Аркадій Леонов у статті «Література після нейромережі: навіщо людині письменник?» (Українська літературна газета ч.8(388), серпень 2026) поставив надзвичайно цікаве питання: чи може нейромережа замінити живого письменника? І відповів: не може. Якщо узагальнити його міркування, то все зводиться до того, що нейромережа базується винятково на нагромадженому продовж віків й обєднаному в єдине ціле досвіді людства, а письменник насамперед опирається на актуальне життя, яке сприймається ним у першу чергу емоційно, серцем, а вже потім раціонально, що тільки й можна назвати творчим сприйняттям.
Згоден з цим повністю. Шкода тільки, що автор детальніше не пояснив, у чому, власне, полягає та нездоланна прірва між імітаційною творчістю нейромережі і справжньою творчістю письменника.
Отож спробуймо з’ясувати це питання.
Що таке нейромережа, штучний інтелект, компютер?
Це память, в якій міститься величезна сума інформації з найрозмаїтіших галузей людських знань і здатність моделювати ті чи инші конструкції залежно від покладених завдань чи потреб. Усе, з чим має до діла компютер, існує в межах його памяти. Він може створювати найвигадливіші форми, найхимерніші сполуки і звязки, і то майже миттєво, але тільки в межах закладеного інформаційного масиву. Вийти за ці межі він не годен. Тим часом, хай які гігантські громаддя знань перебувають у нейромережі, це ніщо з тим безмежжям, яке наявне поза нею. Крім того, все, що є в цій машинній памяті, стосується винятково минулого, того, що було, а тому в сутності своїй мертве і, ясна річ, тою чи иншою мірою дисонує, не відповідає тому, що є зараз, себто, живому нуртові життя. А з цього випливає, що нейромережа за своєю природою не може перетинатися з актуальною дійсністю, яка постійно инша, не може мати з нею прямого, безпосереднього контакту, а, отже, не може ні бачити, ні відкривати нове, незнане. Адже для того, щоб сприйняти живе життя, побачити невідоме, те, що за межами знаного, нейромережа мала би зректися сама себе, себто, очиститися від всього, що закладено у її памяті, від усіх знань, себто, самознищитися, перестати існувати.
Людина ж, яка також великою мірою подібна на компютер і є тим зразком, за яким його й створено, на відміну від нього, має здатність контактувати з живою дійсністю, спроможна бачити й сприймати нове, резонувати з найтоншими змінами й коливаннями, які надходять зовні. І це все завдяки тому, що вона наділена феноменом уваги, потугою, яка здатна зробити свідомість надзвичайно чутливою, очистивши її від знаного, стишивши діяльність ума і рух думки, які постійно збурюють память і тим самим відволікають від прямого контакту з дійсністю. Саме завдяки увазі свідомість і може відображати реальність такою, якою вона є — вічно новою, свіжою, незнаною, непередбачуваною, живою. Звичайно, цей процес безпосереднього сприйняття дійсности надзвичайно короткий, це мовби спалахи, під час яких щезає знане і з’являється незнане. Ці спалахи можна називати по-всякому: прозрінням, осяянням тощо. Але головним тут завжди є одна й та сама послідовність — спочатку зникає досвід, всі старі знання, все засвоєне раніше, а тоді приходить нове. Про цей дивовижний механізм нашого сприйняття реальности вельми промовисто говорить і українська народна мудрість: «Що старше за думку? Увага!»
Можна собі тільки уявити, що би було, якби людина втратила феномен уваги. Люди би перетворилися на запрограмовані механізми, які діють відповідно до своїх програм і всупереч реаліям живого життя, завжди нового, свіжого, недосяжного для хай якої досконалої програми. На жаль, багато людей і зараз більше подібні на роботів, які мертвим хапом тримаються усталених поглядів, звичок, світоглядних концепцій і тому не спроможні бачити дійсність такою, якою вона є — вічно новою і невловною для думки. Звідси, гадаю, і всі біди й нещастя, які отруюють наше існування на цьому світі.
Отже, людина завдяки феномену уваги може в належний момент умерти для всього знаного і при тому зберігати високочутливу свідомість, спроможну сприймати ту безкраю дійсність, яка простягається поза знаним. А от компютер (нейромережа, штучний інтелект), такої свідомости мати не може, бо не наділений феноменом уваги. Вся його суть механічна — це просто сума знань, масив інформації, малої, великої кількости, але завжди обмеженої, завжди мертвої, завжди невідповідної живому «тепер». Приберіть всю цю інформацію, і він помре, перетвориться в непотріб. І в цьому кардинальна ріжниця між людиною і компютером, між живим і мертвим.
Утім, якщо говорити про творчість, то, безумовно, нейромережа може написати подобу художнього тексту, який навіть здасться комусь доброю копією якогось знаменитого автора. Є й письменники, які пишуть, наче компютери, компілюючи чужі літературні зразки. Иноді доволі вдало. Але це все-таки буде не справжня творчість, а лише механічне копіювання, позбавлене найголовнішої ознаки художнього твору — новизни, відкриття досі нікому невідомого. Цю ж новизну може дарувати тільки живий доторк до живого життя, на що спроможна тільки людина, наділена потужним емоційним началом і здатна померти для власного досвіду. Таким чином можемо впевнено стверджувати, що штучний інтелект тільки й покликаний що полегшити працю письменника в сенсі технічному, але замінити людину, стати незалежним творчим чинником й створювати повноцінні в художньому розумінні твори йому не під силу.
Згоден з цим повністю. Шкода тільки, що автор детальніше не пояснив, у чому, власне, полягає та нездоланна прірва між імітаційною творчістю нейромережі і справжньою творчістю письменника.
Отож спробуймо з’ясувати це питання.
Що таке нейромережа, штучний інтелект, компютер?
Це память, в якій міститься величезна сума інформації з найрозмаїтіших галузей людських знань і здатність моделювати ті чи инші конструкції залежно від покладених завдань чи потреб. Усе, з чим має до діла компютер, існує в межах його памяти. Він може створювати найвигадливіші форми, найхимерніші сполуки і звязки, і то майже миттєво, але тільки в межах закладеного інформаційного масиву. Вийти за ці межі він не годен. Тим часом, хай які гігантські громаддя знань перебувають у нейромережі, це ніщо з тим безмежжям, яке наявне поза нею. Крім того, все, що є в цій машинній памяті, стосується винятково минулого, того, що було, а тому в сутності своїй мертве і, ясна річ, тою чи иншою мірою дисонує, не відповідає тому, що є зараз, себто, живому нуртові життя. А з цього випливає, що нейромережа за своєю природою не може перетинатися з актуальною дійсністю, яка постійно инша, не може мати з нею прямого, безпосереднього контакту, а, отже, не може ні бачити, ні відкривати нове, незнане. Адже для того, щоб сприйняти живе життя, побачити невідоме, те, що за межами знаного, нейромережа мала би зректися сама себе, себто, очиститися від всього, що закладено у її памяті, від усіх знань, себто, самознищитися, перестати існувати.
Людина ж, яка також великою мірою подібна на компютер і є тим зразком, за яким його й створено, на відміну від нього, має здатність контактувати з живою дійсністю, спроможна бачити й сприймати нове, резонувати з найтоншими змінами й коливаннями, які надходять зовні. І це все завдяки тому, що вона наділена феноменом уваги, потугою, яка здатна зробити свідомість надзвичайно чутливою, очистивши її від знаного, стишивши діяльність ума і рух думки, які постійно збурюють память і тим самим відволікають від прямого контакту з дійсністю. Саме завдяки увазі свідомість і може відображати реальність такою, якою вона є — вічно новою, свіжою, незнаною, непередбачуваною, живою. Звичайно, цей процес безпосереднього сприйняття дійсности надзвичайно короткий, це мовби спалахи, під час яких щезає знане і з’являється незнане. Ці спалахи можна називати по-всякому: прозрінням, осяянням тощо. Але головним тут завжди є одна й та сама послідовність — спочатку зникає досвід, всі старі знання, все засвоєне раніше, а тоді приходить нове. Про цей дивовижний механізм нашого сприйняття реальности вельми промовисто говорить і українська народна мудрість: «Що старше за думку? Увага!»
Можна собі тільки уявити, що би було, якби людина втратила феномен уваги. Люди би перетворилися на запрограмовані механізми, які діють відповідно до своїх програм і всупереч реаліям живого життя, завжди нового, свіжого, недосяжного для хай якої досконалої програми. На жаль, багато людей і зараз більше подібні на роботів, які мертвим хапом тримаються усталених поглядів, звичок, світоглядних концепцій і тому не спроможні бачити дійсність такою, якою вона є — вічно новою і невловною для думки. Звідси, гадаю, і всі біди й нещастя, які отруюють наше існування на цьому світі.
Отже, людина завдяки феномену уваги може в належний момент умерти для всього знаного і при тому зберігати високочутливу свідомість, спроможну сприймати ту безкраю дійсність, яка простягається поза знаним. А от компютер (нейромережа, штучний інтелект), такої свідомости мати не може, бо не наділений феноменом уваги. Вся його суть механічна — це просто сума знань, масив інформації, малої, великої кількости, але завжди обмеженої, завжди мертвої, завжди невідповідної живому «тепер». Приберіть всю цю інформацію, і він помре, перетвориться в непотріб. І в цьому кардинальна ріжниця між людиною і компютером, між живим і мертвим.
Утім, якщо говорити про творчість, то, безумовно, нейромережа може написати подобу художнього тексту, який навіть здасться комусь доброю копією якогось знаменитого автора. Є й письменники, які пишуть, наче компютери, компілюючи чужі літературні зразки. Иноді доволі вдало. Але це все-таки буде не справжня творчість, а лише механічне копіювання, позбавлене найголовнішої ознаки художнього твору — новизни, відкриття досі нікому невідомого. Цю ж новизну може дарувати тільки живий доторк до живого життя, на що спроможна тільки людина, наділена потужним емоційним началом і здатна померти для власного досвіду. Таким чином можемо впевнено стверджувати, що штучний інтелект тільки й покликаний що полегшити працю письменника в сенсі технічному, але замінити людину, стати незалежним творчим чинником й створювати повноцінні в художньому розумінні твори йому не під силу.
