Похмурий ранок.
На вязі жодного листочка,
голі грушка, сума́х…
Шовчина біліє
на поруділому лузі…
Тихо,
нікого ніде…
З того боку села
на чиємусь обійсті
вже другий тиждень
виє, не перестає собака.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
55. Самотня звізда
https://ua-human.blogspot.com/2020/11/54.html
Читати далі...
Прочитав роман Ярослава Мельника «Маша, або постфашизм». Вражений. І то неаби́як. Після роману «Далекий простір», яким також захоплений, я сподівався чогось схожого. І подібність була. І там, і там фантастика. Але суть… Ні! Такої болючої проблеми, яка мучить людей уже не одне тисячоліття, я ніяк не чекав у цьому творі!!!
Уперше книжку опубліковано литовською у 2013 році. Українською вона вийшла у 2016 році («В-во Старого Лева»). Але це не переклад з литовської. Навпаки, ориґінал було написано українською. Це мені особисто підтвердив і сам автор: «Я пишу українською, а потім роблю литовський варіянт.»
Роман читається легко, стиль письма ясний, чіткий, умах захоплює увагу читача, відтворюючи в його уяві образи персонажів, яскравих, живих, віддзеркалюючи мотиви їхніх вчинків, почуттів, переживань. Такими ж виразними, хоч і вельми скупими на барви, є описи довкілля, скажімо предметів, приміщень, краєвидів. Мова надзвичайно лаконічна, не наділена багатою ліпниною відтінків, проте кожне слово на своєму місці, міцно припасоване одне до одного і підпорядковане одній меті — з максимальною стотністю висловити те, ради чого написано роман. Досконалими також є і діялоги між персонажами. Всі вони природні, виправдані, не мають ані найменшої штучности і блискуче змальовують характери і душевні стани учасників. І все з мовою було би ідеально, якби подекуди не вкраплялися непростимі росіянізми, суто російські синтаксичні конструкції та вирази (гамно – гімно; ванна кімната – лазничка; соски – пиптики, пипки; привал – посто́янка, спо́чив; озноб – дрижаки́; залиш його у спокої – дай йому спокій; його зуби вибивали чечітку – він видзвонював зубами; закотила істерику – пустилася в гістерику, загістерикувала; ну, пішли – ходімо; трималася за обидві груді – затулила обидвоє грудей тощо.
Розповідь провадиться двома безпосередньо неповязаними між собою бльоками, які чергуються: один показує героїв твору, їхні дії та вчинки, а другий знайомить з історією Райху, країни, де все відбувається, інформуючи про її теперішнє, пояснюючи ідейні засади, якими вона живе, і все це у формі реляцій, публічних виступів знаних діячів, газетних репортажів тощо. Цікаво, що авторові вдалося цей бльок побудувати так, що він своєю прісною, базованою винятково на раціо мовою доволі органічно доповнює перший бльок, надаючи всьому текстові масштабности. Однак потугою роману, тим рушієм, що надає йому надзвичайної притягальности, є перший бльок, бо саме в ньому скупчено всі художньо-емоційні засоби впливу на читача.
Події відбуваються в третьому тисячолітті у гігантській державі, що називається Райх. Це так звана постгуманістична (слушніше, постфашистська) цивілізація. Вона виникла внаслідок виродження власне гуманістичної цивілізації, підточеної непогамовними свободами, руйнівною терпимістю і вседозволеністю. Тож на зміну гуманістичним цінностям прийшли цінності тоталітаризму у формі фашизму з його поділом на вищі і нижчі раси. Фашисти переважну більшість людей оголосили «недолюдьми», загнали їх у спеціяльні табори, позбавили можливости хай якогось розвитку і змусили до тяжкої фізичної праці ради процвітання невеликої меншости, яка єдина мала право називатися людьми.
За тисячу років люди, увязнені в таборах, поступово деґрадували й перетворилися на людиноподібних істот, які зовнішньо бачилися як люди, а за поведінкою і розумовими здібностями нічим не відріжнялися від худоби — не вміли ні розмовляти, ні раціонально мислити, ходили голі, не милися, справляли нужду під себе. Їх називали сторами і використовували як звичайну худобу. Стори працювали на фермах, хазяями яких були люди, а також по всій країні на надважких роботах, повністю замінивши машини і тим самим забезпечуючи екологічно чисте середовище і нормальне функціонування держави. Фактично на їхній праці тримався весь Райх, і люди завдяки цьому могли жити й насолоджуватися добробутом та благами цивілізованого життям. У суспільстві запанувала злагода, відпала потреба в репресивних органах, бо повага до людини і її потреб закоренилася у свідомості кожного. Ось таким чином і виникла постгуманістична за офіційною термінологією цивілізація, яку непублічно називали постфашистською.
Позаяк сторів вважали не людьми, а людиноподібною худобою, яка не має ні розуму, ні свідомости, то до них відповідно і ставилися. На фермах вони жили в хлівах, їх годували, водили спаровуватися, продавали, вирішували, що робити з народженими сторенятами — одних відгодовували, потім різали, а мясо споживали, других вирощували як майбутню робочу силу. Старих і хворих сторів відправляли на бійні, де їх вбивали, розчленовували і відправляли на мясопереробні комбінати.
Головним героєм роману є Дмитро Огин, який працює в редакції газети і живе разом з дружиною Ельзою і сином Альбертом в невеликому будинку у сільській місцевості. В них є сім-вісім сторів, які ночують у хліві, а вдень виконують господарчі роботи. Взаємини Дмитра, його дружини і сина — це дуже впізнавані, типові взаємини пересічної сімї, вони описані настільки психологічно стотно, що читач невідхильно проймається довірою до всього иншого, навіть незвичного, що розповідає автор, і взагалі все у тексті здається на диво живим, приземленим, реальним, байдуже що насправді роман фантастичний. Таке ж саме просте, засвоєне протягом століть і пройняте грубою, подекуди безжалісною правдою ставлення Дмитра та його родини до сторів — це звичні стосунки людей зі своєю худобою, яку розглядають винятково як тяглову силу або їжу. Взагалі опис усього, що тут стається, надзвичайно натуралістичний, соковитий, зчаста з шокуючими сценами, що, я певен, не може залишити байдужим навіть найзашкарубліше серце.
Головна інтриґа роману, яка приковує до тексту увагу читача, в тому, що Дмитра Огина з якогось часу нема, нема та й протинають спалахи дивного співчуття до сторів. Його душа мимоволі відгукується на вияви їхніх часто дуже людських почуттів, зосібна, вдячности, радости, болю, страху... Він не розуміє, що з ним діється, звідки ці його неждані-негадані емоції до безмозких сторів, цієї худоби, яка не має і не може мати розуму, щоб усвідомлювати, що з нею. Намагається боротися з цими набридливими душевними порухами, прогнати «безглузді» сентименти, переконує себе, що стори тупі і не гідні жодного ні співчуття, ні уваги. Адже, мовляв, стори не люди, а людиноподібна худоба. Тим більше, що так вважають усі. Утім, йому ніяк не вдається подолати себе, позбутися «протиприродних» ви́щирів свого єства. І ці вищири попри його волю знай виринають у найнесподіваніші моменти.
Ось як описав автор один з них. Це епізод, коли Дмитро поклав разом з сином Альбертом зарізати старого стора на кличку Кривий, який уже не міг працювати:
«-Тримай його за обидві лапи. Обмиємо, коли буде готовий. Відтягни його від стіни, заки я дістану ножа.
Кривий — сивий, згорблений — слухняно вийшов, тягнучи старечі сухорляві ноги, на середину. Його запалі груди швидко ходили вгору-вниз. Шкіра під лівим пиптиком на грудях здриґалася в шаленому темпі. Ось на це місце я і маю вгородити довгого ножа.
—Тримай його цупко за кисті, кому сказав!— визвірився чомусь я на сина і вихопив з-за пояса ножа.
І тут Кривий закричав — так несамовито зава́йкав, що у мене самі собою ринули від його голосу сльози. А це що ще таке? Це був крик благання, крик відчаю, крик самого Бога, не знаю. Тільки я завмер із занесеним ножем у руці, загіпнотизований його розширеними від жаху зіницями. «Не вбивай мене!»— промовляли, просто волали ці очі. Я зовсім помутився розумом?
Альберт дивився на мене, нічого не розуміючи.
—Ну, кінчай же з ним!— сказав нарешті,— ти чого?
—Зараз,— мовив я, ковтаючи слину.— Пробач.
І, міцніше обнявши Кривого рукою за зморщену висохлу шию, встромив під пиптик ножа.
Він засіпався в моїх руках (Альберт весь час тримав його за кисті), застогнав, пускаючи піну, і застиг. Його — тепер уже позбавлені свідомости — розплющені очі безглуздо дивилися в небо.
І тут я відчув, як у мені піднімається ридання: горло моє наче стисла чиясь рука.
Ні слова не кажучи, я випустив мертвого стора (він бебехнувся на долівку) і кинувся із загороди.»
Борючись із власним єством, Дмитро що далі, то глибше застановляється над своїми почуттями, уважніше приглядається до сторів, до їхніх внутрішніх поривів, емоцій і врешті в його свідомості з’являються невиразні проблиски, що стори не безмозка худоба, а такі самі люди, як і він. Це врешті приводить до того, що він виявляє суто людську доброту, навіть ніжність до молодої стори на імя Маша. Вона відповідає взаємністю. Так зароджується кохання між Дмитром і Машею.
Тим часом у Райху виникає Партія консервативних гуманістів, яка бореться за визнання сторів людьми. Дорман, очільник цієї партії організовує в горах табір, де сторів виховують, вчать розмовляти, намагаються повернути їм вкрадену людськість. Результати позитивні. Але очільники держави і переважна більшість громадян неабияк стурбовані — надання сторам рівних прав з людьми знищить основу, на якій стоїть Райх, приведе до загибели всієї постфашистської цивілізації, яку соромязливо називають постгуманістичною. З огляду на це ухвалено створити репресивну структуру Вища контрольна рада Райху. Ця рада (ВКРР) розпочинає переслідувати прихильників визнання сторів за людей по всій державі. Дмитро довідується, що його також збираються арештувати за звязки з ПКГ і разом з Машею тікає в гори, де розташований табір Дормана. Але невдовзі ВКРР добирається і туди. Дмитро і Маша разом з рештою мешканців табору відходять далі в глиб гір, за якими нібито існує инший світ, де нема сторів, а є лише люди.
Який же головний екзистенційний смисл роману?
Він у проблемі людської жорстокости.* Ярослав Мельник висунув украй болюче питання, яке так чи инакше стосується кожної людини, і то незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Адже всі знають, що таке нерозуміння, безсердечність, жорстокість. Кожен не раз відчув це на собі. І всі наші людські біди, породжені цим, всі ці знущання, тортури, убивства, руйнування, війни з сотнями тисяч загиблих, нескінченні конфлікти між людьми, народами, цілими державами… Все це наслідок людської жорстокости.
Звідки вона? Як виникає? Чи можна її позбутися?
Автор, ясна річ, не дає відповіди, він лише під великим збільшувальним шклом показує сам факт жорстокости. Ніби каже: ось вона, жорстокість! Придивіться до неї, уважно, не відвертайте погляду, бо тільки розглядаючи її, можна зрозуміти, що це таке, яка її природа. І уважний читач дивиться, не відводить очей, і перед ним відкриваються глибини людського єства.
Що ж бачить той уважний читач, стежачи за образами й подіями, описаними в книжці «Маша і постфашизм»?
Насамперед, що людина, яка сліпа, може прозріти, незважаючи що довкола всі залишаються сліпими. Адже Дмитро, який продовж життя не мав співчуття до сторів, неспогадано ним пройнявся.
Що ж сталося? Що заваджало йому раніше? І що знищило цю заваду тепер?
Тож звідки береться розуміння иншого, де криється здатність співчувати? Читаючи роман, ми не можемо не помітити — ті, що не мають співчуття до сторів, усі незмінно обєднані однією рисою — вони не вважають їх за людей.
Виходить, що достатньо нам упевнити себе, що якась людина не людина, і ми вже готові піддавати її найжахливішим катуванням, і ніякі муки, ніякий біль, ніякий лемент і благання не викличуть у нас співчуття? Тоді що є це страшне мертвуще упевнення, яке робить нас жорстокими і через яке ми стаємо сліпі — дивимося і не бачимо? А співчуття, яке здатне продертися крізь усі перешкоди, крізь найтвердіше упевнення, цю загадкову нашу сліпоту? Що є воно?
Прочитайте ще раз і ще раз ті розділи книжки, де відтворено, як відбувалося прозріння Дмитра. І я певен, ви звернете увагу, що упевнення і співчуття мають абсолютно ріжну природу. Перше повязане з думкою, знанням, його можна висловити, а, отже, воно застигле, має межі. А друге? Я багато разів прочитував ці дивовижні, повні затаєної правди розділи, але так і не збагнув, що́ є це друге. Воно невловне, вислизуще, не піддається висловленню, воно ні з чим не повязане і повязане водночас зі всім, живе, не має меж. Воно наче не існує, але коли з’являється, то ніщо не годне його зупинити, і наша переконаність (упевнення!) хай там у чому розвіюється як далека імла. Так, ми називаємо його співчуттям, але насправді ми не знаємо, що́ це таке.
Ось що побачить уважний читач!!! Тож будьмо уважні, читаючи й перечитуючи цю книжку. Воістину, вона варта того, щоб читати її. Бо, може, якогось дня перед вами, як спалах, відкриється те, що сховане за словом СПІВЧУТТЯ, і ви розкажете мені про це!!!
Дивовижно, але факт. Я прочитав усі (принаймні всі, які вдалося знайти в інтернеті) чотири рецензії на роман «Маша, або постфашизм», які вийшли в Україні (Ганна Улюра, Літакцент, 05.05.2016; Дмитро Дроздовський, газ. День, 08.07.2016; Віра Агеєва, Укр.служба BBC, 27.10.2016; Карина Сайфутдінова, Укр.служба BBC, 22.11.2016). І не знайшов у них жодного втямливого слова, навіть натяку на якесь узагальнення, не кажучи вже, щоб виділити головне в романі, визначити його глибинний сенс. Нічого. Пусто. Набір пустих фраз, які ні про що не говорять, а в ліпшому разі просто є переказом сюжету. Не сумніваюся, такими рецензіями нікого не наснажиш до читання творів Ярослава Мельника. Бо ж кому цікаві якісь там натуралістичні описи злягань і вбивств людиноподібних істот? Такої літератури, повної жахів і написаної винятково, аби лишень перепудити горопашного читача, хоч гать гати.
Добре, хай. Чотири рецензії? І це все, чого варта «Маша або постфашизм»? А де десятки нових статей, які би мали з’явитися за наступні чотири роки? Де запалисті обговорення проблеми, яка піднята в романі? Що, ця проблема нікого не хвилює? Може вона не важлива? Невже жорстокість нікому не допікає? Чи, може, ми живемо в країні, де всі як стій осліплені упевненням і зовсім утратили здатність бачити, співчувати, співпереживати? Що з нами діється, га?!
* Роздуми автора статті про жорстокість знайдете за цим покликанням:
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_72.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
23. Феномен Валерія Ананьєва
https://ua-human.blogspot.com/2020/11/22.html
Читати далі...
Щоб знати смак яблука, треба його скуштувати. Щоб оцінити письменника, треба прочитати хоч кілька абзаців його твору. Не слухати, що кажуть инші, не зважати на похвали й усякі там нагороди, на захоплення чи зневагу публіки, на популярність чи її відсутність, а саме взяти текст і читати, щоб між тобою і текстом не було жодних посередників, усього цього сміття чужих думок, поглядів, емоцій, які каламутять ясність твого зору, заваджають бачити написане стотно таким, яким воно є, бо істинне сприйняття твору відбувається лише тоді, коли ти дивишся на нього як на незнане, а не як на знане.
Цього принципу я й дотримуюся. І певен, якщо так підходити до читання книжок, то доведеться визнати, що в Україні нема по-справжньому високоякісної художньої прози. А всі ці наші численні автори (у тому числі й відносно відомі) мають один і той же ґандж, яким уражена українська література загалом – поверховість погляду на дійсність, замилуваність в описах суто атрибутивної сторони життя, відсутність глибоких екзистенційних смислів, себто, того головного, що надає творові цілісности і що робить його потужним за емоційним упливом на свідомість читача.
Нещодавно один чоловік, заперечуючи слушність моїх висновків про наше письменство, заявив, що я просто не знаю сучасної української літератури, бо вона, мовляв, не вичерпується лише Андруховичом, Забужко, Винничуком, Прохаськом, Жаданом й иншими з цього ряду, а є й нові блискучі автори, й подав ймення понад двадцяти осіб. А позаяк всі вони були мені невідомі, то я взявся за читання їхніх творів. Читав і відкидав одне за одним як низьковартісні. Забракував усі, крім одного – Ярослава Мельника.
Текст цього автора змусив мене зупинитися, не перескакувати в нетерплячці з абзаца на абзац, а то й зі сторінки на сторінку, а читати уважніше. І я повернувся на початок і став пробігати рядки з щораз більшою цікавістю. Розповідь привертала до себе ясністю викладу, виразністю персонажів, умотивованістю їхніх почуттів і вчинків… Тут не було пустих слів, узагалі всього цього набридливого багатослівя, характерного нашим прозаїкам, фрази, речення були лаконічні, образи героїв й картини змальовано скупими штрихами, нічого зайвого, все підпорядковувалося певному головному задуму, задля якого, вочевидь, і був написаний твір. Також з перших же сторінок чітко увипуклилася проблема, отже, й цікавість до розвитку сюжетних ліній…
Зізнаюся, я був уражений. Переді мною був справжній художній текст, істинний, з тих, які безпомильно відчуєш, тільки-но пустишся читати. Я глипнув ще раз на титул книжки – Ярослав Мельник було чітко вибито на обкладинці. Дивовижно. Твір написано українською. Книжка називалася «Далекий простір». Це був роман на двісті сімдесят сторінок.
Ось за таких обставин я відкрив для себе письменника Ярослава Мельника. Письменника, якого, на жаль, багато хто не бажає називати повною мірою українським, бо він, бачте, виїхав з України ще тридцять років тому (1990р.), і який живе частково у Литві, частково у Франції, де й здобув визнання й має там доволі значну популярність, та й пише він здебільша литовською.
В Україні його твори почали друкувати лише в останні сім-вісім років (видано чотири повноцінні книжки). Однак проза Мельника, нашого одноплемінця, твори якого друкують солідні видавництва Европи і про якого пишуть впливові часописи европейських столиць, так і не отримала в Україні належного поціно́вання – нема в нас ні численних захоплених відгуків у ЗМІ, ні статей з утямливим аналізом його текстів, ні широких публічних дискусій серед літературних інтелектуалів й простих читачів. Десяток прісних, здебільша інформаційних рецензій, а ще кілька інтервю з автором - оце і все, на що ми спромоглися. Втім, і цього, я певен, не було би, якби не письменницький успіх Мельника у Европі. Воістину, щоб отримати визнання, необхідно покинути Україну! Невже в нашому суспільстві так фатально мало тих, хто здатен помітити справжнє?!
Ясна річ, що в короткому часі я прочитав усі (крім зб. прозових мініятюр "Дуже дивний будинок. 99 романів", Folio, 2018) твори Мельника, які видавалися в Україні, зосібна оповідання «Рояльна кімната» (ж."Київська Русь", 2009), зб.«Телефонуй мені, говори зі мною» (Темпора, 2012), роман «Далекий простір» (КСД, 2013), зб. «Чому я не втомлююся жити» (КСД, 2014), роман «Маша, або Постфашизм» (ВСЛ, 2016). У цій статті я зосереджуся на романі «Далекий простір» і на одному оповіданні зі збірки «Чому я не втомлююся жити». Роман «Маша, або Постфашизм» і прозові мініятюри "Дуже дивний будинок. 99 романів" пляную розглянути в окремій статті.
У «Далекому просторі» розповідається про фантастичне місто, мешканці якого здатні бачити дійсність лише поверхово, себто, те, що перед очима, так званий близький простір. Те, що глибше, далекий простір, залишається для них закрите. І їм у цьому невіданні цілком комфортно. Рядить містом Державне обєднання, яке забезпечує функціонування всіх ланок життєдіяльности міста.
І от в одного молодого містянина на ймення Габр несподівано відкривається здатність прозирати за межі близького простору. Він бачить істинну картину життя своїх співгромадян – вона вельми неприваблива й убога. Такі відхилення у сприйнятті дійсности очільники Державного обєднана розглядають як психічну недугу, вкрай небезпечну для гара́здів міста. Тож «захворілих» містян піддають примусовому лікуванню спеціяльними хемічними препаратами.
Ось на цьому конфлікті, що виникає в Габра, який не хоче, аби його «осліпили» і зробили таким, як усі, і побудовано весь роман.
Далі згідно з сюжетом головний герой опиняється в таборі повстанців-революціонерів, яких також колись «осліпили» і які прагнуть тепер знищити владу Державного обєднання (ДО), і то навіть ціною загибели всього міста разом з його жителями. Габр відчуває, що йому з ними не по дорозі. Для нього і ДО, і повстанці рівною мірою зло. Він у розпачі. Утім, змушений виконувати наказ революційного очільника Окса Нюрпа — проникнути в центер управління ДО і (як єдиний серед них «зрячий», здатний бачити порядок розташування елементів головного компютера), замінити в електронній системі бльок, що приведе до повної дезорганізації життя у місті і його загибели.
Та спроба ця виявляється невдалою. На горі все передбачили до дрібниць. Габра зупиняють, як тільки-но він проникає до центру. З’ясовується, що містом керують «зрячі», така собі вища еліта людей, які живуть в окремому поселенні під назвою Тихий за́куток. Там усе чудове, і люди, і житла, цілковита супроть бруду й невлаштованості у місті «незрячих», які проте навіть не здогадуються про своє убоге становисько. Разом з тим щасливими почуваються і ті, і ті.
Габрові пропонують поселитися в Тихому закуткові і навіть посісти відповідальну посаду. Він згоджується, але невдовзі відчуває, що це зовсім не те, чого прагне його єство, і Габра починає гнітити самовдоволене одноманіття суспільства «зрячих», він задихається, почувається знову замкненим невидимими мурами, його душа поривається поза ті мури, на вільні простори, на свободу, туди, де нема жодних меж. І він врешті тікає з Тихого закутка, покидає це «щасливе», але замкнене на собі суспільство і прямує далі, кудись туди за далекий гірський обрій, де, можливо, існує свобода без будь-яких границь.
Таким чином у свому романі Ярослав Мельник підняв дуже важливу проблему людини, те, що тою чи иншою мірою притаманне кожному з нас – жагу свободи. І то взявши за взірець особистіть максимально послідовну, нездатну задовільнятися частковим, особистість, яка прагне з’ясувати до кінця, чому душа її перебуває у постійному сумятті, чому нічим не може узадоволитися і що це за сокровенна мета, до якої вона поривається. Письменник, описуючи вчинки і все трагічне, що ставалося з головним героєм, переконливо доводить, що людина, опанована жагою бачити, неодмінно зустріне нерозуміння і ворожість з боку решти людей, навіть найближчих, і що на низькому рівні (суспільство «незрячих») на неї чигатимуть сотні небезпек, і якщо їх удасться уникнути, то не менше небезпек буде і на вищому рівні («суспільство зрячих»), бо кожна ствердна відповідь на питання «до чого поривається душа?» може стати черговою пасткою – втратою свободи, а, отже, і втратою дару бачити дійсність такою, якою вона є.
Отже, головний екзистенційний смисл роману полягає у неуникненному конфлікті людини, спраглої за свободою, не тільки із суспільством, а й з новопосталими духовими межами на кожному черговому витку її руху туди, про існування чого невідомо: є воно чи нема. Тим паче, що цей конфлікт посилює ще й болюче протиріччя – як можна взагалі рухатися, коли нема мети руху. Адже свобода не може бути метою. Мета є кінець свободи!
Окремо хочу сказати про мову роману. Вона (і це для мене вкрай прикро!!!) не просто сухувата як мяко висловився Юрій Барабаш (Ю.Барабаш «На пограничье реальностей», 2016 р, Москва), а ще й неприпустимою мірою засмічена русизмами на рівні слів, виразів і синтаксичних конструкцій. Я навіть був подумав, що роман перекладено з російської, і то дуже недбало. Втім, сам Ярослав Мельник, з яким я мав коротке листування, запевним мене, що «Далекий простір» написано українською, а також визнав слушність моїх претенсій до мови роману, сказав, що справді має з цим проблеми і йому шкода, що редактор видавництва КСД так недбало відредаґував текст. Я йому відповів, що мову він цілком може відшліфувати, якщо захоче, і що врешті-решт головне все-таки не мова, а суть написаного.
Друга книжка, про яку я хочу говорити, називається «Чому я не втомлююся жити»). Це збірка оповідань. Припускаю, що більшість з них належать до періоду ранньої творчости Ярослава Мельника. Вони доволі нерівноцінні. Є ліпші, є і гірші. Всі вони приблизно такого ж самого рівня як, скажімо оповідання «Рояльна кімната», «У дорозі», «Телефонуй мені, говори зі мною», які не ввійшли до цього видання. Але одне оповідання у зазначеній збірці, яке називається «Це говорю я» вразило мене буквально до найглибших засторонків серця. Воно без усякого перебільшення – шедевр, незаперечний, абсолютний і насмілюся заявити – буде (і вже є!!!) окрасою світової літератури. І то за всіма параметрами: за простою і немудрованою манерою опису, за яскравістю образів головних героїв, за динамічністю подій і напруженістю сюжету, містичність якого викликає справжнє сумяття і змушує читати текст, забувши самого себе, і, головне, за глибиною екзистенційних смислів. До цього додам, що і мова тексту майже бездоганна, хоч певні прикрі ляпи нема, нема та таки трапляються, напр., «…вигадав собі цю голодовку». Адже це неоковирне слово цілком можна було би замінити на «голодо́вання», віддієслівний іменник результату, а не процесу дії.
Ось короткий виклад сюжету.
Дія відбувається в якійсь з европейських країн. Артур Стейбек, згнічений неувагою людей до своїх картин художник, облишив творчість, утративши віру, що колись доможеться визнання. Відтак кладе собі просто жити, заробляти на хліб, і стає репортером упливової телекомпанії. Одного дня знайомиться з Гербертом Соарешем, літнім письменником-диваком, який живе на відлюдді разом з дружиною у невеликому будинку і пише твори, які нікому не показує і не збирається їх публікувати. У нього на полиці лежать вже кілька десятків надрукованих на репринті томів з його прозою, але накладом всього у три примірники. «Суспільство не гідне моїх творів,— пояснює він своє небажання публікуватися.— Для системи тиражування-суспільство я не придатний. Адже я звертаюся до людини, а вона поза цією системою». І вказуючи Стейбекові, що той сам прийшов до нього, а не він кликав його, каже: «Висловлену істину не несуть у світ. Ті, кому вона потрібна, самі приходять до місця, де вона висловлена».
Коли ж Стейбек узявся читати один з останніх томів, то був глибоко вражений досконалістю і глибиною написаного, це, на його думку, перевершувало всі відомі досягнення світової літератури. Йому стало здаватися, що «Соареш взагалі не живе цим життям, існує у якомусь иншому позахмарному вимірі. І про ці виміри повідомляє». Адже письменник абсолютно нічим не був звязаний із суспільством, ніякими очікуваннями, ніякими обовязками, а «слова, написані в умовах свободи, магічні, диво, що сталося».
Утім найбільше Стейбека збентежило, попросту ошелешило, що Соареш описував не чиєсь, а його Стейбекове життя, і то з найтоншими деталями і найприхованішими почуттями. «Читаючи повість, я впізнавав свої думки, почуття, що їх усвідомлював лише почасти». А ще, «якимсь чином тут збігалося навіть зовнішнє: герой був сучасний художник, потім телерепортер». Також «надто вже добре він (Соареш) його розуміє: ніби сам є тим, хто зрадив творчість заради просто жити». Фактично Стейбек читав у Соарешевих творах про себе, про людину, яка зрадила своє творче покликання ма́ляра і стала жити, як усі. Він зображався у творі як абсолютна супроть Соарешу, чоловікові, який не зрадив своєї творчости, а навпаки задля неї зрікся визнання, себто, так би мовити, «пішов легшим шляхом, писав те, що хотів, не зважаючи на загал». Тому, вочевидь, і досяг таких неймовірних висот у творчості.
Далі відбуваються незбагненні, попросту містичні події. Все, що читає Стейбек у творах Соареша, неодмінно потім, а то й майже синхронно стається з ним у реальності — він падає у письменниковому будинку у підвал і пошкоджує ногу, робить візит до психоаналітика, вирішує більше не бачитися з «божевільним» письменником, пише листа до нього, отримує від Соареша пакунок з найновішим романом, в якому з абсолютною стотністю переповідається все, що Стейбек зовсім недавно робив, думав, почував і навіть що думає цієї мити… Завершується все тим, що Герберт Соареш, і всі його твори, і дружина гинуть в пожежі, яка несподівано спалахує в будинку.
У цьому відносно великому за обсягом оповіданні Ярослав Мельник зосереджує увагу на одній болючій дилемі, яка так чи инакше постає перед кожною дійсно творчою одиницею: як розпорядитися своїм талантом? Служити лише духовим спонукам і тим приректи себе на самотність і невизнання чи спрямувати свій талант на догоду публіці, здобути визнання і тішитися плодами слави? Цією дилемою автор спонукає вдумливого читача ставити й инше питання: а в чому взагалі цінність таланту? І чи вартий талант того, аби приносити в жертву звичайне людське життя з його простими радощами і смутками, з його наївними ілюзіями і такими же прозріннями? Врешті все це невідхильно зводиться до одного: як жити людині в цьому світі, який як був, так і залишається за межею збагненного?
Відповіди автор, ясна річ, не дає. Він не знає відповіди, тож лише обережно веде читача, неквапливо шепоче, огортає його сіттю вабких образів, натяків, слів, відволікає, спрямовує його думку у фальшивому напрямку, поступово заволодіває його увагою, иноді злегка дратує, а деколи приховано глузує, і врешті збурює читачеве серце, бентежить, засліплює, вибиває з-під нього всі опори і в повному сумятті самотнього, беззахисного, завислого над прірвою залишає з нічим. Кінець оповідання саме такі породжує відчуття – збентеженість і нерозуміння, що відбулося. І це виразно свідчить, що автор - майстер найвищого ґатунку, принаймні для мене.
Підсумовуючи, насмілюся заявити, що роман «Далекий простір» і оповідання «Це говорю я» є справжніми явищами в українській літературі. Так українською мовою ще ніхто ніколи не писав. Адже нема в нас жодного прозаїка, який би підіймав у своїх творах такі глибокі загальнолюдські проблеми. З огляду на це я не розумію, чому в Україні така млява реакція на творчість Ярослава Мельника. Вважаю, що всі його твори без винятку, як і ті ще невідомі українськомовні, так і написані чужими мовами мали би бути давно видані (і неодноразово перевидані!!!) в Україні, а його ймення мало би ні на мить не сходити з нашого культурно-інформаційного простору, і то з дуже простої, але надзвичайно важливої причини — творчість Ярослава Мельника є навдивовижу чітким і ясним указівником, як і куди треба рухатися українській літературі, щоб вийти на широкі обрії світової культури.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
22. Невже жорстокість нікому з нас не допікає?
https://ua-human.blogspot.com/2020/11/21.html
Читати далі...