Цього ранку я чомусь дуже пізно прокинувся. На годиннику добігала девята. За вікном сяяло сонце. Верхівку височенного ясена, яка сягала сьомого поверху, де містилася моя квартира, обліпила зграя шпаків, які несамовито лящали й висвистували. Зазвичай я встаю о шостій, а то й раніше. Не знаю, чому сьогодні так довго спав. Здається, мені снився якийсь сон, і я, поки вмивався і готував сніданок, намагався хоч щось пригадати, але марно — голова була абсолютно пуста.
«Сьогодні знову буде страшенна спекота», — зідхнув, сідаючи за стіл, і тільки-но підніс до рота горнятко, щоб сьорбнути улюбленого какао з молоком, як задзеленчав мобільний телефон.
— Слухаю, — мовив я, приклавши мобільник до вуха.
— Пан Тихін Рожавський? — почувся мякий, з якимись, як мені здалося, завуальованими еротичними нотками, жіночий голос.
— Так.
— Я Ліда, дочка Клима Савурського. З татом зараз дуже погано. Він лежить... — до вуха долинуло здушене схлипування. — Розумієте, він каже, що ви його єдиний друг...
— Розумію, так... так ...— я ніяк не міг дібрати належних слів.
— Тато хоче, щоб ви приїхали... Ви можете приїхати до Тернополя? — Ліда вже не стримувала ридання.
— Добре, приїду, — сказав я. — Першим же поїздом.
Минуло чотири роки від тої нашої останньої зустрічі із Савурським у Гідропарку. І весь цей час мене нема, нема та й муляла моя легковажна обіцянка повернути той його зшиток віршів, який він колись мені дав. «І навіщо було обіцяти?! Ти ж знав, що запропастив його, віддав, сам не памятаєш кому. Тож викручуйся тепер, йолопе, як хочеш», — злився я на себе і водночас напружено мізкував, як тепер бути, позаяк не сумнівався, що Клим перше, що спитається, це про зшиток. «І що я йому скажу? Знову брехатиму? А, може, зізнатися, сказати, що не знаю, де подів? Ну, так, неабияк втішу цим чоловіка, що лаштує вози в останню дорогу. Чи не їхати взагалі, придумати якусь відмовку? Ні, це буде ще гірше, справжня підлість з мого боку. Він же жде мене, на щось сподівається! Господи, що ж робити? І чи є з цього взагалі хоч якийсь вихід?» — гризся я думками, нервово ходячи туди-сюди весь спітнілий по тісній кімнатчині, яка мала завширшки всього два з половиною, а завдовжки пять метрів.
Настало полудне, а я все ще мучився, все ще бігав від вікна до шафи з умонтованим угорі зіпсованим годинником, не знаючи, як вчинити. Так і сів обідати, не ухваливши жодного рішення. Втім, вермічеля, яку зварив, не лізла мені в горло, а недоїджена сосиска так і залишилася на тарілці. Потім, щоб хоч якось відволіктися, я спробував було подрімати на вкритому благеньким коцом залізному ліжку, внуривши очі в пришпилену на стіні світлину з двома балеринами, чорною і білою, що завсіди приносило мені заспокоєння, змушуючи поринути в світ дитячих спогадів. Та цього разу це нічого не дало — проблема, як бути із Савурським, не відпускала ні на мить. Ні про що инше я думати не міг. У відчаї навіть кілька разів пробував зателефонувати Ліді і сказати, що не приїду, бо, мовляв, раптово занедужав, але щоразу спинявся, шпурляючи мобільник на стіл. І в такій невизначеності дотягнув до вечора. Врешті, коли сонце зовсім сховалося і надворі почало сутеніти, сталося щось дивне — якась незнана могутня сила паралізувала мою здатність мислити, і всі мої думки вмах застигли в безрусі. Потім та ж сила змусила мене всупереч моїй волі і без будь-якого опору з мого боку притьма взяти документи, гроші, спакувати дорожню торбину і їхати на залізничний вокзал.
У купе поїзда разом зі мною їхали молодий хлопець з дівчиною, які весь час перешіптувалися та пускали смі́шки одне до одного, а ще якась опасиста баба в помятій спідниці з двома величезними валізами. Вона, як тільки сіла, зразу взялася підфарбовувати свої великі мясисті губи паскудною червонаво-фіолетовою помадою. Потім, коли поїзд рушив, поставила на стіл термос, розгорнула паперовий пакунок з їжею і стала їсти, раз за разом голосно плямкаючи. Я намагався не звертати на неї уваги і дивився у вікно.
— Їду до Львова навідати внуків. Я з Броварів, — раптом ні сіло ні впало заявила баба і, звертаючись до мене, запитала:
— А ви з Києва?
— Так, з Києва, — я зиркнув на бабу і знову повернув голову до вікна, де ще доволі виразно можна було бачити постаті людей на вулицях, дерева й будинки, у вікнах яких світилося. «Добре, що в червні такий довгий день», — подумав. Мені не хотілося говорити, тож я не підтримував розмови, сподіваючись, що моя супутниця врешті дасть мені спокій.
Але жінка не переставала теревенити й зверталася до мене то з одним, то з другим питанням. Я відповідав короткими сухими фразами, даючи зрозуміти, що не налаштований на бесіду. Але це не робило на неї жодного враження. Вона знову і знову щось запитувала і, нітрохи не вникаючи в те, що я відповідав, вивергала на мене цілі потоки слів про себе, про инших людей, яких знала чи принаймні чула, розкидаючись з дивовижною легкістю категоричними оцінками й судженнями про всіх і про все. Тож мені не лишалося нічого, крім терпеливо слухати її просторікування і чекати, коли провідник нарешті принесе постіль, щоб можна було лягти і заснути.
— Ну, все, скінчиться війна — народ вибрав Зеленського! — мовила баба з таким тріюмфом у голосі, що я мимоволі посміхнувся.
— Не певен, що скінчиться, — коротко кинув я.
— Не вірите? — вона вилупила на мене свої величезні, як у корови, очиська. — Хіба ж не Порошенко війну затіяв, щоб гроші заробляти?
Я дивився на бабу і мені здавалося, що переді мною не жива жінка, а якийсь нечутенний лантух мяса. На її широкому одутлуватому обличчі не прозирало ані найменшої ознаки, що десь там у надрах цієї жінки криється душа, здатна відгукуватися на нове, свіже, незнане, себто на те, що становить собою саму суть дійсности. Вона вся складалася з мертвих шаблонів, які устіль заслоняли її свідомість, і тому ніщо зовні не могло пробитися до її серця. Тож не дивно, що від неї повіяло таким крижаним холодом, від якого я весь зіщулився і не годен був вимовити й слова.
Тим часом баба продовжувала щось патякати скоромовкою, вигукувати якісь окремі фрази мішма із злосливими лайками, здається, на мою адресу. Втім, я мовчав, та й, правду сказати, мало що розумів з тої її безладної мішанини слів. А коли врешті з’явився провідник з постіллю, я негайно кинувся застеляти свою лавку і, зайнятий власними думками, нічого не чув і ні на що не звертав уваги.
Поїзд прибув до Тернополя ще перед світанком. Вийшовши з ваґона, я почувався втомленим і розбитим, хоча цілу ніч спав. Страшенно хотілося їсти. Але на очі не траплялося жодного закладу, який би викликав довіру. Тож я довго тинятися вулицями, аж поки не надибав оббиту шалівкою і пофарбовану на зелено ятку, в якій усміхнена білява жіночка в строкатій камізельці, продавала смажені пиріжки. Мене привернув знадливий запах свіжої випічки. Я купив у жіночки кілька гарячих щойноспечених пиріжків з горохом і пожадливо їх їв, бредучи безбач вулицею, на якій щораз більшало пішохідців.
Виявилося, що Савурський жив на Кутківцях, далеких околицях Тернополя. Довелося брати таксі. Коли я приїхав на місце і вийшов з авта, то побачив невеликий цегляний будинок під шифером, який утопав у зелені вишень. За деревяним парканом перед самим ґанком походжала зграя гусей. Я відчинив фіртку і ступив на подвір’я. За мить з будинку вибігла чорнява короткострижена жінка років сорока. Це і була Ліда.
—О, ви приїхали, — вигукнула вона радісно. — Тато чекає вас у саду.
Ми обійшли камяною доріжкою будинок, минули виноградник і під старою тінистою яблунькою я побачив плетене крісло-лежак, на якому напівлежав Клим Савурський.
— Тата розбив інсульт, але він говорить і все розуміє, — шепнула мені на вухо Ліда і залишила нас.
— Вітаю, — мовив я і спробував посміхнутися. Але, здається, замісць посмішки на моєму обличчі з’явилася лише якась гидка ґримаса.
— Добре, що приїхав, — проказав Савурський зівялим голосом і помахав правою рукою. — Ти дуже мені потрібен, Тихоне. Сідай.
Я сів на плетений стілець, який стояв збоку.
— Як ти?
Від хвилювання мій голос тремтів, і я не міг нічого з цим вдіяти.
— Як бачиш.
Клим дивився на мене із сумом в очах, за яким, проте, прозирала якась дивна відстороненість. Потім після довгої павзи сказав:
— Я помираю, друже.
— Ну, що ти, з інсультом люди живуть роками, — спробував я заперечити, але тут же змушений був замовкнути, бо Клим глядів на мене так проникливо і з такою холодною приреченістю, що витримати це було неможливо.
— Це вже не життя, Тихоне, — його губи скривилися в гірку посмішку. Він знову замовк і знову довго, наче вивчаючи, протинав мене поглядом. — Утім, я тебе покликав не для того, щоб мене заспокоювати. Є й без тебе тут таких предостатньо.
Я уважно глядів на нього. Боявся поворухнутися.
— Ти знаєш, що мені треба? — запитав він.
— Догадуюся, — вицідив я з чималим зусиллям. — Це той зшиток.
— Приніс?
Я, весь зашарівшись від сорому, затулив лице долонями. Потім, мало що не плачучи, проскиглив:
— Прости мене, Климе, я тебе тоді в Гідропарку обманув, пообіцявши повернути зшиток. Я його комусь дав і не памятаю кому.
— Що ж, я так і припускав, — гірко скривившись, мовив він. — Тоді поклянися, Тихоне, що якщо колись зшиток віднайдеться, ти знищиш його.
— Клянуся всім найсвятішим, зроблю, як кажеш.
— Я маю до тебе ще одне прохання, — він знову довго свердлив мене очима.
— Так, Климе! Кажи! — вигукнув я запалисто, бо мені наче гора спала з плечей. Адже все виявилося набагато простіше, ніж мені уявлялося.
— Бачиш цю течку? — він вказав рукою. — Там є пять зшитків, які мені вдалося повернути. Шостий у тебе. Я хочу, щоб ти їх спалив на моїх очах. Я не маю нікого, кому можу довірити це. Ти єдиний. Спалиш?
— Так, — сказав я, хоча в мені все збунтувалося.
Втім, я не міг йому відмовити. Савурський писав чудові вірші, сильні і за формою, і за емоціями, і за глибиною проникнення в дійсність. Я це знав. Усвідомив ще тоді, коли прочитав подарований мені зшиток. І от вся ця дивовижної потуги поезія мала тепер піти в небуття. В цьому була якась кричуща, просто таки диявольська несправедливість. Я не хотів цього, все в мені заперечувало проти цього, але темні сили чомусь саме мене обрали нищителем Климової творчости. Я не бачив виходу. «Порушити волю автора, якого доля позбавила можливости самому розпорядитися своїми творами, і то перед лицем смерти? Як смію я навіть думати про таке?» — волало щось у моєму серці. Ні, я не міг відмовити Климові. Я мав зробити це. Правда, в душі, ще ворушилося невиразне сподівання, що шостий зшиток не пропав безслідно і хтось, виявивши його, опублікує, і таким чином поезія Савурського стане доступна для всіх. Але надія на це була вельми ефемерна.
—Климе, перед тим, як виконати твоє прохання, я би хотів зрозуміти одну річ, яка ніяк не вкладається в моїй голові, — мовив я і зиркнув на Савурського, на лиці якого з’явилася настороженість.
Я ж продовжив:
— Твоя поезія досконала й неперевершена. Не маю ані найменших сумнівів. Для чутливих, витончених душ твої поетичні рядки як цілюща вода, що наснажує, додає сил жити. Для грубих натур вони ніщо. Але якщо ти, як сам сказав, скоро помреш, то що тобі і до перших, і до других? Адже ти станеш недосяжним як для похвал, так і для осуду.
— Ти не розумієш, — очі Савурського раптово зблисли і тут же погасли. Він весь наче напружився. — Річ в иншому. Мені давно байдуже до грубих натур. Як врешті і до витончених. Все це пусте, всі ці наснаги, радощі поезії, про які ти говориш. Звичайнісінькі ілюзії. Правда жорстока і невблаганна — людина, яка приречена на страждання, а потім на смерть, не може бути щаслива. Я не бажаю своїми віршами підтримувати олжу.
Він замовк. Обличчя його знерухоміло, ставши схожим на маску. Очі зорили на мене, але я мав моторошне відчуття, що вони прозирають крізь мене і занурені в щось дуже далеке звідси.
— Я не відмовляюся вволити твою волю, Климе, — прохрипів я.
Настала довга тиша. Груди Савурського ледь здіймалися й опускалися. Я вдивлявся у його лице, бліде, наче з воску, і не міг зрозуміти, чи він мене почув. Хотів торкнути за руку. Проте ніяк не міг зважитися. Боявся порушити його спокій. Тож просто чекав.
— Добре, Тихоне, — Савурський нарешті розтулив вуста.
Його голос був такий слабкий, що я ледве розріжняв, що він говорить. Судячи зі всього, розмова зі мною вкрай втомила його.
— Там, — вів він далі, — біля огорожі літня кухня. В ній грубка. Недавно щось варили. Жар, гадаю, ще не вистиг. Розчини двері навстіж, щоб я бачив. І вкинь у жаровище ці злощасні зшитки.
Він затих і пильно дивився на мене, наче боявся, що я раптом відмовлюся від обіцянки, яку дав.
З важким серцем я взяв течку зі зшитками і рушив до літньої кухні. Вже всередині обернувся і побачив, що він ні на мить не відводить погляду від мене. На хвилину я завагався. А тоді спроволока вийняв зшитки і один за одним вкинув до грубки. Папір миттю спалахнув яскравим полумям. Я знову обернувся. Савурський все ще дивився. Коли я підійшов до нього, він не вимовив ні слова. Його очі не виражали нічого, тільки спокій.
— От і все, — мовив я. — Ти задоволений?
Він довго не відповідав. Лише мовчки дивився на мене. Врешті прошепотів:
— Я дуже втомився. Не думав, що це буде так важко.
— Тобі щось треба? — запитав я. — Може, когось покликати?
— Ні, не треба. Краще піди в мою кімнату, вона зразу зліва за вхідними дверима. Побачиш там бюрко. В середній шуфляді у круглій металевій скриньці на самому дні лежить малесенький рожевий пакетик. Принеси мені.
— Це ліки?
Але Савурський не відповів. В його очах я прочитав лише якесь німе благання.
Коли я вернувся з пакетиком, Климові очі були заплющені. Я подумав, що він спить. Але він раптом розплющив очі.
— Узяв?
— Так, — я подав йому пакетик.
— Дякую, Тихоне, ти дуже мені поміг, — прошепотів він. — А тепер іди.
Він знесилено помахав правою рукою і заплющив очі. Я ж, не бачачи більше причини тут перебувати, попрощався з Лідою, викликав таксі і поїхав на вокзал. Цілу ніч у поїзді я не міг заснути. Мене мучили недобрі передчуття. З голови не виходив рожевий пакетик. Навіщо він був Савурському і чи правильно я зробив, що нічого не сказав про це Ліді?
А кілька днів по тому пізно ввечері, коли я своїм звичаєм сидів на бетоннй набережній неподалік моста Патона і, попиваючи коньяк, споглядав неквапливий у своїй затаєній гідності плин Дніпра, зателефонувала Ліда і сказала, що буквально через годину після мого відїзду Савурський помер. «Ми всі знали, що це колись станеться, але і гадки не мали, що тато може померти так скоро», — говорила вона, плачучи, і наприкінці додала: «Лікар тільки руками розвів, а раніше запевняв усіх нас, що тато проживе ще щонайменше три-чотири роки.»
Для мене це був жахливий удар. Адже тепер я не сумнівався, що Савурський сам собі вкоротив віку і, що найстрашніше, зробив це з моєю безпосередньою допомогою. «Мало того, що я спалив Климові вірші, я ще й поміг убити його самого»,— пропікала моє серце, як розжарений шворінь, нещадна своєю вбивчою жорстокістю думка.
А через місяць сталася ще одна подія, комічна й трагічна водночас — я знайшов на підлозі за етажеркою з книжками шостий зшиток віршів Савурського. Виявляється, я його нікому не давав і він любісінько стільки часу лежав у мене вдома. Це мене настільки приголомшило, що я цілий тиждень не міг прийти до тями. З дня на день мучився у виснажливих роздумах, що робити із зшитком. Аж захворів. А сяк-так оклигавши, ще довго ніяк не зважувався знищити вірші. Руки просто відмовлялися робити це. Врешті одного ранку я в якомусь напівпритомному стані, весь трясучись, схопив зшиток, подер помережані віршованими рядками аркуші на дрібні клаптики, зібрав усе це в поліетиленову торбинку і вкинув її у сміттєвий бак в дворі нашої багатоповерхівки.
Що ж, пані́ і панове, хочеш-не хочеш, а обіцянки таки належить виконувати.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
98.
Чи можна жити без будь-яких сенсів?
https://ua-human.blogspot.com/2025/10/98.html
