Це тепер я такий відлю́дькуватий, зовсім не потребую нічийого товариства, а тоді, в далекій молодості, коли ще був студентом львівського університету, то дуже мучився від самотности, шукав рідну душу, друга, з яким міг би поділитися найсокровеннішим, радощами й печалями, хто міг би зрозуміти, підтримати, кому можна було довіритися, сподіваючись на щиру взаємність. Шукав, шукав і нікого не знаходив. Усі, з ким я не запізнавався, так чи инакше виявлялися не такими, як я хотів. Бувало, що я горнувся до когось усім серцем, а потім гірко розчаровувався, бо за барвистою оболонкою раптом виявляв доволі плитке й примітивне єство. Найважче було переживати зради й підлоти близької, як мені здавалося, людини. Траплялося й таке. І тоді я буквально хворів – на довгі тижні замикався в собі, ходив згнічений серцем, як тінь, не міг їсти, спати, худ і марнів на виду. А по якомусь часі знову оживав, сповнювався надій і продовжував шукати споріднену душу, за якою був так спраглий.
Протягом двох років я перезнайомився, чей, з усіма однокурсниками, та ба, друга серед них не надибав. І врешті змирився, дійшовши висновку, що їх на курсі попросту нема. І вже нікого не шукав. Так і жив серед студентів відчужено, у собі, у своїх маривах, без найменшого сердечного поруху хай там до кого.
Дивно, але того студента, хлопця з невеликого районного містечка Тисмениця, що на Івано-Франківщині Івана Безанюка, я просто не зауважував. Він був настільки непримітний, нічим не виділявся, ні словом, ні тим паче одягом, був такий пере́січний і так уписувався в сіру студентську масу, що я навіть не вважав за потрібне з ним заходити в розмову. Я дивився на нього і, здається, не бачив упритул, та й не хотів бачити.
І ось одного разу на лекції з мовознавства нам випало сидіти з ним за одною партою. Івась (так я його пізніше називав) щось мовив до мене. Цілком незначне. Якусь репліку, яка стосувалася нашого викладача, всіма шанованого професора, автора численних праць і досліджень. Сказане було абсолютно нестандартне, свіже і напрочуд стотне. Я вже забув, що́ саме Івась сказав, але памятаю, що воно мене неабияк вразило.
Ясна річ, я сидів і вже не слухав, що розповідав професор, не міг слухати. Думав лише про Івасеві слова і їхній глибокий смисл. Разом з тим відчував, що моє внутрішнє «я» охоплене сумяттям. Здавалося, воно просто щезло, розси́палося на друзки. Я наче втратив всі основи, всі опори, на які можна було спертися.
Отож, коли скінчилася лекція, ми з Івасем вийшли з університету і стали бродити вулицями міста, і розмовляли, розмовляли, розмовляли… І так в розмовах провели мало що не півночи, збуджені, екзальтовані, з загостреною увагою сприймаючи кожне слово одне одного.
Дивно, але саме тоді, коли зовсім утратив надію, я неждано-негадано знайшов друга. Він був не такий у всьому, як зовні, так і внутрі. Він не відповідав жодному моєму уявленню, образові, мрії про друга, нічому тому, яким би мав бути. Проте він легко і без зусиль зруйнував усе в мені, і переді мною відкрилося живе нуртуюче серце, яке дивилося на світ уважно, без упереджень і яке лише запитувало, але не давало відповіди. І я прийняв його химерний і водночас такий чистий, незаплямлений погляд, він став моїм. А чи, може, був моїм від самого початку. Не знаю. Хай там як, але Івась умах став для мене найближчою людиною, рідною, на думку якої я зважав і якій готовий був сповіряти найпотаємніше.
Ми бачилися щодня. На лекціях в університеті і ввечері після навчань. І незмінно проводили час в розмовах, деколи в дискусіях і суперечках, розмірковуючи про життя, про долі великих людей, про їхні судження і висновки, і про те, що найголовніше і як треба чи не треба жити. В короткім часі я взнав про Івася все, як і він про мене. Я став їздити до нього в Тисменицю, а він часто бував у мене вдома, в добротному будинку на передмісті Львова, де жив я з батьком-матір’ю.
І от після першого курсу Івась раптом сказав, що збирається покидати навчання. Я намагався відмовити його, але він стояв на своєму.
-Навіщо кидати? Ти ж найуспішніший студент! Ніхто краще за тебе не знає англійської. Тобі так легко все дається! Зі всіх предметів маєш «відмінно»!— говорив я.
Він довго дивився на мене своїми гарними ясно-блакитними очима і відповідав:
-Знаєш, якщо бути цілковито щирим… найперше перед самим собою, то я можу сказати лише одне – нецікаво, мені нецікаво вчитися. То який сенс ходити на заняття, навіщо?
Я не знав, що відповісти. Ці арґументи здавалися мені незрушними.
Склавши всі іспити другої сесії і перейшовши на другий курс, Івась поїхав додому і більше до університету не повернувся. Як тільки його відрахували, я став почувати себе наче осиротілим. Все зробилося мені осоружним: і лекції, і викладачі, і студенти і сама університетська будівля. Я цілком занехаяв навчання і через півроку також був відрахований з вишу.
Втім наша дружба не перервалася. Ми приїжджали одне до одного. Двічі на рік. Я до нього навесні, а він до мене восени. І щоразу я бачив, що Івась усе більше закривається від мене. І не тільки від мене, а від усіх. Мене це мучило. Адже я відчував, що йому погано. Але нічим не годен був зарадити, бо він мовчав і дратувався, коли я пробував про щось допитуватися.
Якоїсь весни я вчергове приїхав до нього. Івась зустрів мене у своїй кімнаті, де спав і проводив більшість часу. Всі стіни тут були обставлені полицями, вщерть заповненими книжками. Він дуже любив читати.
-Щось маєш новеньке?— кивнув я йому, вітаючись.
-Так, маю, та ба, мені стає сил купити книжку, але не читати,-- він посміхнувся.
-Ти перестав читати?—здивувався я.
-Уяви собі, що так!—він глянув на мене і знову посміхнувся.—Иноді я приходжу сюди і довго дивлюся на непрочитані книжки, торкаюся їх руками, деякі навіть гортаю, але читати не можу.
-Чому?
Івась не відповідав. Просто дивився на мене і мовчав. І це його мовчання було для мене нестерпне. Але я ніколи не зважувався повторити своє питання.
Івась жив у Тисмениці, цьому зовсім невеличкому містечку у повній відстороненості від людей, від усього, що їх хвилювало і чим вони жили. Працював на водокачці, де просто відбував чергування як сторож. Мав повно вільного часу. Як він збавляв свої дні, я стеменно не знаю. Але розповідали, що він часто просто блукав вулицями, пустирищами, заходив у крамниці, де рідко коли щось купував, деколи виїжджав кудись з містечка автобусом, але пізно ввечері завжди повертався. І ніколи ні з ким не пускався в триваліші розмови. Також ніхто не бачив його з яким-небудь приятелем, не кажучи вже, щоб поряд з ним була якась дівчина. Завше ходив сам. Отож всі в містечку вважали його схибленим і твердили, що добре він не скінчить.
Згодом мене закрутило життя, і я став рідше бачитися з Івасем. Утім його це мало засмучувало. І хай як мені було прикро, але я усвідомлював, що він не надто потребує мого товариства. Врешті мене забрали на два роки до війська, і я надовго втратив з ним будь-який звязок.
Звістка, що Івась відібрав собі життя, мене приголомшила. «Його знайшли з перерізаними венами. Лежав у ванні, вода була червона від крови»,-- писав мені тато у листі.
Я довго не міг отямитися. У моїй голові раз у раз шибала думка: «Ні, ніколи я не розумів його. Він був завсіди для мене за́гадкою. І так і пішов з життя». Ця гірка думка й зараз мучить мене.
Він був найближчим моїм другом
у далекі студентські роки.
Цей світ не жалів його анітрохи,
це небо прирекло його на самоту.
У маленькому містечку,
де народився і жив,
він з власної волі
пішов з життя.
5. Лаврська
