Мені нерідко ставлять питання, дуже, здавало би ся,
просте і ясне, але тим не менше я ніяк не можу дати на нього втямливої
відповіди. Ось і сьогодні запитали: «Навіщо ти покинув столицю і виїхав жити до
цього Богом забутого села на Подесенні? Ради чого добровільно прирік себе на
самоту?»
Я й сам себе запитую. Повертаюся подумки в минуле, до
Києва, де мав численних друзів, приятелів, знайомих, де бував на музичних
концертах й літературно-мистецьких імпрезах, смакував каву у випадково
надибаних кавярнях, збавляв час за фляшкою шабського вина (иноді й коньяку),
розкуто бесідуючи з якимсь незнайомцем у нічим непримітній винарні неподалік
Золотих Воріт, міста, де провадив доволі успішний бізнес і не знав нестачі в
грошах, де була затишна квартира, сімя, а ще мій улюблений Дніпро, набережна,
закута в камяні брили, зелень тінистих алей на Володимировій горі, Видубицький
монастир, його спокій, також ці білі квітучі маґнолії навесні у ботанічнім саду
за університетом… О, ці маґнолії!...
Хіба мені аж так було погано? Що мучило мене? Чого не вистачало?
Так, я можу знайти десятки пояснень, виправдань,
незрушних арґументів, але всі вони фальшиві. І те, що я раптом занедужав, і що
втомився життям, його непогамовною гонитвою, і що був спраглий за безгомінням,
в якому сподівався відкрити щось дуже значуще… сокровенну таїну довколишнього,
і що хотів утекти від чогось, від якогось пекучого болю, який переслідував мене
у цьому місті. Та ні ж бо, ні від чого я не тікав, хоч прикрощів і вистачало.
Та й як втечеш, адже все носиш у самому собі. Зовнішні обставини не роблять і
не можуть робити тебе ні щасливим, ні нещасним. І там, у Києві можна було мати
все, чого забажає душа – дійсність всюди однакова. І там, і тут, і отам далеко
за обрієм.
Так чому ж я покинув столицю? Що́ сподівався знайти в
глушині сільського відлюддя? Ні, нічого
не сподівався. Нічого не шукав. Я не мав жодних ілюзій. Просто моя душа була
збентежена, вона квилила і кликала кудись. Куди? Хіба знаю? Хіба вітер може
знати, чому дує із заходу? Хіба хмари у небі плинуть, сподіваючись чогось
досягти? Я ж любив це місто, і зараз люблю. Нема, здається, кращого міста за
це, такого відкритого, легкого, прозористого, наскрізного, повного простору і…
такого мовчазного, заглибленого у мудру німоту тисячоліть… Тут, вулицями,
площами, зеленими парками можна блукати цілими днями, безцільно, бездумно,
забувши про все і про себе також… Київ таки справді святе місто. Достатньо лише прислухатися до нього, відчути
його невидиме дихання, його беззвучний голос з глибинних надр.
І все-таки мене тягло кудись. Я наче почував неспокій,
сумяття, неусвідомлену потребу чогось незнаного. Я не розумів, чого хочу, не
міг збагнути, чому так незатишно мені на серці. Зараз, коли минуло вісім років,
як я покинув Київ, память воскрешає ті тодішні, такі бентежні, повні тривоги почуття, якими була
опанована моя душа. Я почувався наче у
невластивому місці, немовби сидів у хаті і бачив крізь вікно буяння весняного
саду. Але хіба це означає, що хата була мені осоружна? Ні, просто сад кликав
мене до себе, і він був пречудни́й у своїх зличнотах. І я не міг не
відгукнутися на його поклик. Не міг. Це було понад мої сили. Певно, так само
живе і велика риба. Вона плаває всюди, але завсіди повертається у глибокі
бака́ї, бо там їй найліпше. Гадаю, що і для людини, для кожної є місця,
призначені тільки для неї. І це не її вибір, не вияв людської волі, а просто доля - природній рух речей,
одвічний і неуникненний.
Та словами це не пояснити. Адже наш розум обмежений
минулим, повен застиглих образків, бачить у всьому початок і кінець, і не
мислить иншого руху, ніж прямування до мети. Рух же безцільний, нічим не
викликаний, нікуди не спрямований не вміщається в обмежені рамки думки, а, отже
і не може бути виражений словами. От тоді на допомогу тільки й може прийти поезія – дивовижне зілля-гойниця, яке
виводить за межі слів, поза царину думки.
Саме з цієї причини вісім, поданих нижче поетичних
рядків, гадаю, і є єдиним нефальшивим поясненням, чому я покинув Київ. І якщо
для когось цей вірш є знову ж таки просто пустими словами, то тут я нічого вже
не зараджу.
Крамар, меланхолік, письменник…
Навіть не знаю, хто я.
Здається, взагалі ніхто.
У цьому великому місті
до людей я зовсім утратив цікавість.
За вікном палахкоче білим цвітом вишня…
Вона бентежить моє серце,
як і колись.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
