Цей електронний лист з Польщі був для Шатановича повною несподіванкою. Він ніяк не міг повірити, що йому не мариться. Лист був від доволі відомого польського поета й перекладача Богдана Затули, який, як виявилося, переклав усі оповідки Шатановича, опубліковані колись у журналах «Літературний кур’єр», «Третя варта» та альманасі «Кундель» і тепер збирався видати їх окремою книжкою. «Якщо маєте ще якісь нові оповідки, то висилайте, щоб книжка була максимально повна», — писав Затула.
Прочитавши листа, Шатанович страшенно розхвилювався й довго не міг заспокоїтися — знай ходив і ходив по кабінеті від дверей до вікна і від вікна до дверей. Иноді хапав новтбук, щоб писати відповідь. Але тут же зривався на ноги і знову ходив то в один, то в другий бік. Він був у великому сумятті. По тому, як київське видавництво "Скриня" два роки тому спочатку пообіцяло, а потім відмовилося друкувати його збірку оповідок «Сни сімдесяти квіток», Шатанович зовсім утратив віру, що його твори колись взагалі появляться у вигляді книжки. «Маю вже під сімдесятку. Скільки там ще лишилося мені до тої останньої межі? Якщо досі не спромігся на книжку, то так тому й бути», — говорив він собі. Тож змирився і не надто всім цим переймався. День у день писав свої чудернацькі оповідки, які ні в кого не викликали зацікавлення, але які, проте, приносили йому сяку-таку розраду, і продовжував жити тихим усамітненим життям, спілкуючись тільки з дружиною, внуками, донькою та сином і зосереджуючи увагу винятково на собі, на власній свідомості з її незрозумілими, зчаста алогічними реакціями на навколишню дійсність, що, як сподівався, якогось дня допоможе йому з’сувати загадку того, куди весь час так поривається його бентежна душа.
Лист Затули в один змиг зруйнував усю цю усталеність і внутрішню рівновагу, що набув він в останні кілька років. Все полетіло шкереберть. Спокійна розміреність його життя вмах перетворилася в непевність і хаос. Сумніви роздирали його. Шатанович не знав, як вчинити. Його поривало відмовитися від публікації. «Навіщо мені це? Що я матиму з того, що в Польщі вийде моя книжка? Самі тільки клопоти! До мене телефонуватимуть, з’являться якісь люди, щось хотітимуть, пропонуватимуть зустрітися, а то й вимагатимуть, щоб відповідав на якісь їхні химеристі питання... Ні, ця метушня лише відволікатиме мене від того найголовнішого, того невпокою, що весь час мордує мою душу, не дає їй спочинку», — міркував він. Але як тільки-но вирішував написати Затулі, що відмовляється від видання книжки, як щось стримувало його, і він знову знервовано ходив туди-сюди по кабінеті. «А чого я, властиво, так боюся? — говорив у ньому якийсь инший голос, — Що страшного станеться, якщо поляки й надрукують книжку? Я ж не мушу негайно міняти свій спосіб життя, ставати публічним письменником, як десятки моїх знайомих з літературного цеху. Можу й далі собі жити, як жив, затвірником, у тиші, ні з ким не бачитися, уникати всіх... Хто змусить мене? Хто зможе стати на заваді? Та хай видають польською, якщо так дуже бажають. Що мені до того?!»
Врешті по тривалих і болісних ваганнях Шатанович таки написав Затулі, що згоден на публікацію і вислав йому всі свої нові оповідки, які не публікувалися в журналах. Потім десь через два місяці (здається, це було вкінці травня) в одному з листів запитав Затулу про те, що здавалося йому вельми дивним і що ніяк не міг зрозуміти: «Скажіть, пане Богдане, а що спонукало вас перекладати мої оповідки? Навіщо це вам? Адже я в Україні письменник нікому не відомий. За пятдесят років жодне видавництво не захотіло видати мені книжки». Затула тут же відповів листом, в якому підкреслив: «Мене, пане Юліяне, не цікавить, видавали комусь там книжку чи ні. Бо, мусите знати, якщо мені потрапляє на очі якийсь добрий текст чужою мовою, текст, який мене чимось схвилював, я не можу заспокоїтися доти, поки він не заговорить польською.»
Ця відповідь дуже вразила Шатановича. Він остаточно впевнився в тому, в чому був упевнений у глибині серця завсіди — його твори художньо довершені, просто досі не знайшлося людини, яка би побачила й оцінила їх. Утім, усвідомлення цінности власної творчости ніяким чином не вплинуло на нього — він не змінив свого способу життя, жив і далі відсторонено від літературно-мистецьких середовищ і продовжував писати свої оповідки, не дуже переймаючись, щоб їх десь опублікувати. «Якщо мої тексти помітили й захотіли видати в Польщі, і то без будь-яких зусиль з мого боку, то рано чи пізно таке станеться й тут, в Україні», — казав.
Тривалий час Шатанович нічого не говорив дружині про пропозицію з Польщі. Все ховав у собі. Він боявся, що коли скаже, то втратить навіть той сякий-такий спокій, який має зараз, позаяк тоді все може неждано-негадано збуритися, і життя стане нестерпним своєю непередбачуваністю. Крім того, він був переконаний, що Уляна неабияк здивується, коли почує новину, почне розпитувати всякі подробиці, і йому доведеться довго пояснювати, чому він згодився на публікацію книжки. І це при тому, що він не має жодних вагомих арґументів щодо слушности свого рішення, бо досі не упевнився сам у собі, чи правильно зробив, що пристав на пропозицію Затули. Його жахала сама думка, що вся ця справа з публікацією його книжки в Польщі розростатиметься, про неї дізнаються донька, зять, син, сусіди в будинку, а там і инші люди, зовсім чужі, врешті і вся київська письменницька братія. І якогось дня, глядь, а зусебіч всі дивитимуться на нього, тицятимуть пальцями. Він опиниться у центрі уваги. Перестане належати собі. І тоді його такий крихкий душевний спокій, його внутрішня рівновага, його усталене звичне повсякденне життя, в якому йому, як не є, доволі таки охвітно, припиняться. Перед ним постане невідомість, незнані виклики, він зануриться у хлань хаосу, з якого вже, можливо, ніколи не вигарбається. Шатанович попросту був у паніці. Страх опанував його. І він зі всіх сил намагався запобігти цьому. Й иншого способу не бачив, як тримати рот на замку, щоб про ту публікацію ніхто не дізнався.
Десь за тиждень по тому Теодозія з Тадеєм та дітьми приїхала навідати батька-матір. Вони знову всі гуртом сиділи за столом, де, як завжди у таких випадках, пишнів на понсо́вому ста́вці великий торт з ба́ськами, мисли́во виготовленими з крему (бо був якраз березень), довгошия фляшка вина, здається, червоного і старий дюралевий кавник, в якому Уляна вже багато років заварювала каву. Кватирка вікна була відчинена, бо надворі потепліло, і звідти линули заго́нисті крики школярів, які верталися зі школи.
— Мамо, чого ти не купиш собі нового кавника? Навіщо тобі цей мотлох? — запитала Теодозія, наливаючи кави мужеві, який, здавалося, нічого не помічав, бо був поглинутий читанням помятого й обшмульганого детектива кишенькового формату. — Тадейчику, та відірвися вже раз від цього свого Сіменона! Ти ж за столом все-таки! — зикнула вона до мужа.
— Дозю, хай тобі цей кавник аж так очі не випікає, — нахмурившись, відказала Уляна. — Наче ти не знаєш, що це наша з татом весільна памятка. — Вона взяла в доньки кавник і стала наливати каву чоловікові.
Шатанович дивився, як гарненьке порцелянове горнятко, розмальоване конваліями, наповнюється чорною пахучою рідиною і мовчав. Жодна риска на його заглибленому в себе обличчі не ворухнулася.
— Та скажи хоч слово, Юліяне, — Уляна стурбовано поклала руку на плече чоловіка. — Ти взагалі тут чи десь у своїх фантазіях?
— Що хочеш, щоб я сказав? — процідив крізь зуби Шатанович. Весь його вид свідчив, що йому абсолютно байдуже до всього.
— Тато вже тиждень, як сам не свій. Не знаю, що й думати. Мовчить і мовчить цілими днями, — Уляна сіла на стілець. Здавалося, вона зараз заплаче.
— Тату, ну що там між вами? Дивися, мама вже рюмсає через тебе, — Теодозія повернула голову до батька.
— Все гаразд, — безбарвним голосом прогугнив Шатанович. Він і далі дивився на горнятко з кавою, але чомусь не брав його в руки.
— Ви всі дідові остогидли, як та гірка редька! — раптом голосно випалив Пилипко, тримаючи в руках шклянку, наповнену помаранчевим соком.
— Так, так, остогидли! — і собі вереснув його молодший брат Мирко, притуляючись до Пилипка.
— Ги-ги-ги, — засміявся Шатанович. — Дитячими вустами промовляє істина.
— Діти, ану помовчіть, коли дорослі розмовляють, — погрозила пальцем Уляна.
— Ви чули, що бабця сказала? — Теодозія строго глянула на Пилипка і Мирка. — А то зараз же викину вас обох з-за столу.
— Пилипе, Мирославе, ану слухатись мами! — Тадей нарешті відклав книжку.
— То що там з тобою, тату? Якісь неприємності? — знову звернулася до батька Теодозія.
— Я ж сказав, все добре, — Шатанович нарешті узяв горнятко з кавою і відсьорбнув раз-другий.
— Торт дати? — Уляна відрізала тоненьку скибку торта і поклала чоловікові на тарільчик.
— Добре, але тільки скуштувати, — Шатанович зморщив носа, — ти ж бо знаєш, я не любитель всіх тих лакоми́нок.
— Але, Юльку, та скажи, що сталося? Цілими днями ходиш як ніч. Що з тобою?
— Та дай спокій, мамо, — мовила Теодозія вдавано бадьористим тоном. — Певно, якесь видавництво знову відмовило татові в публікації. От він і запав у депресняк.
— А от і ні! — несподівано для всіх гнівно гаркнув Шатанович. — Ви всі тут вважаєте, що тато такий собі дивак? Ага! Пописує щось там чортибатька-що, якісь харки́-макого́ники! Аж ні! Знайшлися люди, які оцінили. Мої оповідки, щоб ви всі знали, перекладено польською і небавом вийдуть в Польщі окремою книжкою.
— Як, справді? — вражено скрикнула Уляна.
— Та мамо, він все вигадує, невже не розумієш? — засміялася Теодозія.
— Юльку, скажи, правда це чи ти жартуєш? — Уляна впялася очима в мужа, намагаючись вичитати хоч щось на його обличчі.
— Нічого я вам не скажу, — сердито відрубав Шатанович.
Він так нічого більше й не сказав. Сидів за столом мовчки. Не відповідав на жодне питання.
Потім, Теодозія, помагаючи матері на кухні мити посуд, сказала:
— Я не вірю, що це правда з тою його книжкою в Польщі. Якби була правда, то тато не був би такий пригнічений. Щось тут не те.
А Уляна, слухаючи доньчині слова лише зідхала й похитувала головою.
— Не знаю, не знаю, Дозю, тато якийсь дивний, не такий, як завше. Я дуже переживаю.
Цілих три місяці Шатанович уперто уникав розмови про публікацію своєї книжки в Польщі. Скільки Уляна не намагалася його розговорити й вивідати хоч щось з приводу тих його слів тоді за столом, з цього нічого не виходило — він щоразу похмурнів і замикався в собі. І тоді з нього взагалі неможливо було видобути жодного звуку. Уляну неабияк лякала така дивна поведінка чоловіка. Їй починало здаватися, що в нього якийсь небезпечний психічний розлад, боялася, що його стан може погіршуватися, і що треба щось робити, звернутися до психіятра, почати якесь лікування. Вона телефонувала до доньки і в розпачі говорила:
— Дозю, з татом все дуже серйозно. Ти не уявляєш, що з ним відбувається. Якийсь час ніби все добре, ходить по квартирі, щось робить, навіть жартує, але як тільки спитатися про ту книжку в Польщі, зразу блідне, міняється на виду, очі гаснуть і все в ньому ціпеніє. І мовчить. Як небіжчик. Хоч що його спитай, ані слова не скаже. І це може тривати і пів години, і годину. А потім йому стає легше. Знову може говорити, щось робити. Я дуже боюся, не знаю, чим це все закінчиться?
— А як з психіятром? Ходили вже в поліклініку? — питала Теодозія.
— Та де там. Він не хоче. Злиться. Каже, що здоровий. Я ж не можу силою його вести до лікаря.
—Добре, мамо, я пораджуся з Тадеєм і щось придумаємо. Ти тільки не переживай аж так дуже.
Та з психіятром так нічого й не вийшло. Уляна більше не згадувала про книжку в Польщі, уникала навіть натяку на це в розмовах з чоловіком, і він поступово заспокоївся і став таким, як був раніше. А Уляна була й рада, бо їй здавалося, що чоловік виздоровів. Урешті вона себе впевнила, що, якщо не розбурхувати невідому чоловікову травму, яка загадковим чином була повязана з його словами про ту книжку, то з ним все буде гаразд.
І так більш-менш спокійно все протривало три місяці. Уляна вже й забула, що так тривожилася психічним здоровям свого чоловіка. Аж тут на початку липня в поштовій скринці вона неспогадано знайшла листа з Кракова, на конверті якого була зворотня адреса видавництва «Konkordija». Вкрай приголомшена вона принесла листа додому й подала чоловікові.
— То це таки правда, Юльку?
Він узяв листа і тремтячими руками розкрив конверт. Там була угода.
— Так, — мовив ледь чутно. — Тільки обіцяй, що нікому не скажеш. Нікому взагалі.
— Але чому? — Уляна спантеличено дивилася на чоловіка.
— Я хочу спокою. Розумієш, Улясю? Спокою. Мені не треба, щоб на мене всі дивилися. Мене це вбиває. Просто паралізує. Розумієш?
— Розумію, Юльчику. Я нікому не скажу, навіть Дозі, — прошепотіла Уляна й обняла чоловіка.
Однак він залишався недвижним, не реаґував, хоч і не відсторонив її, не замкнувся в собі. Вона відчула, що за машкарою його застиглости жевріє тепло. Він був живий, не мертвий, і їй відлягло від серця.
Цього ж дня Шатанович підписав угоду і відправив її поштою до Кракова. Все це він робив наче в тумані. Не розмірковував, не зважував те й инше, бо не міг думати. Думки не слухалися його. Вони наче вирвалися з-під його контролю й металися в безладі. Відчував, що його розум безсилий, нездатний свідомо ухвалювати рішення. Здавалося, що якась инша стороння сила керує ним, всіма його частинами, змушує чинити ті чи инші дії — сила могутніша за нього. І він просто скорився їй. Тож тепер тільки й міг, що пасивно крізь скаламучену свідомість спостерігати за всім, що робить: як підписує угоду, як ховає її до великого білого конверта, як каліграфічним почерком заадресовує, як потім довго йде вулицями на пошту і там відправляє її рекомендованим листом. І як повернувшись додому, зачиняється в кабінеті і падає горілиць на канапу, прагнучи лиш одного — забутися, щезнути з цього світу.
Уляна дотримала обіцянки — нікому ніде не прохопилася жодним словом про майбутнє видання книжки в Польщі. Ні донька Теодозія, ні син Оксентій нічого про це навіть не здогадувалися. Та й Юліян з Уляною також між собою ніколи не розмовляли про ту книжку. Ця тема стала для них табу. Шатанович не бажав говорити, бо це викликало в нього в душі таке сумяття, що він весь ціпенів і потім не годен був вичавити з себе жодного втямливого слова, а Уляна, хоч і дуже хотіла, але боялася щось питати в чоловіка, бо бачила як він важко сприймає навіть сам натяк на ту майбутню публікацію. Тож ціле літо та осінь вони жили доволі спокійно, без якихось особливих збурень. Уляна займалася домашніми справами, готувала їжу, прибирала в кімнатах, а Юліян своїм звичаєм удень гуляв над Тельбином, або бродив десь на березі Дніпра, а ввечері зачинявся у кабінеті і допізна читав щось чи сидів за новтбуком. І тільки в грудні, коли помер поет Олег Миреґа, єдиний, з ким Шатанович иноді ще спілкувався, в їхнє життя вдерся на кілька днів смуток. Утім, згодом усе знову потекло своїм звичаєм.
А наступного року дванадцятого травня (Шатанович добре запамятав цю дату) з Польщі прийшла вістка, що книжку видано. Втім, це майже не схвилювало його, бо ще наприкінці лютого сталася подія, яка змусила зосередитися на важливіших речах — розпочалася широкомасштабна російсько-українська війна, важка, жорстока, кривава, з численними жертвами. І хоч загроза окупації Києва минула й українська армія за останні два місяці звільнила всю Київську, Житомирську й Чернігівську області, але запеклі бої з росіянами тривали в східних і південних областях. Тож ні в кого не було певности, що буде далі.
Тим часом Уляна день у день наполягала на евакуації.
— Треба виїжджати до Польщі, — казала вона з гістеричними нотками у голосі. — Ми дочекаємося, Юліяне, що на Київ полетять не просто ракети, а ракети з атомними зарядами. Ти цього хочеш?
Але Шатанович уперто не хотів нікуди їхати, міняти звичний триб життя. Він ненавидів зміни.
— Улясю, яка евакуація? Куди ти квапишся? Треба почекати, може, все усталиться. Та й кому ми там дуже потрібні в тій Польщі? — заперечував він дружині.
Тож вони й далі жили в Києві. У тривогах, в очікуваннях всяких прикрих несподіванок, але більш-менш звичним життям.
А десь через місяць, коли почалося літо і Київ весь потопав у буйній зелені, з Кракова прибула посилка з двадцятьма авторськими примірниками книжки «Сни сімдесяти квіток». Там же було вкладено й офіційне запрошення на презентацію, яка мала відбутися в Кракові двадцятого липня. В документі також зазначалося, що видавництво «Konkordija» бере на себе всі грошові витрати, повязані з поїздкою і проживанням автора в Польщі.
Побачивши свої оповідки, видані польською мовою, Шатанович дуже зрадів і кілька днів жив з охвітним почуттям, що його творчість отримала нарешті визнання, і то зі сторони, звідки він ніколи не сподівався. «Виходить, правду кажуть, що є пророки, та тільки не на Батьківщині своїй!»
Але радість від присланих книжок у скорому часі вивітрилася. Необхідність їхати до Кракова на презентацію цілковито затьмарила її. Шатанович буквально захворів. Він не знав, що робити. Йому страшенно не хотілося нікуди їхати. Але усвідомлював, що їхати треба, инакше це може сприйматися, як зневага до поета Богдана Затули, який переклав оповідки, та й до видавництва, що взяло на себе весь фінансовий тягар видання. Він панічно шукав виходу. Виснажливі думки, як бути з презентацією, не відпускали його ні вдень, ні вночі. Що ближче ставало до двадцятого липня, дня презентації, то жахливіше він себе почував. Втратив апетит. Дуже схуд. Майже не спав уночі. Його не тішило ніщо. Ні прохідки над озером Тельбин, ні тривалі прогулянки над Дніпром. Ніде не міг хоч трохи відволіктися від пекучої дилеми, що роздирала його ум: їхати чи не їхати до Польщі на презентацію. Не ліпше почувався і вдома. Не міг ні на чому зосередитися. Сідав за новтбук, але жоден живий образ не виникав у його голові, який би хотілося записати. Брав до рук яку-небудь книжку, але жодне слово не притягувало його уваги. Так і просиджував годинами в кабінеті марно.
А Уляна, бачачи, що відбувається з чоловіком, розпачливо дивилася на нього і тільки витирала сльози. Всі її намагання хоч до чогось його схилити, викликали в Шатановича хвилі нестримної люти. Коли вона пробувала переконати мужа, що треба таки їхати на презентацію, він упадав у такий дикий шал, так біснувався і кричав, доказуючи, що цього робити не можна, що вона тут же замовкала і тільки перелякано гляділа на нього. А згодом, коли він трохи заспокоювався, і вона починала говорити, що він має слушність і що, певно, ліпше буде відмовитися від поїздки, він рівною мірою вибухав гнівом, обзивав її дурною куркою, верещав у нестямі, мало що не кидався на дружину з кулаками, твердячи, що вона, мовляв, навмисне хоче його спровокувати до підлого вчинку — засвідчити чорну невдячність людям, які пожертвували для нього своїм часом та грішми.
Дні йшли за днями, а Шатанович не знаходив виходу. І їхати до Польщі було погано, і не їхати також було погано. «Що я там робитиму? — думав він. — Навіщо мені всі ці люди чужої країни? Хто я для них? І як я зможу щось там їм говорити? Про що? Хіба вони зрозуміють? Та мені слова застрягатимуть у горлі. Адже коли моя країна сповнена передсмертних стогонів, як я матиму силу щось там торочити про свою творчість. Та кожне моє слово буде суцільним фальшем. Я сам викриватиму себе в олжі. Ненавидітиму себе. Ні, ні, і ще раз ні! Не можна базікати й корчити дурня, коли в сусідній кімнаті оплакують покійника!» — подумки казав він. І далі провадив діялог сам зі собою: «Так, але як бути з Затулою? Хіба він заслуговує такого ставлення з мого боку? Він стільки вклав часу й душевних сил в переклад, стільки зробив, щоб зацікавити потрібних людей моїми оповідками! А видавництво? Невже кошти, вкладені ним, не варті того, щоб я хоч вшанував своєю увагою його очільників? То як же правильно вчинити? Що важливіше: бути чи не бути на презентації? Адже по суті справи все зводиться до двох взаємозаперечних спонук: перша спонука — це зовсім не моє лінивство і не моє небажання порушити власний комфорт, а мій невимовний біль, який викликаний стражданнями моїх одноплемінців від цієї війни, біль, який змушує мене німіти, залишатися в безрусі. Друга ж спонука — це моє почуття вдячности людям иншої країни, які виявилися настільки чутливими, що помітили мої твори і належно оцінили їх. Тільки в цьому болі, і в цій вдячності й полягає вся дилема. То що ж має переважити? Перше чи друге? Ніхто инший, тільки я маю відповісти на це питання.»
У таких ваганнях і важких безустанних роздумах, що обрати, а що відкинути, і минув цілий місяць. І от одного дня, ранком, десь за тиждень перед презентацією Шатанович заявив дружині:
— Я поклав не їхати на презентацію. Жахіття, які відбуваються в Україні і те, що я не можу себе відділити від них навіть на один змиг, є важливішим за мою вдячність Богданові Затулі і видавництву «Konkordija», які видали мою книжку. Тим більше, що та вдячність має суто душевну, а не обовязкову спонуку, адже я їх не просив ні перекладати, ні видавати мої оповідки.
— Добре, Юльку, я повністю згідна з тобою, бо тільки ти маєш право вирішувати, як вчинити, — відказала Уляна, яка дивилася на чоловіка великими ясними очима і вся сяяла від щастя. Адже для неї було найголовніше, щоб він не страждав.
