Спочатку з’являвся цей чіткий яскравий образ, цей спогад про те, що сталося. Розум тут же поринав у память, перебирав одне, друге, третє, відкидав, просіював, знаходив найвідповідніше і виносив судження, і тоді Шатановича незмінно огортала гіркота, яка устіль відділяла його від живого життя. Все це відбувалося майже одночасно, заледве не блискавично. Втім, він довго не міг простежити ці надкороткі, вислизущі проміжки, укмітити послідовність того, що було спочатку, а що потім. «На що ж мій розум спирається, визначаючи добре й погане, слушне й хибне? На які такі критерії?» — запитував себе Шатанович, сидячи на зеленому моріжку під гігантським осокором. Його очі гляділи на той берег Дніпра, туди, де виблискували бані Видубицького монастиря. Він безуспішно намагався з’ясувати природу того осоружного образу, те, як він породжував відчуття гіркоти, болю, викликав відторгнення, душевний супротив. Та ба, цей образ щоразу щезав, коли увага зосереджувалася на місці, де він нібито мав формуватися. «То що, ніякої реальної спонуки його виникнення нема? Тоді звідки у мені цей внутрішній конфлікт? На чому він тримається? Невже тільки на мані́, на звичайному символі, мисливо створеному думкою?»
Увечері, коли Шатанович мовчки попивав на кухні каву і дивився крізь розчинене вікно на верхівя пірамідальних тополь, усе ще зелених, Уляна, яка поралася біля газової конфорки, раптом мовила:
— Юльку, я давно не серджуся на тебе... розумію, як тобі. — Вона витерла руки рушником і сіла поруч. — Не переживай аж так.
— Що маєш на увазі? — Шатанович відвів очі від тополь і глянув на дружину.
Він зовні здавався цілковито спокійним. Але Уляна за стільки років добре вивчила мужа, і від неї не могло сховатися, що в його душі щось відбувається, там наче ятрилася якась до кінця не загоєна рана.
— Смерть твого друга Йосипа Коса, — вона теж налила собі кави. — А ще, може, більше, що ти втратив любосну жаду́. Але це в тебе тимчасове, не сумніваюся.
— Ти гадаєш, що це мене дуже мучить? — сказав Шатанович і знову став дивитися на тополі. «Листя таке зелене, нема навіть натяку на жовтину, хоч уже майже середина вересня, осінь», — подумав.
— Я ж бачу, Юльку, ти змінився, став зовсім иншим, цілими днями ходиш заглиблений у себе, весь у думках.
— Так, Улясю, маєш слушність, — Шатанович сьорбнув кави і поклав горнятко на стіл. — Але мене, мусиш знати, не тільки мучать гнітючі думки. Я ще намагаюся з’ясувати, чому вони мене мучать. Мені хочеться зрозуміти, що відбувається зі мною, коли з’являються всі ці прикрі для мене о́брази і чи можна з усім цим собі зарадити.
— Але хіба це можна зрозуміти, Юльку? Хіба прикрість, яка стається, не є такою за самою своєю природою?
— Ось це я й хочу з’ясувати, — на вустах Шатановича з’явилася лукава посмішка.
— Ти ненормальний, Юльку, — зідхнула Уляна. — Невже не можна просто жити й не забивати собі голови всякими безплідними мудруваннями? — вона взяла мужа за руку, пильно вдивляючись йому в очі.
Шатанович стис руку дружини. Йому здалося, що її рука злегка спітніла. «А на кухні не так і жарко, — майнуло в його голові. — То чи не є це запрошення до любощів?» Утім, він не почував у собі найменшого пориву відповідати на цей знак.
— Якби ж то було можна просто так жити?! Але ж ми не можемо. Ніхто не може. Тому й ходимо нещасні, а вдаємо з себе щасливих, затуляємося всякими фантазіями, схотінками, шляхетними цілями, намагаючись сховатися від власної порожнечі, фактично прагнучи втекти від дійсности, жорстокої і невблаганної, від якої неможливо втекти. Ні, Улясю, я волію мати справу з реальністю й не обманювати себе, хай там що.
Уляна дивилася на чоловіка і лише скрушно похитувала головою.
— Ти невиправний, Юльку, у своїх химерах. І таким був завсіди. Якби я це розуміла тоді сорок шість років тому, то клянуся, ніколи би не вийшла за тебе заміж.
— Вже пізно, Улясю, бідкатися, — добродушно засміявся Шатанович, устав з-за столу і рушив до свого кабінету. — Спробую написати ще якусь оповідку, — додав він, зачиняючи за собою двері.
І цієї мити зовсім поряд, здається, десь там за Тельбином прогримів оглушливий вибух, аж весь будинок здриґнувся. Росіяни знову почали обстріли.
— Ось чим це все для нас скінчиться, — прошепотіла Уляна і затулила лице долонями.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
