Лаврська… Чей, найулюбленіша моя вулиця в Києві. Там є прегарний парк з тінистими алеями… Пройдеш трохи вглиб, і з височенної кручі синіє в прозористому тумані Дніпро – священна ріка України, велика, незворушна в таїні тисячоліть, повна тільки їй знаної сокровенної правди, про яку не виблагаєш розповісти, ні, не проси, шкода й захо́ду.
Тут я часто гуляв, коли був вільний від бізнесових клопотів. Ішов неквапливо пішки від метра «Арсенальна» по Івана Мазепи, а коли переходив площу Слави і починалася Лаврська, то й зовсім стишував ходу, брів, ледь пересуваючи ноги, невідь-чого зупинявся, роздивлявся довкола… то на поодинокі постаті людей, що рухалися хідником, то на будинки, вікна, дахи, а найбільше привертали мою увагу дерева, кущі, квіти. На них я міг дивитися годинами. Та й зараз я маю тільки й утіхи, що споглядаю рослини, їхню живу вічнозмінну сутність – колір і фактуру стовбурів, гілок, билій, полиск і трепет листочків, сяєво квіткових пелюсток.
Поет Олег Лишега також любив ці місця. І я найчастіше зустрічався з ним саме тут. Він, здається, був єдиний, з ким я завсіди був радий бачитися. Ніколи нічим не зайнятий, нікуди не кваплячись, живучи в якомусь тотальному безділлі, Олег справляв на мене враження людини, яка не відає, навіщо живе, і яка просто рухається сліпма́ між стихіями, зазнаючи то наснаги, радости, то прикрости, печали. Він усвідомлював цю колію свого життя, говорив про це з гіркотою, але не мав ані найменшого бажання щось змінювати. «Розумієш, та друга альтернатива ще гірша. Вони всі живуть ілюзіями. Самі собі вигадують. Я ж принаймні не маю розчарувань»,-- казав мені.
Про що ми розмовляли, вештаючись Лаврською і в її околицях? Завжди про одне і те ж, про головну людську проблему – страждання. Лишега не знав, як цю проблему розвязати, не бачив жодного виходу, а я не знав тоді, та й зараз не знаю. Втім, ми не переставали про це говорити, бо те, що болить, не можливо іґнорувати, вдавати, що його нема.
Якоїсь осени, коли ми з Олегом верталися з Лаври, де, сховавшись у якийсь закапелок за церковним муром, видудлили на моріжку з привялими лопухами двістіпятдесятиграмову фляшечку «Закарпатського» коньяку і, трохи захмелілі, підходили до парку з меморіялом Голодомору, він раптом зупинився і мовив:
-А знаєш, чому я так люблю осінь? Ти ніколи не здогадаєшся.
-Чому?- видивився я на нього.
-Та тому, що серед усього цього зжовклого листя, вянення, спорохнявіння, яке водночас пройняте невимовним чаром прощання з життям, я не почуваю себе таким безмірно зайвим, чужим, непотрібним, я наче свій тут, рідний, суголосний зі всім, з природою, самим буттям. Ніщо восени так різко, так безсердечно не нагадує мені тягар моїх літ.
-А як же тоді весна?— запитав я.
-Не люблю весни. Погана пора. Я просто хворію тоді, мучуся, це справжні тортури, стараюся сидіти в своїх чотирьох стінах на Княжому затоні і не показуватися на люди, щоб ніхто не тицяв на мене пальцями, на бачив моєї гидкої постави, поморщеної пики і підсліпуватих очей.
-Ну не прибріхуй, не вірю, що ти аж-аж так ненавидиш себе?- засміявся я.
Та Лишега, здається, не чув моїх слів. Його увагу привернуло щось по той бік вулиці. Він сіпнув мене за руку, і в його очах зблисли веселі искорки:
-Бачиш он того дідка, що йде, понуривши голову?
-Хто це?- я глипнув у той бік.
-Це Григорій Кочур.
-Перекладач?
-Так, саме він, -- підтвердив Олег.
-Я читав «Гамлета» в його перекладі,- мовив я, стежачи очима за невеличкою сутулуватою фіґурою старого.-- По-моєму, відмінний переклад.
-Він і з давньогрецької перекладає,- схвально кивнув Олег і помахав Кочурові рукою. Але той ніяк не зреаґував і продовжував тьопати далі хідником, утелющивши очі собі попід ноги.
-Мімнерм – це його найулюбленіший давньогрецький поет,- Лишега дістав з кишені якісь замизґані папірці.- Ось, послухай, як Кочур переклав вірша Мімнерма про старість:
"Гасне життя, гасне радість, коли золота Афродіта
Кине нас. Краще сконать, як перестане манить
Тайне кохання, і ліжка принади, й дарунки солодкі.
Цвітом розкішним цвіте тільки життя молоде.
І в чоловіка, й у жінки. Коли ж надходить скорботна
Старість і люди стають рівно потворними всі –
Людське серце жорстокі турботи тоді опанують,
Навіть і сяєво дня втіхи уже не дає.
Станеш бридкий юнакам і від жінки зневажений будеш.
От яку старість важку Бог посилає усім!"
Мімнерм
(Перекл. з давньогрецької Григорій Кочур)
(Перекл. з давньогрецької Григорій Кочур)
-Здається, Кочур також знав про головну проблему життя,-- зідхнув я, дивлячись услід перекладачеві, постать якого вже майже розтала вкінці вулиці.
-Але він нікому про це не розповідає, запевняю тебе,- відказав Олег.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html6. Дещо про Артура
Волошина
