На початку жовтня Шатанович знову побував у Національному художньому музеї. Йому кортіло ще раз подивитися на картину Олександра Мурашка, яка так вразила його понад два тижні тому. Увійшовши до залі, де висіла картина, він побачив Йосипа Коса. Той одягнений у ті самі джинси і зеленаво-брунатну куртку, що й минулого разу, сидів на лавці і дивився у вікно. Сиві старанно підкручені вуса-стирчаки надавали його зістарілому, всіяному численними зморшками обличчю якогось затято бравурного вигляду.
— А я про вас згадував. Думав, що не прийдете, — він звівся на ноги і простяг руку.
— Дуже захотілося ще раз глянути, — Шатанович потис руку і повернув голову до портрета. Йому здалося, що намальований на полотні молодий чоловік якийсь инший, ніж зафіксувала його память. «Що за дивина? Дивлюся на нього, ніби вперше!»
— Що́, гадаєте, картину підмінили? — почувся здушений смішок Коса.
Шатанович зробив непевний рух рукою і пробурмотів:
— Якесь дивне враження. Зовсім не таке, як минулого разу.
— Так завше буває, коли дивитися по-справжньому, — мовив старий.
— Що означає «по справжньому»?
— Бути тут і більше ніде.
— Але звідки инакше сприйняття, коли картина та сама? — Шатанович перевів погляд на портрет. — Що́ міняється в моїй голові, змушуючи відчувати инакше?
Кос не відповідав. Знову внурив очі у вікно. Надворі на невеличкому, акуратно підстриженому моріжку росло велике дерево, здається, явір, густе листя якого вже взялося жовтиною.
— Думаю, це залежить від того, з якою силою сприймаєш намальовані о́брази. Вчора з такою, сьогодні з иншою. Але суть картини, сподіваюся, не змінилася? — старий, нарешті, відвів погляд від вікна і зиркнув на Шатановича.
— Ні, не змінилася, — ствердно кивнув головою Шатанович, — На картині молодий чоловік чимось вражений, його свідомість чиста від думок.
— Саме так. Я, як знаєте, дуже часто приходжу сюди. І щоразу бачу цю єдину незмінну суть по иншому. Це і є справжнє бачення.
— Я вражений вашою спостережливістю. Цього не навчитися з книг! — сказав Шатанович.
— Просто треба бути уважним, ні більше, ні менше! — засміявся Кос і додав:
— Ходімо, Юліяне, прогуляємося Маріїнським парком. Там зараз пречудно. Адже жовтень тільки-но почався.
Невдовзі Шатанович і Кос по́вагом простували алеями Маріїнського парку, звільна перекидаючись словами. На вимощеній плиткою доріжці то тут, то там лежали опалі кленові листочки. Иноді Шатанович нахилявся і підіймав якийсь листок.
— Гляньте, це сама досконалість, — казав він.
— І то досконалість у смерті. Одна часточка від цілости, — з ледь вловними нотками смутку відповідав Кос. — Я, прошу вас, вже понад пятдесят років малюю ці часточки.
— Хотів би подивитися на ваші мініятюри, — Шатанович знову підняв якийсь листок. — Які вони завбільшки?
— Десь такі, як ваша долоня.
— Продаєте? Брали участь у якихось виставках? Я щось нічого про вас не чув, — Шатанович глипнув на Коса, бо йому здалося, що ця остання фраза була дещо безтактна. Але бліде, всіяне численними зморшками обличчя старого залишалося незворушним
— Мене як художника в Києві ніхто не сприймає наповажне. Мої образки́, якщо й потрапляють на якусь виставку, то, як правило, опиняються десь у закутку, і ніхто їх не бачить.
— Але ви продовжуєте малювати, і то вже, як самі казали, пятдесят років? Навіщо? — Шатанович зупинився.
— А що мені робити, коли малювання — це єдине, що вміють ці руки, — він показав долоні з тонкими довгими пальцями, вкритими нездоровими синявими плямками. — Та й відтоді, як померла Каміла, я тільки й знаходжу сякий-такий прихисток у цих своїх кунштових химеріях. Візьму шматок картону, пензлик, фарби і так година за годиною збавляю час.
Вони знову рушили алеєю. Деякий час мовчали. Слухали відразливі крики сойки, які долинали з густих ясминових кущів. Щось зловісне вчувалося в цих криках.
— Каміла це ваша дружина? — запитав Шатанович.
— Так, Каміла Асун... Вона з Корсіки. Ми прожили з Камілою... — Кос на кілька секунд замислився. — Понад пів століття, не менше, — врешті сказав він.
— А давно вона померла?
— У дві тисячі першому. А зараз дві тисячі сімнадцятий. Тож виходить, я без неї вже шістнадцять років. Тож можете уявити, як мені. Малювання — це єдине, що ще тримає мене на цім світі.
— Невже не маєте більше жодних радощів?
— А які ще радощі можуть бути у вісімдесятчотирирічного чоловіка, та ще й зовсім самотнього? — похмуро запитав Кос, не повертаючи голови. — Колись я ще міг тішитися квітами, кущами, деревами, співами пташок, а тепер вся ця радість для мене щораз менше доступна, бо її отруює пекуче почуття минущости, тимчасовости всього, що зачаровує мої очі, хвилює моє серце. Може, я тому з такою напосідливістю й малюю всі ці часточки цього світу, бо прагну хоч якось затримати їхній відхід у небуття.
— То ви, Йосипе, покажете свої витвори? Я вельми зацікавився, — Шатанович зупинився і втопив очі в лице співрозмовника.
Кос теж зупинився і деякий час мовчав, якось дивно граючи очима. Здавалося, він обдумує, чи вартий Шатанович того, щоб демонструвати йому свою творчість.
— Добре, — врешті сказав він. — Тоді їдьмо до мене на Поділ.
Помешкання Коса складалося з двох невеликих покоїв і доволі просторої кухні. Умебльовання було старе і якесь недоладне чи радше некомплектне, вочевидь, куповане при нагоді, випадково. Скажімо, в меншій кімнаті, яка, мабуть, правила за спальню, широке старомодне ліжко з високими деревяними побічницями, інкрустованими перлямутром, зовсім не пасувало до здоровенної полірованої шафи з великим дзеркалом на дверцятах. А в більшій кімнаті засадистий круглий стіл, вочевидь, дубовий, виготовлений під індивідуальне замовлення, вельми контрастував із мякими фіґуристими стільцями і старезним громіздким фотелем, обтягнутим шкірою, місцями обшмульганою до дір.
Але найбільше Шатановича вразили мініятюри. Вони були скрізь. Всі стіни аж рябіли обвішані барвистими малюнками в рамках завбільшки в одну або дві долоні. Мацюпінькі, без рамок вони лежали також цілими стосами і на столі, і на шафі, і на підвіконнях. Всюди, де була хоч якась площина, можна було їх уздріти. Здається, цих картинок була тьма тьменна. І в їхній масі губилося все инше, всі великі й малі предмети, які були в кімнатах. Невеличкі квадратики з відображеннями тисяч і тисяч часточок життя були тут головними. Ради них, здавалося, існувала і сама квартира.
Шатанович ходив по кімнатах і зачудувано розглядав образки, такі досконалі, довершені кожним мазком і водночас такі ріжні, навіть контрастні як за технікою малювання, так і ще більше за тим, що було намальовано — пірїну, дерево, людину, багатоповерховий будинок чи пейзаж із призахіднім сонцем. Він був приголомшений. Найдрібніші частинки довкілля, як і найбільші, ма́ляр зобразив з такою стотністю і так досконало, що аж дух перехоплювало. І все це в тісному просторі, не більшому, а зчаста меншому за дві долоні. Чималу кількість складали портрети. Зосібна, на стіні над ліжком висіло з два десятки портретів Каміли, намальованих у ріжні часові періоди — і коли вона була молода, і коли постаріла. Шатанович зразу здогадався, що це Косова дружина, бо портрети було зібрано в окремій великій рамі з позолотою. Серед них було пят-шість мініятюр, де Камілу художник зобразив голою і у всяких звабливих позах. Особливо увагу Шатановича привернула її оголена постать у літньому віці. Жінка з копицею сивого волосся стояла на порозі розчинених навстіж дверей і уважно дивилася кудись поперед себе. Втім, на відміну від инших портретів, її бліде, з запалими щоками лице, зівялі перса, обрезклий живіт, сухорляві руки й ноги з численними синіми прожилками не викликали жодних емоцій. Як і пагорок міжніжжя, густо вкритий сивими волосками.
— Я кохав її і наївно думав, що так буде завсіди, — мовив Кос із невимовною скорботою в голосі. — О, як я помилявся! — Він зробив коротку павзу. — А тепер Каміли нема. Ніде. Бо це на образках не вона. Всього-на-всього її ефемерний відблиск.
— Співчуваю вам, Йосипе. Уявляю, як вам важко, — зніяковіло промимрив Шатанович.
— А знаєте, Юліяне, який з її портретів мені найдорожчий? — очі Коса раптом спалахнули наче в нестямі.
Шатанович збентежено мовчав.
— Оцей, де Каміла така бліда, зовсім посивіла, з опущеними руками стоїть гола й дивиться поперед себе, наче виглядає когось. А там вже манячила смерть, а я все не вірив. Їй тоді було лише шістдесят пять. А через сім місяців її не стало.
Серце Шатановича стислося. Він хотів щось сказати, але з вуст вирвалися лише якісь глухі, шве́льбаві звуки. Якийсь час обидвоє мовчали й лише гляділи один на одного.
— Ходімо, я почастую вас настоянкою з шипшини, — врешті тихо мовив художник і подався на кухню.
Шатанович мовчки рушив за ним.
На кухні теж стіни були обліплені Косовими мініятюрами. Поки старий діставав із комірчини настоянку й келихи, Шатанович розглядав образки. Він звернув увагу, що чей на кожному було зображено якусь городину: моркву, петрушку, буряк, пастернак, селеру, хрін, редьку, ріпу, капусту, цибулю, часник тощо, а також усякі прянощі: кріп, василики, га́нус, кмин, коляндру й инше. «Це ж треба хоч трохи петрати в ботаніці, щоб малювати таку силу-силенну рослин, та ще й знати їхні назви і вжиток», — подумав.
— То що, як моє мальо́вання? Припало до серця? — запитав Кос, наливаючи із здоровенної сулії до келихів червонястий трунок.
По кухні розлився терпкий шипшиновий запах, доволі снажни́й, навіть злегка паморочливий.
— Я в захваті, Йосипе, не сподівався щось такого побачити, — Шатанович узяв келих, підніс до вуст і трошки випив, смакуючи. — Ти ба, яка густа настоянка, наче лікер, — він поклав келих на стіл. — Але знаєте, що́ мене неабияк здивувало у ваших роботах?
— Що? — Кос хильнув із свого келиха і теж поклав його на стіл.
— А те, що у ваших мініятюрах нема єдиного стилю. Коли дивишся на них, то здається, що їх малювали десятки ріжних художників. Невже ви на схилі віку все ще в пошуках?
— Ну, от і ви туди! — засміявся старий. — Наші велемудрі мистецтвознавці взагалі відмовляють мені в ориґінальності, називають мене еклектиком, який тільки й уміє, що мисливо копіювати инших. Для них справжнє малярство — це обовязково впізнаваний стиль. «Індивідум має бути неповторним!» — твердять вони. І ця неповторність, мовляв, мусить бути чітко виражена у формі. А те, що неповторність випливає тільки з серця і не обовязково виражається конкретною формою, вони і в голову не покладають. Я, Юліяне, малюю так, як велить мені серце, а воно щоразу дивиться инакше на світ, тому і мініятюри мої витворюються в инакшому, зчаста абсолютно новому стилі. Ось чому у мене нема і не може бути якоїсь єдиної манери малювання. Але хто це хоче розуміти?
— Хай там що, але ваші образки пречудові. Я щиро захоплений ними. Шкода, що в мистецькому світі ви не знайшли поціно́вання.
— І вже не знайду, — Кос узяв келих і душком випив рештки трунку. — Та й не шукаю.
— Чому? Невже вам, Йосипе, не хочеться, щоб люди зрозуміли вашу творчість?
— Навіщо це мені? Який мені з цього пожиток? Після смерти Каміли єдине, що дає мені сякі-такі сили жити, це мої мініятюри. Знаю, поки я матиму наснагу їх малювати, доти я житиму. Моє життя залежить від них, а не від того, що хтось там розумітиме або не розумітиме моєї творчости.
— Воістину, гірке зізнання, Йосипе, — скрушно похитав головою Шатанович і теж душком випив залишки настоянки зі свого келиха.
— Знаєте, Юліяне, ви єдиний, хто по-справжньому відчув красу моїх «еклектичних», як каже багато-хто, мініятюр. Це вперше за десятки років. Але мушу щиро вам зізнатися — це анітрохи не надихає мене. Останні кілька років я малюю щораз менше. І тепер з тривогою думаю — одного дня мій пензлик не зможе зробити жодного мазка і невеличкий заґрунтований білилом квадрат картону так і залишиться білим.
— Але ж ви ще малюєте?! — вигукнув Шатанович схвильовано. — Навіщо думати про неуникненне?
— Так, ще малюю, — ледь чутно мовив Кос. — Але повірте, Юліяне, кожну свою нову мініятюру я малюю наче востаннє.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
