І він йшов геть, сердитий, згнічений серцем. Знову тинявся по кімнатах. Заходив до кабінету, сідав за новтбук, пробував щось писати, але не міг наклацати жодного слова. Тоді вставав, і все починалося спочатку.
В полудне Шатанович відчув, що не може більше залишатися вдома, мусить кудись піти, бо його розірве. І тут згадав про Коса, з яким бачився місяць тому. «Він здався мені дивним, якимсь чи то втомленим, чи то відчуженим від усього. Щось відбувається зі старим. Треба би його провідати», — майнуло в голові Шатановича і він зразу відчув полегшення.
Цього разу Кос зустрів гостя, сидячи на фотелі. Двері помешкання були незамкнені, тож Шатанович просто натис на клямку і увійшов досередини.
— Я тепер не замикаю дверей, — мовив маляр, кивнувши на стілець, щоб Шатанович сідав.
— Чому? — Шатанович сів. — На вулицях всяка наволоч вештається.
— Мене це не лякає.
Кос тримав у руці пензлик. На колінах у нього лежав білий заґрунтований шматок картону у формі еліпси. Він був чистий.
— Буде новий образок? — весело свінув очима Шатанович.
— Боюся, що ні, — відказав маляр. — Я вже три тижні не можу зробити жодного мазка. Не можу, відколи завершив останню мініятюру.
Він указав пальцем на стіну, де серед безлічи инших мініятюр висів і образок із соловейком. Шатанович зразу укмітив цю останню Косову роботу, бо вона була в сліпучо-білій рамці. Всі в темних, а вона єдина в білій.
— Що, нема нічого, що хотіло би ся намалювати? — спробував пожартувати Шатанович, але вмах відчув недоречність сказаного.
— Ні, є, і то багато, але пензлик не слухається мене, — старий глядів на гостя застиглим поглядом. В його очах не було суму. Не було радости. Не було нічого.
— Пензлик...? — збентежено пробелькотів Шатанович.
— Саме пензлик, — старий помахав пензликом.
— Може, взяти иншого? — Шатанович вказав на горщик, в якому було з кілька десятків усяких пензликів.
— Я усі вже перепробував, — мертвотним тоном відказав Кос.
— І що?
— Безрезультатно.
— Може, мені піти й купити якісь нові пензлики? — голос Шатановича затремтів.
— Ви не розумієте, Юліяне, всі мої пензлики скінчилися, всі, — Кос нахилив голову і внурив очі в округлий шматок картону, який лежав у нього на колінах. — Ця чиста безшпетна білини прекрасна в своїй абсолютній досконалості. Нема нічого прекраснішого за простір, на якому може бути зображено все, але не зображено нічого.
— Хіба зображене менш досконале, ніж незображене? — запитав Шатанович, відчуваючи, як усе його єство опановує сумяття і він не годен з цим нічого зробити.
Але старий не відповідав. Він дивився на білий картон і більше не помічав ні Шатановича, ні нічого взагалі — світ щез, перестав для нього існувати.
— Що ж тоді є зображене? — знову запитав Шатанович, але вже ні до кого не звертаючись, бо сумяття вибило всі опори під його ногами, і він залишився сам наодинці з собою і дійсністю, безмовною, невблаганною.
Почувся легкий шурхіт. Пензлик випав з руки маляра, вдарився об підлогу і закотився за ніжку стола, водночас його лиса голова відкинулася разом з тулубом назад і застигла на спинці фотеля.
— Отже, відповіди нема, Господи?! — прошепотів Шатанович, удивляючись у мертві очі Коса. Тоді вийняв мобільник і, повідомивши в поліцію про смерть приятеля, повільно вийшов з помешкання.
— Шкода, що ця дивоглядна півонія цвіте так недовго, — мовив він.
— Ви щось сказали? — опасиста жінка в тоненькій бузковій сукенці без рукавів стрілила до нього колючим поглядом. Вона також щойно вийшла з підїзду.
— Ні, ні! — знітився Шатанович. — Це я до себе, не до вас.
— О, які пахучі! Аж млосно стає, — жінка вийняла хустинку й стала обмахуватися. — Що за квіти?
— Деревяниста півонія. З Китаю, — відповів Шатанович і хапливо, наче боячись, що незнайомка йому завадить, рушив геть.
Жінка ще щось спитала, але він уже не слухав, ішов сягнистими кроками асфальтованим хідником до автобусної зупинки, щоб їхати на Поділ й навідати Йосипа Коса.
Минуло чей понад десять років, відколи Шатанович запізнався з Косом у Національному художньому музеї. По смерті поета Олега Миреґи цей досугий ма́ляр-мініятюрист залишався єдиним з київського літературно-мистецького середовища, з ким Шатанович ще підтримував якісь дружні стосунки. На жаль, за останні шість років Кос, якому вже перейшло за девяносто, дуже знемощів і практично не виходив з помешкання. Тож Шатанович щоразу, щоб побачитися з ним, мусив приїжджати до нього додому.
Останній раз Шатанович був у Коса місяць тому, десь наприкінці квітня. Надворі було доволі холодно, весь час дули вітри. Підіймаючись сходами на другий поверх старого триповерхового будинку, Шатанович ще раз зателефонував з мобільника.
— Я вже на місці.
— Добре, — почулася відповідь.
Кос відчинив двері, кутаючись у теплий, орнаментований чорно-білими ромбами ліжник.
— Ніяк не можу зігрітися. Кальорифери після цих жахливих обстрілів узимку так до пуття і не гріли, а тепер ще й вимкнули опалення.
— Головне, що ви, Йосипе, живі лишилися, — пожартував Шатанович, вішаючи пальто на вішак.
— Не перебільшуйте значення мого життя, Юліяне, — Кос зробив жест рукою, запрошуючи гостя до покою. — Це життя ніяка вже не цінність для мене.
Шатанович увійшов до скромної, безпретенсійної вітальні, де на самій середині стояв великий, нічим не застелений дубовий стіл. На ньому вилискував білий порцеляновий чайничок, два такі ж білі порцелянові горнятка і тарільчик з кількома засохлими пряниками. Побіч вікна на бильці старенького шкіряного фотеля лежав невеличкий прямокутник з картону, на якому зі скрупульозною натуралістичністю було зображено соловейка, що співає на розквітлій гілці глоду. Поряд на підвіконні стояла бляшана коробочка з фарбами і десяток пензликів. На цьому фотелі продовж багатьох років Кос і створював свої численні мініятюри.
— Закінчили? — Шатанович узяв у руки образо́к. — Так і чується соловїне витьохкування!
— Покладіть. Над ним треба ще попрацювати, — замахав руками Кос.
— Невже ще щось бракує? — Шатанович поклав образок на місце і, повернувши голову до ма́ляра, додав:
— Ви, памятаю, почали малювати цю мініятюру ще минулого року, здається у вересні. Вже чи не сім місяців минуло.
— Так, Юліяне, мені все важче даються ці картинки. Особливо початок. Тому й малюю так довго. Зізнаюся, що і кожне завершення не менш важке для мене.
— Чому? — Шатанович спантеличено глянув на старого.
— Бо завершення водночас означає і початок, а його може й не бути, — в очах Коса зблис ледь вловний смуток, в якому вже майже не лишилося ні заперечення, ні болю, а лише якесь покірне прийняття неуникненного. «Невже ум людини здатен змиритися зі всім, навіть із своїм небуттям?» — подумав Шатанович.
Коли вони сиділи за столом і пили чай, Шатанович зауважив, що Кос майже нічого не розповідає, а здебільша слухає. Навіть питання, які зрідка злітали з його вуст, були якісь безживні, так, наче він не мав справжньої зацікавлености у відповідях.
— Дивна річ, Йосипе. Я колись дуже хотів видати книжку своїх оповідок. Мені здавалося, що буду щасливим, коли це станеться. І от у Польщі, як ти знаєш, переклали й видали мені книжку. Вже чотири роки минуло відтоді. А хіба в моєму житті щось змінилося, хіба я став щасливіший? Все залишилося таким же, як і раніше. То навіщо було аж так хотіти? — Шатанович сьорбнув чаю і поклав горнятко на стіл.
— Це зелений чай із Шрі-Ланки. Специфічний смак, еге ж? — Кос глянув на гостя й перевів погляд на своє горнятко з чаєм.
— В одному нашому видавництві теж зацікавилися. Збираються видавати. Може, нарешті й українською будуть мої оповідки, — Шатанович знову сьорбнув чаю.
Кос продовжував мовчки дивитися на своє горнятко. Але чомусь не пив.
— Не знаю, що це змінить для мене, але... — Шатанович посміхнувся. — Цікаво, а ви, Йосипе, вже маєте якусь задумку щодо своєї наступної мініятюри?
— Ні, — старий відірвав погляд від горнятка. — Я ж казав, мені важко малювати. І не тільки тому, що Київ чей щодня бомбардують ракетами.
— І то вже пятий рік... Я й сам собі дивуюся, що продовжую жити й навіть писати під цією постійною загрозою загинути у власній квартирі.
Кос похитав скрушно головою, хотів щось сказати, але так і застиг з розтуленими вустами, і лише оніміло дивився на Шатановича.
— Певно, є якась внутрішня потреба, непідвладна жодним обставинам, — мовив Шатанович.
— Але й вона не вічна, — відказав Кос.
Розмова точилася мляво. Виникали тривалі павзи, коли обидвоє просто мовчали. Шатановича весь час переслідувало відчуття, що старий просто втомлений і не дуже радий його приходові. Врешті-решт він подякував господареві за чай і, покликавшись на якісь нагальні справи, пішов геть. «Здається, я втрачаю і цього останнього приятеля», — зідхнув він, коли був уже на вулиці.
Відтоді минув місяць. Сьогодні ж з самого ранку Шатановича мучила якась непояснима тривога. Він не знаходив собі місця. То сідав за новтбук, то раптом зривався на ноги і виходив з кабінету. Нипав по кімнатах, не знаючи, де притулитися. У вітальні сідав на фотель і тут же вставав, чогось знімав Улянину гітару зі стіни, знову вішав її. Ішов на кухню, де поралася дружина, готуючи обід. Щось говорив їй, за щось дорікав. Вона морщила носа, кривила вуста і врешті гиркала на нього, щоб дав їй спокій. І він йшов геть, сердитий, згнічений серцем. Знову тинявся по кімнатах. Заходив до кабінету, сідав за новтбук, пробував щось писати, але не міг наклацати жодного слова. Тоді вставав, і все починалося спочатку.
В полудне Шатанович відчув, що не може більше залишатися вдома, мусить кудись піти, бо його розірве. І тут згадав про Коса, з яким бачився місяць тому. «Він здався мені дивним, якимсь чи то втомленим, чи то відчуженим від усього. Щось відбувається зі старим. Треба би його провідати», — майнуло в голові Шатановича і він зразу відчув полегшення.
Цього разу Кос зустрів гостя, сидячи на фотелі. Двері помешкання були незамкнені, тож Шатанович просто натис на клямку і увійшов досередини.
— Я тепер не замикаю дверей, — мовив маляр, кивнувши на стілець, щоб Шатанович сідав.
— Чому? — Шатанович сів. — На вулицях всяка наволоч вештається.
— Мене це не лякає.
Кос тримав у руці пензлик. На колінах у нього лежав білий заґрунтований шматок картону у формі еліпси. Він був чистий.
— Буде новий образок? — весело свінув очима Шатанович.
— Боюся, що ні, — відказав маляр. — Я вже три тижні не можу зробити жодного мазка. Не можу, відколи завершив останню мініятюру.
Він указав пальцем на стіну, де серед безлічи инших мініятюр висів і образок із соловейком. Шатанович зразу укмітив цю останню Косову роботу, бо вона була в сліпучо-білій рамці. Всі в темних, а вона єдина в білій.
— Що, нема нічого, що хотіло би ся намалювати? — спробував пожартувати Шатанович, але вмах відчув недоречність сказаного.
— Ні, є, і то багато, але пензлик не слухається мене, — старий глядів на гостя застиглим поглядом. В його очах не було суму. Не було радости. Не було нічого.
— Пензлик...? — збентежено пробелькотів Шатанович.
— Саме пензлик, — старий помахав пензликом.
— Може, взяти иншого? — Шатанович вказав на горщик, в якому було з кілька десятків усяких пензликів.
— Я усі вже перепробував, — мертвотним тоном відказав Кос.
— І що?
— Безрезультатно.
— Може, мені піти й купити якісь нові пензлики? — голос Шатановича затремтів.
— Ви не розумієте, Юліяне, всі мої пензлики скінчилися, всі, — Кос нахилив голову і внурив очі в округлий шматок картону, який лежав у нього на колінах. — Ця чиста безшпетна білини прекрасна в своїй абсолютній досконалості. Нема нічого прекраснішого за простір, на якому може бути зображено все, але не зображено нічого.
— Хіба зображене менш досконале, ніж незображене? — запитав Шатанович, відчуваючи, як усе його єство опановує сумяття і він не годен з цим нічого зробити.
Але старий не відповідав. Він дивився на білий картон і більше не помічав ні Шатановича, ні нічого взагалі — світ щез, перестав для нього існувати.
— Що ж тоді є зображене? — знову запитав Шатанович, але вже ні до кого не звертаючись, бо сумяття вибило всі опори під його ногами, і він залишився сам наодинці з собою і дійсністю, безмовною, невблаганною.
Почувся легкий шурхіт. Пензлик випав з руки маляра, вдарився об підлогу і закотився за ніжку стола, водночас його лиса голова відкинулася разом з тулубом назад і застигла на спинці фотеля.
— Отже, відповіди нема, Господи?! — прошепотів Шатанович, удивляючись у мертві очі Коса. Тоді вийняв мобільник і, повідомивши в поліцію про смерть приятеля, повільно вийшов з помешкання.
