Життя в усамітненні спонукає особливо уважно приглядатися до всього, що є або відбувається навколо — до кожної дрібнички, кожної малопомітної зміни, кожного звуку, ледь чутних шерехів, ріжноманітних кольорів і відтінків, чітких обрисів і невиразних форм... І це стається саме по собі, відрухово, без вольових зусиль. Увага загострюється не тільки до зовнішнього світу, а й до внутрішнього, до того сонмища, що вирує в свідомості — думок, бажань, почуттів, численних образів і спогадів минулого... Втім, така пильність в спогляданні можлива лише тоді, коли припиняється всяка цілеспрямована діяльність, себто, коли увага не зосереджується на досягненні якоїсь конкретної мети. Ти весь, як є, зупиняєшся, застигаєш на місці, нікуди не йдеш, нічого не прагнеш. Просто сидиш, дивишся, уважно стежачи за рухом окремостей навколо тебе і в тобі самому. І при цьому не виділяєш нічого з величезного розмаїття, не зосереджуєшся ні на чому довше, ніж потребує твоя увага. Ти наче перебуваєш зі всім водночас і бачиш усе рівно стільки, скільки воно існує перед тобою.
Тож, прошу вас, я уже багато років збавляю час в такому, як це називаю, лінивому спогляданні дійсности. І дещо важливе з’ясував. Особливо щодо себе, свого власного “я” чи то пак своєї душі. Адже мені дуже хотілося збагнути, хто є той центер, той головний господар у мені, що бачить, сприймає, мислить, оцінює, визначає добре й погане, себто, хто є це “я”, яке я вважаю собою, своєю суттю, яка його природа, з чого воно складається і на підставі чого робить ті чи инші висновки?
І ось що я врешті решт виявив.
Я переповнений величезною кількістю знань — численними колишніми враженнями з власного життя й почерпнутою з найрозмаїтіших джерел інформацією. Все це зберігається в моїй памяті. Мій розум щоразу, коли мені треба щось робити, якось реаґувати на конкретні факти дійсности, занурюється у память, знаходить й перебирає відповідну інформацію, зіставляє її, аналізує і саме на підставі всього цього виносить судження. Отже, мої судження повною мірою залежать від того, чим конкретно наповнене моє “я”? А позаяк все те, що є у мені, стосується минулого, то мої дії, які підпорядковані цим судженням, не рідко закінчуються прикрими невдачами, особливо, коли йдеться не про суто матеріяльне, механічне буття, а про більш тонкі, так би мовити, духові речі. Це в свою чергу засвідчує, що розум не може бути достатньо надійним дороговказом життя, позаяк базується на памяті, себто, на мертвому, на тому, чого вже нема, а реаґувати треба на живе, на те, що є. Таким чином виходить, що дії мають бути підпорядковані не стільки розумовим судженням, скільки чо́мусь иншому, чо́мусь такому, що повязане з теперішнім, а не з минулим. І я по тривалих спогляданнях врешті решт з’ясував, що це увага. Адже саме увага безпосередньо контактує з живими фактами і сприймає їх.
Але яка ж роля в цьому всьому душі, самого мого “я”? Адже саме воно в кінцевому підсумку має все ухвалювати, раз воно центер і справжня моя суть як людини.
І я взявся шукати той центер. Та поки що всі мої пошуки ні до чого не привели. Стежачи за тим, як мій розум робить висновки, я бачив що він спирається винятково на знане, засвоєне раніше, зчаста далеке від правди, помилкове чи й просто невідповідне новим реаліям. Розкриваючи правду про речі, я звільнявся від усього хибного, позбувався одне за одним численних упереджень, але самого “я”, того центру мого єства при цьому ніколи не вдавалося виявити. Я провів у таких спогляданнях не один рік, але жодного разу не надибав навіть натяку на той центер. І тоді я подумав: а, може, нема ніякого центру? Може, нема ніякого “я”, що бачить, мислить і відчуває? Себто, немає такої реальности, яку можна було би назвати “я” або душа? А що тоді є? Ніщо? Громаддя мертвих символів у формі зафіксованих думок та образів, яку хитромудрий, ґрундзюватий і вивертки́й у своїй витонченій вигадливості розум подає як щось живе, називаючи це словом “я”?
Відповіди на ці питання нема.
Тож я не можу нічого стверджувати. І, певно, не зможу доти, поки мені не вдасться виконати одне вкрай складне завдання — максимально стишити весь цей несамовитий і розбурханий потік думок, образів і почуттів в моїй голові, який так каламутить свідомість, перешкоджаючи виразно бачити, що в ній відбувається. Та ба. Всі мої протягом багатьох років натуги досягти цієї конче потрібної тиші всередині себе щоразу завершуються пшиком. Тому я й досі не знаю на певне, існує це таємниче “я” чи не існує? А якщо не існує, то що тоді є людина? Що?
Сьогодні я також був цілий день зайнятий спогляданням. Утім, мушу сказати, що це мій звичний стан. Усі дні я тільки й роблю, що споглядаю, коли нема якоїсь конкретної роботи, наприклад, позашивати дратвою діри на кросівках чи наколоти дров, щоб було чим палити в грубі над ранок. Не знаю навіть, чи доречно тут вживати слово “зайнятий”, бо воно означає спрямованість на щось. Тим часом моє споглядання ні на що не спрямоване. Це радше звичайне байдикування, таке собі нічого-не-роблення, коли на все дивишся, але ні до чого не рухаєшся.
Так от, коли я в хаті був занурений в споглядання, до моїх вух знадвору долинув гуркіт від пострілів зеніток. Мій розум зразу визначив, що це з півночи з боку Білорусі летять “шахеди”, а мобільні залоги наших вояків на автах з кузовами, де встановлені ці зенітки, їх намагаються збивати.
Я вийшов надвір і глянув у небо. На півдні в чистій прозористій блакиті висіло кілька білих, як молоко, хмарок, які повільно-повільно розсіювалися. “Вже збили наші”,— подумав я. І піймав себе на тому, що вся моя увага зосереджена на хмарках. Вони були такі гарні на тлі цілковито ясного, без жодної плямки неба, що це мене буквально заворожило, і я дивився на них, будучи не годен відірвати очей. Потім увага до хмарок ослабла і я побачив їхнє відображення у своїй свідомості. Вони і там здавалися прегарними, але ця краса була якась несправжня, позначена чимось шпетним, недосконалим. Втім, я і далі стежив за ними, аж поки вони не сховалися і на їхнє місце не виплили инші образи моєї уяви — спомин про батька незадовго перед його смертю за столом у придорожньому кафе; образ моєї другої дружини Дарки з незмінною книжкою в руках; стара розквітла вишня в саду, яку наступного дня зламав вітер; думка про власну минущість і воднораз ледь чутний щеміт в серці; покалічений собака, який плентається на узбіччі шосе; качани кукурудзи над чиїмсь вікном... Я продовжував уважно споглядати і їх, але не рухався за ними, і вони в скорім часі також щезли. Врешті моя увага знову повернулася до реальности. Я все ще стояв і дивився в небо, хоча там уже нічого не було — лише чиста небесна синява. “Якщо ці хмарки від пострілів були такі гарні, то виходить, що краса є у всьому, навіть у війні”,— пробурмотів я, продовжуючи споглядати все, кожну найнеповиднішу річ, але надовго не затримуючись ні на чому.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...
