вівторок, 17 листопада 2026 р.

33. ТВОРЧІСТЬ ЗАРАДИ ЖИТТЯ (Юліян Шатанович, затвірник)


       Червень почався спекою. Вже третій день у Києві температура сягала тридцяти двох і більше градусів. З непокритою головою на розпечені сонцем вулиці годі було й потикатися. Юліян Шатанович вийшов з метра на Контрактовій площі і невдовзі вже був біля старого триповерхового будинку, де на другому поверсі у невеликій двокімнатній квартирі мешкав художник-мініятюрист Йосип Кос. Відтоді, як Юліян познайомився з ним в Національному художньому музеї два роки тому, то коли-не-коли навідувався до нього.
       — О, це ви, Юліяне! Вельми радий бачити, заходьте до господи. Я якраз запарив зеленого чаю, справжнього китайського. Певен, в такій жароті це єдине спасіння, — із веселими искорками в очах мовив Йосип, впускаючи гостя до помешкання.
       — Еге ж, пече добряче, а ще навіть не полудне, — Шатанович потис Косові руку й звернув увагу, що подовгастий шрам на його лисій голові став темнішим, а на посіченому зморшками обличчі стало ще більше всяких рисок, кривульок та вилюжок. Утім, його сиві, підкручені догори вуса бачилися все такими ж хвацькими, як і раніше, і вся його худорлява постава була все така ж міцна, повна енерґії. «Дивовижно, звідки в цього чоловіка стільки життєвої сили? І де він її черпає? А йому, наскільки знаю, уже під девяносто», — подумав Юліян.
       — А ось і чай, — Йосип поклав на стіл деревяну тацю з порцеляновим чайничком, розписаним зеленими листочками ґінґо і двома також порцеляновими з листочками ґінґо горнятками. — Який витончений пахіт! Відчуваєте? — він підсунув одне горнятко до Юліяна і став неквапливо наливати чай.
       Аромат свіжого чаю поширився по кімнаті, скоботячи ніздрі Шатановича. На його вустах пробігла легка посмішка.
        — Так, Йосипе, справді божистий запах.
     Кос налив чаю до свого горнятка і сів за стіл. Його обличчя дещо спохмурніло, і він сказав:
      — Як так вийшло, Юліяне, що вибори виграв якийсь комедійний актор Зеленський, а не професійний політик Порошенко? Усі тепер бояться, що він здасть Україну москалям.
     — Не знаю, все може бути. А люди наші завсіди славилися курячим розумом — падкі на чутки, вірять тому, що назовні, а того, що криється в нутрі, не бачать.
     — Непевні часи настають, — тихо мовив Кос, сьорбнувши чаю.
        — Якщо не щось гірше, — додав Шатанович. Тоді підніс до вуст горнятко з чаєм і став пити маленькими порціями, смакуючи кожен ковток.
     Якийсь час обидвоє мовчали. З відчиненого вікна долинав шум вулиці: кроки пішохідців, шурхіт коліс. Иноді знадвору на підвіконня, де була прилаштована годівниця, сідало кілька голубів, які тут же відлітали, бо в ній не було і крихти корму.
       — Я часто застановляюся, навіщо мистець творить, і для кого? Для людей, щоб отримати від них похвалу, чи винятково для себе, бо його змушує якась внутрішня спонука? — перервав мовчанку Шатанович, який устав з-за столу і тепер стояв біля шкіряного, місцями протертого до дір фотеля. Він тримав у руках найновішу Косову мініятюру, на якій було зображено маленького хлопчика, який дмухає на кульбабу, що перетворилася на пухову кульку. Кілька пушинок уже майже відірвалися і готові летіти в невідоме.
     — Що це за творчість, якщо вона спонукана не внутрішньою потребою, а бажанням заслужити визнання в публіки? Що, догоджати людським смакам? Даруйте, але нічого огиднішого і бути не може? — старий також устав з-за столу і підійшов до Шатановича. — Сподобалося? Це мій автопортрет. Я в далекому дитинстві.
        — Аж не не віриться, що це миле хлопя ви, Йосипе!
       — А це таки я, — зі смутком в голосі сказав Кос.
       — Мушу сказати, що образок вельми символічний. Сотні насінин... І лише якась одна-дві потрапить у добрий ґрунт, щоб навесні прорости пречудною жовтою квіткою, — Юліян, уважно вдивлявся у мініятюру, вивчаючи кожну деталь.
      — Так і доля митця. Можна бути генієм і померти непоцінованим, бо на шляху не трапилося сприятливого середовища, — зауважив Йосип.
       — Тоді що, все залежить не від таланту, а від сліпого випадку? — Шатанович поклав образок на бильце фотеля і повернув голову до художника.
       — Від таланту також, ясна річ. Але насамперед від випадку. Адже оцінити справді якісний художній твір не так просто. Для цього треба бути дуже чутливим, здатним відсторонитися від баґажу минулого досвіду і сприймати новостворене винятково серцем. Тільки так можна побачити те, що є безумовною ознакою справжньої творчости — новизну. Та ба, не так багато людей на таке спроможні. Переважна більшість дивиться і не бачить, бо сприймає новий твір не серцем, а розсудком, шукаючи в ньому відповідність до своїх засвоєних раніше уявлень про якісне і неякісне. От і виходить, що лише випадкове прозріння може відкрити високоякісний твір людям, і то не багатьом, а одиницям.
       — А як же ті, що зі шкіри пнуться, кричать про себе з кожної діри, аби тільки привернути до себе увагу? І я би не сказав що, їхні натуги марні, судячи з того, скільки пустодзвонів сьогодні купається в славі і почестях.
     — Ця слава, Юліяне, має короткі ноги. Якщо твір поверховий, побудований на суто зовнішніх ефектах, не проникає в глибини, то він не витримає випробування часом, і його рано чи пізно забудуть.
      — Може, і так. Але нікчемам, обкоськаним славою, байдуже, що там буде потім. Для них важливіше насолоджуватися благами тепер, зосібна, й матеріяльними, — заперечив Шатанович.

       — Що ж, для того вони й живуть. Це їхній вибір. Бути в центрі уваги, щоб про них говорили, ними захоплювалися — це і є їхня мета. Для них не творчість на першому місці, а слава. Творчість лише засіб. Позбав їх віри в можливість добитися слави, і вони втратять будь-яку цікавість до творчости, — Йосип сів на фотель. — А я, як бачите, не втратив. І малюватиму до смерти, бо мені це головне, а не що там кажуть люди, захоплюються моїми роботами чи ні, — він указав на мініятюри, якими були обліплені всі стіни в покої. — Гадаю, що і ви також пишете і далі писатимете свої оповідки незалежно від того, хоче там хтось читати їх чи ні. Бо квітка просто розквітає. І їй байдуже, прилетять до неї комахи чи ні.
       Шатанович схвально кивнув головою і мовив:
      — Маєте повну слушність, Йосипе. Я такий же, як і ви. І писатиму, незважаючи ні на що. Але все-таки, хіба це не прикро, що творчість не поціно́вано і що все створене піде в небуття, бо так забаглося примхливому випадку?
       — Ви, бачу, все ще не звільнилися від ілюзій, любий Юліяне, — Кос кілька секунд уважно глядів на Шатановича, а тоді продовжив:
       — У славі, у всіх цих похвалах, у високих оцінках знавців, у всьому цьому розгнузданому феєрверку людського обожнювання нема ніякої цінности. Марнота марнот і більше нічого. Спасти вас від гіркот, болю і скорботи ця марнота не годна. То навіщо її домагатися, тратити на неї життєві сили? Чи не розумніше спрямувати енерґію на те, що дасть вам хоч якийсь прихисток у цьому жорстокому, повному небезпек світі?
       — Даруйте, Йосипе, але чи існує такий прихисток? Адже все довкруж непевне, хистке.
       — Існує. І це творчість. Принаймні нічого ліпшого за свої вісімдесят шість років я не знайшов. Творчість — це єдине місце, де я хоч на часину можу сховатися від своїх численних гризот.
     — Отже, творчість заради творчости? — запитав Шатанович.
       — Ні, я би сказав инакше: творчість заради життя, — відповів художник. 
   

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html







Читати далі...

неділя, 15 листопада 2026 р.

172. ДАЛЕКО, ДАЛЕКО (Життя вмлівіч)


Осінній вечір.
Холодно.
На нерухомому гіллі
останні листочки.
Далеко, далеко
в пустому небі
місяць-молодик.
 
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

пʼятниця, 13 листопада 2026 р.

32. ТИ ТАКА МИЛА, ЄВО! (Юліян Шатанович, затвірник)


      Осінь тільки-но почалася. Було тепло. Дерева за вікнами все ще пишалися зеленню. Шатанович та Уляна лежали на ліжку, вкриті тоненьким бавовняним коцом. Вони щойно прокинулися.
       — Юльку, дзвонив Нестор, каже, якщо би ми хотіли, то можемо на зиму перебратися до них. У Києві взимі буде справжнє жахіття. І Окся можна було би взяти з собою. Може, справді переїдемо на якийсь час до Львова, га? — запитала Уляна, яка висунула з-під ковдри свою гарну рівну ногу і, розминаючи пальці, крутила стопою .
       — Їхати? — Юліян скривився. — Ні, не лежить серце. Та й мої стосунки з твоїм братом... — він на мить замовк. — Не найкращі.
     — Я знаю, — Уляна висунула другу ногу й теж стала крутити стопою. — Що ти, що він — впертюхи, яких пошукати.
      Шатанович пхикнув, зробивши кислу міну, і нічого не відповів. А Уляна взяла зі столика смартфон і набрала номер сина.
       — Оксю, ти де?
       — Сиджу на лавці під домом. Що ти хотіла? — відказав Оксентій знудженим голосом.
       — З тобою все гаразд?
       — А що, є підстави думати инакше?
     — Ні, але... Уляна знітилася від таких синових слів і замовкла.
       — Тоді навіщо таке питаєш? — уже роздратовано кинув Оксентій.
       Запала павза. Уляна ніяк не могла зібратися з думками.
      — То що ти хотіла? — знову запитав він.
     — Дядько Нестор на зиму запрошує до себе. Поїдеш з нами?
      — Ще чого? — в голосі Оксентія вчувався мало що не гнів. — Мамо, пережили якось минулу зиму, переживемо і цю.
     — Добре, Оксю, потім ще поговоримо. Ти тільки би частіше дзвонив до нас, — Уляна поклала смартфон.
     А Оксентій, який сидів у МакДональдзі на Дарницькій площі і пив каву, сховав смартфон до кишені і пробурмотів: «Ну так, до Львова... Що я там не бачив у тому Львові?!»
      Коли він допив каву і вже рушив був до виходу, йому перепинила дорогу якась жінка.
      — Я дуже перепрошую, але чи не могли би ви ще трохи посидіти. Я вас рисую. Мені зовсім небагато лишилося, щоб завершити, — вона невиразно, якось наче силувано посміхнулася своїм великим ротом, який, проте, анітрохи не спотворював її лиця.
       Оксентій застиг на місці. Дивився на бліде, з вузенькими губами обличчя незнайомки, глибокі темно-сині очі якої подриґувалися, прошиваючи його наскрізь, і не міг видобути з себе ні звуку. І не тому, що його охопив страх, ні, він не почував анінайменшого ляку перед цією жінкою, але разом з тим все його тіло знерухоміло, перестало підкорятися його волі.
      — Ви що, німі? — добродушно засміялася незнайомка, і її очі вибухли цілим каскадом веселих искорок.
      Від її сміху до Оксентія вмах повернулася певність себе. Він і собі посміхнувся.
       — Залюбки посиджу ще, — відказав він, і додав: — Ви художниця?
       — Тоді йдіть на своє місце, — мовила вона.
       А позаяк Оксентій і далі стояв як засватаний, жінка взяла його за руку і повела до столика, де він сидів раніше.
     Оксентій покірно сів на свій стілець і не зводив з незнайомки очей. Він був наче заворожений нею. Її запах пянив його, її голос хвилював і проникав у найдальші за́сторонки його єства, її манера рухатися, така мяка і водночас владна, викликала бажання коритися, вся її постава, її руки, ноги, довга шия, голова з коротким білявим волоссям, відкрите лице манили його, обіцяючи щось таке солодке, досі незвідане, огорнене таємницею.
       — Ось так і сидіть... Мене звати Єва. А вас?
     — Оксентій. Можна просто Оксен або Оксьо, як називають мене тато й мама, — тихо відказав він.
      — Дивне імя. Ніколи не чула, — Єва на мить замовкла. — Добре, я називатиму тебе Оксьом і звертатимусь на «ти». Ти не проти?
     — Не проти. Так навіть краще, — Оксентій прикипів очима до Євиної руки, в якій вона тримала золотистий олівець, і йому закортіло торкнутися до її довгих пальців з нерівно обрізаними нігтями без манікюру, синявих жил, які виступали на зовнішньому боці долоні, загостреного горбка на запясті. Але він не зважився. Тільки глядів, пестячи очима кожну риску, падинку, плямку.
       — Ну що ж, сиди, я йду ось до того столика, — жінка вказала рукою. — Як закінчу, то гукну тобі.
     Десь за чверть години художниця завершила своє рисо́вання, і вони вдвох вийшли з МакДональдза. Перейшли на той бік Дарницької площі і рушили вулицею в сторону Березняків. Тривалий час мовчали. Єва иноді скоса позирала на Оксентія, намагаючись зрозуміти, що він за один. Його понурий вигляд, його зосередженість на якихось суто особистих, глибоко затаєних переживаннях, його відстороненість, спрямована кудись поза цей світ — усе це дивувало її, дражнило, часом навіть злило. Він здавався їй нестандартним, якимсь особливим, неподібним на всіх инших мужчин, яких вона знала.
       А Оксентій просто йшов поряд з незнайомкою, гнаний невідомими стихіями. Він нічого не думав і навіть не намагався збагнути, навіщо йде з нею. В нього не було жодних цілей, жодних сподівань, жодних усвідомлених бажань щось отримати, досягти. Його голова була пуста. Вона не рядила ним. Розсудок мовчав. А тіло рухалося, як саме собі знало. Головною спонукою і суддею всього тепер було його серце. І він тямив серцем, що йому хочеться бути з жінкою, яку зараз бачать його очі; запах якої лоскоче його ніздрі; звуки і мову якої чують його вуха; торкатися до якої прагнуть його пальці.
     — Оксю, ти куди йдеш? Взявся проводжати мене до самого дому? — Єва зупинилася. Губи її затремтіли. Здавалося, вони ось-ось розпливуться в якусь химерну посмішку.
       — Не знаю, — тихо мовив хлопець. Він запитливо глядів на свою супутницю.
     — Не знає він, — перекривила художниця. — Можна подумати.
     Оксентій не відповідав і тільки дивився на неї своїми гарними темно-брунатними очима, в яких не було ні пориву, ні спротиву, ні виклику.
       — Я йду додому, — повторила Єва. — А ти що хочеш?
       — Мені хочеться йти поряд, — промимрив Оксентій.
       — Навіщо?
       — Не знаю. Просто хочеться.
     — Навіщо тобі я? Ти знаєш, скільки мені років? — сердито мовила Єва і швидкими кроками рушила вперед.
       — Ні, не знаю, — Оксентій майже бігцем кинувся за нею.
     — Мені вже сорок шість. Ще трохи і я перетворюся на стару шкапу, — крикнула Єва і пришвидшила ходу.
      Оксентій не відставав. Вони йшли пліч-о-пліч, подекуди навіть торкаючись раменами.
       — Ото причепився. Як репях до кожуха, — художниця зробила вдавано сердиту міну. — А тобі скільки років? Тільки не бреши ради Бога.
       — Тридцять два, — похмуро відказав Оксентій.
       — Ти ба, а я думала, тобі й двадцяти нема.
       Оксентій почервонів. Потім процідив крізь зуби:
       — Я просто здаюся таким молодим.
       — Все одно між нами велика ріжниця.
       — І хай.
       — То що ти хочеш?
       — Не знаю.
       — Я тобі подобаюся? — Єва знову зупинилася.
       — Так, — Оксентій, повернувся до жінки і теж став.
     Вони стояли і дивилися одне на одного. Перехожі, які минали повз, здивовано зиркали в їхню сторону.
       — Ти хочеш піти до мене? — прошепотіла Єва.
       — Я не знаю, чого хочу, — ледь чутно відповів хлопець.
     Єва мовчки взяла Оксентія попід руку, і вони повільно рушили далі.
       Квартира, в якій мешкала Єва і яку вона називала своєю майстернею, була розташована на останньому поверсі шістнадцятиповерхового будинку на набережній Дніпра. Коли вони зайшли до помешкання, сонце вже схилилося над високим протилежним берегом, що потопав у зелені, поміж якою то тут, то там виблискували бані храмів.
       — Призахіднє сонце... і тиша... Тобі подобається? — Єва стояла коло вікна й гляділа в далину.
     — Так, гарний краєвид, — кивнув Оксентій і сів на скрипучий диван, що був до половини завалений аркушами паперу з рисунками.
        — Здається, ти не дуже в захваті від краєвиду, — жінка повернула голову до хлопця. — А чим же тоді ти захоплюєшся?
       — Хіба обовязково чимось захоплюватися? — Оксентій дивився на Єву. Червонаві промені сонця ніжно торкалися її волосся, і воно місцями набирало рожевого відтінку. — Твоє волосся рожевіє, — прошепотів він.
      — Справді? Ти побачив таку витончену деталь? — вигукнула Єва. — Якщо так, то я, зізнаюся, вражена.
    Оксентій сидів нерухомий. Мовчав. Здавалося, ця похвала його анітрохи не зворушила.
       — Ти покажеш мені свої роботи? — запитав він якимсь майже благальним тоном.
      — А ти хочеш? Я гадала, що це тобі нецікаво. Адже ти навіть не виявив бажання подивитися на свій портрет, який я нарисувала там у МакДональдзі.
       — Я не був певен, що маю на це право.
      — Що? Ти дивуєш мене. Це ж твій портрет! — вигукнула Єва. Вона підійшла ближче і пильно гляділа хлопцеві в очі, наче хотіла пересвідчитися, що той не жартує.
      — Ні, це твій портрет, бо ти його створила, — наполягав на своєму Оксентій.
      — Добре, я покажу тобі свої картини. Сподіваюся, ти не хибнешся розумом, побачивши їх, як це сталося з багатьма йолопами.
      І жінка стала виносити з иншої кімнати одне за одним полотна заввишки десь метер і завширшки приблизно пів метра. Всі картини були намальовані олійними фарбами і розмашистими неакуратними мазками, вражали сміливістю форм, багатством і яскравістю кольорів. На кожній з них художниця зобразила повністю оголених чоловіків у найнесподіваніших та найекзотичніших позах. Були там і молоді мужчини, і старі діди, і юнаки. Серед них траплялися і красені з досконалою атлетичною будовою тіла, і звичайні, непримітні поставою чоловіки, в міру худі і в міру товсті, стрункі і згорбатілі, гарні з лиця і бридкі. Також можна було побачити чоловіків з численними фізичними вадами: роздутими животами, набухлими жилами на ногах, жахливими червоними й фіолетовими плямами на грудях чи спині, всякими загноєннями, виразками, наростами, ґулями, огидними шрамами, потворними куксами рук чи ніг, покрученими пальцями тощо. І майже у всіх були набубнявілі стоячі прутні, малі, великі, иноді гігантські, дуже товсті і звичайної товщини, прямі, як стріла, і скривлені, як коромисло, з конусуватими й грибоподібними голівками, себто, всіх можливих форм, а декого ще й було зображено в загарливому рукоблудстві. І кожне обличчя на картинах незмінно було викривлене ґримасою болю, змішаною з насолодою.
       Оксентій дивився на всі ці картини, оціпенівши. Він не знав, що думати. Не міг сказати добрі вони чи погані. Він просто бачив їх. І те, що він бачив, легко, без найменшого опору ввійшло в його свідомість, і залягло в памяті.
       Коли Єва внесла останню картину (на ній був стрункий, дуже гарний собою, але чомусь голомозий юнак, який тримав на долоні свій злегка набубнявілий прутень і посміхався чи радше болісно вишкірявся), сонце вже сховалося. За Дніпром над високими темними кручами червоніла заграва.
      — Ну, що, ти в захваті? — з тріюмфом мовила Єва, сідаючи на диван поруч з Оксентієм. — Що скажеш про мою «Чоловічу комедію»?
       — У моїй голові хаос, Єво. Я збентежений, не розумію, що зі мною і що я бачив, — із щирим жалем у голосі відказав хлопець.
        Жінка аж просяяла на виду від цих слів.
      — Ти, Оксю, єдиний, хто воістину зрозумів мою творчість. Ні від кого иншого я не почула такої стотної і проникливої оцінки моїх картин. Ти, не сумніваюся, маєш високочутливе серце, сам навіть не усвідомлюючи цього. І я щаслива, що запізналася з тобою.
       З цими словами Єва обвила Оксентія руками, притягла до себе й поцілувала в губи. Він не опирався, але й не відгукнувся на її поцілунок. Сидів знерухомілий.
       — Що з тобою, Оксю? Ти боїшся мене? Я щось зробила не так?
       — Ні, але... — голос Оксентія затремтів.
     — Ну, чого ти? Я ж знаю, що тобі подобаюся. Навіть певна, що ти закоханий в мене.
      — Єво, я не розумію, що відбувається. Так багато всього сталося сьогодні, — прошепотів Оксентій і боязко доторкнувся до її руки.
      — Здається, я розумію, — тихо мовила жінка, нахиливши голову до його вуха. — Я в тебе перша, Оксю, так?
      — Так, в мене ніколи нікого не було, — мовив Оксентій на диво спокійним голосом.
     — Але тепер усе зміниться, навіть не сумнівайся, — розчулено сказала Єва. — Я все зроблю, що треба, мій хлопчику.
      Вона розщіпила ґудзики своєї блюзки, взяла його руку і, добувши з-під станика ліву грудь, притулила до неї його долоню.
       — Тобі приємний цей дотик? — шепнула йому на вухо.
      — Так, — теж шепотом відповів він, відчуваючи, як по всьому тілі розтікається солодка млість.
     — Ми будемо йти дуже повільно до тої головної вершини, — знову шепнула Єва. — І ми досягнемо її. Ти тільки дослухайся до всього, що відбувається з тобою.
     — Ти така мила, Єво, — шепнув у відповідь Оксентій, і його губи потяглися до її губ. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

33. Творчість заради життя

https://ua-human.blogspot.com/2026/11/33.html

 


Читати далі...