34. БЛИЗЬКІ, МАЙЖЕ ОДНАКОВІ (Есеї)

          Сьогодні знову був там, у тому прадавньому лісі за лугом. Вийшов з хати на світанку і довго йшов стежкою серед полеглих поруділих трав, вологих, на яких ще донедавна лежав сніг. Вразила тиша у лісі. Височенні з грубезними стовбурами сосни мовчали. Жодного по́рипу, шуму вітру в гіляччі, навіть голосу хоч якоїсь пташки. Лише туман густими білими куделями клубочився у верховіттях, і задерши голову, я не бачив там нічого, крім темно-зеленавих плям глиці. 

          Ці дві гігантські сосни виросли так близько одна від одної. Вони майже зливалися, та проте не були одне. Між ними зяяв про́зір, зовсім невеличкий, у який тільки й влізала моя долоня. Такі близькі, майже однакові у всьому, і товщиною, і висотою, і барвою кори, глибокою брунатною, в якій погляд топився, не знаходячи анінайменшого спротиву, а ще незміренно близькі своїм затаєним мовчанням, яке мені марилося наче якась заповітна бесіда. Про що? Якби ж я знав!!! Це, певно, так уже мені, сердешному, покладено бути вічним свідком -- чути мову із сокровенних слів, манливих звуків, значення яких закрите для мене... Дві сосни, які прагли стати одне, але так і не стали. 

          Я ще довго ни́пав серед незчисленних соснових стовбурів, обходив замшілі корчі й упалі від гураганів дерева, видирався на піщані пагорби, порослі хирявими берізками, дійшов аж до свіжого по́рубу… Це як величезна лісова рана – тисячі пеньків стримить із розпанаханої, подекуди вкритої всохлими гілками землі, і чується оглушливий вайкіт зрубаних гігантів, моторошний лемент, плач і ридання, які не стихають ані на мить. Не люблю таких місць, вони викликають у мене почуття безрадности, якоїсь приречености на саморуйнування – цього загадкового ґанджу, певно, закладеного самою природою у людське єство. 

          Отож я кинувся з цього місця мало що не навтьоки і невдовзі знову опинився тут, біля цих двох сосен. Вони і далі стояли тихі, незрушні. І продовжували свою бесіду. Двоє, які йшли одне до одного, але які не схотіли стати одне. Я дивився на них і не розумів, про що вони розмовляють, дивився і слухав, слухав, слухав… І мені не хотілося вертатися назад до села. Ото так би й лишився тут назавжди. 

          Зараз, увечері, коли за вікном сутеніє, і кольори розквітлого шафрану на клюмбі в моєму саду вже не здаються такими несамовито яскравими, а дрозди на ясені в сусідському обійсті натомісць співають щораз голосніше, і я просто сиджу в хаті на деревяному стільці, бо нічого не хочеться робити, отож зараз я нема, нема та й запитую себе: «Що ж так вабило мене в цих двох соснах? І чи відкриється мені це хоч колись?»

35. Просто сад кликав мене до себе 
http://ua-human.blogspot.com/2017/05/24.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

13. КОЛИ ДУМКА НІМІЄ (Статті)

          Нарешті вона з’явилася, ця розкішна збірка віршів та перекладів Мойсея Фішбейна. Нова книжка українського поета, великого поета без будь-якого перебільшення, навіть посмію заявити, що найбільшого поета України, значення і місію якого ще буде оцінено в майбутньому, бо він відкрив для нашої літератури і культури загалом абсолютно неспогадані дороги, вказав на такі горизонти, такі безміри людського буття, такі сокровенні його глибини, до яких ще жоден з українських літераторів не підступався.

          Цей поет стоїть абсолютно осібно. Він поза всякими течіями в нашій літературі. В нього нема попередників. Жодного. Він ні на кого не подібний. Він не є продовжувачем нічиїх традицій. Він сам початок нового напряму, нового животворного руху, перст, за яким ми зобовязані піти і якого не можна проіґнорувати, якщо хочемо бути почутими у світі. Він уже, гадаю, не менш значущий, аніж деякі титуловані лавреати Нобеля, якими так хизуються наші північно-східні сусіди. І я щасливий, що можу заявити про це і сміло виставити його поетичне слово як безвідмовний арґумент.

          Поезія Мойсея Фішбейна могутня, в ній нема навіть натяку на якусь одномірність, замкненість на дрібних людських почуттях, акцентуйованих на добрі чи злі, радості чи скорботі. В ній ви не знайдете жодних перебільшень, недотягів, найменших відступів від великої правди життя, від того, що є і що в істоті своїй не піддається визначенню. Ця поезія і сама всуціль невизначена, непевна, хистка і попри це вона не трупещіє, не щезає, не стає мертвою, шкарубкою, а навпаки, пульсує, тріпоче, палахкотить й искриться всіма своїми частинами, тримаючись винятково на ефемерії слів, символів чи радше на чомусь невидимому, що якимось чудом виникає поміж словами. Вона досконала, абсолютно стотна кожним своїм рядком, словом, літерою. Вона складається зі словообразів, які становлять собою щільно припасовані одне до одного камені, незрушні зі своїх місць, жодне слово не можна прибрати, вона здається гігантським муром, не мертвим, а живим, який промовляє, дихає, сягаючи захмар’я. Вона така ясна, така проста і разом з тим така невловна, вислизуща.

          Коли читаєш Фішбейнові вірші, особливо його новий поетичний цикл «Пророк», від назви якого й отримала своє ймення ця книжка, цикл, який насьогодні є вершиною творчости поета, його безумовним шедевром і найвищим, я певен, поетичним здобутком української поезії взагалі, здатним вивести нашу літературу на світовий рівень, отже, коли читаєш ці вірші, то відчуваєш наче тебе хапають сталевими кліщами і вимітають зі свідомости все, що ти знав раніше, весь мотлох, будь-яке розуміння, всі можливі і неможливі критерії, оцінки, порівняння, аналогії, все щезає і ти залишаєшся сам в чорній пустелі, безрадний, відданий на поталу всемогутнім стихіям. Страх опанувує тебе, мороз іде поза шкірою, ти прагнеш сховатися, втекти, знайти хоч якийсь прихисток, але його нема ніде. І ти стоїш і дивишся, просто дивишся і читаєш моторошні слова, які повністю оволодівають твоїм єством, вони стають тобою, і є тільки вони, а тебе нема. І тоді існує лише ця жаска поезія, яка кожним словом безжально впивається в твоє серце, паралізує і не дає проявитися жодному почуттю, звинувачуючи кожне у фальші, який змушує твій розум замовкнути, перетворює його в ніщо, в непотріб, і твої думки також перетворюються в ніщо, розсипаються як попіл, вмирають, ненародившись.

          А потім, коли ти приходиш до тями, відкладаєш книжку, зачудувано дивишся у вікно, де заходить ще не дуже сліпуче березневе сонце, то не можеш сказати, що було з тобою, не можеш пояснити, що за вірші ти читав, які вони, як їх охарактеризувати, про що там. Я й зараз, стільки разів продеклямувавши вголос всі двадцять шість віршів цього сповненого таїни і незміримої потуги поетичного ряду, не можу дати їм хоч якоїсь задовільної для мене оцінки. Бо що не скажу, у всьому відчуваю, що згрішу перед істиною.

          Отож, найчесніше було би сказати, що я не знаю, неспроможний, безсилий перед цією поезією. Вона сильніша за мене, бо коли дивлюся на неї, коли читаю її, то вона спалює мене, пропікає наскрізь, і той, хто мав би знати, хто мав би давати оцінку, визначати, порівнювати, зникає. От і виходить, що коли є поезія, то мене не стає, а коли я з’являюся, то нема поезії, і в моїй памяті нічого не залишається, крім почуття страху, що мене наче торкнулося щось велике сокровенне недосяжне для розуму, невловне для думки. Може, це називається поезія голосу Бога?! Але ні, мовчу, мовчу, бо не гідний я промовляти такі слова.

          Ці мої розбурхані і безладні почуття, якими я зробив спробу описати своє враження від віршів поетичного циклу «Пророк» Мойсея Фішбейна (цей цикл є найновішим творчим доробком поета), тою чи иншою мірою стосуються і попередніх його поезій, хоча там, безумовно, нема концентрації емоційних образів такої сили. Частину віршів минулих років у книжці також зібрано у своєрідні цикли, які поєднано спільним внурішньо-емоційним змістом. Цикл «Цвіт і попіл» (другий за порядком) дуже близький своїм настроєм до «Пророка», деякі вірші, напр., «Де безмір, виногроно і хлібина» майже тотожні. Потім йде цикл «Розпорошені тіні», у якому маємо багато вкраплень, що перегукуються з віршами «Пророка». Останнім подано цикл «Тремке свічадо», в якому звязок з «Пророком» вчувається як натяки.

          Таким чином нова поетична збірка Мойсея Фішбейна, на мою думку, є дуже емоційно цілісна, виразна і яскрава. Органічно доповнюють чотири цикли ориґінальних віршів у збірці і Фішбейнові переклади, зосібна, таких великих поетів як Райнер Марія Рільке, Пауль Целан, Шарль Бодлер. Особливо приємною несподіванкою вважаю переклади віршів великого грузинського поета Ґалактіона Табідзе. У книжці вміщено доволі велику добірку його поезій.

          Накінець зазначу, що книжку Мойсея Фішбейна «Пророк» видало столичне видавництво «Либідь» (2017). Це видання можна вважати шедевром поліграфії. Все в ньому досконале, і міцна тверда палітурка, і білий крейдяний папір, і виразний шрифт, і відмінний, добре продуманий дизайн (Михайло Гутман), і витончена робота над текстом редакторів (Світлана Головко, Олена Вербило), яка, не сумніваюся, виконана у стотній відповідності до вимог та зауваг автора.

         

Нижче подаю всі двадцять шість віршів з циклу «Пророк»:

 

                                   Пророк

1

Чотири дні кружляє крук.

Четвертий день, четвертий рік

вода недовідомих рік

тече Пророкові до рук,

чотири дні кружляння кручі,

чотири дні гаряча мла

лягала звільна і лягла

 на голі вибілені кручі,

і він торкатиметься круч,

і віддалятимуться кроки,

і він щезатиме, а поки

він пестить безмір голіруч.

 

2

... лежав коло потоку горілиць.

На плин лягали тіні горніх лиць

і тіні крил, і кожне горнє тіло

від нього віддалялося, коли

в роздолині плуганились воли,

коли за небокраєм палахтіло,

спалахувала кожна горня тінь

і гасла звільна між палахкотінь,

у гуркотові горньої яси.

Він шепотів у тім палахкотінні:

«Вгорни мене в повільні горні тіні,

у те, що плине там, де Ти єси».

 

3

Віддалина у білому лежала.

На білий сніг лягала чорна мла.

Завіхтирило. Віхола мела

там, де зникала горлиця мала

у білині безмірного кружала,

коли з-поза потьмареного тла

спалахували марення дороги

про тливо, що розгойдувало роги

знесиленого спекою вола

там, де його дорогою вела

принада колихливого ромена,

там, де тепер між гонів і годин

крізь віхолу і млу ішов Один,

поклавши ветхе рам’я на рамена.

 

 

 

4

Ярмаркувала гамірна юрма.

Заграли музиканти ярмаркові

веселої сліпому жебракові,

його плече торкнулося ярма,

коли оповила теплінь, коли

йому в обличчя дихали воли,

які сюди приходили щороку,

долаючи роздолину широку

у літеплові, прóливнях тепла,

і пазолоть у павітрах текла

і в літеплі торкала горні лиця,

аби в незнаній днині перелиться

у просторінь розплавленого скла,

бо з-поза нього хтось того волів,

у літеплові юрми ярмаркові,

веселої заграли жебракові,

сліпий Пророк торкається волів.

 

5

У пазолоті легшали хати,

у павітрах, у пазелені вгору

злітали звільна в нескінченну пору

заклечаної синяви, а ти,

пізнавши насолоду ваготи,

тяжіння хвилі, каменя і грона,

вчуватимеш, як легшатиме тінь

вологих весняних переплетінь,

і осяйна небесна охорона

тебе оповиватиме, а ти

вчуватимеш, як легшатиме тіло,

що з пазолоті в синяву злетіло, –

у синяві заклечано хати.

 

6

Це пульсування безлічі краплин

там, де правічний безмір часоплину.

Тремтливу невпізнавану краплину

несе у нескінченне часоплин.

А у краплині падали сніги,

перелітали віхоли грудневі,

і все довкола ждало день по дневі

приходу празникової снаги,

світилися прикраси ялинкові,

засяяло засніженим світам

те свято світле й сріберне, і там

дивилось немовля у сповиткові

крізь плівочку краплини: часоплин,

і цей правічний безмір часоплину

несе у нескінченне ту краплину,

де свята ждуть, між безлічі краплин.

 

7

Коли зійшла сповідана зоря,

глибинами світилися моря,

безокрай був до небокраю синій,

і синява текла у чорноту

і з неї опускалася на ту

сумирну днину злагоди і скиній,

де павітри торкалися води,

де в пазелені сяяли плоди

і падали додолу, повні соку,

і вільга тінь лягала на сади,

коли Один повільно йшов сюди

крізь чорноту і синяву високу,

що звільна оберталися на тло,

в роздолині осяяння було,

червоними леліточками глоду

роздолина світитись почала, –

коли зоря торкнулася чола,

чоло відчуло горню прохолоду.

 

8

Ані вина, ні виногрона,

ні виноградника, ні саду,

і заповідана свічаду

віддавна тьмарена корона,

затіння горнього крила

лягло на вивітрені схили

там, де юрма губила сили

і тими схилами брела,

ні виногрона, ні зела,

на неї сунула спроквола

пустеля з-поза виднокола,

її пустелею вела

височина Проводиря, –

уздріли: вщухли горні хвилі,

і на сумирнім небосхилі

зійшла сповідана зоря.

 

9

Ні джерела, ні пагілля, ні трав,

ні забрості, ні вицвіту, ні плоду,

Один відчув раптову прохолоду,

коли з-поза віддалини заграв

незнаний хтось мелодію пустиння,

і юрмище у безмірі брело,

коли на неспогадуване тло

зійшла зорею горня благостиня,

у присмерку згасали голоси,

височина несла небесну зграю

над сяєво сповіданого краю

у краплі вечорової роси.

 

10

Де спалена спекотою дотла

пустеля тихо дихала у спину,

юрму непізнаванну і неспинну

торкнула тінь далекого житла

у сяєві зволоженої плоді,

у крапельках ранкової роси,

недоторканні горні голоси

бриніли у ранковій прохолоді

і у джерелах мали повториться,

в сіянні плоді, в шелесті зела,

там, де юрму крізь безмір повела

пряма Проводирева патериця.

 

11

У снігах ні дороги, ні дому,

голоси замела заметіль,

білий безмір завії, звідтіль

він шукатиме путь невідому,

де чорніє ранкова зола

і синіють роздолини млисті,

коли світиться синява в листі,

у вологому плині зела,

там, де сяєво синяви й де

понад синяву й поле полинне

осіянний метелик полине –

там Один поза хвищами йде.

 

12

Звільна злетіла ясна порошина

світлих віддалин, а далі текла

в недоторканному плині тепла

поза джерелами спрага пташина,

і поза тінню пташиного тіла,

поза теплінню пливла ковила,

і в нескінченне теплінь повела

тінь порошини, що звільна злетіла,

і споглядали злітання раптове

в синяві зграї небесних родин,

до голосів дослухáвся Один:

кликали в небо небесні братове.

 

13

Половина світла, половина

темноплину тихо йтиме в тань,

литимуться звільна темні вина,

тьмарена розколина левина

з-поза мли не знатиме вертань

там, де млисто мрітимуть яскині,

і сумирно ждатиме Один

подиху і слова благостині,

ждатимуть віддалини пустинні

благостині гонів і годин,

просторінь палатиме, довкола

ні зела, ні плоду, ні води,

і брестиме юрмище спроквола,

і Один за плином виднокола

владний голос чутиме: «Веди!»

 

14

Ще у присмерку жевріє присок,

поза млою вертання двигтінь,

і гойдає непізнана тінь

тьмяні тіні забутих колисок,

з-поза мли, де шуліка сидів,

де ступали воли винозорі,

де у безмірі падали зорі,

він ітиме до сяйва садів, –

де у павітрах вільгі сади,

де у сяєві камінь і криця,

де осяяне Місто іскриться,

він почує волання: «Суди!»

 

15

Потойбіч тіні, тьмареного тла,

поза пташиним подихом пестливо

торкала перевтілюване тливо

недоторканна збільшувана мла,

непізнаванний темний тихоплин

повільно вкрив малі прозорі крила,

яким висока синява відкрила

духмяний цвіт у сяєві краплин,

Один ішов, темніла тепла рінь,

і вже яскріло Місто з-поза ріні,

Один у нескінченному яскрінні

був часточкою пересотворінь.

 

16

У духмяні зволожені тіні,

у туманне свічадо вела

нездоланна принада зела

там, де гони й години сутінні,

і звучало йому багатьма

голосами високе пустиння,

і чекала його благостиня,

і була нескінченною тьма,

видноколо світилось лілово,

незліченне ставало одним:

у пустинні постало над ним

осіянне зволожене Слово.

 

17

На всьому, що постало і несло

у глибині недоторканний вітер,

туманна тінь позанебесних літер

позначила сповідане число –

непізнаванне ймення, і чорнів

далекий берег, і палахкотливо

зринало поза темрявою тливо,

і спалахи торкалися човнів,

коли поза віддалинами дна,

коли поза перлиною блідою

він відчував: його понад водою

оповила безмірна Однина.

 

18

Він бачитиме легшання бджолині

в тяжінні виногрона, і коли

у більшанні розлийводи, у плині

зволоженої літеплом тепліні

постане перевтілення бджоли,

зникатиме в небесній заметілі

духмяний слід, небесна заметіль

долатиме долини всамотілі,

бджола у перевтіленому тілі

долатиме знемогу, і звідтіль,

де поза млою зоряної хвищі

світитимуться крапельки роси,

де в легшанні долання щонайвищі,

він бачитиме хлань у вітровищі

і мовитиме пошепки: «Проси...»

 

19

Він поза видноколом самотів,

коли в безмірну синяву злетіло

незаймане метеликове тіло,

зникоме, осіянне, поготів

недоторканне, плинна Однина

вгортала тіло синявою, доки

вдивлялися в метелика потоки

мінливими заглибинами дна,

і горнє світло синіх палахтінь

осяяло віддалини пустинні,

і він відчув торкання благостині –

непізнану метеликову тінь.

 

20

Йому було спогадування солі:

дорогу вкрила всотувана сіль,

і плинна мла спливала і поволі

пливла понад розколини, і голі

віддалини темніли звідусіль,

і тьмяні тіні зоряної хлані

вгортала розпорошена луска,

і палахтіли пломені захланні,

і гасло видноколо на закланні,

і поза ним роздолина пласка

йому являла зела осіянні,

йому було даровано права

вчувати в непізнанному діянні:

поза туманом павітри жнив’яні,

плоди і брості, листя і трава.

 

21

Йому лягли сузір’я на долоні,

і незліченні хлані холодів,

нетлінні хлані в зоряному лоні

являли безмір, він оволодів

непізнаною тінню часоплину

і пестив поза тінню часоплин,

він пестив кожну зоряну краплину

і поринав у сяєво краплин,

туди, де не спогадувано жодні

мализни, де всебільшання тече,

і Однина прачорної безодні

лягала на оголене плече.

 

22

Ясна всепáзелень постала,

коли лягло в духмяну тінь

високе світло блискотінь

тисячогранного кристала,

перелітаннями бджоли

плоди у літеплові снили,

далекі зела ждали сили,

коли зволожувані схили

було заклечано, коли

минала злива і по зливі

всеперевтілення пливло,

коли його в нетлінне тло

несли свічада колихливі.

 

23

Де розкрилені тіні ячать,

коли тло пізнає прохолоду,

наближалося явлення плоду

в тишині яблуневих зачать,

видноколо пливло, Однина

огортала півтони гортанні,

і постали йому в огортанні

тьмяні тіні джерельного дна

в нескінченному плині, тоді

він лишився в нетлінному дневі,

де повільно пливли полудневі

голоси у джерельній воді.

 

 

 

24

Незнаними віддалинами дна

сумирно снили хвилі прикінцеві,

над ними в колихливому вінцеві

пливла недоторканна Однина,

вона у Нескінченному несла

в самій собі віддалини глибинні,

які являли грону і хлібині

зникому тінь забутого весла,

Один відчув появу кажана,

коли зникали виміри і міри

там, де його розпеченої шкіри

торкатиметься крапля крижана.

 

25

Постали плинні видива домів

йому поза пелюсткою малою,

і синява постала поза млою,

і виднокіл у синяві димів

там, де було вселегшання і де

у сяєві сповіданого краю

воно несло в собі небесну зграю

і просторінь, якою він іде,

і ці духмяні павітри, і ці

цвітіння, де заквітчана корона,

ці зела, і плоди, і виногрона,

і це тепло в медах і молоці.

 

26

Коли поза краплиною роси

оповили пересмуги сутінні

зелене тло зволоженої тіні,

навколо нього згасли голоси,

він обіймав незаймане живло,

метеликові снива, і пташину

височину, і кожну порошину,

і все, що поставало і жило,

і прохолода ринула згори,

у темряві шелéснули дерева,

і лагідна рука Проводирева

торкнулася коріння і кори.

14. Слова мають бути містком  
http://ua-human.blogspot.com/2017/09/24.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ  
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
 
 

    

Читати далі...

30. КАШТЕЛЯН (Нотатки мого друга Т.Р.)

          

Сильвестер Бокарчук. Таке було його справжнє ймення. Але всі мешканці шестиповерхового гуртожитку для залізничників, у котельні якого він працював, називали його Каштеля́н або «той одноокий Каштелян». Я довгий час не міг зрозуміти, що означало це слово і чому воно так приліпилося до цього старого. Вже набагато пізніше, коли мені до рук потрапив один давній тлумачний словник, я довідався, що «каштелян» — це так за козаччини називали управителя замку. І справді, хтось дуже влучно дав Сильвестрові Бокарчуку це прозвисько. Адже він у гуртожитку був такою собі невидимою, але невід’ємною часткою життя-буття, конечним атрибутом, повсякденною мовчазною тінню, таємничим духом, що нічим особливим не проявлявся, нікому не заваджав, не створював незручностей, нічого не просив, не прагнув, ні на що не зазіхав і ні на що не впливав, але всі невідь з якої причини мали неусвідомлену певність, що цей заглиблений у себе, з неквапливими рухами і проникливим поглядом свого єдиного ока чоловік, що схильний був більше слухати, ніж говорити, і ніколи ні з ким не пускався у довші розмови, є незамінною фіґурою, якимсь містичним стрижнем, завдяки якому тут усе тримається вкупі — все, що живе, ходить, рухається, функціонує, починаючи з тепла у кальориферах та гарячої води у кранах і кінчаючи самопочуттям коменданта гуртожитку Копецького і добробутом всіх численних мешканців гуртожитку з їхніми сімями. Ясна річ, що у цьому ніхто не зізнавався навіть перед самим собою, але всі в цьому були переконані, як у чомусь самоочевидному, що не потребує жодних доказів.

Я (мені в ті далекі часи ще не було і тридцяти) иноді потай від своєї дружини Вусті приходив до Каштеляна в котельню неодмінно з фляшкою «Лиманського», «Білого міцного», «Портвейну 72» чи якого-небудь иншого дешевого кріпленого вина, і ми, попиваючи з двістіграмових ґранчаків суроґатний трунок зі специфічним запахом медикаментів, збавляли час, перекидаючись малозначними фразами про те про се. Каштелянова котельня (вона, як і всі инші котельні у Львові працювала на газі) містилася у підвалі і мала вхід з внутрішнього двору гуртожитку. У цьому дворі під муром керамічного заводу росла старезна розлога вишня. Отож коли дозволяла погода, то ми часто виходили з котельні й сідали там на лавці. Це були якісь особливо щиросерді хвилини. Каштелян яснів на виду, його вуста розпрямлялися і на них з’являлася ледь помітна посмішка. І рідко коли бувало, щоб мені не доводилося йти до маґазину за ще одною фляшкою. Вийнявши з кишені маринарки кілька помятих рублів і простягаючи їх мені, Каштелян незмінно виголошував яку-небудь народну приповідку. Мені запала у серце ось ця: «Бідний не той, хто мало має, а той, хто багацько жадає».

Скільки памятаю, Каштелян завсіди працював у цій котельні. На роботу він виходив щочетвертої доби, і я, коли збирався до нього зайти, мусив вираховувати, чи є він на зміні. Иноді я приходив, а в котельні з якоїсь причини був хтось инший. Це мене неабияк засмучувало, бо я не любив пити наодинці. А кращого кумпа́на до винопиття, ніж Каштелян, не існувало. Мені важко це пояснити, але у цьому старому було щось таке, що перетворювало банальне споживання алькоголю у справжнє священнодійство — все, що він робив, як рухався, якою була його міміка, що він говорив, кожне слово, фраза, павза між словами, проникливий полиск його ока, нахил голови, жести рук і навіть мовчання, яке ніколи не було гнітючим, мене заворожувало, я відчував наче торкаюся чогось дуже вагомого, глибинного і разом з тим такого непевного, тремтливого, вислизущого, якоїсь великої правди, за якою так було спрагле моє серце.

Каштелян раніше жив у селі і на роботу до Львова доїжджав електричкою. Я памятаю цей період. Він мав ще тоді обидва ока і часто розповідав, що ніяк не може дійти ладу́ з дружиною і двома синами, які його чогось нена́виділи.

-Вони виживають мене з хати, я їм як кістка в горлі,— казав Каштелян своїм дещо скрипучим голосом, у якому, як це не дивно, не вчувалося ні зла, ні навіть образи на своїх кривдників.— Але куди я піду? Якби мав куди, то давно лишив би їх усіх.

Мені було прикро це слухати. Адже я знав, що сини й дружина не тільки дошкуляють йому лайкою, не тільки кривдять і чинять усякі каверзи, а зчаста його ще й бють. Памятаю, що він, бувало, з’являвся на зміну весь побитий, із саднами та синцями на обличчі, заледве пересуваючи ноги. Але чим я міг йому зарадити? Отож здебільша старався все перевести на жарт.

-Що, знову твої підняли бучу за онучу?— заходячи до котельні й киваючи на його побите лице, запитував я вдавано безтурботним голосом, після чого хвацько ставив на стіл фляшку з вином.

-Ет,— відмахувався він і додавав:

-Усе за гроші, за гроші… їм вічно мало!

Тоді виймав з великої фарбованої насиньо тумбочки, що стояла під стіною, дві шклянки і теж ставив їх на стіл.

Я знімав пальто, вішав його на гвіздок або просто кидав на довгу широку лавку і сідав на табуретку, вкриту облізлою овечою шкурою. Каштелян мовчки, наче над чимось замислившись, розкорковував фляшку, наливав вино у шклянки кожному до половини, і ми починали своє звичне узливання Бахусу.

Якогось року після чергового побиття, яке завершилося для Каштеляна переламом руки і пораненням правого ока, старий більше до села не повернувся. Із загіпсованою рукою і перевязаним бинтами оком він два тижні просидів у котельні, заявивши, що радше помре, ніж знову повернеться додому. Йому всі дуже співчували, жаліли, гуртожитські жінки навіть носили йому їсти, і багато хто з мешканців звертався до коменданта Копецького, щоб той знайшов для Каштеляна прихисток у гуртожитку. Копецький спочатку відмагався, бо гуртожиток був переповнений, не було жодної вільної кімнатчини, та ще й багато залізничників із сімями стояли в черзі на поселення.

Врешті вирішили тимчасово поставити для Каштеляна ліжко в коридорі. Це був закуток на другому поверсі в самому кінці коридору неподалік лазні. Коло ліжка примістили тумбочку й стілець, а за ним невелику шафу на одяг, яка заслоняла закуток від цікавих очей. Там і став жити Каштелян. І так звик до цього нового свого притулку, що згодом, коли в гуртожитку звільнилася кімната і йому запропонували перейти туди, то він відмовився.

-А навіщо? Мені й тут добре!

Ці Каштелянові слова, які він сказав комендантові Копецькому, потім неодноразово мешканці гуртожитку переповідали одне одному, як свідчення, що старий явно рішився розуму.

Я бачив той Каштелянів закуток лише двічі. Певен, що більш примітивного побуту, який може мати людина, годі й придумати. І це залізне з матрацом на грубій дротяній сітці ліжко, і ця тумбочка, на якій стояли вищерблені фаянсові тарелі, горнятка, лежали алюмінієві ложки, видельці, шматки засохлого хліба, і перехняблена шафа, з якої лущився лак, і жужмом запхане під ліжком взуття й инший мотлох, брудні сорочки на стільці — все це справляло доволі гнітюче враження. Але особливо дратували люди, зосібна, жінки й діти, які безперестанно вешталися коридором, часто бігаючи, гупаючи ногами, голосно розмовляючи й сміючись, не кажучи вже про дурнуваті вигуки і дикі співи, які нема, нема та й долинали з лазні. Втім, Каштелян зазвичай тут лише ночував. Удень він просто сновигав по гуртожитку, мацаючи кальорифери і перевіряючи крани умивальників або йшов кудись гуляти, переважно в старий із занедбаними алеями і засаджений кедрами, тисами та грабами парк, який починався відразу через дорогу навпроти гуртожитку. Там його непоказну сутулу постать нерідко можна було зустріти із задертою догори головою біля якогось дерева, де у верховітті шастала білка, вистукував дзьобом по стовбурі дятел чи сиділа, завмерши на гілці і блимаючи великими круглими очима, сова.

Мене страшенно дивувало, що Каштелян, живучи в таких нужденних умовах, залишившись зовсім сам, без сімї, не маючи ні друзів, ні приятелів, жодної рідної душі, якій би міг звірити своє найсокровенніше, разом з тим не робив враження нещасної людини. Ба більше, він здавався абсолютно всім задоволений і навіть щасливий. Правда, він і раніше ніколи не нарікав на долю, не надто жалівся навіть і тоді, коли приїжджав з села побитий, і якщо й розповідав про свої кривди, то говорив про це, як про щось невідворотнє, що мусило статися, як фатум, як щось, що написане йому на роду. І при цьому він ані не осуджував, ані не виправдовував своєї дружини й синів, які били його. Просто розказував про це, що сталося, як про факт, якось відсторонено, наче це відбувалося не з ним, а з кимось иншим.

-Каштеляне, як ти можеш так жити? Невже тобі не хочеться чогось кращого, ніж ця котельня й цей смердючий гуртожиток?— запитував иноді я.

-А як маю жити? Та ж їсти є що, і в що вдягтися, і маю дах над головою. То чого би-м нарікав?!— відповідав Каштелян, і його єдине око дивилося на мене з такою приязню, з такою непідробною простодушністю, що я на мить забував про своє питання і мені здавалося, що слова, які я щойно почув від цього старого, є абсолютна і неспростовна істина.

Проте поринувши в глибини свого розуму, я виразно бачив пекуче протиріччя, нестерпну гіркоту сірого безрадісного Каштелянового існування, нудний плин однакових нічим непримітних днів його життя, і мене всього проймали незгода, бунт, рішуче заперечення того, що це життя можна вважати справжнім, прийнятним, єдино можливим і що нема нічого кращого за нього. Я не міг з цим згодитися. Не хотів. Відмовлявся прийняти. «Ні, це не те, не те, на що рокована людина, не те, чого потребує і за чим так тужить людська душа. Має бути щось зовсім инше, неспогадане, незрівнянно ліпше, щось справді велике й прекрасне».

І я запитував:

-Хіба ти не маєш ніяких бажань, ніяких цілей щось досягти, здобути? Невже твоя душа цілком задовільняється тим, що є?

-Та я не знаю. Якщо щось хочу, то роблю. А щось досягати…— відказував Каштелян. І замовкнувши, дивився на мене своїм єдиним оком спокійно, з якоюсь несхитною незворушністю.

-І тобі що, ніколи не буває тужно тут самому у цій котельні?-— не вгавав я.

-Чого би мало бути тужно? Та тоді щось роблю, щось виточую, каблуки набиваю або вийду надвір, походжу, послухаю, як тополі шумлять, подивлюся, як авта їздять по вулиці,— Каштелянові вуста затремтіли й на них майнула його особлива посмішка, щира і тепла, майже дитяча.

-А якщо я зараз піду, що робитимеш?

-Та що, та сидітиму тут,— його око сяйнуло приязними искорками.

-І не нудьгуватимеш?

-А чого мав би нудьгувати?!

Зізнаюся, що я Каштеляна ніколи наповажне не трактував, уважав його примітивним і навіть дещо пришелепуватим чоловіком, який жив більше інстинктами, ніж розумом. Утім, попри все я любив його за душевну простоту і рідкісну щирість, яка межувала з наївністю. А ще мені було з ним надзвичайно легко, він наче створював довкола себе авру душевного комфорту, бо ніколи нічого не навязував, не намагався в чомусь переконувати, нічого мудрованого не запитував, не стверджував і практично ні про що, що хвилювало більшість людей, не мав якоїсь більш-менш виразної думки. Я взагалі ніколи від нього не чув, щоб він про когось чи про щось говорив хоч трохи самовпевнено чи висловлювався з осудом. Це була воістину людина без суджень. І саме ці його риси характеру, що він не мав чіткого погляду ні на що, ні в чому не був до кінця впевнений і ні з ким ні про що не сперечався, тим самим роблячи враження загальмованого, тугого на розум, найбільше спонукали мешканців гуртожитку вважати його благуватим або, як дехто ще говорив, прибитим у цвіту.

Але разом з тими своїми доволі примітивними, як мені здавалося, розумовими здібностями Каштелян міг бути иноді напрочуд чутливим, здатним уловлювати й відгукуватися на найтонші емоційні порухи співрозмовника. Такі дивовижні миті були нечасті, але завжди неабияк мене вражали. І щоразу, як таке ставалося, я переживав шок, потрясіння, моє внутрішнє єство охоплювало замішання і я починав думати, що зовсім не знаю і не розумію цього химерного чоловіка. І мушу чесно сказати, що продовж усіх доволі тривалих років спілкування з ним, я так і не виробив про нього достатньо ясної думки.

Памятаю один випадок, коли Каштелянові слова повністю перевернули моє життя, вразивши мене в саме серце, збуривши усе моє розуміння, вибивши з-під мене всі основи, перетворивши мою свідомість на суцільний хаос, що в змиг ока вивело мене на зовсім нові горизонти сприйняття дійсности.

Це було вкінці зими незадовго перед тим, як я назавжди покинув Львів, де ми з дружиною прожили цілих чотири роки. Я почував себе препаскудно. Був у справжньому розпачі. Всі мої довготривалі пошуки, всі намагання з’ясувати те незбагненне, за чим так поривалася моя душа, завершилися невдачею. Я дослідив чимало реліґійних учень, опанував цілу низку духових практик, побував під наставництвом найрозмаїтіших майстрів-містиків, теософів, хи́мородників, маноці́вників, йогів, гуру, збавив не один день, віддаючись виснажливим розумовим вправам за наймудрованішими системами, голодував, удосконалював тіло і рух думок, замикався в багатоденні за́твори, давав численні обітниці, мандрував, відмовлявся від мяса, купався в крижаній воді тощо, але осягти те найвагоміше, ради чого було зроблено стільки зусиль, мені так і не вдалося. І я врешті занепав духом. Мені не хотілося більше жити. І ніщо не тішило мене. І ні в чому не знаходив я розради. Так і блукав безцільно вулицями міста, абсолютно байдужого до моїх гіркот і страждань, охоплений безнадією, зчорнілий від відчаю.

І ось якогось дня, купивши фляшку «Лиманського», я забрів до Каштеляна в котельню. Каштелян сидів на лаві до пояса голий і пришивав латку на рукаві своєї синьої кратчастої сорочки. Його підборіддя відсвічувало білою щетиною. В котельні голосно сюрчав цвіркун, забившись десь у шкалубину на побіленій стелі серед сплетіння труб.

-Ого, як співає!— сумно мовив я, виймаючи з торби фляшку.

-Чує весну,— свінув оком Каштелян. Він докінчив шити і одяг сорочку.— Рукав порвався. Давно хотів залатати.

Я сів на табуретку. Мені не хотілося ні рухатися, ні розмовляти. І навіть думати. Каштелян відчував це. Він завсіди відчував мій настрій. І я був йому вдячний за це. Тим паче зараз, коли мені було так кепсько на душі. І ми пили вино мовчки. Без слів. Кожен сам зі собою. Я слухав пісню цвіркуна і хотів лише одного — щоб вона ніколи не припинялася. А Каштелян… Він якимсь дивовижним чином наче щез. Я бачив його, але присутности зовсім не відчував. Він немовби перетворився у неживий предмет і злився зі всім, що було довкола — зі столом, лавкою, трубами, вікнами, де зрідка могли промайнути людські ноги, металевим ящиком з інструментами, запасними засувками з засадистими круглими вентилями, величезними чавунними котлами, в жаро́вищах яких з довжелезних пальників з шумом виривалося полумя.

-Шукав, шукав і так нічого і не знайшов,— раптом сказав я зі скрухою в голосі, ледве стримуючи сльози, і внурив очі в Каштеляна, зовсім не чекаючи від нього відповіди.

Єдине зряче око старого було нерухоме, з мертвим шкляним полиском. Але за мить воно змінилося, ожило.

-Чому ж ти́ нічого не потребуєш шукати, Каштеляне? Чому?

-Та що́ буду шукати, коли не знаю що́,— відказав раптом старий з якоюсь суто дитячою безпосередністю. Він допив вино й поклав шклянку на стіл.

І тут мене всього немовби струснуло, наче вдарило по голові молотом-бияком! Усе, що я знав раніше, вмах зникло, не стало жодного прихистку, жодної певности, не лишилося ані найменшої місцинки, за яку можна було би зачепитися, я наче полетів у прірву, шкереберть у невідоме.

-І справді, як можна шукати те, чого не знаєш?!— розсміявся я.— Адже шукати можна лише те, що знаєш!!!

Я глянув на Каштеляна. Його око поблискувало. Я кинув погляд на стіл. І фляшка, і шклянки сміялися. Здавалося, все в котельні сміялося.

-Виходить, спочатку треба з’ясувати те, що є, що бачиш, а вже потім щось там шукати?!!!— вигукнув я, продовжуючи сміятися.

Каштелян мовчав. На його обличчі не було ні заперечення, ні схвалення.

-Каштеляне, та ти розумієш, що відкрив мені те, над чим я стільки років марно тратив сили!— вигукнув я.

Втім старий не відповідав. Лише дивився на мене. І в його поглядові… Що було в його поглядові? Я й досі не можу збагнути. Адже там було все і нічого водночас.

-Ну, тепер я знаю, що мені робити!— з цими словами я схопився на ноги і вийшов з котельні.

Зараз, коли минуло чи не сорок років, і Каштеляна давно нема в живих, я часто згадую про нього, споминаю цього дивовижного старого і думаю, що саме він, на відміну від усіх инших моїх наставників, і був тим справжнім майстром, тим істинним учителем, який, якщо, може, і не осяг Великої Сутности, то таки був до неї найближче.

31. Живу не так

http://ua-human.blogspot.com/2017/04/20.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...