66. НЕВЕСЕЛА ІСТОРІЯ ВИКЛАДАЧА І СТУДЕНТКИ (Статті)

        Роман Володимира Рафеєнка «Мондеґрін» (Мередіян Черновіц, 2019) безумовно вартий того, щоб його прочитати. У ньому простий і ясний виклад, слова вагомі, наповнені змістом, кожне на своєму місці, майже нема пустослівя, о́брази персонажів достатньо яскраві, виразні, розповідь провадиться неквапливо, але й не мляво, з внутрішньою, недемонстративною напругою, поведінка і вчинки персонажів повною мірою переконливі, психологічно вмотивовані, все, що вони роблять, природне, викликає довіру, і то навіть те, що має явно фантастичне вираження. Все це є чіткою ознакою, що перед нами якісний художній текст.
        Подекуди опис подій в романі набирає справжнього поетичного звучання завдяки дивоглядним метафорам, екзотичним епітетам і просто нестримній фантазії автора, який звичні буденні речі зрапта може перетворити в якісь дивовижі, внаслідок чого стирається межа між дійсним і уявним, але не зникає відчуття правдивости описуваного. Текст, як на мене, дещо переобтяжений численними цитатами та йменнями, почерпнутими із світової літератури. Втім, це не аж така вже перешкода для читача, який намацав головну канву сюжету і почувається міцно припнятим до неї.
        У романі все крутиться довкола взаємин (спочатку звичайних, а потім інтимних) такого собі університетського викладача на імя Габа (Габінський) і такої собі його студентки Олі (Оле-Лукойє). Ці взаємини описано зі всіма хисткими, непевними, иноді суперечливими деталями, характерними для розвитку стосунків між зрілим чоловіком і молоденькою дівчиною, зі специфічними душевними поривами його і її, які спочатку здаються гармонійними, а потім виявляються ріжноспрямованими і врешті приводять до розриву між Габою і Олею. Завершується все це загадковою смертю Олі, потім вбивством її мужа-шахтаря, яке вчиняє Габа, потьмарений жагою помсти, і то не маючи для цього раціональних підстав.
        Автор вельми яскраво, хоч і вкрай скупими мазками, описує викладача Габу. Він постає як закритий, відсторонений від людей, зосереджений винятково на своїх почуттях чоловік, нерішучий, схильний лише пасивно відповідати на зовнішні подразники, та ще й з певним психічним відхиленням (образ кобилячої голови, яка постійно всюди супроводжує його!). Зовсім иншою є Оля, вельми легковажна, непостійна у своїх зацікавленнях і почуттях дівчина, яка проте здатна активно діяти, навіть іти на небезпечні ризиковані кроки, домагаючись втілення своїх забаганок і хвилинних схотінок. Таким чином любовні стосунки Габи і Олі були заздалегідь приречені на невдачу і не мали жодних перспектив перерости в щось хоч трохи стале.
        Впадає в очі, що автор у своєму романі нічого не стверджує, не намагається когось у чомусь переконати, довести якісь правди, просто зображає людське життя таким, яким воно є — звичайним, позбавленим пафосу, повним ілюзорних надій, подекуди кумедним і водночас трагічним у своїй суті. І все це, ясна річ, він передає не якимись мудрованими логічними умовиводами, а живими почуттями свого серця, ніби кажучи: ось це я бачу і так відчуває моє серце, серце, яке співчуває, яке не байдуже.
        То якщо шукати якийсь глибший смисл роману «Мондеґрін», то він, на мою думку, полягає у великій правді нашого серця, яке не оцінює, а бачить і сприймає людське життя і взагалі наш світ винятково живими почуттями, що, можливо, і є найстотніше, без найменшого викривлення відображення дійсности. І саме тому роман не поверховий і його цілком можна причислити до доволі якісної літератури.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

Читати далі...

65. ПРО ОДНУ ЛІТЕРАТУРНУ ПРОБЛЕМУ (Статті)

       Відомий своїми романами та есеями про теперішню російсько-українську війну письменник-військовик Артем Чех (нар. 1985 року в Черкасах) недавно (05 листопада ц.р.) виступив у фейсбуці з цікавим дописом, в якому підняв вельми актуальну проблему нашої літератури. Ось що він говорить:
       «Нам немає про що писати. Зміст втратив свою актуальність. Те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі... Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні»
       «Залишилася форма. Вправи у стилі. Весела гра в слова.»
     «Забагато солодкого в нашій трагедії. Забагато правильного в тих словах, які ми пишемо. Стає нудно від одноманіття. Стає гірко від того, що ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами. Досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Ми більше не цікаві.»
     «Новий світ прагне вражень. Наша мета задовольняти цей новий світ аби нас почули. І мова не про прикрий формалізм, а про спроби виходити на інший рівень, говорити іншими словами. Загортати наші неймовірні та непересічні історії в обгортку, яка викликатиме бажання купити цю історію, а значить – чути нас надалі.»
       «Мене питали, чому я більше не пишу. Я не пишу, бо немає про що писати. Все сказано. Нічого нового. Нічого цікавого. Все зрозуміле, все очевидне. Немає про що».
       «Я найбільше бажаю, аби ми могли дивувати. Ще й формою. Умінням. Грою. Здатністю показати війну не через війну. Ми надто правильно говоримо про неї, надто завчено. Ми дуже моральні. І це взагалі нецікаво.»
       «А поки – немає про що писати. Тому і не пишу. Й не буду.»
        -------------------------------------------------
       Артем Чех, здається, сам до кінця не розуміє проблеми, яку підняв. Його увагу привернув факт (і це вже добре!) якоїсь надокучливої, а, отже, й втомливої повторюваности в ряснобарвї тем, підходів і смислів, якими переповнені тексти наших прозаїків, нестача новизни, свіжости в описах життєвих реалій. Але разом з тим він не розуміє повною мірою, що є причиною цього, чому в нього (а може, і ще в декого) щезла наснага творити, чому з'явилося прикре відчуття, що все вже багато разів проговорено і хочеться чогось нового, незвіданого, а його нема звідки взяти? І він робить хибний висновок, що письменники мають знайти якісь инші, нестандартні форми і способи бачення того, що відбувається в нашому житті, і таким чином вийти на нові, якісно потужніші творчі горизонти.
       Дуже сумніваюся, що це може принести хоч якийсь позитивний результат. Адже, на моє переконання, проблема, про яку говорить Артем Чех, зовсім не у формі художнього твору, а в його змісті.
        Беру на себе сміливість стверджувати, що головна і поки що невиліковна біда нашої літератури в її поверховості; в зависанні на описах суто зовнішніх проявів життя; на змалюванні емоцій, радісних чи сумних, не заглиблюючись в причини; на яскравих барвистих подіях; на детальному, просто таки натуралістичному вицяцьковуванні численних атрибутів дійсности, зосібна, образів людей, що більшою чи меншою мірою можна підвести під термін побутопис.
       Ні, я не заперечую ваги так званої літературної ліпнини, прикрас, декорацій, всіх цих витончених цяток, рисок, завитків і вилюжок, що роблять текст насиченим і соковитим. Але неприпустимо ліпнину, хай яку мистецьки довершену, робити головним, ради чого написано текст. Адже якою б не була досконала, витончена й безмежно вигадлива вся ця оздоба, рано чи пізно вона почне набридати. Високоякісний твір тримається не на зовнішній формі, не на його мудрованій і високоштудерній орнаментації, а на певних, важковловних глибинних сенсах, ради яких тільки й потрібна та вся ця зовнішня сухозлотиця з її химерними формами й дивоглядними викрутасами.
       Що ж це за сенси?
     Це особливі питання (иноді твердження) максимально узагальненого характеру, які стосуються людини як такої, її буття в цьому світі. Себто, автор, якщо він хоче бути цікавим не лише в колі друзів, не лише в своєму місті, не лише в своїй країні, а й для людей всього світу, має зосереджувати увагу на тому, що мучить кожну людину незалежно від її соціяльного стану, національности, світоглядних чи релігійних переконань — страх смерти, гіркота втрачених ілюзій, безплідний пошук душевного прихистку, біль нерозуміння з боку инших, непояснима жорстокість людини до людини, туга за свободою, яка не має меж, мука душі, яку розривають супротилежні пориви, приреченість людини на страждання тощо. При цьому письменник має зображати життя, яке добре знає, людей своєї країни зі всіма їхніми особливостями, схильностями, манерами й уподобаннями. Адже ці сенси притаманні кожній людині, кожному суспільству, і нема потреби їх шукати десь далеко. Треба всього-на-всього уважно приглянутися до тих, хто поряд.
       Тож якщо буде такий підхід, якщо вся ліпнина буде лише засобом вираження певного екзистенційного сенсу, то ніколи не виникне проблеми з пошуком нових форм — внутрішній зміст твору, його невидимий визначальний стрижень сам спрямовуватиме автора підбирати ті чи инші візерунки, образи, емоції, належні кольори та відтінки, і все це буде ні трохи не заяложене, нове, свіже і разом з тим надзвичайно органічне. Але, найголовніше, сам твір викликатиме незмінну цікавість і ніколи не застаріє (бо зовнішнє плинне, а внутрішнє тривале !!!), його глибинні екзистенційні сенси, оживляючи й надаючи чару всім дотичним до нього виражальним засобам (ліпнині), хвилюватимуть й притягатимуть нові й нові покоління людей.
       Згадану проблему поверховости, себто, акцентації на формі й іґнорації змісту добре ілюструють в нашій сучасній літературі, наприклад, твори Винничука, де все тримається винятково на екзотичних чи пікантних сценах; проза Матіос з її замилуваністю на етноатрибутиці і всяких діткливих історіях; тексти Ю.Андруховича, який тільки й робить, що нагромаджує ефектні і здебільша кумедні вчинки своїх карикатурних героїв; романи Жадана, в яких, крім хвацьких описів певного типу людей і подій, більше нічого нема і багато инших відомих в Україні авторів. Усі вони безумовно досконалі у формі, чи то пак ліпнині, але не більше.
       Зізнаюся, я би був уже у повному розпачі, якби не проза Ярослава Мельника, який, на жаль, давно виїхав з України і живе в Литві, проте усе ще пише рідною мовою, принаймні деякі твори.
    Кожен його роман містить в собі якийсь важливий екзистенційний сенс. Наприклад, "Далекий простір" — це питання меж свободи пізнання людини, "Маша, або постфашизм" — це проблема людської жорстокости. Не дивно, що Мельник має доволі стійку популярність в Европі. На його твори виходять десятки рецензій в найвпливовіших часописах европейських столиць, про нього сперечаються, він здобуває нагороди в престижних літературних конкурсах. І разом з тим в Україні він не має якогось значного резонансу, хоча його твори публікували українські видавництва. Чому? Це питання наводить на вельми сумні висновки щодо стану нашого суспільства, але, ясна річ, аж ніяк не спростовує твердження, що художній твір мусить мати, крім яскравої барвистої форми, ще й глибокий зміст.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

66. Невесела історія викладача і студентки

https://ua-human.blogspot.com/2025/11/66.html

Читати далі...

133. І БІЛЬШЕ НІЧОГО (Життя вмлівіч)

             Холодний осінній вечір.
             Акація вже без листя.
             Далекий відсторонений місяць...
             І більше нічого на цім світі,
             тіне моя!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

100. ХТО Ж Є ТОЙ СПРАВЖНІЙ "Я"? (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Останніми роками, а особливо цієї мокрої з безустанними дощами осени я став частіше хворіти. Вельми дошкуляли болі зліва під ребрами. Труднощі з травленням, втрата апетиту, якась загальна слабкість супроводжувалися ще й поганим сном. Я часто прокидався серед ночи і довго не міг заснути — лежав і дивився у темне вікно. Про що я в такі миті думав? Так, звичайно, про смерть. А про що ще може думати чоловік, якого все дошкульніше мучать усякі болячки і якому завернуло на вісімдесятку? Отож картини власної смерти спроволока пропливали перед моїми очима — то я в лікарняній палаті, де сновигають лікарі, медсестри, санітарки, схудлий, знесилений корчуся від спазмів, які протинають моє нутро; то я в своїй хаті сам самісінький сиджу на фотелі, вкритому старенькою рядниною, силкуюся звестися на ноги, але не годен ворухнути навіть пальцем, і відчуваю, як слабне серце, як воно неритмічно, з довгими перервами ледь бється в грудях; то я повільно, ледь пересуваючи ноги, бреду рідними подеснянськими луками, бачу вдалині село, де моя хата, але щораз ясніше здаю собі справу, що вже не дійду до неї, що не судилося мені, і ось крок, ще один крок, ще... врешті падаю долічерева у руді, висохлі за літо трави...
          Потім моя увага незмінно повисала на одному і тому ж сумному висновку про марно прожиті літа і власну поразку. Я звертався сам до себе иноді з докорами, навіть із звинуваченнями, деколи з пекучим жалем, а частіше без будь-яких почувань, відсторонений, байдужий до всього: «Ти так і не здолав розібратися у своєму житті, чоловіче! Так і не з’ясував цю свою загадку далеких дитячих літ, яка переслідувала тебе всі ці роки — за чим так тужить твоя душа і чому ніщо не приносить їй заспокоєння? Ба більше, ти навіть не спромігся дослідити належним чином лябіринти своєї свідомости, зрозуміти, як розум рядить мисленням і якими стежками рухається думка, звідки виринає вона і що є за тою непрозиренною запоною, куди вона щезає, — що було весь час твоєю найамбітнішою метою. Ти нічого не досяг, нічого не здобув. Позбавивши себе звичайного людського щастя, власної сімї, дружини, дітей, нічого не отримав взамін, крім попелу несправджених сподівань. Усі твої багаторічні зусилля виявилися марними. Як був на розпутті спочатку, так і залишився на тому ж розпутті сьогодні!»
          Та незважаючи на таке гнітюче самоусвідомлення, я й далі хотів жити. І жив з дня на день, певно, лише за інерцією своєї суто біологічної природи. Без наснаги. В стані повної пасивности. Вставав рано вранці і, коли почувався хоч трохи на силі, виходив у сад і довго нипав там поміж деревами, прикипаючи очима до кожної найменшої зміни, яка сталася за ніч — до гігантських крапель роси, що звисали з пожовклих листочків на винограднику; до стовбура яблуні, на якому зачепилася пір’їна сойки; до свіжої кротовини на стежці, всипаній зівялим листям; до пожовклих, а подекуди вже майже брунатних стебел очерету в озерці; до двох сосен на пагорку, які набрали пречудного смарагдового кольору тощо. І дивна річ, якогось змигу та чи инша зміна, яку фіксувало моє око в саду, невідь-чому спалахувала такою потугою, такою самодостатньою зличнотою, гожістю, неповторністю, так заволодівала всією моєю свідомістю, розумом, чуттями, що я забував усе погане, намислене про себе. Воно просто щезало, як мариво. І я мимоволі посміхався, не тямлячи, що відбувається. А коли приходив до тями, то здивований запитував себе: «Що ж є правдива реальність? Хто ж є той справжній живий «я»? Той, що мислить і згнічений серцем чи той, що не мислить і серце його пусте?»
          Я не знаю відповіди на це. І, мабуть, вже ніколи не дізнаюся. Втім, певен, не маючи жодних надій, все одно шукатиму ту відповідь до тої останньої своєї години. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...