Ця пустельна місцина з пологими узвишшями над Рожевою затокою була зовсім недалеко від Седіолана. Сюди за пів години можна було дістатися на пароплаві, який щогодини курсував по всьому узбережжі. Стеменно невідомо, коли тут на грубезних бетонних палях, убитих в піщане дно, облаштували деревяну, виготовлену зі шліфованих евкаліптових дощок сцену, на якій зчаста відбувалися так звані музичні концерти на воді. Вони були безкоштовні, і глядачі, які сиділи на лавках, слухали музику, дивлячись з берега на музикантів і сцену, оточену зусібіч (як здавалося здаля) водяною гладдю.
Авесаломові було лише тридцять сім, а він уже здобув у столиці чималу популярність своїми витонченими вальсами. Жоден баль не обходився без його творів. Пані́ і панночки просто мліли, зачувши дивовижні, повні затаєних натяків і пянких сподівань звуки віолін, флейт і клярнетів. За новою, укладеною в ноти Авесаломовою танцювальною музикою (байдуже чи це був елеґантний вальс з витівкуватими призвуками і довгими павзами, під час яких на секунду-дві пари застигали в ґалянтному безрусі, спокійна ґаво́та, повен маніжної статечности менует, невибагливий ле́ндлер чи й навіть зовсім простацький оберта́с, запальна санжа́рка чи шу́мка) стояли цілі черги капельмейстрів, директорів філярмоній, концертних заль, власників ресторацій, кабаретів, кафе-шантанів тощо. Письмові запити надходили і зі шкіл танців, пансіонатів, музичних закладів, та й просто від родин багатих седіоланців, у тому числі і з домів найвельможніших столичних дуків.
Авесаломові твори були наро́зхват всюди, але тільки не в дворі імператора Балтазара Першого, якому було під девяносто і який ненавидів усяку легковажність, жарти, веселощі, будь-які відверті почуття (особливо з присмаком еротики), а, отже, і грайливу, витончену або сентиментальну, підкреслено розчулену музику. Саме до такої музики він відносив і такі обожнювані дамами, кавалерами, та й не тільки ними вальси, врешті як будь-які инші танці. Тож при імператорському дворі ніщо инше не звучало, крім військових маршів з гучними геліко́нами, су́рмами, пронизливими вальто́рнями, офікле́йдами, глухуватими фаґо́тами, контрафаґо́тами, з гуркотом тулумба́сів, барабанів, литаврів мішма з десятками бубнів, тимпанів, тамбуринів і дзвінкотючим шумом бунчуків. Танцювальна музика і танці були під негласною забороною, і то не лише в палацах імператора, а й у всій столиці. І хоча за влаштування балів, музичних концертів й инших такого шибу розваг нікого не карали, однак на ініціяторів дивилися осудливо. З цієї причини всякі багатії, верни́гори з золотими брязкачами в кишенях, набундючені грошові мішки, банкіри, промисловці, сановники, великоземельні поміщики, наближені до імператора вельможі, навіть з наймогутніших шляхетських родів, які бралися уряджати концерти, балі й инші розваги, намагалися їх не афішувати, а дехто і взагалі справляв ці заходи заледве не таємно.
З цього огляду сцена над Рожевою затокою була ідеальним місцем, і сюди стікалися музиканти з цілого Седіолана і навіть з найвідлегліших провінцій Діямантової імперії. Отож щодня над затокою лунала найрозмаїтіша музика, весела і сумна, повна надій і пронизана скорботою, жвава й повільна, задерикувата й сумирна, різка як удари батога й лагідна, легковажна і мудра… Тут можна було послухати як виступи сольо, так і дуети, як маленькі струнні ансамблі, всякі квартети чи квінтети, так і більші струнно-духові оркестри, а також великі зведені симфонічні оркестріони з хором. А ще можна було побачити й почути звучання, чей, усіх відомих інструментів, починаючи від маленької денці́вки і кінчаючи засадистим концертним роялем. Авесалом часто бував тут, слухав, як виконують його власну музику, твори инших композиторів. Він зазвичай сідав десь у задні ряди лавок і дивився не на сцену, де грали музиканти, а вгору понад їхніми головами, де сині узвишшя зливалися в імлі з ясно-синіми хмарами. Коли небо було темне, то важко було навіть збагнути, де кінчаються узвишшя і де починається небо. Ця невизначеність, розмитість між одним і другим завше неабияк вражала його, і він шепотів: «Ось такою, певно, і має бути справжня музика — без чітких берегів, постійно мінлива, невловна, вислизуща, як етер, музика, яку не помацаєш, про яку не скажеш, що вона така або сяка, яку можна слухати, якою можна захоплюватися, насолоджуватися, пройматися до глибини серця, але про яку неможливо розповісти. Вона, гадаю, як ця оповита таїною навколишня дійсність — незбагненна, неосяжна, про яку не скажеш, що вона є, про яку не скажеш, що її нема!»
Сюди на берег Рожевої затоки послухати музику приїжджала дуже ріжна за суспільним станом публіка: молодь без визначеного заняття, студенти, бакаляври, молоді крамарчуки, всякі дрібні ділники, чиновники нижчої й середньої руки, вчителі шкіл та ліцеїв, а також знатні особи, часто титуловані й з великими статками. І всіх їх обєднувало одне — любов до музики.
Кілька днів тому Авесалом зустрів тут молодого графа Саїра. Той познайомив його з баронесою Стриптицидія́дою, яка щойно приїхала до столиці і була відома своїм вільним ставленням до шлюбу та розпусною поведінкою, подейкували, що в своєму палаці у Брайбінарі навіть влаштовувала ночами гріховні оргії. Втім, великою загадкою для всіх було те, що імператор Балтазар Перший, який безжально карав кожного (і то незалежно від титулів чи заслуг) за набагато меншу зневагу моральности, чомусь заплющував очі на баронесине неподобство. Але, ясна річ, ніхто про це не зважувався говорити вголос.
-Бачите цю панію в лільовій сукні і капелюсі з широченними крисами? Це баронеса Стриптицидіяда,— мовив граф Заїр.
Він уклонився, вітаючись, і сів на лавку поруч з Авесаломом.
-А вона має ще цілком пристойну фіґуру,— пробурмотів композитор.
-І забагато пудри на лиці,— засміявся граф.
-Щоб приховати зморшки?— Авесалом глипнув на баронесу.
-Ясна річ! Але губи в неї все ще смаковиті, хоч і наквацяні цією сліпучою понсо́вою помадою,— Саїр, примруживши очі, голосно прицмокнув.
Стриптицидіяда помітила графа, радісно скрикнула і кинулося до нього.
-О, як я рада вас бачити, графе!
Саїр умах зірвався на ноги і з пристрастю поцілував її руку.
-Безмежно щасливий зріти вашу вроду. Вона воістину не вяне, баронесо!
-Годі вам, графе! Не перебільшуйте моїх скромних принад! Краще скажіть, ви й далі пишете ті свої жахливі вірші? Відколи ви в Брайбінарі читали їх, я й досі не можу отямитися.
-Аякже, пишу.— Саїр скрушно хитнув головою.— Така доля поета.
-Графе, я чекаю, коли ви познайомите мене зі своїм приятелем,— Стриптицидіяда відкопилила губки і утокми́ла очі в Авесалома.
-Композитор Авесалом, молодий, але вже знаменитий,— кинув коротко Саїр.
Авесалом вклонився.
-А, то це ви автор пречудних вальсів, якими всі так захоплються?— усміхнулася баронеса.
-Не тільки,— Авесалом на мить замовк.— Я пишу й иншу музику.
-І вона звучатиме сьогодні?— товсті хтиві губи Стриптицидіяди розтулилися, показавши великі нерівні зуби. Її лице виражало живе зацікавлення.
-Гратимуть канцонету «Засніжені алеї», яку Авесалом присвятив імператорові,— втрутився в розмову Саїр.— Ви ж самі казали,— він повернув голову до Авесалома.
-Так принаймні записано в програмі,— підтвердив той.
-Гадаю, що ви, пане композитор, даремно зробили ту посвяту. Імператор її не потребує, він давно перебуває поза земними марнотами,— зареготала баронеса.
-Чому так уважаєте?— граф зала́сливо внурився в її широке декольте, де поміж набухлих персів, які, здавалося, просто поривалися назовні, виблискував на тонюській рожевій шворці золотий медальйон, обрамлений смарагдами.
-Учора була в Літньому палаці, запросила авдієнції в імператора. Та ба…Канцлер Друїд повідомив, що його величність втомився державними справами і нікого не хоче бачити. А були часи, запевняю вас, він так не втомлювався, коли я приїжджала,— мовила Стриптицидіяда і знову вибухла реготом.
Коли баронеса пішла, Авесалом довго сидів мовчки і майже не слухав Саїра, який без угаву переповідав найсвіжіші плітки про спільних знайомих. Потім, указавши пальцем на передні лавки, безцеремонно урвав графа і запитав:
-Чого це там люди зʼюрмилися?
-Ви не знаєте?!— Саїр зробив здивовану міну.— Королева Фльоре́ прибула послухати музику… Уявіть собі, аж з далекого королівства Іделібера́до приїхала. Вона, кажуть, велика меломанка…
-А цей схожий на папугу молодик у барвистих строях, який стоїть трохи віддалік?
Граф приклав до ока невеличкий монокль зі срібними обводами.
-А, та це королевин синок, принц Депто… і, здається, наступник трону. Він таки справді як папуга,— хихотнув Саїр і раптом встав з лавки.
-Гляньте сюди, Авесаломе… ви бачите цю даму під вуалем, що підходить до нашого ряду?
Авесалом повернув голову й зауважив вродливу жінку з довгими золотистими кучерями. Вона була у чорній мантильї, яка сягала їй майже до стегон. Під вуалем важко було розгледіти лице, але вся її постава свідчила, що незнайомка всеціло заглиблена в себе і явно не має бажання ні з ким спілкуватися.
-Маю враження, що десь бачив цю жінку,— пробурмотів Авесалом.
-Певна річ!— вигукнув граф.— Адже це Невея, коханка знаменитого поета Мітілена. Саме через неї він укоротив собі віку кількадесят років тому. Про це й досі пишуть у літературних часописах і провадять затяті суперечки про причини й обставини Мітіленової смерти численні поцінувачі його поезії.
-І що?— Авесалом продовжував дивитися на Невею, яка, всівшись на лавці, застигла наче статуя.— Вона так нікого иншого собі і не знайшла? Адже їй вже явно за пятдесят!
-Ні, не знайшла,— відказав Саїр.— Мені говорили, що чоловіки попросту її бояться.
-Зізнаюся, вона справді навіває якісь моторошні відчуття, графе… Ця її застигла поза…— сказав Авесалом і, повернувши голову, став дивитися на сцену, де саме збиралася грати невелика духова́ оркестра, з виступу якої зазвичай розпочиналися «концерти на воді».
Протягом усього часу, коли на сцену виходили нові й нові музиканти, ансамблі, оркестри, капели, хори, і над Рожевою затокою лунала музика, Авесалом почував себе дуже дивно. Він уважно слухав кожен виступ, ловив кожен вдалий пасаж, морщив носа при кожній фальшивій ноті, проймався радістю, коли музикантам удавалося виконати який-небудь відомий твір абсолютно ориґінально, вносячи у гру своє особливе прочитання, тріюмфував, коли раптом чув нову свіжу мелодію, незвичні ритми, інтонації, бентежився, коли щось у когось йшло не так, дратувався, злився і впадав у розпач, коли чув відверту халтуру, словом, усією душею віддавався музиці, нескінченній міріяді звуків, зі всіма їхніми варіяціями, ріжновидами, химерними тонами, півтонами, відтінками, невловними ньюансами, відгуками, шерехами, оманливими зблисками, але разом з тим його щось немовби гнітило, ворохобило, піднімало на глузи, відволікало, вказувало на щось й кликало кудись… Він весь час почував у музиці, яку слухав, якусь глибоко скриту неповноту, недовершеність, недосконалість… І це набридливе відчуття безперестану переслідувало його — якось вкрадливо, знишка, неявно. Йому було невтямки, звідки йде це відчуття, намагався зрозуміти і не міг.
Врешті, коли почало сутеніти і «концерт на воді» наближався до фіналу, Авесалома неспогадано осяяло — він раптом укмітив, що відчуття неповноти особливо виразно виринало в перервах між виступами. Кожного разу, коли музиканти переставали грати, коли одні міняли инших або наставала павза між виконанням одного твору й иншого, себто, щоразу, коли наставала тиша і всі завмирали, чекаючи нової музики, зʼявлялося це відчуття. Здавалося, що відчуття неповноти якраз і породжене очікуванням, саме воно, це очікування і заслоняло доступ до чогось иншого, до инших звуків, иншої музики. І тоді Авесалом збагнув — насправді музика не припиняється ні на мить, вона не тільки в інструментах музикантів, співі хористів, грі оркестр, вона є у всьому, нескінченна, безперервна, звучить у шумові вітру, дощу, шелесті листя, хлюпоті води, людських голосах, пташиному співі, крикові тварин, у павзах між словами, у тиші, безгомінні неба, в мовчанні, битті серця, спогадах, порухах думки… І ця музика воістину прекрасна своєю досконалістю, абсолютною довершеністю, вона прекрасніша від музики, створеної людським генієм, прекрасніша тому, що не має меж, ні початку, ні кінця, вічна.
Це відкриття настільки вразило Авесалома, що він поклав приїхати на берег Рожевої затоки завтра, коли сцена буде пуста і на лавках не буде нікого, жодної людини, приїхати і послухати цю музику, музику великої неосяжної тиші, переповненої океаном незчисленних звуків, відчути її сокровенну гармонію, її незбагненні мелодії і ритми. «Так, досі я чув лише музику людей, жив нею і творив її, завтра ж я слухатиму музику буття»,— мовив Авесалом сам до себе, коли концерт закінчився і всі стали розходитися.
Наступного дня Авесалом устав удосвіта бадьорий, піднесений на дусі. Ранок був теплий, небо вкривали хмари, збиралося на дощ. Коли він дістався до Рожевої затоки, тільки-но благословлялося на світ. Лавки були порожні, на сцені самотою стояв великий чорний рояль. Зазвичай на ніч його накривали ташевим чохлом, але цього разу чомусь забули. І це робило дивне враження, що рояль чекає на Авесалома.
-Я йду,— проказав композитор і недбалим рухом скинув піджак, шпурнувши його на сухий пісок.
Від легенького подуву вітру струни на роялі ледь чутно забриніли. Щось бентежне було в цих звуках.
-Як ся маєш, друже!— Авесалом погладив долонею чорну поліровану поверхню рояля, підняв кришку і сів на стілець.
Струни знову легенько забриніли.
Авесалом поклав руки на клявіятуру і застиг у безрусі. Тоді зробив кілька тихих акордів і знову завмер. Його пальці лежали на клявішах, але не видобували жодного звуку. Він сидів нерухомий, слухав, весь перетворився на слух. Минали хвилини, одна, друга, третя, а він залишався у тій же позі. З боку лавок було видно його спину у білій сорочці з широкими підтяжками. І все навколо здавалися єдиним цілим: і Авесалом, і рояль, і сцена, оточена водою, і далекі узвишшя по той бік затоки, і темні хмари над видноколом.
