1. ВСЕ СТАЄ СПРАВЖНІМ ЛИШЕ ПІД ОСІНЬ (Мої спогади)

  
       З Григорієм Чубаєм я познайомився восени 1969 року. Мій старший брат Орест, який тоді був студентом Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, якось прийшов додому (ми жили на Левандівці) з кількома своїми знайомими. Один з них і був Чубай. Добре памятаю, як він, простягаючи мені руку, відрекомендувався: “Грицько”. Наскільки пригадую, так він відрекомендовувався завжди. І у Львові всі його називали Грицьком. 

       Чубай при першому ж знайомстві цілковито завоював мою симпатію. Я був вихований на галицьких інтеліґентських традиціях з їхнім консерватизмом, певною солодкавістю у ставленні до національних авторитетів і замкненістю на українській проблематиці. Але моя душа рвалася на ширші горизонти. Знайомство з Григорієм Чубаєм стало потужним поштовхом для глибокої переоцінки багатьох моїх світоглядних позицій. 

       Уже сама Грицькова манера триматися викликала у мене симпатію. У ній було щось здорове, загонисте. Він був цілковито позбавлений манірности. Говорив те, що думав, упевнено, навіть задерикувато. Особливо розпалювався, коли мова заходила про літературу. Його оцінки багатьох тодішніх офіціозних письменників, які тішилися всіма гараздами, були надзвичайно їдкими. Ось, наприклад, як він висловився про письменника Збанацького в одному з віршів (цитую з памяти): 

       Вилітають сни та й штири, 

       Світить місяць вдалині. 

       Спить Збанацький у квартирі, 

       А Тичина – у труні. 

       Взагалі схильність нещадно висміювати все те, що він не любив, було характерною рисою Чубая. Пізніше ця риса під тягарем важких життєвих обставин ще більше розвинулася в ньому, подекуди переростаючи навіть у злосливість. 

       Грицько одним махом поламав багато стереотипів мого виховання. Це стосується, зокрема, і мого ставлення до поезії. Він відкрив мені Павла Тичину, якого я вважав продажним писакою. Ніколи не забуду, як в одній львівській квартирі, де зібралося зо два десятки молодих людей, Грицько читав вірші з перших поетичних збірок Тичини. На мене (я тоді вчився у десятій клясі) це читання справило величезне враження. Раніше я і на думці не мав, що поезія може мати такий сильний емоційний уплив. Після Грицькового читання я просто захворів на поезію. Вивчив майже всього раннього Тичину на память і досі можу цитувати чималі шматки його віршів. 

       Саме Грицько мене познайомив і з багатьма иншими великими українськими поетами, зокрема, Богданом-Ігорем Антоничем і Володимиром Свідзинським, творчість яких стала важливим етапом у моєму розвиткові. Від Грицька я вперше дізнався також про сучасних поетів: Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Миколу Холодного, Богдана Бойчука та ин. 

       Десь у той час була віднайдена і відновлена могила Антонича на Янівському цвинтарі. Грицько на моє прохання привів мене до цієї могили. Це був горбик землі з невеликим чорним хрестом і табличкою, на якій було написано: Богдан-Ігор Антонич 1909-1937 Поет. З могили стриміла всохла акація. “Дуже символічно,-- мовив Грицько,-- що на Антоничевій могилі є всохла акація. Це, як і передчасно всохле його життя”. Я, звичайно, не міг тоді відати, що він теж повторить долю Антонича, помре молодим. 

       Коли я познайомився з Грицьком, то знав, що його нещодавно відрахували з Київського університету за антирадянську діяльність і що він родом з Рівненщини. Але про свої рідні місця він мені ніколи не розповідав. Єдине, що я від нього чув, це кілька історій про підрозділ УПА, який діяв в околицях села, де він народився. Ці історії йому розказав хтось із родичів. 

       У Львові Грицько одружився і жив на Погулянці в будинку свого тестя. Це був добротний двоповерховий дім з невеликим городом. Грицько з дружиною Галею мешкав у двох кімнатах на першому поверсі. Сюди я дуже часто навідувався. Взагалі до Грицька приходило безліч людей. Можна сказати, що його мешкання на Погулянці було своєрідним центром, довкола якого гуртувалася творча молодь, обєднана почуттям різкого неприйняття офіціозу. Під час зустрічей велися дискусії про літературу, мистецтво, кіно, філософію, політику, читалися вірші, прозові твори. Звичайно, що Грицько завжди був у центрі уваги. Його поезія, яку він деклямував з великим надхненням, викликала загальний захват. Усі Грицькові поеми (“Вертеп”, “Відшукування причетного”, “Марія”, “Говорити, мовчати, й говорити знову”) я мав змогу чути в авторському виконанні. 

       Поезією Грицька я (як і багато хто з львівської молоди) захоплювався неймовірно. Вірші його передруковував власноручно і давав їх читати своїм друзям. Уже навчаючись у Львівському університеті, я познайомив з Грицьком деяких своїх однокурсників. Усі вони також високо оцінювали його твори, тиражували їх і поширювали серед знайомих. 

       Що притягало людей до Грицька? Я думаю, що насамперед його жвавість, широта інтересів і величезна наснага, з якою він брався до будь-якої справи. Грицько постійно був на гребені подій, постійно зустрічався з усякими людьми, одержував безліч найрозмаїтішої кореспонденції. Мене часто вражала його здатність першим про все довідуватися, а також діставати нові цінні книги, які тільки-но виходили з друку. Величезну кількість видатних українських та зарубіжних авторів я знайшов саме в нього. Все найкраще, що творили сучасні українські літератори, також неодмінно з′являлося у Грицька. Він зібрав величезну бібліотеку, мав сотні платівок з класичною та естрадною музикою, ходив на кожен цікавий концерт, виставу, кінофільм. 

       Маючи широкі звязки в Україні, Грицько активно контактував з дисидентами. Всі найважливіші самвидавські матеріали обовязково потрапляли до нього. Памятаю, як я приніс йому машинописну брошуру Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, а він каже: “Я маю дещо краще.” І показав мені статті Валентина Мороза, відверта правда яких збурила всю мою душу. Автім, Грицько не був надто заанґажований у політиці. Головним його покликанням була все ж таки література. 

       Десь на початку сімдесятих років Грицько зініціював створення літературно-художнього журналу “Скриня”. За задумом це мав бути часопис внутрішнього користування, себто він мав поширюватися тільки серед кола найближчих Грицькових друзів. Вийшло кілька номерів, надрукованих на машинці. Це був звичайний самвидав. Грицько мені казав, що наклад журналу не менше двохсот примірників. Але, гадаю, що він перебільшував. 

       У “Скрині” в основному друкувалися члени редколегії. Памятаю, що були там уміщені твори самого Грицька, Олега Лишеги, Миколи Рябчука, Юрія Винничука, Віктора Морозова та ин. Художнє оформлення робив В.Онищенко. Взагалі, вся та затія з журналом була своєрідною грою. Грицько любив жарти. І я не пригадую жодної зустрічи з ним, щоб він не сміявся чи був похмурий. Правда, його веселощі дуже часто виливалися в дошкульні глузування. Напевно, саме як глузування належить розцінювати напис російською мовою на останній сторінці “Скрині”: Журнал “Сундук” На украинском языке. 

       На жаль, влада сприйняла видання “Скрині” без всяких жартів. Журнал невдовзі потрапив у поле зору каральних органів, і творцями часопису зацікавився КҐБ. Грицька й інших стали викликати на допити, залякувати. В результаті видання журналу було припинено, а тих, хто друкувався в ньому, строго попереджено. Згодом О.Лишегу, В.Морозова й инших було покарано ще й вигнанням з вузів. 

       У сімдесят третьому році я залишив університет, бо не міг більше зносити гнітючої казарменої атмосфери в його стінах. Можливо, мене б усе одно вигнали, бо незадовго перед тим КҐБ виявив в університеті таємну студентську організацію, з якою я мав контакти. Ця організація розповсюджувала самвидавський журнал “Поступ”. Одного разу мене цілий день протримали в головному управлінні КҐБ, вимагаючи свідчень про членів цієї організації, але так і не змогли витягти більше, ніж уже знали. Допитували мене там і про Грицька, але я нічого вагомого не сказав. Каґебіст, який вів допит, весь час натякав на якісь друковані матеріали, вірші. Я відчував, що проти Грицька затівається щось дуже серйозне, і боявся прохопитися необережним словом, бо усвідомлював, чим це може закінчитися в тому числі й для мене.

       Після того, як я з другого курсу залишив університет, мене забрали до війська. А коли через два роки вернувся до Львова, то вже набагато рідше став бачитися з Грицьком. У цей час я захопився рухом гіпі і релігійною філософією. Зустрічі з Грицьком уже не були для мене такими цікавими. Він, як бачилося, теж не дуже сприймав мої нові захоплення. 

       У ті часи я нерідко зустрічав Грицька на вулицях. Розмовляв з ним. Майже завжди він був добряче напідпитку. Мене це не дивувало, бо і раніше Грицько не цурався чарки. Жодні зустрічі чи в нього в дома, чи в иншому місці не обходилися без випивки. Але тоді все це робилося легко, з якимсь веселим відчайдушшям, а тепер Грицько бачився зовсім инакше. Щось змінилося в ньому. Він здавася наче погаслим. Хоча зовні силкувався бути безтурботним. 

       Уже пізніше я довідався про ймовірну причину такої переміни. У 1972 році у Львові відбулася розправа над поетом Ігорем Калинцем, якого за “антирадянські” вірші засудили на шість років тюрми і три роки заслання. Грицько, який вважався досить близьким приятелем Калинця, на суді був свідком проти нього. Багато людей твердило, що нібито саме через Грицькові свідчення Калинця й посадили до вязниці. 

       Звичайно, що у Львові зразу поширилася чутка, що буцімто Грицько – аґент КҐБ. Від нього зразу відсахнулося багато друзів. Знайомі стали відверто сторонитися його. Про Грицька пускали найбезглуздіші плітки. Внаслідок цього Грицько опинився у певній суспільній ізоляції. Уявляю, як важко він усе це переживав. Звикнувши бути у центрі уваги, він раптом опинився на узбіччі. Всі, хто так захоплювалися ним, ураз охололи до нього, а дехто навіть став виявляти відверту ворожість. 

       Я не поділяв загального неґативного ставлення до Грицька. Мені здавалися багато звинувачень на його адресу несправедливими. Тим більше, що часто ті люди, які його найзапекліше осуджували, самі були здатні (я це відчував) на будь-які аморальні вчинки, коли потрапили б у відповідні обставини. Особливо мене дратувало безапеляційне твердження, що Грицько – аґент КҐБ. Сам я в це ніколи не вірив і не вірю. Гадаю, що все було набагато простіше. Грицько мав раниме беззахисне серце і слабку волю. Каґебісти шантажем чи ще якимсь способом зламали його і змусили свідчити проти свого товариша. 

       Після суду над Калинцем Грицько весь час, як я переконаний, жив з почуттям вини. Я ніколи не пробував його розпитувати про суд, бо відчував, що це для нього вкрай небажана тема. Тільки один єдиний раз я якось випадково прохопився про долю Калинця. Це було на кінцевій зупинці трамваю сімки на Погулянці. Грицько зреаґував украй нервово і вихлюпнув на мене таку порцію жовчі, що я аж перелякався. Але, здається, я тоді так і не зрозумів, наскільки болючою була для нього ця історія. 

       Остання моя зустріч з Грицьком відбулася біля Порохової Вежі. Якщо не помиляюся, це був 1979 рік. Я йшов алеєю. Сутеніло. Раптом з-за кущів хтось мене гукнув. Це був Грицько. Він тримав фляшку червоного вина-суроґату. “Хочеш випити?”—запитав він. “Давай,”-- я взяв фляшку. Тим часом Грицько відійшов убік, заклав пальці в рот і став вертати. “Погано мені, не можу пити,”—мовив він сумно. Я глипнув на нього і відчув, як стислося моє серце. 

       Я вже не памятаю, але там з Грицьком були ще якісь люди. Я залишив Грицька з ними і пішов геть, відчуваючи свою повну безпорадність у його біді. Але чому я тоді не виявив до нього звичайного людського співчуття? Можливо, це було єдине, що він дійсно потребував. І чи виявив хто-небудь до нього співчуття або хоч розуміння жахливого становища, в яке він потрапив після суду над Калинцем? У поемі “Говорити, мовчати й говорити знову”, написаній 1975 року, Грицько з вражаючою відвертістю висловив весь трагізм своїх внутрішніх почувань останніх десяти років життя. Те, що він старанно приховував від людей у щоденному спілкуванні, було на весь голос заявлене у поемі. Але навряд чи хтось тоді розумів дійсну вагу цих Грицькових слів. 

       Назви ліків 

       що нам допоможуть сьогодні вночі 

       передсмертні волання місяцеві 

       вислуховувати розважно 

       допоможуть нам бачити навіть поезію 

       в тому як він буде від болю корчитися

       в тому як він з останніх сил хрипітиме

        -- зупиніть їх

       спиніть

       я ж насправді вмираю

       в розквіті сил високо над повільною річкою.

       Після цієї зустрічи більше я Грицька не бачив. А через три роки він помер. Я взнав, що причиною його смерти була тяжка хвороба нирок. Він хотів жити. Дуже надіявся, що поможе операція. Але доля виявилася невблаганною.**
 ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

       *Назва заголовка – цитата з поеми Григорія Чубая “Говорити, мовчати й говорити знову”. 

       **Опубліковано у книжці Грицько Чубай "Плач Єремії", в-во "Кальварія", Львів, 1998

2. Про рух гіпі, про Сковороду і про себе 
http://ua-human.blogspot.com/2016/04/8.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...

1. ЦІННІСТЮ Є НЕ ПОПУЛЯРНІСТЬ, А САМОБУТНІСТЬ (Статті)

      

Якось у сімдесят пятому році в київській книгарні один прозаїк, рафінований (як я й досі вважаю) графоман, так відповів на моє питання, чи здає він собі справу, що його твори низькопробні, бо на них попиту нема: «Люди просто ще не доросли до моєї прози!»

Тоді така вбивча самовпевненість мене дуже обурила. Але тепер, через двадцять років його відповідь мені здається не такою вже нахабно-безглуздою.

У чому ж секрет успіху чи неуспіху художнього твору? Чому одні твори мають популярність, а инші — ні? І чи може існувати хоч якийcь обєктивний критерій оцінки творів?

Щодо популярности, то тут, здається, ясно. Твір захоплює маси людей, якщо він їм зрозумілий, суголосний з їхніми почуттями. Якщо твір несуголосний з почуттями людей, то він ніколи не буде популярним. І тут не поможе ні досконалість художніх засобів, ні глибина проникнення в дійсність. І добре ще, коли твір знаходить розуміння хоч би у невеличкої частини населення, бо тоді принаймні він має шанс потрапити в ранґ так званих елітарних творів.

Але хіба можна лише на підставі більшої чи меншої популярности робити висновок про цінність твору. Адже відомо, що прихильники популярних творів вважають елітарні твори нікчемними і навпаки, поцінувачі елітарних творів згірдливо ставляться до творів популярних.

А як же бути з творами, які не знаходять зацікавлення ні в кого? Вони що, безвартісні? Мусить же бути якийсь обєктивний критерій цінности, який стоїть поза межами рівня популярности, поза межами «суголосний-несуголосний»!

Таким критерієм багато хто вважає самобутність, ориґінальність твору. І я думаю, що це цілком слушно.

Згадаймо, що таке творчість? Творчість — це вільний вияв душі людини, в результаті якого створюється щось нове. Отже, головною ознакою художнього твору обовязково є новизна. Якщо її немає, то це вже не твір, а підробка, краща чи гірша копія. І, напевно, що своєріднішим, що виразнішим новизною буде твір, то вищою можна вважати його якість.

А популярний твір? Чи завжди він містить у собі новизну, самобутність? Чи завжди він якісний під оглядом творчости? Далеко не завжди. Популярною може бути навіть звичайнісінька імітація. Для цього потрібно лише, щоб вона була закодована на стотне відтворення почуттів людей, була їм співзвучна.

Тим часом високоякісний, самобутній твір вже за своєю природою обовязково дисонує з почуттями людей. Адже через свою новизну, свіжість, неповторність, незвичність він наділений зовсім иншими почуттєвими кодами. Тому він неодмінно приречений на непопулярність і далеко не завжди навіть здобуває елітарне визнання.

І причина цього одна - люди у всьому шукають уже знане, їхні почуття здебільша реаґують на вже відомі знаки. Тим часом дійсно нові, ориґінальні художні твори пропонують зовсім иншу, досі незнану систему кодування. Таким чином, щоб сприйняти нове, людина мусить відкинути старе. Це означає, що побачити красу нового твору людина може лише безпосередньо душею, себто не урухомлюючи память. Але не багато є людей, які спроможні так сприймати речі.

Саме цим, певно, і можна пояснити факти, що чимало геніяльних творів дуже важко пробивали й пробивають собі дорогу до людських сердець. І, напевно, лише втручання Бога відкриває людям очі і звільняє шлях високоякісним художнім творам до всезагального захоплення. Більшість же такого шибу  творів, на жаль, так і залишаються закритими для основної маси людей, а деякі, можливо, і для всіх  узагалі.

Саме виходячи з такого розуміння, належить, на мою думку, оцінювати здобутки української культури. Не треба так безапеляційно, як це робить дехто, судити українських авторів, що вони, мовляв, не такі популярні, як деякі зарубіжні, скажімо, російські. Відсутність популярности може просто свідчити про несуголосність почуттів людей і наявних творів, а не про низьку якість цих творів. Конкретно в українській ситуації це може бути звичайна, успадкована з недавнього минулого закодованість нашого населення на російстві, яка навіть найгеніяльніший твір, породжений українською культурою, неодмінно прирече на несприйняття. Тому питання популярности — це може бути або справою Бога, або самого суспільства, якому належить здійснити глибоку духово-культурну трансформацію. Але аж ніяк не авторів.

Головним же в оцінці творів нашої культури, на мою думку, має бути винятково ступінь їхньої самобутности, неповторности, себто те, наскільки вони вільні від наслідування, копіювання, наскільки ці твори є автентичним виявом душ своїх авторів. Адже саме це є основою високої якости хай якого твору. Думаю, що такі твори, хай і не витончені формою, хай і не занадто глибокомудрі змістом, рано чи пізно потраплять у центер суспільної уваги і будуть поціновані належним чином.

1996, 17 листопада

      

2. Про мову. Вкотре

http://ua-human.blogspot.com/2016/04/6.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...

2. УКРАЇНА - ЦЕ ДУХ (Есеї)

      

Україна… Що означає це слово? Для багатьох це просто географічне поняття. Місце, де народився. Або набір якихось инших стереотипів -  сентиментальних чи меркантильних. Але Україна -  це щось набагато більше і глибше. Адже Україна -  це не вигадка і не мариво. Вона реальність. Вона те, що є, те, що існує незалежно від наших бажань та оцінок.

Що ж тоді є Україна? Що є та реальність, яку ми звично називаємо Україною? Без сумніву, немає нічого важчого, ніж відповісти на це питання. Сказати, що Україна -  це певна територія, народ, мова, традиції, певні властивості характеру людей - нічого не сказати. Бо все це ще не є Україна. Сто́тніше, це тільки зовнішній вияв України, наша уява про неї, дим, за яким криється Україна справжня.

Яка ж вона, та справжня Україна? Що вона є в дійсності? На жаль, ми майже нічого не знаємо про неї. І хоча, здавало би ся, багато сказано слів про Україну, але й досі майже ніхто не спробував зрозуміти її суть, проникнути за таємну завісу її мовчання і з’ясувати, хто вона? звідки вона? куди йде? і яка її місія у цьому світі?

Я вже не один рік спостерігаю за нею, вдивляюся в її химерні обриси і щоразу вона залишається нерозгаданою, закритою для мене, як книга за сімома печатями. Я не розумію її. Я не знаю, хто вона. Єдине, що для мене поза сумнівом, це те, що вона існує. І саме цей факт служить орієнтиром для мене, щоб не збитися на манівці. Адже, коли шукаєш те, що існує, то шукаєш живе, а не мертве. Мертве ж не може існувати, бо існує тільки живе. Ось чому все, сказане про Україну, всі слова про Україну, не є Україна. Сказане про неї мертве, а вона жива.

Отже, Україна — це не земля, не народ, і ніщо з того, що повязане зі згаданими речами. Це насамперед дух. Так, Україна - це дух. Живий дух, який є, який існує тепер, зараз, повсякчас і якого нема і не може бути ні в минулому, ні в майбутньому, позаяк живе може перебувати тільки в живому, в тому, що є, а не в мертвому, себто, в тому, чого вже нема або ще нема. І цей дух належить пізнати. Певно, це найголовніше, що конче потрібно зробити. Можливо, це єдине, що взагалі варте  зусиль.

Багато кому може здаватися, що піднята проблема просякнута пустою схоластикою і надумана. Але я переконаний, що немає нічого більш актуального, живого, пекучого, нуртуючого, ніж дух. Адже що, як не дух, є основою самого життя, всіх його незчисленних і ефемерних у своїй минущості форм?

Чому так важливо на цьому наголошувати? Та тому що Україна оповита товстелезним шаром порожніх думок і уявлень, за якими далеко не кожен здатний побачити її живе серце. А хто не бачить серця України, той не бачить самої України. Саме з цієї причини в декого можуть виникати навіть сумніви, чи існує Україна взагалі.

Для того, щоб покласти край сумнівам, необхідно широко розплющеними очима без будь-яких посередників й упереджень подивитися на дійсність, на Україну реальну, не вигадану. Не на наші уявлення про Україну, не на наші думки про неї, не на наші бажання, якою вона має або не має  бути, а на неї саму, на таку, якою вона є -  живу і непридуману зі всіма її чеснотами і ґанджами (нами уроєними!), і прийняти її всеціло, не оцінюючи, а, отже, не схвалюючи й не осуджуючи, прийняти як таємниче, ніким не створене явище буття – досконале у всіх своїх частинах і беззаперечне у своїй реальності, до якого неможливо нічого ні додати, ні відняти. І тоді ми побачимо, що справді існує така дивовижна у своїй неповторності реальність, яку можна назвати Україною. І це буде власне Україна справжня. Не Росія, не Польща, а саме Україна. Із своїм власним, не подібним ні на що инше духом.

Дух України заворожує. Хто відкрив його для себе, той назавжди залишається в його полоні. Але далеко не всі здатні уздріти його, позаяк зосереджені не на реально існуючій Україні, а на неіснуючій Україні власної уяви. 

Чи можна описати дух України? Навряд чи це можливо. Гадаю, що його можна лише відчути серцем. Отож тільки власний досвід може привести кожного до духу України, до України живої, справжньої.

3. Може, це і є найкраще місце на землі? 
http://ua-human.blogspot.com/2015/05/blog-post_5.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

 

Читати далі...