95. ОПАЛЕ КАЛИНОВЕ ЛИСТЯ (Нотатки мого друга Т.Р.)

        Ось і почався жовтень... Червоняве калинове листя осипа́лося на місток від кожного повіву вітру. І хоча зелень в саду ще переважала, але то тут, то там усе більше з’являлося осінніх барв. Я стояв і дивився на старі почорнілі дошки, на які нема, нема та й опускався черговий листок. «Треба би взяти віника й підмести, — пробігла думка. — Але навіщо, навіщо порушувати природний плин речей? Адже це листя таке гарне, таке сподобне тут на містку!» І я продовжував стояти в безрусі, наче боявся якоюсь необережною зміною пошкодити те, що відбувалося без будь-яких спонук саме собою — порушити дивовижну гармонію, яка незмінно з дня на день хвилювала й вабила мене, і, здається, була єдиним чимось, що навспра́вжки наснажувало жити в цьому незатишному і жорстокому світі. І от якогось змигу мені до щему захотілося розчинитися, стати одне єдине і з цим калиновим кущем, і з цим листям на мостику, і з цими почорнілими дошками, позбутися себе самого, свого «я»», переповненого тьмою-тменною знань, усякими минулими враженнями, спогадами, сподіваннями на щось і обавами чогось, успіхами і невдачами, радощами і гіркотами, насолодами і болями — всім тим, що з дня на день гнітило мене, відділяло від того невловного живого нурту в довкіллі, який ніколи не починається і ніколи не закінчується.
       Тож я стояв і уважно глядів на опале калинове листя, яке не потребувало нічого, не нарікало ні на що, не прагло ні до чого, бо було довершене і досконале у своїй абсолютній красі, і водночас відчував повну свою нікчемність, позаяк мене розпирали дрібязкові схотінки, облудні прагнення, обра́зи на когось чи на щось, марнотні оцінки, обмежені судження, численні напівправди, частковості, претенсії й шпетні уявлення, які, наче кайданами, сковували мене і які, вочевидь, ніколи не дадуть злитися з тою справжньою невигаданою дійсністю без імени, що перед моїми очима. «Воістину, нещасний я чоловік, тільки й можу, що бачити досконалу красу, але сам стати досконалою красою не годен.»
        Врешті, коли став накрапати дощ, я рушив до хати. Йдучи догори стежкою, спроволока роззирався довкола. Впало в очі, що сумах також злегка взявся багрянцем. «За день-два і його листя засяє червінню», — подумав. І в цю мить пролунав оглушливий вибух. Я весь здриґнувся. Здалося, що влучило в хату. Звів голову, але бляшаний дах, який я ретельно пофарбував манією цього літа, був неушкоджений. Деревяні, оббиті шалівкою стіни також були цілі, навіть жодна шиба на вікнах не трісла. Повернув голову до заходу. В ясному, без жодної хмарини небі поволі розповзалася біла пасмуга. «Безпілотник збили. Певно, десь неподалік зразу за селом.»
       Вже у хаті, сидячи біля вікна на старенькому, покритому вицвілою рядниною фотелі і попиваючи з великого кришталевого келиха біле шабське вино, я роздумував над своєю невеселою долею. Усе життя я намагався зрозуміти, що є це все навколо і хто є той «я», який бачить усе це, відчуває, думає, визначає правду й олжу, змушує чинити так чи инакше, радіє, досягши успіху, страждає, зазнавши невдачі? А найголовніше, я праг з’ясувати, за чим тужить моя бентежна душа, і чому ніщо не приносить їй заспокоєння?
       І от спливли роки. Мені пішло вже на восьмий десяток, а я так у нічому і не розібрався — як був, так і залишаюся у невіданні. Навіть на дрібочку не наблизився до розгадки всього цього. Всі мої натуги й найвідчайдушніші зусилля виявилися марними. Ба більше, мені здається, що я сьогодні ще менше щось розумію, ніж раніше. Я, як не знав, так і далі не знаю, що є це все, хто є той таємничий «я» в мені і за чим так тужить моя душа. Минуло стільки часу, відійшло в небуття стільки захоплень, стільки розчарувань, розбилося вщент стільки ілюзій, мою голову наче припорошило снігом, мої кроки стали непевними, у моїм серці все частіше поколює, а я, як і колись, уважно вдивляюся в таїну дійсности і тільки й роблю, що безрадно запитую: що це? шо це?
       Ось і зараз, сидячи на фотелі, я позираю у вікно і бачу сумах, листя якого ще червоніше, ніж було, коли я вертався із саду. Це був ніби зовсім инший сумах — також прекрасний у своїй досконалості. Я дивився на нього, затамувавши дух. Усе завмерло в мені. Думки в голові наче причаїлися. Я не годен був сказати, що́ саме бачу, бо той, хто глядів, на якийсь змиг щез. Потім, коли я повернувся до тями і знову бачив сумах, він постав переді мною ще якимсь иншим, не таким, як секунду перед тим. Здавалося, сумах постійно міняється, перетворюється, жодної мити не залишається сталим. Гадаю, мій розум просто не в змозі побачити його, бо все, що відображається у свідомості, якесь застигле, мертве і тому не має ніякого стосунку до справжнього живого сумаха. «Що ж тоді виходить, — мовив я, — щоб бачити, має щезнути той, хто дивиться, а коли щезає той, хто дивиться, хіба можна бачити? І що ж тоді є це, що бачить той, хто дивиться? Існує воно чи тільки мариться, що існує? І мені пригадалися ці дивні слова: «Цей світ є, але не скажеш, що він є, цього світу нема, але не скажеш, що його нема!»

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

96. Зшитки Клима Савурського

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/96.html

Читати далі...

94. КАФЕ "БЛАКИТНА ТРОЯНДА" (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Цієї неділі вранці я сидів у своєму кабінеті і, попиваючи каву з оздобленого рожевими півоніями порцелянового горнятка, читав вірші Богдана-Ігоря Антонича. Деякі з віршів перечитував кілька разів, иноді зупинявся і дивився у вікно, де з тилія мого чималенького будинку простягався догори схилом невеликий сад. Кабінет містився на другому поверсі, тож я міг бачити сад, як на долоні. Там саме квітли вишні чи радше відквітали, бо трава під деревами подекуди доволі рясно була всіяна білими цятками.
      «Ця білина заворожує. На неї можна дивитися вічно, — пробігла в голові думка. — Та ба, в скорім часі від неї не лишиться ані знаку́.»
       Я все ще дивився у вікно, коли раптом задзвонив телефон.
       — Гальо́, — я узяв слухавку, будучи певен, що телефонує хтось з моїх ділових компаньйонів.
       — Тисю, тато зовсім зїхав з глузду. Я вже не витримую, — почувся розпачливий голос мами.
       — Та що там знов сталося? Поясни до пуття, — мовив я, ледь стримуючи роздрато́вання.
       Батько й матір уже девять років жили під Києвом в ошатному, з білого каменю будиночку, який перейшов їм у спадок по смерті бабуні Рисі. Їхнє ж просторе пятикімнатне помешкання на Липках дісталося мені, бо сестра Варуся ще на початку вісімдесятих, вийшовши заміж за молодого перуанського юриста Октавіо, виїхала до Перу. Втім, відтоді, як я купив на Подолі будинок (це була капітально відремонтована стара двоповерхова вілла) і перебрався туди мешкати, батьківська квартира стояла порожнем.
       Я знав, що між батьком і матір’ю останніми роками коїться щось не зовсім добре. Ні, між ними вже щонайменше пятнадцять років не було жодних поважних конфліктів, ні тим більше сварок. Тато ніколи навіть голосу не підвищував на маму, не те, щоб щось говорити чи робити їй наперекір. Він здебільша мовчав, уникав суперечок, легко згоджувався зі всім, що вона від нього вимагала. Водночас що далі, то більше западав у якесь внутрішнє оніміння, день за днем неухильно втрачаючи цікавість до всього, що відбувалося довкола. Бачачи це, його нечисленні приятелі і знайомі, серед них і Корнель, його єдиний друг, врешті взагалі перестали з ним спілкуватися. До нього, відстороненого і замкнутого у собі, ніхто вже навіть не дзвонив, щоб узнати, чи живий він, не те щоб прийти з відвідинами. Ціле передполудне він збавляв у своїй кімнаті, де, куняючи в обшмульганому фотелі, перечитував пожовклі від часу усякі технічні довідники й посібники, що стосувалися переважно будівельних матеріялів, а пополудні брів у тихе, завсіди малолюдне кафе, яке було розташоване на трасі до Києва й мало дещо претенсійну назву «Блакитна троянда» (алюзія на однойменну пєсу Лесі Українки), і там просиджував за столиком під вязом до пізнього вечора, пючи у самотині коньяк і позираючи раз за разом на далекі, нічим не примітні узвишшя, зеленаво-попелясті навесні і брудно-рудяві восени. Тож складалося гнітюче враження, що всі його пориви й бажання поступово звужуються до суто фізіологічних потреб. Саме це, певен, найбільше і дратувало мою маму. «Він нічого не робить, тільки їсть і спить», — не раз казала вона в гніві, коли я приїжджав з Києва навідати їх.
       — Тато раніше хоч щось говорив до мене, скажімо «добрий день», «на добраніч» чи «що можна поїсти», а від учора взагалі, наче язика проковтнув — жодного слова не вицідив із себе. Сьогодні прийшов на кухню, не привітався... Сидить і дивиться на мене пустими очима. Я його питаюся одне, друге, третє, а він не відповідає. Мовчить. Цілком, як божевільний. Я дуже боюся, Тисю, приїжджай мерщій, бо з ним явно щось не так.
          — А де він зараз?
       — Де, де? Там, де завсіди. Ніби ти не знаєш! — мовила мати зі злістю. — Поснідав. Я йому яєшню з ковбасою приготувала. Та й пішов у то своє кафе, де він щодня коньяк потягує.
       — Раз пішов, то з ним не так все погано, мамо, — спробував пожартувати я.
       — Ти би бачив його очі, Тисю. Та він сам не свій! — закричала мати з виразними гістеричними нотками в голосі.
       Потім вона щось почала белькотіти, захлинаючись словами. Я нічого не міг второпати. Здається, вона сварила мене, називаючи безсердечним.
        — Та приїду я, мамо, приїду, заспокійся, до біса вже! — гаркнув я й поклав слухавку.
       Коли я спустився сходами на перший поверх, то побачив Дарку. Дружина, вбрана в довгу темно-синю оксамитову сукню проплила, як тінь, коридором і щезла в дверях залі для розваг, як ми називали цей величезний покій, де стояв більярдний стіл й містилися всякі знаряддя для спорту. Я окликнув її, але вона не відізвалася і навіть не повернула голови. Це була її звична манера вдавати, що нікого не чує й не помічає. Мене така поведінка иноді доводила до сказу, але цього разу я поклав не заводитися з дружиною. Швидкома переодягся в новий твідовий костюм із широкими вилогами, повязав краватку і подзвонив шоферові, щоб вивів авто з ґаража, попередивши, що їду за місто і кермуватиму сам.
   Лишалося повідомити дружині про свій несподіваний відїзд.
       Коли я хапливими кроками увійшов до залі для розваг, то побачив, що Дарка стоїть перед величезним дзеркалом зовсім гола. Сукня лежала на навощеному паркеті, кинута жужмом, поряд валялися шевретові, орнаментовані срібними нитками туфлі бордового кольору і купка нижньої білизни, з-під якої визирав краєчок якоїсь книжки. Дарка уважно розглядала своє пружне, гарне всіма сторонами, молоде тіло в дзеркалі, і такі розглядини могли тривати не одну годину. Крім читання книжок, це було, здається, друге її улюблене заняття.
       — Дивишся, чи не постаріла у свої двадцять три? — насмішкувато запитав я.
     Дарка була молодша за мене рівно на двадцять років. Минуло шість років, як ми взяли з нею шлюб у Видубецькому монастирі. За цей час моя химерна, вифантазована мною самим закоханість у неї вивітрилася цілковито. Ба більше, бували дні, коли я дружину буквально ненавидів. Зосібна тому, що мені було до болю соромно за себе, мене просто розпирала лють, що я міг так фатально дати хука, помилитися, не побачити те, що бачили всі мої друзі, деякі з яких навіть прямо відраджували мене від цього одруження. Втім, я нікого не послухав, бо «жінка без властивостей», як я з якимсь мало що не містичним захватом називав Дарку, цілковито потьмарила мою свідомість. Я закохався в її загадкове внутрішнє єство. Тим часом за фасадом таїни Дарчиної душі, її незвичайної поведінки, її дивної стриманости й сповільнености у всьому, її схильности приховувати почуття, не виявляти хоч якогось ставлення до того чи иншого, що, власне, і прихилило моє серце до неї, тож за цим усім нічого насправді не було — сама холодна пустота.
       — Ти не чуєш? — повторив я вже зі злістю.
   Дарка повільно повернулася до мене лицем. Її зеленаві очі дивилися застиглим, тягучим поглядом, який нічого не виражав. І мовчала. Я знав, що вона не промовить ані слова. А якщо я надокучатиму, то в її зіницях лише зблисне щось схоже на біль, який потім перетвориться у німе благання.
       — Я їду провідати тата й маму. Повернуся пізно, — сказав я.
       Дарка продовжувала дивитися на мене своїми знерухомілими баньками. Вона ніколи не відводила погляду. Мені здалося, що вона хоче щось сказати. Її губи, густо наквацяні яскравою червоною помадою, злегка затремтіли. Я чекав. Але вона так нічого і не сказала. Стояла тихо, без найменшого руху. Тоді спроволока, в якомусь ніби знесиленні поклала долоню на голі перса, білі, з блідо-рожевими пиптиками. Я ковзнув поглядом на її живіт і нижче. Пагорок міжніжжя був чисто виголений. Випуклості стегон вражали пропорційністю, а ноги демонстрували майже ідеально рівні лінії. «Безумовно, вона вродлива. Але що мені з цього?!» — з гіркотою подумав я. Тоді різко повернувся до Дарки спиною і вийшов геть.
       Мати зустріла мене на порозі дому у фартушку, поплямленому чимось масним. Вона почула, що я вїжджаю на подвір’я і вийшла з кухні.
       — Я якраз насмажила риби. Це хек, який ти так любиш, — мовила вона, обіймаючи мене.
         — Дякую, мамо, потім. Де тато?
        — Там, — вона вказала в бік траси.
       Я звернув увагу, що мама дуже постаріла. Волосся на голові було зовсім біле.
      — Знаєш, я хочу з татом розлучитися, — вона раптом заплакала, затуливши лице долонями.
       — Ну, ну, ти впадаєш у крайнощі, — я пригорнув її, пробуючи заспокоїти.
       — Ти не розумієш, Тисю. Я тут цілковито сама. Нема до кого й слова промовити. Тато геть збайдужів, перетворився на ходячу мумію. Його нічого не хвилює, нічого не цікавить. Йому все одно, як мені і що зі мною. А тепер узагалі перестав розмовляти. З ним явно щось не так, Тисю. Може, він хибнувся розумом?
       — Не знаю, мамо, не знаю, але все це неабияк тривожить мене. Мушу піти побачити тата.
       До придорожнього кафе «Блакитна троянда» було зовсім недалеко. Тож я пішов пішки. Асфальтований майданчик з кількома столиками під вязом, де зазвичай збавляв час мій батько, я уздрів ще здаля. Крім тата, там більше нікого не було. Утім, я бачив лише його згорблену, нахилену вперед спину. Щось було незвичне в його позі. Я не раз приїжджав сюди, і батько завжди сидів рівно, повернений спиною до траси, внуривши очі в далеке, вкрите імлою узвишшя, де літали зграї гайворонів. А зараз татова голова лежала на столі, спираючись чолом на схрещені руки. «Невже спить?» — здивувався я. Підійшовши ближче, я помітив і келишок, де незмінно мали би поблискувати залишки недопитого коньяку. Так було щоразу, коли я заставав тут батька. Але сьогодні келишок був порожній. Навіть краплини коньяку не було на його денці. Я торкнувся татового плеча. Та він ніяк не реаґував. «Що з тобою, тату?» — мовив я з тривогою. У відповідь тиша. Він був мертвий.
       Коли я повернувся і повідомив матері про смерть батька, вона сплеснула долонями й запалисто вигукнула:
    — Я відчувала, чула серцем, що це невзабарі станеться! І все-таки він помер так зненацька!
       З очей матери бризнули сльози і я обійняв її.
      — Ні, мамо, він, здається, помер набагато раніше, — пробурмотів я. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

95. Опале калинове листя

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/95.html

 

Читати далі...

93. РОЖАВЕНЦІ (Нотатки мого друга Т.Р.)

       З осінніх квітів, крім жовтих хризантем, у саду росли ще тільки рожа́венці. Дивно, але десь зовсім щезли білі хризантеми, яких було так багато особливо попід огорожею, а ще невідь-де поділися ехінацеї найдивовижніших кольорів і відтінків, розлогі кущики блакитних та синіх па́морозників, званих по-книжному гірськими айстрами, низенькі неповидні ясно-фіолетові пізньоцвіти, пахучі лільові зличники, які цвіли в затінку під розлогим кущем ліщини. Втім, невибагливі до ґрунту і посухостійкі рожавенці я, здається, любив найбільше. Їхній скромний, дещо терпкий пахіт нагадував мені зачаєний дух висохлих подеснянських луків наприкінці осени.
       Я не знаю, чому в саду так багато квітів зникло. Може, тому, що я неналежним чином доглядав за ними, а може, тому, що вони стужилися за тим, хто їх колись посадив, за Сереном? Звичайно, я здаю собі справу, що такі міркування безглузді, та проте у моїй свідомості цупко тримається переконання, що це саме з волі мого покійного друга вони пропали. “І справді, Серен їх посадив, плекав, милувався ними, коли розцвітали, смутився, коли вяли, бо все тут було його, кожен сантиметер землі, байдуже що незадовго перед смертю він відписав на мене і хату, і ціле обійстя,” — щось уперто раз за разом повторювало в мені.
       З рожавенцями у мене був повязаний один дещо незвичайний випадок. Часто, коли я йшов гуляти кудись далеко, скажімо, на луки, в ліс чи на берег Десни, то, минаючи сільське кладовище, завертав бувало й до нього. Це спокійне, застигле у промовистому безгомінні місце, де серед могил, то тут, то там височіли старезні, з густою пишною глицею сосни, мене чимось дуже вабило. Иноді, потинявшись серед поховань, здебільша зовсім занедбаних, подекуди доглянутих, а зрідка нових, свіжих, почитавши потьмянілі або начищені до блиску таблички з іменами покійників, я сідав на яку-небудь лавку і застигав у безрусі — відсторонений від усього ліниво споглядав, як в голові пропливають усякі химерні образи і думки, як зовні, поза мною вітерець злегка похитує смарагдовими сосновими гілочками, пурхають поміж порослих травою горбків і ґранітних надгробків метелики, вгорі в синьому небі повільно линуть білі хмарини.
       Нещодавно я теж був на кладовищі. Довго тинявся там, двічі пройшовся від воріт аж до розваленого деревяного паркана, де воно закінчувалося, а тоді, почуваючи якесь безпричинне збентеження, сів на березову колоду і своїм звичаєм став безцільно споглядати плин речей. Але не встиг я повною мірою внутрішньо стишитися, як за калиновим кущем, листя якого вже злегка взялося жовтиною, почувся чийсь голос. Говорила жінка. До когось. Голосу її співрозмовника не було чути, бо, певно, він говорив надто тихо. Це був чудни́й діялог. Насамперед через інтонацію жінки, якусь приглушену і водночас вельми значущу, а також через мертвотну тишу з боку того, до кого вона зверталася.
       — Такі гарні... А ти навіть і глянути не хочеш. Не мовчи. Скажи хоч слово. Чи, може, образився, га?
       Мені здалося, що жінка посміхнулася, бо тон, яким вона говорила був явно веселий.
       — Та не треба на мене так дивитися, Тольчику. Я не винна, що ти такий упертий. Хіба я не казала, не відраджувала, щоб не їхав?
       На мить вона замовкла. Я напружив слух. Здалося, що невидимий співрозмовник намагається щось казати.
       — Що?! — раптом скрикнула жінка. — Хлопці? Вони для тебе дорожчі за матір?
       Вона знову замовкла. У соснах поривисто шумів вітер. Я сидів, затамувавши дух.
       — Та не кричу я, — голос жінки став плаксивим. — Мене болить, що тобі, Тольчику, зовсім не жаль мене. Таж ніхто тебе так не любить, як я.
       Почулося здушене ридання. Я сидів, прикипівши до місця. Мені кортіло встати і подивитися, що ж там робиться за калиновим кущем, але я не міг поворушити навіть пальцем.
       — Знаєш, а твоя Настуня пів року тому вийшла заміж, не дочекалася тебе.
       Голос жінки став на диво спокійний.
       — Ні, ні, я не була на весіллі... Ще чого, що я там не бачила?
       Потім вона почала щось говорити скоромовкою і перейшла на шепіт. Я не міг нічого розібрати і просто чекав. Урешті вона сказала голосно з якимсь майже тріюмфом:
       — А я, Тольчику, таки дотримала слова. Глянь-но.
       По цих словах почулося довге шарудіння, потім металевий дзенькіт.
       Я з чималими зусиллями, але таки змусив себе звестися на ноги. Ступив кілька кроків вліво, щоб обійти калиновий кущ. Біля акуратно вимуруваної з білих цеглин могили з залізним хрестом і привязаним до нього синьо-жовтим прапором сиділа на траві баба Галюська, в якої, як памятаю, минулої осени молодший син загинув на війні. На могилі на чистому рушнику зі скромним червоно-чорним квітчастим орнаментом стояла невелика миска з нержавійки, у якій були деруни, ще теплі, бо злегка парували. А далі під самим хрестом стояв чорний глиняний глек з величезним, просто таки гігантським букетом пишних рожавенців якогось рідкісного вогнистого відтінку. Не знаю чому, але цей букет вразив мене. Він і зараз стоїть перед очима.
       Попервах я просто стояв і дивився. Не скажу, що дуже здивувався, побачивши бабу Галюську. Люди і тут у селі, і в инших місцях полюбляють влаштовувати трапези на кладовищах. Мене здивувало инше. Баба Галюська настільки була поглинута своєю бесідою з мертвим сином, що не зауважувала нікого й нічого довкола себе. Реальний світ цієї мити не існував для неї. Тож коли я привітався, вона навіть не повернула голови — продовжувала розмовляти сама з собою. Я так і залишив її саму біля могили.
       Пізніше, блукаючи луками, я, знай, запитував себе: «Як же так? Я вже багато років намагаюся вирватися з марив уявного світу, а ця жінка саме цим уявним світом тільки й живе! Ми з нею мовби дві діяметральні протилежності. Що ж змушує мене пориватися до живого, а її — до мертвого. І чи не є як і це перше, так і це друге рівною мірою втеча від чогось незрівнянно важливішого?»

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

94. Кафе «Блакитна троянда»

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/94.html

Читати далі...