27. ТО НАВІЩО ЦЕЙ ДАР? (Статті)

Май Дзя… Цей сучасний китайський письменник (нар.1964р.) не тільки вразив мене своїм дивовижним романом «Дешифрувати», а ще й неабияк здивував. Виявляється, що в Китаї, де й досі править комуністична партія, можуть писатися такого масштабу і глибини твори, і вони не тільки пишуться, а й видаються.

Це стало для мене воістину великим відкриттям. Адже я донедавна думав, що в цій величезній країні з жорстким контролем суспільного життя можливі лише досягнення в науково-технічній сфері, але аж ніяк не в культурній. Але, як бачиться, нічого не стоїть на місці, і сьогоднійшній Китай уже зовсім не та країна, що була колись. Тож ще трохи, і від комунізму в ній залишиться, мабуть, лише фасад. 

Певен, крім Май Дзя, є й инші варті уваги китайські письменники. Втім, саме Май Дзя став першим, хто здобув світове визнання. Це сталося, коли його роман «Дешифрувати» переклали на англійську і в 2014 році видали в Анґлії. Невдовзі твір було включено до знаменитого британського Penguin Randou House, і тут же посипалися численні схвальні рецензії у впливових світових ЗМІ, зосібна, в The Guardian, The New York Times, The Economist й ин.

На сьогодні роман перекладено тридцятьма трьома мовами. У самому Китаї його наклад (видано у 2002 році)  складає понад мільйон примірників. Величезну популярність серед китайських читачів отримали  і всі наступні романи Май Дзя. За роман «Змова» письменник отримав найпрестижнішу літературну  премію Китаю (Мао Двень), а найновіша його книга, збірник есеїв «У круговерті життя» (2019р.) вийшла накладом 1 млн 200 тис примірників.

Українською роман «Дешифрувати» переклала з китайської Надія Кірносова, а   опублікувало в-во «Сафран» у 2019 році. Мушу також зазначити, що дуже цікаве інтервю взяла китаїстка Кірносова у Май Дзя, де він зокрема дає гірку для нас оцінку української літератури і її місця в світовому культурному процесі (ЛітАкцент, 15.06.2020р., http://litakcent.com/2020/06/15/may-dzya-kozhen-pismennik-maye-mitsno-tisnuti-ruku-svoyiy-movi/). Раджу багатьом прочитати і замислитися, чому нашого голосу не чути в світі.

Роман «Дешифрувати» написано дуже легким, виразним стилем. У ньому нема жодного слова, яке би не мало значення, було пустим. Ніякого багатослівя, яке таке характерне для наших прозаїків. Текст читається легко, картини і персонажі ясні, їх наче бачиш наживо. І це перше, що впадає в око, а також безпомильно свідчить – книжка справжня, не імітація. Увага читача ні на змиг ока не слабне аж до самої останньої сторінки. Вражають також штудерно виписані характери героїв, складні, неодномірні, з їхніми зчаста  несподіваними відповідями на життєві виклики… І все це вельми переконливо, викликає довіру, бо автор ретельно розкриває глибинні мотивації кожного вчинку.

Сюжет роману доволі простий. Хлопчик Жон Дзіньджень виявив дивовижні математичні здібності. Його помітив професор Лісевич, польський гебрай, якому вдалося врятуватися від нацистського голокосту і знайти притулок у Китаї. Лісевич залучає Дзіньдженя до групи, яка розробляє штучний інтелект в університеті,  потім намагається відправити хлопця до США, щоб там він здобув глибші знання. Проте все зривається. Китайські спецслужби забирають юнака до себе, повністю ізольовують від родини, і він займається дешифруванням шифрів ворожих країн. У надрах спецслужб Дзіньджень досягає величезних успіхів як дешифрувальник, розкриває один з найскладніших шифрів. Утім, він займається винятково роботою, у нього зовсім нема особистого життя. Все вирішують замісць нього. Навіть дружину призначає йому начальство. Та це лише трохи гнітить Дзіньдженя, вже цілком дорослого чоловіка, який живе роботою і тільки роботою.

І от одного дня якийсь злодюжка в поїзді краде в нього папку з дуже важливими документами, які стосуються справи дешифрування нового надскладного шифру. З цього моменту в Дзіньдженя все йде шкереберть. Мало того, що його звинувачують у службовій недбалості і йому загрожує серйозне покарання, він ще й сам настільки переймається тим, що сталося, що врешті цілковито зїжджає з глузду, стає недієздатним і закінчує життя у лічниці для психічнохворих.

Май Дзя у своєму романі розглядає екзистенційну проблему геніяльної людини. З подиву гідною майстерністю описуючи всі перипетії долі головного героя, він показує, що люди, обдаровані Богом особливими талантами, настільки витончені, настільки їхня енерґія скупчена в певній частині їхнього єства, що стають вкрай вразливими на рівні грубого матеріяльного світу. Якийсь незначний збій, порух, випадок, може їх повністю зруйнувати. І він наче запитує: то що таке геніяльне обдаро́вання? Це благо чи прокляття?

Адже що за життя-буття було в сердешного Жона Дзіньдженя?  Невеселе самотнє дитинство, короткий період сяких-таких радощів, коли потрапив до родини дядька і коли співпрацював з Лісевичом, тоді  насильна розлука з рідними, розрив будь-яких суспільних звязків, повна залежність від вищого керівництва, майже увязнення і праця в секретному корпусі спецслужб, урешті фатальна пропажа папки, відчай, нестерпучий біль, божевілля і лічниця для душевнохворих. Фактично Дзіньджень був позбавлений елементарного, що має кожна проста пересічна людина – звичайного людського щастя.

То навіщо тоді цей дар, коли він нічого, крім горя, не приносить?- зробить висновок кожен удумливий читач.

Ось у цьому і полягає екзистенційний смисл роману Май Дзя. Письменник чітко і однозначно ставить це питання всім змістом свого твору. Ні, відповіди він не дає. Він нічого не стверджує. Просто правдиво описує дійсність. А правда не містить у собі ні «так», ні «ні».

Тож прочитайте цей роман, пані́ й панове, і ви переконаєтеся у слушності моїх слів. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

28. Правда, яка не має кольору

https://ua-human.blogspot.com/2020/12/28.html

Читати далі...

26. ПАРАДОКС КУРКОВА (Статті)

Недавно змучив два романи Андрія Куркова «Львівська гастроль Джиммі Гендрікса» й «Улюблена пісня космополіта». Колись давно намагався читати «Пікнік на льоду», «Гра у відрізаний палець» й ще щось, не памятаю вже, які надовго відбили в мене охоту цікавитися цим автором.

Але ж популярність у світі, переклади його творів аж на тридцять шість мов, симпатії чатачів у Німеччині, Франції, инших країнах, величезні наклади книжок…!

Тож, гадав собі, треба уважніше приглянутися, може, чогось не розумію, не бачу… Адже минуло багато часу, мені може щось відкритися… Овва, все повторилося – як один, так і другий романи – пустопорожня розважальна писанина, з накрученими сюжетами, невмотивованими фіналами. Нема в цих творах нічого – ні яскравих персонажів, ні тим більше якихось психологічних підходів до проблем людського життя.

Що ж це за дивина така?

Став цікавитися. З’ясувалася одна дивна річ - Курков, яким так захоплюються читачі в багатьох країнах світу і який вельми плодовитий (тільки романів написав понад двадцять!!!) не має  жодної власне літературної нагороди, жодна країна не відзначила його письменницьких заслуг, якщо, ясна річ, не брати до уваги Україну («Золотий письменник України»). Та й захоплених відгуків про його твори від загальновизнаних літературних метрів Европи, США, инших країн щось не чути, ні про фахові статті, монографії, дискусії також, фактично у світі нема якогось більш-менш поважного резонансу на творчість Куркова, який би свідчив про його вагу, принаймні мені нічого такого не вдалося знайти.

Тож чи не парадокс? Маси читачів у світі є, а реакції світової літературної еліти нема.

Чому?

Чи не тому, що якість прози Куркова насправді низька, себто, як за стилем, так і за характером суто розважальна – таке собі легке чтиво, до якого ніхто серйозно не ставиться?

Гадаю, що таки так. А ви як думаєте? 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

27. То навіщо цей дар?

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/27.html

Читати далі...

25. ВІРШІ, ЯКІ НАПИСАНІ В ПРИГЛУШЕНИХ ТОНАХ (Статті)

Що мене неабияк дивує (навіть прикро вражає!!!) в українцях, так це схильність творити идолів. Це якийсь попросту етнопсихічний ґандж, який, вочевидь, породжений нашою нездатністю адекватно сприймати дійсність, позаяк ми світ своєї уяви, думок, емоцій ставимо вище за світ реальний, живий.

Бо що таке идол?

Це уявний образ когось, який ми накладаємо на реальну людину, надаючи цьому образові вигаданих властивостей, сліпо віримо в нього, захоплюємося, обожнюємо. Між  образом і людиною нема нічого спільного. Фактично ми людини не бачимо, лише свій образ. Та ми й не потребуємо бачити. Обожнення виключає бачення.

Типовим идолом є, наприклад, Тарас Шевченко. Всі вважають його геніяльним поетом, схиляються перед ним, та поезію його мало хто сьогодні по-справжньому відчуває.

Щось такого шибу (у певних вузьких колах, ясна річ!!!) відбувається зараз і довкола поета Олега Лишеги, вже небіжчика. То тут то там надибую дифірамби на адресу його творчости, лунають схвалення, захоплення, пафосні слова «видатний», «великий», ще трохи і почуємо «геніяльний». Цікаво, що серед відносно багатьох статей, рецензій, «досліджень» про поезію Лишеги я не знайшов жодного рядка, який би виразно свідчив, що автор чи авторка цих відгуків справді щиро захоплювалися його поетичною майстерністю – вся ця писанина якась прісна, мучена, позбавлена живих почуттів. Про певні узагальнення, виділення головного, того що виріжняє вірші Лишеги і підносить їх над иншими, я вже й не говорю.  А це пряма ознака, що «поцінувачі» його творчости не бачать і не розуміють її, а, отже, в дійсності не захоплюються нею.

То навіщо цей самообман?! Чи не чесніше просто зізнатися, що поезія Лишеги не наснажує, не викликає цікавости, аніж дурити себе й инших?! Навіщо творити з цього поета чергового идола?

Я знав Олега Лишегу особисто, часто з ним зустрічався, бесідував, добре знайомий з його світовідчуттям, поглядами, думками, вельми обізнаний з його творами і манерою поетичного письма. Тому можу сказати, що вірші його вельми специфічні, написані в приглушених тонах, не викликають якихось великих емоцій. Втім, він цікавий і ориґінальний поет, який безумовно залишиться в українській літературі.     

Головне ж, чим, на мою думку, притягує і подекуди заворожує поезія Лишеги, це її своєрідна заземленість, тісна припнятість до того, що перед очима, до світу живого, а не світу уяви. У його віршах зовсім нема надто ускладнених метафор, а тим паче абстракцій, слова дуже прості рельєфні й завжди означають те, що означають - конкретні предмети. Кожен вірш – це картинка дійсности, за якою вчувається уважний погляд того, хто її створив. У ній нема чіткої оцінки, фактично нема ні осуду, ні схвалення, вона навіть здається позбавленою почуттів, але разом з тим ця картинка дивує і бентежить стеменно так, як реальна дійсність. 

 

           Собака

 Він лежав у лісі, як валун,

і голову так підвів –

череп, оплутаний павутинкою жилок..

У вітрі звіялась і лягла відмерла шерсть..

З глибокого прілого листя,

як з дитячої купели його погляд благає:

не підходь, дай побути самому..

У щойно розбудженому лісі

гояться задавнені рани..

Потрощені суглоби зростаються..

Мязи набрякають, як дерева..

Пожовклі від морозів очі,

одірвавшись від передніх лап,

знов на обрії бачать великого зайця..

Молода кропиво,- змилуйся над ним, чуєш –

його серце не витримує твоїх скоків..

Ані вашого тягару, перші мурашки,

що так живо видряпуєтесь

на цей ледь нагрітий валун..

Він ще може встати і обтруситись..

Або ж зарости кропивою,

як згусток почорнілого снігу..* 

 

* Вірш узято з американської білінґвованої збірки поезій  Олега Лишеги The selekted poems of Oleh Lysheha.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

26. Парадокс Куркова

https://ua-human.blogspot.com/2020/11/26.html

Читати далі...