Осінь тільки-но почалася. Було тепло. Дерева за вікнами все ще пишалися зеленню. Шатанович та Уляна лежали на ліжку, вкриті тоненьким бавовняним коцом. Вони щойно прокинулися.
— Юльку, дзвонив Нестор, каже, якщо би ми хотіли, то можемо на зиму перебратися до них. У Києві взимі буде справжнє жахіття. І Окся можна було би взяти з собою. Може, справді переїдемо на якийсь час до Львова, га? — запитала Уляна, яка висунула з-під ковдри свою гарну рівну ногу і, розминаючи пальці, крутила стопою .
— Їхати? — Юліян скривився. — Ні, не лежить серце. Та й мої стосунки з твоїм братом... — він на мить замовк. — Не найкращі.
— Я знаю, — Уляна висунула другу ногу й теж стала крутити стопою. — Що ти, що він — впертюхи, яких пошукати.
Шатанович пхикнув, зробивши кислу міну, і нічого не відповів. А Уляна взяла зі столика смартфон і набрала номер сина.
— Оксю, ти де?
— Сиджу на лавці під домом. Що ти хотіла? — відказав Оксентій знудженим голосом.
— З тобою все гаразд?
— А що, є підстави думати инакше?
— Ні, але... Уляна знітилася від таких синових слів і замовкла.
— Тоді навіщо таке питаєш? — уже роздратовано кинув Оксентій.
Запала павза. Уляна ніяк не могла зібратися з думками.
— То що ти хотіла? — знову запитав він.
— Дядько Нестор на зиму запрошує до себе. Поїдеш з нами?
— Ще чого? — в голосі Оксентія вчувався мало що не гнів. — Мамо, пережили якось минулу зиму, переживемо і цю.
— Добре, Оксю, потім ще поговоримо. Ти тільки би частіше дзвонив до нас, — Уляна поклала смартфон.
А Оксентій, який сидів у МакДональдзі на Дарницькій площі і пив каву, сховав смартфон до кишені і пробурмотів: «Ну так, до Львова... Що я там не бачив у тому Львові?!»
Коли він допив каву і вже рушив був до виходу, йому перепинила дорогу якась жінка.
— Я дуже перепрошую, але чи не могли би ви ще трохи посидіти. Я вас рисую. Мені зовсім небагато лишилося, щоб завершити, — вона невиразно, якось наче силувано посміхнулася своїм великим ротом, який, проте, анітрохи не спотворював її лиця.
Оксентій застиг на місці. Дивився на бліде, з вузенькими губами обличчя незнайомки, глибокі темно-сині очі якої подриґувалися, прошиваючи його наскрізь, і не міг видобути з себе ні звуку. І не тому, що його охопив страх, ні, він не почував анінайменшого ляку перед цією жінкою, але разом з тим все його тіло знерухоміло, перестало підкорятися його волі.
— Ви що, німі? — добродушно засміялася незнайомка, і її очі вибухли цілим каскадом веселих искорок.
Від її сміху до Оксентія вмах повернулася певність себе. Він і собі посміхнувся.
— Залюбки посиджу ще, — відказав він, і додав: — Ви художниця?
— Тоді йдіть на своє місце, — мовила вона.
А позаяк Оксентій і далі стояв як засватаний, жінка взяла його за руку і повела до столика, де він сидів раніше.
Оксентій покірно сів на свій стілець і не зводив з незнайомки очей. Він був наче заворожений нею. Її запах пянив його, її голос хвилював і проникав у найдальші за́сторонки його єства, її манера рухатися, така мяка і водночас владна, викликала бажання коритися, вся її постава, її руки, ноги, довга шия, голова з коротким білявим волоссям, відкрите лице манили його, обіцяючи щось таке солодке, досі незвідане, огорнене таємницею.
— Ось так і сидіть... Мене звати Єва. А вас?
— Оксентій. Можна просто Оксен або Оксьо, як називають мене тато й мама, — тихо відказав він.
— Дивне імя. Ніколи не чула, — Єва на мить замовкла. — Добре, я називатиму тебе Оксьом і звертатимусь на «ти». Ти не проти?
— Не проти. Так навіть краще, — Оксентій прикипів очима до Євиної руки, в якій вона тримала золотистий олівець, і йому закортіло торкнутися до її довгих пальців з нерівно обрізаними нігтями без манікюру, синявих жил, які виступали на зовнішньому боці долоні, загостреного горбка на запясті. Але він не зважився. Тільки глядів, пестячи очима кожну риску, падинку, плямку.
— Ну що ж, сиди, я йду ось до того столика, — жінка вказала рукою. — Як закінчу, то гукну тобі.
Десь за чверть години художниця завершила своє рисо́вання, і вони вдвох вийшли з МакДональдза. Перейшли на той бік Дарницької площі і рушили вулицею в сторону Березняків. Тривалий час мовчали. Єва иноді скоса позирала на Оксентія, намагаючись зрозуміти, що він за один. Його понурий вигляд, його зосередженість на якихось суто особистих, глибоко затаєних переживаннях, його відстороненість, спрямована кудись поза цей світ — усе це дивувало її, дражнило, часом навіть злило. Він здавався їй нестандартним, якимсь особливим, неподібним на всіх инших мужчин, яких вона знала.
А Оксентій просто йшов поряд з незнайомкою, гнаний невідомими стихіями. Він нічого не думав і навіть не намагався збагнути, навіщо йде з нею. В нього не було жодних цілей, жодних сподівань, жодних усвідомлених бажань щось отримати, досягти. Його голова була пуста. Вона не рядила ним. Розсудок мовчав. А тіло рухалося, як саме собі знало. Головною спонукою і суддею всього тепер було його серце. І він тямив серцем, що йому хочеться бути з жінкою, яку зараз бачать його очі; запах якої лоскоче його ніздрі; звуки і мову якої чують його вуха; торкатися до якої прагнуть його пальці.
— Оксю, ти куди йдеш? Взявся проводжати мене до самого дому? — Єва зупинилася. Губи її затремтіли. Здавалося, вони ось-ось розпливуться в якусь химерну посмішку.
— Не знаю, — тихо мовив хлопець. Він запитливо глядів на свою супутницю.
— Не знає він, — перекривила художниця. — Можна подумати.
Оксентій не відповідав і тільки дивився на неї своїми гарними темно-брунатними очима, в яких не було ні пориву, ні спротиву, ні виклику.
— Я йду додому, — повторила Єва. — А ти що хочеш?
— Мені хочеться йти поряд, — промимрив Оксентій.
— Навіщо?
— Не знаю. Просто хочеться.
— Навіщо тобі я? Ти знаєш, скільки мені років? — сердито мовила Єва і швидкими кроками рушила вперед.
— Ні, не знаю, — Оксентій майже бігцем кинувся за нею.
— Мені вже сорок шість. Ще трохи і я перетворюся на стару шкапу, — крикнула Єва і пришвидшила ходу.
Оксентій не відставав. Вони йшли пліч-о-пліч, подекуди навіть торкаючись раменами.
— Ото причепився. Як репях до кожуха, — художниця зробила вдавано сердиту міну. — А тобі скільки років? Тільки не бреши ради Бога.
— Тридцять два, — похмуро відказав Оксентій.
— Ти ба, а я думала, тобі й двадцяти нема.
Оксентій почервонів. Потім процідив крізь зуби:
— Я просто здаюся таким молодим.
— Все одно між нами велика ріжниця.
— І хай.
— То що ти хочеш?
— Не знаю.
— Я тобі подобаюся? — Єва знову зупинилася.
— Так, — Оксентій, повернувся до жінки і теж став.
Вони стояли і дивилися одне на одного. Перехожі, які минали повз, здивовано зиркали в їхню сторону.
— Ти хочеш піти до мене? — прошепотіла Єва.
— Я не знаю, чого хочу, — ледь чутно відповів хлопець.
Єва мовчки взяла Оксентія попід руку, і вони повільно рушили далі.
Квартира, в якій мешкала Єва і яку вона називала своєю майстернею, була розташована на останньому поверсі шістнадцятиповерхового будинку на набережній Дніпра. Коли вони зайшли до помешкання, сонце вже схилилося над високим протилежним берегом, що потопав у зелені, поміж якою то тут, то там виблискували бані храмів.
— Призахіднє сонце... і тиша... Тобі подобається? — Єва стояла коло вікна й гляділа в далину.
— Так, гарний краєвид, — кивнув Оксентій і сів на скрипучий диван, що був до половини завалений аркушами паперу з рисунками.
— Здається, ти не дуже в захваті від краєвиду, — жінка повернула голову до хлопця. — А чим же тоді ти захоплюєшся?
— Хіба обовязково чимось захоплюватися? — Оксентій дивився на Єву. Червонаві промені сонця ніжно торкалися її волосся, і воно місцями набирало рожевого відтінку. — Твоє волосся рожевіє, — прошепотів він.
— Справді? Ти побачив таку витончену деталь? — вигукнула Єва. — Якщо так, то я, зізнаюся, вражена.
Оксентій сидів нерухомий. Мовчав. Здавалося, ця похвала його анітрохи не зворушила.
— Ти покажеш мені свої роботи? — запитав він якимсь майже благальним тоном.
— А ти хочеш? Я гадала, що це тобі нецікаво. Адже ти навіть не виявив бажання подивитися на свій портрет, який я нарисувала там у МакДональдзі.
— Я не був певен, що маю на це право.
— Що? Ти дивуєш мене. Це ж твій портрет! — вигукнула Єва. Вона підійшла ближче і пильно гляділа хлопцеві в очі, наче хотіла пересвідчитися, що той не жартує.
— Ні, це твій портрет, бо ти його створила, — наполягав на своєму Оксентій.
— Добре, я покажу тобі свої картини. Сподіваюся, ти не хибнешся розумом, побачивши їх, як це сталося з багатьма йолопами.
І жінка стала виносити з иншої кімнати одне за одним полотна заввишки десь метер і завширшки приблизно пів метра. Всі картини були намальовані олійними фарбами і розмашистими неакуратними мазками, вражали сміливістю форм, багатством і яскравістю кольорів. На кожній з них художниця зобразила повністю оголених чоловіків у найнесподіваніших та найекзотичніших позах. Були там і молоді мужчини, і старі діди, і юнаки. Серед них траплялися і красені з досконалою атлетичною будовою тіла, і звичайні, непримітні поставою чоловіки, в міру худі і в міру товсті, стрункі і згорбатілі, гарні з лиця і бридкі. Також можна було побачити чоловіків з численними фізичними вадами: роздутими животами, набухлими жилами на ногах, жахливими червоними й фіолетовими плямами на грудях чи спині, всякими загноєннями, виразками, наростами, ґулями, огидними шрамами, потворними куксами рук чи ніг, покрученими пальцями тощо. І майже у всіх були набубнявілі стоячі прутні, малі, великі, иноді гігантські, дуже товсті і звичайної товщини, прямі, як стріла, і скривлені, як коромисло, з конусуватими й грибоподібними голівками, себто, всіх можливих форм, а декого ще й було зображено в загарливому рукоблудстві. І кожне обличчя на картинах незмінно виражало ґримасу болю, змішаного з насолодою.
Оксентій дивився на всі ці картини, оціпенівши. Він не знав, що думати. Не міг сказати добрі вони чи погані. Він просто бачив їх. І те, що він бачив, легко, без найменшого опору ввійшло в його свідомість, і залягло в памяті.
Коли Єва внесла останню картину (на ній був стрункий, дуже гарний собою, але чомусь голомозий юнак, який тримав на долоні свій злегка набубнявілий прутень і посміхався чи радше болісно вишкірявся), сонце вже сховалося. За Дніпром над високими темними кручами червоніла заграва.
— Ну, що, ти в захваті? — з тріюмфом мовила Єва, сідаючи на диван поруч з Оксентієм. — Що скажеш про мою «Чоловічу комедію»?
— У моїй голові хаос, Єво. Я збентежений, не розумію, що зі мною і що я бачив, — із щирим жалем у голосі відказав хлопець.
Жінка аж просяяла на виду від цих слів.
— Ти, Оксю, єдиний, хто воістину зрозумів мою творчість. Ні від кого иншого я не почула такої стотної і проникливої оцінки моїх картин. Ти, не сумніваюся, маєш високочутливе серце, сам навіть не усвідомлюючи цього. І я щаслива, що запізналася з тобою.
З цими словами Єва обвила Оксентія руками, притягла до себе й поцілувала в губи. Він не опирався, але й не відгукнувся на її поцілунок. Сидів знерухомілий.
— Що з тобою, Оксю? Ти боїшся мене? Я щось зробила не так?
— Ні, але... — голос Оксентія затремтів.
— Ну, чого ти? Я ж знаю, що тобі подобаюся. Навіть певна, що ти закоханий в мене.
— Єво, я не розумію, що відбувається. Так багато всього сталося сьогодні, — прошепотів Оксентій і боязко доторкнувся до її руки.
— Здається, я розумію, — тихо мовила жінка, нахиливши голову до його вуха. — Я в тебе перша, Оксю, так?
— Так, в мене ніколи нікого не було, — мовив Оксентій на диво спокійним голосом.
— Але тепер усе зміниться, навіть не сумнівайся, — розчулено сказала Єва. — Я все зроблю, що треба, мій хлопчику.
Вона розщіпила ґудзики своєї блюзки, взяла його руку і, добувши з-під станика ліву грудь, притулила до неї його долоню.
— Тобі приємний цей дотик? — шепнула йому на вухо.
— Так, — теж шепотом відповів він, відчуваючи, як по всьому тілі розтікається солодка млість.
— Ми будемо йти дуже повільно до тої головної вершини, — знову шепнула Єва. — І ми досягнемо її. Ти тільки дослухайся до всього, що відбувається з тобою.
— Ти така мила, Єво, — шепнув у відповідь Оксентій, і його губи потяглися до її губ.
