Шатанович розплющив очі і довго споглядав пожовкле листя тополі, верхівя якої виднілося за вікном. Під легкими подувами вітру листочки ледь-ледь колихалися. «От і жовтень добігає кінця», — подумав.
Уляна, яка спала поруч, щось пробурмотіла невиразне. Здається, про війну, яка ніяк не скінчиться.
— Спи, поки тихо, — мовив Шатанович, поклавши долоню на голе плече дружини.
Уляна ворухнулася, підтягла ковдру під саме підборіддя і знову заснула.
Шатанович устав з ліжка і рушив до лазнички. Коли чистив зуби, його вразило власне відображення. Лице було бліде, ви́нужене, ще більше зморщок з’явилося під очима і коло вуст. Вузенькі вуса і короткострижена борідка здавалися стерильно білими, що ще більше підкреслювало блідість обличчя. «Ні кровинки на пиці. Таким, певно, я й бачитимуся в домовині. А що ж ти хочеш? Тобі вже сімдесят два. Недалеко й та година», — прошепотів Шатанович, удивляючись у дзеркало.
Учора він їздив на Поділ до Йосипа Коса. Старий був на диво веселий. Шатанович давно не бачив його таким піднесеним на дусі. Ма́ляр просто сяяв. Весь час щось говорив. Сипав жартами.
— У вас, Йосипе, непоганий настрій сьогодні, — зауважив Шатанович, походжаючи по покої. Він тримав у руці келих з коньяком і раз за разом зиркав то на старого, то у вікно, де з шумом проїжджали авта і чувся людський гомін.
— Ще б пак, — відказав Кос. — Ось гляньте, Юліяне, — він показав невеличкий білий прямокутник картону, на якому було начеркано голову якоїсь пташки. — Ну, то що бачите?
— Наче пташина голова... Дзьоб розтулений... — Шатанович підійшов ближче.
— Це соловейко, що співає, — Кос глядів на гостя з тріюмфом.
— І що? — Шатанович дещо збентежився.
— А те, що я ніяк не міг розпочати цю мініятюру. Ніщо не приходило в голову. Рука здавалася наче чужа. Я вже був думав, що більше нічого не намалюю. Розпач душив мене. Я поривався втекти кудись сам від себе. І от три дні тому рука взяла олівець і нарисувала соловейка, що співає. Я, Юліяне, вже мовби й не жив, було лише це огидне старече тіло, а сам я десь щез, загубився. А потім раптом гульк, і я воскрес — знову ці очі бачать, ці вуха чують, ці руки знають, що їм робити.
— Розумію, — Шатанович закивав головою. — До вас повернулося творче надхнення.
— Життя повернулося до мене, життя, Юліяне, — Кос узяв келих з коньяком, трошки хильнув і поклав на підвіконня, де лежали тюбики з фарбами.
— А знаєте, видаввництво «Парабула» так досі і не видало моїх оповідок. Уже десять місяців минуло. І це при тому, що головний редактор Форналь запевняв, що до осени книжка неодмінно вийде.
— Хе-хе! Головне пообіцяти, — засміявся Кос. Його хвацько закручені сиві вуса-стирчаки кумедно сіпнулися. — Я таких історій наслухався.
— Я ж з ними угоду уклав. Все, як належить, — Шатанович сів на стілець.
— Сподіваюся, ви, Юліяне, не дуже цим засмучені?
— Зізнаюся, що мені таки прикро. В Польщі моя книжка вийшла ще три роки тому, а в Україні жодної.
— Завжди буде щось не так, як хочеться. Ось, уявімо, «Парабула» надрукувала ваші оповідки. Пустила їх у продаж. Є вони на прилавках книгарень. І що далі? Ви будете задоволені? А якщо книжку не дуже купуватимуть? Чи літкритики не писатимуть про неї рецензій, а від читачів не буде відгуків? То що тоді? Знову гіркота, знову згнічене серце?
— Я думав про це, Йосипе. Але все одно хочеться побачити свою книжку в книгарнях. Хіба в цьому бажанні щось погане?
— Не знаю, але я би не надавав цьому всьому аж такого значення, — тихо мовив Кос.
Здавалося, він не дуже був упевнений у своїх словах.
— Тоді скажіть, Йосипе, що варте того, щоб йому надавати значення? — Шатанович упявся очима в старого.
— Життя, як краплина роси. Не встигнеш повернутися, а його вже нема. Подивіться на мене, майже застолітнього діда, якому вже не довго лишилося. А що я ціную найбільше? — Кос розпачливо свінув очима.
— Не знаю, Йосипе, — зніяковів Шатанович, бо його всього наче обпекло від погляду маляра.
— Те, що дає мені сили жити в цьому жорстокому світі — моє мальо́вання. А вас, Юліяне, що вас тримає в житті?
— Я не замислювався над цим, — Шатанович звівся на ноги і знову став ходити по покої туди-сюди.
— Може, це ваші оповідки? А може, щось инше? Байдуже, що́. Але саме на цьому найціннішому тільки й варто скупчувати увагу. А решта — пусте.
— Дякую, Йосипе, я поміркую над вашими словами, — тихо відказав Шатанович.
Повернувшись додому Шатанович, довго роздумував над словами Коса, знову і знову запитував себе, що найцінніше в його житті? Думав, зіставляв, перебирав у памяті одне, друге, третє, але ніяк не міг прийти до якогось втямливого висновку. Жодна духова чи матеріяльна річ, на яку спрямовувалася його увага, не бачилася йому настільки бездоганно значущою, щоб зробити її чимось найважливішим.
«Мої оповідки? Але хіба вони аж такі важливі для мене? Хіба я так дуже припнятий до них, що не зможу без них. Ні, писання — це тільки забавка для мене, не більше.
Може, Уляна, діти? Що ж, я люблю свою дружину, доньку, сина. Переживаю за них. Але всі вони цілком самодостатні особистості зі своїми власними потребами, переконаннями, які далеко не завжди збігаються з моїми уподобаннями. Та й вони не моя власність. Я можу дбати про них, піклуватися, зробити центром своїх зацікавлень, але тільки доти, поки вони бажатимуть цього. Перша-ліпша несприятлива чи екстремна обставина, і вони відвернуться від мене. І я нічого не зможу з цим зробити.
То що тоді лишається в мене? Моє власне життя? Скупчити увагу на собі, на своїх потребах, бажаннях, мріях? Але яка така цінність у мені самому, щоб так дуже дбати про себе? Врешті, є інстинкт, природна жага життя, не залежна від будь-яких умовиводів. Людина змушена коритися вимогам власної природи. І байдуже, схвалює це її розум чи ні.
То що ж тоді виходить, не існує (принаймні для мене!) ніякої найціннішої речи, яку можна було би зробити центром усього? Тоді що, хаос? Життя навпомацки? Без цілей, без орієнтирів?
Але чи тебе, чоловіче, влаштовує таке життя? Зізнайся чесно. Ти всім задоволений? Ні, не всім. Я незадоволений, коли мені погано. Гіркоти, прикрощі, скорбота, страх майбутніх невдач переслідують мене.
А чи можна всього цього позбутися? Чи можливе життя без душевних мук? Можливе чи ні? Тоді, може, пошуки такого життя і є ця найцінніша річ?
А якщо життя без мук неможливе? Тоді і пошуки не мають сенсу. Бо навіщо шукати того, чого нема?
Отже, ясности нема, відповіди нема. А що є? Лише хлань невідання?
І все-таки, я не можу заспокоїтися, щось жене мене, штовхає на пошуки, змушує пильно розглядати все, кожну дрібницю, вдивлятися у цей світ, приглядатися до себе, до кожного поруху в мені і поза мною. Чому? Навіщо. Не знаю. Не розумію. Втім, тільки й роблю, що з дня на день вже багато десятків років споглядаю все, прислухаюся до всього, торкаюся руками всього і залишаюся в невіданні. І не можу нічого змінити. Воістину, нещасний я чоловік.»
— Як там Кос? Був у нього сьогодні? — відчинилися вхідні двері і до помешкання з чималою торбою ввійшла Уляна. — Візьми, купила замороженої риби. Зараз насмажу на вечерю.
— Був. Старий тримається, не падає на дусі, — Шатанович узяв торбину і подав дружині домашні капці. — Він усіх нас ще переживе.
— Ти би з нього приклад брав, не піддавався усяким депреснякам, — насмішкуватим тоном мовила Уляна і рушила на кухню.
— Легко сказати, — промимрив Шатанович, відчувши, як чогось защеміло його серце.
Уляна, яка спала поруч, щось пробурмотіла невиразне. Здається, про війну, яка ніяк не скінчиться.
— Спи, поки тихо, — мовив Шатанович, поклавши долоню на голе плече дружини.
Уляна ворухнулася, підтягла ковдру під саме підборіддя і знову заснула.
Шатанович устав з ліжка і рушив до лазнички. Коли чистив зуби, його вразило власне відображення. Лице було бліде, ви́нужене, ще більше зморщок з’явилося під очима і коло вуст. Вузенькі вуса і короткострижена борідка здавалися стерильно білими, що ще більше підкреслювало блідість обличчя. «Ні кровинки на пиці. Таким, певно, я й бачитимуся в домовині. А що ж ти хочеш? Тобі вже сімдесят два. Недалеко й та година», — прошепотів Шатанович, удивляючись у дзеркало.
Учора він їздив на Поділ до Йосипа Коса. Старий був на диво веселий. Шатанович давно не бачив його таким піднесеним на дусі. Ма́ляр просто сяяв. Весь час щось говорив. Сипав жартами.
— У вас, Йосипе, непоганий настрій сьогодні, — зауважив Шатанович, походжаючи по покої. Він тримав у руці келих з коньяком і раз за разом зиркав то на старого, то у вікно, де з шумом проїжджали авта і чувся людський гомін.
— Ще б пак, — відказав Кос. — Ось гляньте, Юліяне, — він показав невеличкий білий прямокутник картону, на якому було начеркано голову якоїсь пташки. — Ну, то що бачите?
— Наче пташина голова... Дзьоб розтулений... — Шатанович підійшов ближче.
— Це соловейко, що співає, — Кос глядів на гостя з тріюмфом.
— І що? — Шатанович дещо збентежився.
— А те, що я ніяк не міг розпочати цю мініятюру. Ніщо не приходило в голову. Рука здавалася наче чужа. Я вже був думав, що більше нічого не намалюю. Розпач душив мене. Я поривався втекти кудись сам від себе. І от три дні тому рука взяла олівець і нарисувала соловейка, що співає. Я, Юліяне, вже мовби й не жив, було лише це огидне старече тіло, а сам я десь щез, загубився. А потім раптом гульк, і я воскрес — знову ці очі бачать, ці вуха чують, ці руки знають, що їм робити.
— Розумію, — Шатанович закивав головою. — До вас повернулося творче надхнення.
— Життя повернулося до мене, життя, Юліяне, — Кос узяв келих з коньяком, трошки хильнув і поклав на підвіконня, де лежали тюбики з фарбами.
— А знаєте, видаввництво «Парабула» так досі і не видало моїх оповідок. Уже десять місяців минуло. І це при тому, що головний редактор Форналь запевняв, що до осени книжка неодмінно вийде.
— Хе-хе! Головне пообіцяти, — засміявся Кос. Його хвацько закручені сиві вуса-стирчаки кумедно сіпнулися. — Я таких історій наслухався.
— Я ж з ними угоду уклав. Все, як належить, — Шатанович сів на стілець.
— Сподіваюся, ви, Юліяне, не дуже цим засмучені?
— Зізнаюся, що мені таки прикро. В Польщі моя книжка вийшла ще три роки тому, а в Україні жодної.
— Завжди буде щось не так, як хочеться. Ось, уявімо, «Парабула» надрукувала ваші оповідки. Пустила їх у продаж. Є вони на прилавках книгарень. І що далі? Ви будете задоволені? А якщо книжку не дуже купуватимуть? Чи літкритики не писатимуть про неї рецензій, а від читачів не буде відгуків? То що тоді? Знову гіркота, знову згнічене серце?
— Я думав про це, Йосипе. Але все одно хочеться побачити свою книжку в книгарнях. Хіба в цьому бажанні щось погане?
— Не знаю, але я би не надавав цьому всьому аж такого значення, — тихо мовив Кос.
Здавалося, він не дуже був упевнений у своїх словах.
— Тоді скажіть, Йосипе, що варте того, щоб йому надавати значення? — Шатанович упявся очима в старого.
— Життя, як краплина роси. Не встигнеш повернутися, а його вже нема. Подивіться на мене, майже застолітнього діда, якому вже не довго лишилося. А що я ціную найбільше? — Кос розпачливо свінув очима.
— Не знаю, Йосипе, — зніяковів Шатанович, бо його всього наче обпекло від погляду маляра.
— Те, що дає мені сили жити в цьому жорстокому світі — моє мальо́вання. А вас, Юліяне, що вас тримає в житті?
— Я не замислювався над цим, — Шатанович звівся на ноги і знову став ходити по покої туди-сюди.
— Може, це ваші оповідки? А може, щось инше? Байдуже, що́. Але саме на цьому найціннішому тільки й варто скупчувати увагу. А решта — пусте.
— Дякую, Йосипе, я поміркую над вашими словами, — тихо відказав Шатанович.
Повернувшись додому Шатанович, довго роздумував над словами Коса, знову і знову запитував себе, що найцінніше в його житті? Думав, зіставляв, перебирав у памяті одне, друге, третє, але ніяк не міг прийти до якогось втямливого висновку. Жодна духова чи матеріяльна річ, на яку спрямовувалася його увага, не бачилася йому настільки бездоганно значущою, щоб зробити її чимось найважливішим.
«Мої оповідки? Але хіба вони аж такі важливі для мене? Хіба я так дуже припнятий до них, що не зможу без них. Ні, писання — це тільки забавка для мене, не більше.
Може, Уляна, діти? Що ж, я люблю свою дружину, доньку, сина. Переживаю за них. Але всі вони цілком самодостатні особистості зі своїми власними потребами, переконаннями, які далеко не завжди збігаються з моїми уподобаннями. Та й вони не моя власність. Я можу дбати про них, піклуватися, зробити центром своїх зацікавлень, але тільки доти, поки вони бажатимуть цього. Перша-ліпша несприятлива чи екстремна обставина, і вони відвернуться від мене. І я нічого не зможу з цим зробити.
То що тоді лишається в мене? Моє власне життя? Скупчити увагу на собі, на своїх потребах, бажаннях, мріях? Але яка така цінність у мені самому, щоб так дуже дбати про себе? Врешті, є інстинкт, природна жага життя, не залежна від будь-яких умовиводів. Людина змушена коритися вимогам власної природи. І байдуже, схвалює це її розум чи ні.
То що ж тоді виходить, не існує (принаймні для мене!) ніякої найціннішої речи, яку можна було би зробити центром усього? Тоді що, хаос? Життя навпомацки? Без цілей, без орієнтирів?
Але чи тебе, чоловіче, влаштовує таке життя? Зізнайся чесно. Ти всім задоволений? Ні, не всім. Я незадоволений, коли мені погано. Гіркоти, прикрощі, скорбота, страх майбутніх невдач переслідують мене.
А чи можна всього цього позбутися? Чи можливе життя без душевних мук? Можливе чи ні? Тоді, може, пошуки такого життя і є ця найцінніша річ?
А якщо життя без мук неможливе? Тоді і пошуки не мають сенсу. Бо навіщо шукати того, чого нема?
Отже, ясности нема, відповіди нема. А що є? Лише хлань невідання?
І все-таки, я не можу заспокоїтися, щось жене мене, штовхає на пошуки, змушує пильно розглядати все, кожну дрібницю, вдивлятися у цей світ, приглядатися до себе, до кожного поруху в мені і поза мною. Чому? Навіщо. Не знаю. Не розумію. Втім, тільки й роблю, що з дня на день вже багато десятків років споглядаю все, прислухаюся до всього, торкаюся руками всього і залишаюся в невіданні. І не можу нічого змінити. Воістину, нещасний я чоловік.»
— Як там Кос? Був у нього сьогодні? — відчинилися вхідні двері і до помешкання з чималою торбою ввійшла Уляна. — Візьми, купила замороженої риби. Зараз насмажу на вечерю.
— Був. Старий тримається, не падає на дусі, — Шатанович узяв торбину і подав дружині домашні капці. — Він усіх нас ще переживе.
— Ти би з нього приклад брав, не піддавався усяким депреснякам, — насмішкуватим тоном мовила Уляна і рушила на кухню.
— Легко сказати, — промимрив Шатанович, відчувши, як чогось защеміло його серце.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
