Його не було в хаті. Я навіть не заходив. Знав, що його там нема. Тож як тільки зачинив за собою деревяну фіртку, бебехнув величезного кавуна (його купив ще в Києві на автобусній станції) на деревяні сходи перед ґанком, туди ж пожбурив свою дорожню торбинку й попелясту перка́леву вітрівку, яку невідь-чого брав, бо так ні разу і не одяг її, ні коли виходив з дому, ні навіть коли їхав метром — з самого ранку було дуже тепло, серпень кінчався, а літо, здавалося, навіть і не думало відступати. «Навіщо тільки я тягав її зі собою»,— зідхнув з досадою. Тоді обійшов хату зліва і рушив вузенькою, обаполи зарослою руни́стим барвінком камяною стежкою вниз до саду.
Було полудне. Сонце припікало. В повітрі ані найменшого вітерця. Втім, я не сумнівався, що Серен, мій єдиний друг, який уже десять років як покинув Київ і жив усамітнено у цьому селі, зараз сидить у затінку під старою дуплавою грушкою, унуривши очі понад повитою диким виноградом огорожею кудись удалину, де ледь видніються серед буйної зелени черепичні дахи двох старих полишених хат. Мені запамяталися ці хати, позаяк мій друг, якого я часто заставав під тою грушкою в час своїх приїздів, здавалося, тільки й робив, що дивився на них.
Серен (так я називав свого друга, справжнє ймення якого було Гордій), і зараз глядів у той бік. Сидів непорушний на садовому стільці з чорними фарбованими бильцями. Поруч на другому стільці лежала книжка (це був Ясунарі Кавабата, якого Серен зчаста перечитував), також окуляри з ланцюжком замісць однієї дужки, що відламалася, складений вдвоє аркуш паперу й олівець, там же на спинці цього стільця висіла червона сорочка, дуже помята й зблякла від частого прання.
-Що́, таки приїхав?! А я думав, що не зважишся в таку спекоту,— Серен звільнив стілець від речей.— Сідай,— він подав руку, вітаючись зі мною.— Чай будеш?
-Зелений?— я вмостився на стілець.
-А що ще можна пити в таку спекоту, та ще й у полудне?!— він підвівся, вийняв з-під невеличкого, збитого з соснових дощок столика червону піялу й насипав до неї чаю, також насипав чаю й до своєї піяли (вона була біла), тоді увімкнув електрочайник, який був під’єднаний до розетки на стовбурі грушки.
-Ти ба, у тебе навіть тут електрика!— посміхнувся я.
Серен щось невиразне пробурмотів, сідаючи на стілець, і знову внурив очі вдалину.
-Все дивишся на ті хати?— запитав я, щоб щось казати.
-Дивлюся,— тихо мовив він, не повертаючи голови.
-І що?
-Нічого. Нічого, крім хат,— проказав Серен якимсь знеохоченим, як мені здалося, голосом.
-Та яких хат, там лише дахи видно,— зауважив я і теж спрямував погляд у той бік.
Серен не відповів. Запала мовчанка. На грушці, десь високо у верховіттях чувся тріскучий щебіт кропивя́нки, який коли-не-коли переривався. Я слухав це одноманітне і водночас таке наснажливе «ч’єк-чек-чік», і мені здавалося, що чудовнішого співу просто не існує на світі. А ще час від часу мої ніздрі уловлювали якийсь духмяний запах, терпкий із солодкавим присмаком. Цей запах був мені знайомий, але я ніяк не міг згадати, що́ це, аж поки не повернув голову праворуч і не побачив кущі магонії, які вдруге зацвіли — жовтенькі цяточки горіли на кінчиках гілок. «Ось що це пахне!»— прошепотів. І вже нічого більше не думав, просто сидів, слухав висвисти кропивянки, вдихав аромат магонієвого цвіту і дивився вдалину на черепичні дахи хат, які червоніли серед розбуялої зелени.
Вода в чайнику забулькала. Серен підвівся й неквапливо став наливати окріп. Я сидів і стежив за його спокійними зосередженими рухами. Він тримав чайник з якоюсь дещо кумедною, як мені подумалося, шанобою й високо над піялами. Тоненька цівка киплячої води довго дзюркотіла, поки наповнила спочатку мою, а потім і його піялу. Ця процедура устіль поглинула його увагу. Здавалося, що для нього зараз нема нічого важливішого за це.
-Давно хотів спитати, чому ти запарюєш чай безпосередньо в піялах? Адже, наскільки знаю, в Китаї чи Японії чай запарюють в окремих посудинах, невеликих порцелянових чайничках,— мовив я, відчуваючи, як кріпки́й чайний запах повільно, хоч і неохоче зі спротивом змішується з ароматом магонії, через що виникає дразли́ве відчуття боротьби одних пахощів з иншими.
-Що мені до якогось там Китаю чи Японії з їхніми мудрованими церемоніями?! Я запарюю так, як хочу,— Серен знову сів на стілець. Деякий час він мовчки дивився на піяли, які були по вінця залиті окропом і над якими здіймалася прозориста пара. Тоді додав:
-Який аромат! Згодися, Тихоне, він незрівнянний!
-Так, Серене, пречудни́й запах,— кивнув я,— Правда, дещо змішаний з ароматом магонії.
-Забудь про магонію, зосередься на чаєві, адже ще трохи і від його запаху не лишиться й знаку́. Буде і далі пахнути лише магонія… Вона весь час тут… і завтра, і позавтра… Ти ж, гадаю, здаєш собі справу, що найцінніше тільки те, що виникає у змиг ока і тут же щезає, і потім навіть не можеш сказати, було воно чи тільки приснилося тобі. І от саме це, що є в цьому короткому змигові, якраз хвилює й цікавить мене найбільше. Я пориваюся до нього, силкуюся торкнути його хоч мізинцем, утім, воно щоразу вислизає від мене, залишаючи по собі лиш попіл.
-Що ти маєш на увазі, Серене?— я глянув на свого друга, відчувши як серце моє затремтіло.
-Ти знову запитуєш?!— він гірко усміхнувся.— Як можеш запитувати про це, Тихоне? Як можеш запитувати, якщо про це неможливо запитувати?
-Але ж ти, Серене, ти говориш про це!— мовив я знічено.
-Ні, Тихоне, ми розмовляли про чай, про запах чаю… Про це я вів мову… Я казав про презличний запах зеленого чаю, про його аромат, такий хисткий, вразливий, який щезає, не встигши з’явитися… Про витончений бентежний запах, який цілком як наше життя… про яке також неможливо сказати, ні що воно є, ні що його нема,— Серен вже не дивився на мене. Його очі знову прикипіли до черепичних дахів удалині.
-Але ж ми можемо знову і знову запарювати цей чай і насолоджуватися його духмяними пахощами,— стенув я плечима.
-Ні,— заперечливо похитав головою Серен, не відводячи погляду від дахів,— бо це щоразу буде зовсім инший запах.
Ми замовкли і сиділи, кожен занурившись у своє. Потім пили чай. Я намагався ще про щось говорити, але мій друг не був налаштований на розмову, і я більше не зважувався його турбувати.
Зізнаюся, мені було вельми прикро, що Серен так безцеремонно обірвав мене. «Невже він так низько оцінює мою спроможність розуміти й відчувати иншого?— докучала мені досадна думка.— А що, може, я і справді такий недолугий?»
Я ходив по саду, не знаючи де себе подіти, ни́пав від одного дерева до другого, від одного куща до другого, підходив то до хати, то до погреба, устіль укритого барвінком, то до деревяної огорожі з порохнявими штахетами, надовго застигав, розглядаючи мох на стовбурах вишень і слив, зазираючи в густе переплетіння виноградних лоз, які щільно оповивали дровітню, дивився у блакитне небо, спостерігав за білими хмаринами, які плинули у височині, пестив долонями ошатні айстри на клюмбі, нахилявся й нюхав пишні троянди понад стежкою, білі, рожеві, чорні (або лаї́сті, як їх ще дехто називає), розглядав копишіння мурах у мурашниках… і знову повертався до думки, що мій єдиний друг не потребує мене і, може, навіть не радий, що я приїхав до нього.
Увечері, коли заходило сонце, ми сиділи під грушкою і їли кавуна. Я порізав його на великі грубі скибки, і вони, стікаючи соком, лежали сподобні, вабливі, вилискуючи червоним на широкій плетеній із соломи таці. Серен узяв одну скибку, підніс її вгору й примружив очі, затуляючи сонце, яке вже майже торкалося обрію.
-Ця глибока багрецева барва цілком як сонце,— мовив він.
-Ти ба, справді!— я теж підніс свою скибку до сонця.
-Коли сонце сховається, то можна буде виставити кавуна замісць нього,— засміявся Серен.
-Так, але це буде несправжнє сонце,— я теж посміхнувся.
-Ну і що, більшість людей живе несправжнім.
-А ми? Ми з тобою живемо справжнім?— я спідлоба зиркнув на свого друга.
-Не говори «ми». Кожен хай відповідає за себе,— він раптом спохмурнів.
-То й скажи про себе,— я обїв свою скибку і поклав збоку на столик.
-Я не знаю, Тихоне. Колись знав, а зараз ні,— Серен теж поклав обїджену скибку на столик.
-А я? Що можеш сказати про мене?
-Якщо я не знаю про себе, то про тебе тим більше,— з ледь уловною печаллю в голосі відказав він.— Може, ти якраз і живеш справжнім.
Я замовк, бо мені підступив гарячий клубок до горла. «Виходить, я все собі намислив і даремно ображався на нього».
-Ось сонце і зайшло, Тихоне, воно було прекрасне, як завжди!— Серен дивився задерикувато, його очі сміялися й аж випромінювали радість. Тоді додав:
-Але ми не будемо ставити кавуна замісць сонця, еге ж? Ми ж бо розуміємо, що́ таке сонце, а що́ таке кавун.
-Ну звичайно, Серене, ми розуміємо це,— мовив я, відчуваючи, як губи мої самі собою розпливаються в посмішці.
Наступного дня ми знову сиділи під грушкою і пили зелений чай. Серен був заглиблений у себе, навіть якийсь похмурий. Я пробував з ним про щось говорити, але він відповідав короткими фразами, явно не бажаючи підтримувати бесіди. Врешті я дав йому спокій, і ми просто сиділи мовчки. Час від часу то він, то я брали піяли, він свою білу, я червону і посьорбували чай. Десь з того кінця села долинало завивання пса, жалісливе, безрадне. А з иншого боку, де була дорога, нема, нема та й проїжджала з гуркотом вантажівка. Я прислуха́вся до цих звуків, вони були такі звичні, нічим не примітні і водночас такі живі й рельєфні у своїй беззаперечній реальності, що це мене заворожувало. А коли я глипнув на годинник, то побачив, що минула щонайменше година, відтоді як ми з Сереном сиділи, не перекинувшись жодним словом. «Як непомітно промайнув час»,— подумки відзначив я.
-Ти знаєш, Тихоне,— раптом порушив мовчанку Серен, який допив залишки свого чаю й поклав піялу на столик,— я вже допетрав, що таке істина.
-І що, ти можеш так легко про це сказати?— я подивився на нього недовірливо, гадаючи, що мій друг жартує.
-А я не мушу нічого й казати!— мовив Серен.- Істина не потребує, щоб про неї говорили. Вона просто є.
Він звівся на ноги.
-Ось подивися, Тихоне, вона там!— він указав пальцем вдалину.
Я збентежено дивився на свого друга. Його очі блищали. Лице було біле, як папір. Він, здавалося, не тямив себе.
-Та встань же нарешті, Тихоне! Подивися!— гаркнув Серен, все ще вказуючи кудись рукою.
Я злякано зірвався на ноги. Стояв і весь тремтів.
-Бачиш ці дахи, вкриті червоною черепицею?— вже спокійніше запитав мій друг, утім, з якимсь переборщеним, як мені здалося, тріюмфом у голосі.
-Бачу,— через силу розтуляючи вуста, прохарамаркав я.
-Оце і є істина!— желіпну́в Серен.
А наступної мити сталося таке, чого я аж ніяк не сподівався. Він раптом вибухнув гучним нестримним, якимсь попросту біснуватим реготом.
Я дивився на нього ні в сих ні в тих, не знаючи, ні що казати, ні що чинити. А він не переставав реготати. І це тривало довго, так довго, що, здавалося, ніколи не припиниться.
Потім уже в Києві, я часто згадував ці загадкові Серенові слова про істину, цей його несамовитий регіт і цю його руку, яка вказувала на черепичні дахи вдалині, але й досі не знаю, що думати про це все, бо щоразу, коли кажу собі, що мій друг просто втнув такий собі химерний жарт, то щось у мені вмах повстає, викриваючи мене у фальші, а коли запевняю себе, що в цій Сереновій витівці є якийсь сокровенний сенс, то щось у моїм нутрі знову ж таки звинувачує мене у фальші. Тож так і живу з дня на день з тривогою та сумяттям в серці, знай сахаючись між «так» і «ні».
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
65. Так і помреш
https://ua-human.blogspot.com/2021/02/51.html Читати далі...
