Сильвестер Бокарчук. Таке було його справжнє ймення. Але всі мешканці шестиповерхового гуртожитку для залізничників, у котельні якого він працював, називали його Каштеля́н або «той одноокий Каштелян». Я довгий час не міг зрозуміти, що означало це слово і чому воно так приліпилося до цього старого. Вже набагато пізніше, коли мені до рук потрапив один давній тлумачний словник, я довідався, що «каштелян» — це так за козаччини називали управителя замку. І справді, хтось дуже влучно дав Сильвестрові Бокарчуку це прозвисько. Адже він у гуртожитку був такою собі невидимою, але невід’ємною часткою життя-буття, конечним атрибутом, повсякденною мовчазною тінню, таємничим духом, що нічим особливим не проявлявся, нікому не заваджав, не створював незручностей, нічого не просив, не прагнув, ні на що не зазіхав і ні на що не впливав, але всі невідь з якої причини мали неусвідомлену певність, що цей заглиблений у себе, з неквапливими рухами і проникливим поглядом свого єдиного ока чоловік, що схильний був більше слухати, ніж говорити, і ніколи ні з ким не пускався у довші розмови, є незамінною фіґурою, якимсь містичним стрижнем, завдяки якому тут усе тримається вкупі — все, що живе, ходить, рухається, функціонує, починаючи з тепла у кальориферах та гарячої води у кранах і кінчаючи самопочуттям коменданта гуртожитку Копецького і добробутом всіх численних мешканців гуртожитку з їхніми сімями. Ясна річ, що у цьому ніхто не зізнавався навіть перед самим собою, але всі в цьому були переконані, як у чомусь самоочевидному, що не потребує жодних доказів.
Я (мені в ті далекі часи ще не було і тридцяти) иноді потай від своєї дружини Вусті приходив до Каштеляна в котельню неодмінно з фляшкою «Лиманського», «Білого міцного», «Портвейну 72» чи якого-небудь иншого дешевого кріпленого вина, і ми, попиваючи з двістіграмових ґранчаків суроґатний трунок зі специфічним запахом медикаментів, збавляли час, перекидаючись малозначними фразами про те про се. Каштелянова котельня (вона, як і всі инші котельні у Львові працювала на газі) містилася у підвалі і мала вхід з внутрішнього двору гуртожитку. У цьому дворі під муром керамічного заводу росла старезна розлога вишня. Отож коли дозволяла погода, то ми часто виходили з котельні й сідали там на лавці. Це були якісь особливо щиросерді хвилини. Каштелян яснів на виду, його вуста розпрямлялися і на них з’являлася ледь помітна посмішка. І рідко коли бувало, щоб мені не доводилося йти до маґазину за ще одною фляшкою. Вийнявши з кишені маринарки кілька помятих рублів і простягаючи їх мені, Каштелян незмінно виголошував яку-небудь народну приповідку. Мені запала у серце ось ця: «Бідний не той, хто мало має, а той, хто багацько жадає».
Скільки памятаю, Каштелян завсіди працював у цій котельні. На роботу він виходив щочетвертої доби, і я, коли збирався до нього зайти, мусив вираховувати, чи є він на зміні. Иноді я приходив, а в котельні з якоїсь причини був хтось инший. Це мене неабияк засмучувало, бо я не любив пити наодинці. А кращого кумпа́на до винопиття, ніж Каштелян, не існувало. Мені важко це пояснити, але у цьому старому було щось таке, що перетворювало банальне споживання алькоголю у справжнє священнодійство — все, що він робив, як рухався, якою була його міміка, що він говорив, кожне слово, фраза, павза між словами, проникливий полиск його ока, нахил голови, жести рук і навіть мовчання, яке ніколи не було гнітючим, мене заворожувало, я відчував наче торкаюся чогось дуже вагомого, глибинного і разом з тим такого непевного, тремтливого, вислизущого, якоїсь великої правди, за якою так було спрагле моє серце.
Каштелян раніше жив у селі і на роботу до Львова доїжджав електричкою. Я памятаю цей період. Він мав ще тоді обидва ока і часто розповідав, що ніяк не може дійти ладу́ з дружиною і двома синами, які його чогось нена́виділи.
-Вони виживають мене з хати, я їм як кістка в горлі,— казав Каштелян своїм дещо скрипучим голосом, у якому, як це не дивно, не вчувалося ні зла, ні навіть образи на своїх кривдників.— Але куди я піду? Якби мав куди, то давно лишив би їх усіх.
Мені було прикро це слухати. Адже я знав, що сини й дружина не тільки дошкуляють йому лайкою, не тільки кривдять і чинять усякі каверзи, а зчаста його ще й бють. Памятаю, що він, бувало, з’являвся на зміну весь побитий, із саднами та синцями на обличчі, заледве пересуваючи ноги. Але чим я міг йому зарадити? Отож здебільша старався все перевести на жарт.
-Що, знову твої підняли бучу за онучу?— заходячи до котельні й киваючи на його побите лице, запитував я вдавано безтурботним голосом, після чого хвацько ставив на стіл фляшку з вином.
-Ет,— відмахувався він і додавав:
-Усе за гроші, за гроші… їм вічно мало!
Тоді виймав з великої фарбованої насиньо тумбочки, що стояла під стіною, дві шклянки і теж ставив їх на стіл.
Я знімав пальто, вішав його на гвіздок або просто кидав на довгу широку лавку і сідав на табуретку, вкриту облізлою овечою шкурою. Каштелян мовчки, наче над чимось замислившись, розкорковував фляшку, наливав вино у шклянки кожному до половини, і ми починали своє звичне узливання Бахусу.
Якогось року після чергового побиття, яке завершилося для Каштеляна переламом руки і пораненням правого ока, старий більше до села не повернувся. Із загіпсованою рукою і перевязаним бинтами оком він два тижні просидів у котельні, заявивши, що радше помре, ніж знову повернеться додому. Йому всі дуже співчували, жаліли, гуртожитські жінки навіть носили йому їсти, і багато хто з мешканців звертався до коменданта Копецького, щоб той знайшов для Каштеляна прихисток у гуртожитку. Копецький спочатку відмагався, бо гуртожиток був переповнений, не було жодної вільної кімнатчини, та ще й багато залізничників із сімями стояли в черзі на поселення.
Врешті вирішили тимчасово поставити для Каштеляна ліжко в коридорі. Це був закуток на другому поверсі в самому кінці коридору неподалік лазні. Коло ліжка примістили тумбочку й стілець, а за ним невелику шафу на одяг, яка заслоняла закуток від цікавих очей. Там і став жити Каштелян. І так звик до цього нового свого притулку, що згодом, коли в гуртожитку звільнилася кімната і йому запропонували перейти туди, то він відмовився.
-А навіщо? Мені й тут добре!
Ці Каштелянові слова, які він сказав комендантові Копецькому, потім неодноразово мешканці гуртожитку переповідали одне одному, як свідчення, що старий явно рішився розуму.
Я бачив той Каштелянів закуток лише двічі. Певен, що більш примітивного побуту, який може мати людина, годі й придумати. І це залізне з матрацом на грубій дротяній сітці ліжко, і ця тумбочка, на якій стояли вищерблені фаянсові тарелі, горнятка, лежали алюмінієві ложки, видельці, шматки засохлого хліба, і перехняблена шафа, з якої лущився лак, і жужмом запхане під ліжком взуття й инший мотлох, брудні сорочки на стільці — все це справляло доволі гнітюче враження. Але особливо дратували люди, зосібна, жінки й діти, які безперестанно вешталися коридором, часто бігаючи, гупаючи ногами, голосно розмовляючи й сміючись, не кажучи вже про дурнуваті вигуки і дикі співи, які нема, нема та й долинали з лазні. Втім, Каштелян зазвичай тут лише ночував. Удень він просто сновигав по гуртожитку, мацаючи кальорифери і перевіряючи крани умивальників або йшов кудись гуляти, переважно в старий із занедбаними алеями і засаджений кедрами, тисами та грабами парк, який починався відразу через дорогу навпроти гуртожитку. Там його непоказну сутулу постать нерідко можна було зустріти із задертою догори головою біля якогось дерева, де у верховітті шастала білка, вистукував дзьобом по стовбурі дятел чи сиділа, завмерши на гілці і блимаючи великими круглими очима, сова.
Мене страшенно дивувало, що Каштелян, живучи в таких нужденних умовах, залишившись зовсім сам, без сімї, не маючи ні друзів, ні приятелів, жодної рідної душі, якій би міг звірити своє найсокровенніше, разом з тим не робив враження нещасної людини. Ба більше, він здавався абсолютно всім задоволений і навіть щасливий. Правда, він і раніше ніколи не нарікав на долю, не надто жалівся навіть і тоді, коли приїжджав з села побитий, і якщо й розповідав про свої кривди, то говорив про це, як про щось невідворотнє, що мусило статися, як фатум, як щось, що написане йому на роду. І при цьому він ані не осуджував, ані не виправдовував своєї дружини й синів, які били його. Просто розказував про це, що сталося, як про факт, якось відсторонено, наче це відбувалося не з ним, а з кимось иншим.
-Каштеляне, як ти можеш так жити? Невже тобі не хочеться чогось кращого, ніж ця котельня й цей смердючий гуртожиток?— запитував иноді я.
-А як маю жити? Та ж їсти є що, і в що вдягтися, і маю дах над головою. То чого би-м нарікав?!— відповідав Каштелян, і його єдине око дивилося на мене з такою приязню, з такою непідробною простодушністю, що я на мить забував про своє питання і мені здавалося, що слова, які я щойно почув від цього старого, є абсолютна і неспростовна істина.
Проте поринувши в глибини свого розуму, я виразно бачив пекуче протиріччя, нестерпну гіркоту сірого безрадісного Каштелянового існування, нудний плин однакових нічим непримітних днів його життя, і мене всього проймали незгода, бунт, рішуче заперечення того, що це життя можна вважати справжнім, прийнятним, єдино можливим і що нема нічого кращого за нього. Я не міг з цим згодитися. Не хотів. Відмовлявся прийняти. «Ні, це не те, не те, на що рокована людина, не те, чого потребує і за чим так тужить людська душа. Має бути щось зовсім инше, неспогадане, незрівнянно ліпше, щось справді велике й прекрасне».
І я запитував:
-Хіба ти не маєш ніяких бажань, ніяких цілей щось досягти, здобути? Невже твоя душа цілком задовільняється тим, що є?
-Та я не знаю. Якщо щось хочу, то роблю. А щось досягати…— відказував Каштелян. І замовкнувши, дивився на мене своїм єдиним оком спокійно, з якоюсь несхитною незворушністю.
-І тобі що, ніколи не буває тужно тут самому у цій котельні?-— не вгавав я.
-Чого би мало бути тужно? Та тоді щось роблю, щось виточую, каблуки набиваю або вийду надвір, походжу, послухаю, як тополі шумлять, подивлюся, як авта їздять по вулиці,— Каштелянові вуста затремтіли й на них майнула його особлива посмішка, щира і тепла, майже дитяча.
-А якщо я зараз піду, що робитимеш?
-Та що, та сидітиму тут,— його око сяйнуло приязними искорками.
-І не нудьгуватимеш?
-А чого мав би нудьгувати?!
Зізнаюся, що я Каштеляна ніколи наповажне не трактував, уважав його примітивним і навіть дещо пришелепуватим чоловіком, який жив більше інстинктами, ніж розумом. Утім, попри все я любив його за душевну простоту і рідкісну щирість, яка межувала з наївністю. А ще мені було з ним надзвичайно легко, він наче створював довкола себе авру душевного комфорту, бо ніколи нічого не навязував, не намагався в чомусь переконувати, нічого мудрованого не запитував, не стверджував і практично ні про що, що хвилювало більшість людей, не мав якоїсь більш-менш виразної думки. Я взагалі ніколи від нього не чув, щоб він про когось чи про щось говорив хоч трохи самовпевнено чи висловлювався з осудом. Це була воістину людина без суджень. І саме ці його риси характеру, що він не мав чіткого погляду ні на що, ні в чому не був до кінця впевнений і ні з ким ні про що не сперечався, тим самим роблячи враження загальмованого, тугого на розум, найбільше спонукали мешканців гуртожитку вважати його благуватим або, як дехто ще говорив, прибитим у цвіту.
Але разом з тими своїми доволі примітивними, як мені здавалося, розумовими здібностями Каштелян міг бути иноді напрочуд чутливим, здатним уловлювати й відгукуватися на найтонші емоційні порухи співрозмовника. Такі дивовижні миті були нечасті, але завжди неабияк мене вражали. І щоразу, як таке ставалося, я переживав шок, потрясіння, моє внутрішнє єство охоплювало замішання і я починав думати, що зовсім не знаю і не розумію цього химерного чоловіка. І мушу чесно сказати, що продовж усіх доволі тривалих років спілкування з ним, я так і не виробив про нього достатньо ясної думки.
Памятаю один випадок, коли Каштелянові слова повністю перевернули моє життя, вразивши мене в саме серце, збуривши усе моє розуміння, вибивши з-під мене всі основи, перетворивши мою свідомість на суцільний хаос, що в змиг ока вивело мене на зовсім нові горизонти сприйняття дійсности.
Це було вкінці зими незадовго перед тим, як я назавжди покинув Львів, де ми з дружиною прожили цілих чотири роки. Я почував себе препаскудно. Був у справжньому розпачі. Всі мої довготривалі пошуки, всі намагання з’ясувати те незбагненне, за чим так поривалася моя душа, завершилися невдачею. Я дослідив чимало реліґійних учень, опанував цілу низку духових практик, побував під наставництвом найрозмаїтіших майстрів-містиків, теософів, хи́мородників, маноці́вників, йогів, гуру, збавив не один день, віддаючись виснажливим розумовим вправам за наймудрованішими системами, голодував, удосконалював тіло і рух думок, замикався в багатоденні за́твори, давав численні обітниці, мандрував, відмовлявся від мяса, купався в крижаній воді тощо, але осягти те найвагоміше, ради чого було зроблено стільки зусиль, мені так і не вдалося. І я врешті занепав духом. Мені не хотілося більше жити. І ніщо не тішило мене. І ні в чому не знаходив я розради. Так і блукав безцільно вулицями міста, абсолютно байдужого до моїх гіркот і страждань, охоплений безнадією, зчорнілий від відчаю.
І ось якогось дня, купивши фляшку «Лиманського», я забрів до Каштеляна в котельню. Каштелян сидів на лаві до пояса голий і пришивав латку на рукаві своєї синьої кратчастої сорочки. Його підборіддя відсвічувало білою щетиною. В котельні голосно сюрчав цвіркун, забившись десь у шкалубину на побіленій стелі серед сплетіння труб.
-Ого, як співає!— сумно мовив я, виймаючи з торби фляшку.
-Чує весну,— свінув оком Каштелян. Він докінчив шити і одяг сорочку.— Рукав порвався. Давно хотів залатати.
Я сів на табуретку. Мені не хотілося ні рухатися, ні розмовляти. І навіть думати. Каштелян відчував це. Він завсіди відчував мій настрій. І я був йому вдячний за це. Тим паче зараз, коли мені було так кепсько на душі. І ми пили вино мовчки. Без слів. Кожен сам зі собою. Я слухав пісню цвіркуна і хотів лише одного — щоб вона ніколи не припинялася. А Каштелян… Він якимсь дивовижним чином наче щез. Я бачив його, але присутности зовсім не відчував. Він немовби перетворився у неживий предмет і злився зі всім, що було довкола — зі столом, лавкою, трубами, вікнами, де зрідка могли промайнути людські ноги, металевим ящиком з інструментами, запасними засувками з засадистими круглими вентилями, величезними чавунними котлами, в жаро́вищах яких з довжелезних пальників з шумом виривалося полумя.
-Шукав, шукав і так нічого і не знайшов,— раптом сказав я зі скрухою в голосі, ледве стримуючи сльози, і внурив очі в Каштеляна, зовсім не чекаючи від нього відповіди.
Єдине зряче око старого було нерухоме, з мертвим шкляним полиском. Але за мить воно змінилося, ожило.
-Чому ж ти́ нічого не потребуєш шукати, Каштеляне? Чому?
-Та що́ буду шукати, коли не знаю що́,— відказав раптом старий з якоюсь суто дитячою безпосередністю. Він допив вино й поклав шклянку на стіл.
І тут мене всього немовби струснуло, наче вдарило по голові молотом-бияком! Усе, що я знав раніше, вмах зникло, не стало жодного прихистку, жодної певности, не лишилося ані найменшої місцинки, за яку можна було би зачепитися, я наче полетів у прірву, шкереберть у невідоме.
-І справді, як можна шукати те, чого не знаєш?!— розсміявся я.— Адже шукати можна лише те, що знаєш!!!
Я глянув на Каштеляна. Його око поблискувало. Я кинув погляд на стіл. І фляшка, і шклянки сміялися. Здавалося, все в котельні сміялося.
-Виходить, спочатку треба з’ясувати те, що є, що бачиш, а вже потім щось там шукати?!!!— вигукнув я, продовжуючи сміятися.
Каштелян мовчав. На його обличчі не було ні заперечення, ні схвалення.
-Каштеляне, та ти розумієш, що відкрив мені те, над чим я стільки років марно тратив сили!— вигукнув я.
Втім старий не відповідав. Лише дивився на мене. І в його поглядові… Що було в його поглядові? Я й досі не можу збагнути. Адже там було все і нічого водночас.
-Ну, тепер я знаю, що мені робити!— з цими словами я схопився на ноги і вийшов з котельні.
Зараз, коли минуло чи не сорок років, і Каштеляна давно нема в живих, я часто згадую про нього, споминаю цього дивовижного старого і думаю, що саме він, на відміну від усіх инших моїх наставників, і був тим справжнім майстром, тим істинним учителем, який, якщо, може, і не осяг Великої Сутности, то таки був до неї найближче.
31. Живу не так
