Єдиний, хто до мене ще деколи приходив, це був По́льо, дуже мовчазний, заглиблений у себе девятнадцятирічний хлопець, що мешкав удвох з матір’ю на поверх вище. Він мав доволі рідкісне імя Іполит, але всі мешканці нашого будинку називали його не инакше як Польо, бо так із самого дитинства кликала його мама, висока сухоребра жінка, швачка якоїсь київської фабрики спецодягу. Її гістеричні поклики сина останніми роками особливо часто можна було почути, коли той виносив надвір вибивати два старезні, попсовані міллю килими.
-Полю! Не чуєш чи що?! Полю! Полю! Ну, де ти дляєшся з тими веретами! Полю! Полю!— раз поза раз верещала вона, перевісившись через поруччя балькона.
Я не знаю, чому в Поля була потреба приходити до мене. Може, його спонукала до цього якась особлива, притаманна йому природна цікавість, якесь зачудування моїм самітницьким життям, а чи, може, він попросту знаходив у моєму товаристві такий жаданний йому спокій, певну душевну рівновагу, якої йому, вочевидь, так бракувало? Важко сказати. Та він справді був єдиний, хто, хай і дуже рідко, але таки гостював у мене, в моєму скромному помешканні, яке складалося з покоїка, крихітної кухоньки і лазнички, де не було ванни, а лише душ.
Мушу сказати, що Польо зовсім не мав друзів. Узагалі. Жодного. Ровесники чомусь не любили його і проганяли зі своїх компаній. Він жив серед них наче чужий, сторонній, і міг лише збоку спостерігати за забавами й іграми своїх однолітків. І як він не старався прилучитися до загального гурту, все неухильно завершувалося для нього сваркою й пору́гою. Нерідко і зі школи він повертався побитий - чи то з розсіченою губою, чи то із синцем під оком. Утім, памятаю, він ніколи не плакав. Ішов, похиливши голову, весь почорнілий, затисши біль й образу в собі.
Саме по такій черговій прочуханці від шкільних товаришів я якогось року і познайомився з ним ближче. Зустрів Поля на сходах. Він стояв і, спершись на перила, ошклілими очима дивився кудись униз, де рухався ліфт. З його лівого вуха сочилася кров, яка повільно крапля за краплею плямила розірваний комір новенької штруксової куртки.
-Що, братчику, непереливки тобі з тою школою?!— зі щирим співчуттям запитав я, зупинившись.— Чому не йдеш додому?
Хлопець повернув голову. В його очах не було ні болю, ні розпачу, лише одна бездонна порожнеча.
-Мама тільки-но купила мені куртку… Вона дістане інфаркт,— глухо проказав Польо й опустив очі.
-Що? Через куртку? Та дай спокій, не вірю!!!— вигукнув я вдавано бадьорим тоном, відчувши як защеміло моє серце.
-Можна посидіти трохи в тебе?— прошепотів Польо.
-Та чого ж, можна, раз такі гаразди́. Хоч комір пришиєш,— сказав я і рушив до дверей своєї квартири.
З того дня Польо і став час від часу навідуватися до мене. Він приходив завжди якийсь знічений, затаєний, наче хотів щось запитати і не насмілювався. Проте, зізнаюся, ці візити не обтяжували мене. Адже ми майже не розмовляли. Тільки зрідка Польо зважувався що-небудь запитати. Але перед тим він завсіди довго обдумував, а коли я відповідав, то ще довше потім обмірковував мої слова. Отож наше спілкування було доволі ориґінальне. Ми сиділи. Я на ліжку, а він на стільці за столом. І пили чай з блакитних порцелянових піял, орнаментованих білими айстрами. Мовчки. І ця мовчанка иноді тривала досить довго. Я, наприклад, міг кинути кілька фраз. Польо дивився на мене і мовчав. Але тиша, яка западала при цьому, не була гнітюча. У кожному разі я не мав відчуття, що мої слова зависають у повітрі.
Але безумовно, Польо дуже виріжнявся поведінкою серед инших хлопців та дівчат його віку. Він був дивний юнак, якийсь замріяний, повільний, мовби загальмований у реакціях. Я деколи навіть починав думати, що він не зовсім при умі, дещо стропле́ний, має певні психічні відхилення. Разом з тим він був надзвичайно чутливий, витончений і дуже ранимий, але не зверху, а десь глибоко всередині. Я бачив це у безлічі скритих ознаках, у всіх його діях, уривках фраз, міміці, блискові очей… Жодне моє слово, жоден натяк чи напівжартівливе зауваження не залишалися поза його увагою. Його серце відгукувалося миттєво, але біда, що зовні це майже ніяк не виявлялося, на поверхні його єства можна було побачити лише бе́зрух, таку собі камяну бездушність. Припускаю, що саме ця риса Польового характеру і була головною причиною всіх його конфліктів з ровесниками, які не розуміли його, вважали тупим, пройнятим гордощами та злобою і тому були так вороже налаштовані до нього.
З якогось часу Польо перестав бувати в мене. Втім, я часто зустрічав його на сходах або надворі перед будинком. А иноді бачив й зі свого вікна, коли він простував вулицею. Уздрівши мене, він завжди чемно вітався, але ніколи не затримувався для довшого спілкування. Здавалося, що він кудись квапиться. Згодом я взнав, що в нього є дівчина. Одного разу навіть угледів їх обох на трамвайній зупинці. Мене тоді дуже вразило Польове обличчя. Воно променіло. Таким щасливим я його більше ніколи не бачив. «Ну ось, і цей хлопчина знайшов свою гавань! Як усе банально повторюється у цьому світі!»— дещо зі сумом подумав я, переходячи на той бік вулиці. Я був певен, що він більше ніколи не завітає до мене.
Втім десь через пів року Польо неждано-негадано навідав мене. Він здавався розгубленим і якимсь неприкаяним.
-Я чув, тебе вигнали з роботи… Так, так, важко знайти прихисток у цьому незатишному світі,— мовив я наливаючи чай до піяли, коли Польо сів на стілець.
Хлопець узяв піялу і якось боязко глипнув на мене.
-Ну так, ти думав, що закінчиш школу і всі муки припиняться?! Марні сподівання, братчику, вони лишень тепер і почнуться!— продовжував я, наливаючи чай і собі.
Польо мовчав. Він весь стисся і був подібний на дике звірятко, загнане гончаками у нору, з якої нема виходу.
-Повір, я вже розміняв шостий десяток і знаю, що кажу—- я сів на ліжко.— Але ти все-таки не давайся розпачеві, не давайся йому, проклятому.
-Тихоне, я хочу тебе спитати…— Польо дивився на мене. Його очі горіли таким несамовитим вогнем, що мені по спині побігли мурашки.
-Так, Полю, кажи,— прошепотів я.
-Що подобається жінкам? Як чоловікові поводитися, щоб привернути їхнє серце?— Польо дивився на мене, заледве не пожираючи очима.
-Ех, братчику, жінки… Це дуже слизька і непевна дорога. І нічого, крім розчарувань, ти не отримаєш на ній,— мовив я і замовк.
Польо не відводив погляду і просто прошивав мене своїми глибокими темно-синіми очима. Він чекав відповіди. Його нічого більше не цікавило. Тільки відповідь на поставлене питання.
-Добре, я скажу тобі,— я відсьорбнув чаю і пройшовся по кімнаті. Тоді продовжив:
-Так знай, жінки люблять, щоб їм брехали. Що більше їм брешеш, то сильніше привертаєш до себе їхнє серце.
-Дякую, Тихоне,— Польо звівся на ноги.— Ти єдиний, хто сказав мені правду.
Минув десь майже рік, коли Польо знову навідався до мене. Він був блідий і виснажений. Очі його були погаслі, рухи повільні, наче в сновиди.
-Моя дівчина покинула мене,— процідив він крізь зуби.
-Що, моя порада не допомогла?— спробував я пожартувати.
-Ні, просто я не вмію брехати,— Польо важко зідхнув.
-І що, що ти тепер збираєшся робити?— запитав я, відчуваючи, як мій голос тремтить.
-На Донбасі зараз війна з росіянами. Хочу піти добровольцем,— Польо сказав це з якимсь на диво спокійним тоном.
-І ти вже все зважив?— я пильно вдивлявся в його лице. Але на ньому не можливо було нічого прочитати. Воно було цілковито замкнуте, наче замуроване.
-Так, усе,— він спокійно дивився на мене.
-А як мама? Що вона каже?
-Мама? А що мама? Вона тільки й змогла, що привести мене у цей «незатишний світ». Адже це твої слова, Тихоне, чи не так?
-Так, мої, Полю,— я глянув у вікно. Там на голих гілляках височенного ясена сиділо з десяток гайворонів. Вони були застиглі, нерухомі.— Так, цей світ незатишний.
-Ти вважаєш, що я чиню неправильно?— Польо також повернув голову до вікна.— Дивно, ці гайворони такі незворушні там на дереві... Наче знають щось більше за нас, людей?
-Полю, я не відаю, правильно ти чиниш чи ні. Я не відаю нічого, бо, здається, такий же нещасний, як і ти.
-Я знаю,— прошепотів Польо,— Ми з тобою однакові.
Коли він відходив, ми обнялися. І вперше за багато років я відчув, що мої очі зволожіли.
Польо загинув під Іловайськом. Його труп довго не могли ідентифікувати, і він пів року пролежав у морзі як тіло незнаного українського вояка. Ховали Поля в Києві зі всіма військовими почестями. Втім, я не ходив на похорон. Не люблю похоронів, панове!
