62. УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК? НУ, НІ, НЕ ЗОВСІМ! (Статті)

У Відні в рамках щорічної кампанії з популяризації читання книжок "Одна книга. Одне місто" за 2024 рік ухвалено надрукувати роман Андрія Куркова "Пікнік на льоду" стотисячним накладом і безкоштовно роздати на вулицях міста.

При цьому автора чомусь називають найпопулярнішим українським письменником у світі. Не заперечуючи його популярности серед масового читача (втім, не надто обкоськаного, щоб не сказати просто іґнорованого увагою метрів світової літкритики), я проте неабияк здивований таким безапеляційним визначенням Куркова як українського письменника. І то не тільки в зарубіжних ЗМІ, а насамперед в українських.

Адже Курков пише російською. Тож його лише дуже умовно можна назвати українським письменником. І що з того, що він живе в Україні. Місце проживання не має значення. Не грає ролі навіть і його україноцентрична налаштованість. А от мова творів має величезне значення, бо вона головний маркер, який визначає належність письменника до тої чи иншої культури (так вважає, наприклад, і видатний літературознавець Юрій Барабаш).

Не можна бути українським письменником, пишучи чужою мовою. Адже мова є тим найважливішим матеріялом, з якого формується весь масив тексту, починаючи від художніх образів і кінчаючи емоційно-психологічними властивостями народу, який тою мовою розмовляє.

Таким чином Курков є породження таки російської, а не української культури. І якщо підійти до питання максимально виважено, то найстотніше визначенням цього автора мало би, на мою думку, звучати так: український російськокультурний письменник. Але аж ніяк не просто український письменник, позаяк це вельми дисонує з правдою.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

63. Річ не у володінні російською, а в ототожненні себе з нею

https://ua-human.blogspot.com/2024/11/63.html

 

Читати далі...

85. ШОВЧИНА (Нотатки мого друга Т.Р.)

За садом із західного боку зразу за огорожею з поиржавілої сітки-рабиці, обплетеної диким виноградом, простягався доволі великий луг. Далі за ним знову були хати, старі деревяні й подекуди нові, збудовані з білих бльоків й криті металочерепицею, а ще далі за ними проходила асфальтована латана-перелатана дорога на Броварі й Київ. Я любив це всуціль дике місце посеред села, поросле буйним ріжнотравям, зосібна, золотарником, конячим щавлем і де-не-де полином. А ще там росла ціла колонія шовчини, дивоглядного зела́ з височезними стеблами, яке в середині літа цвіло пишним рожевим суцвіттям, а восени цей цвіт вибухав білими віхтями пуху. Вітер раз-по́-раз розшарпував його і розносив разом з подовгастим коричневим насінням увсебіч. Не знаю, чому шовчина восени так привертала мою увагу. Але я міг довго-довго дивитися на сніжно-білі жмутки, від яких нема, нема та й відривалися пушинки і летіли кудись за вітром, щоб десь зачепитися й всохнути на почорнілому бадиллі, а якщо дуже пощастить, допастися до землі і прорости навесні. Якісь бентежні почуття опановували мене. Мені здавалося, що в образі цієї рослини, яка завершувала свою земну путь, розсилаючи навкруги насінини для нового життя, криється щось вельми важливе, якась затаєна велика правда, яку я так прагну і яку ніяк не можу осягти своїм недосконалим розумом. “Що це за правда? І чи відкриється вона мені колись?”— запитував я, стоячи побіч огорожі. І не сподівався на відповідь хай там від кого.

Сьогоднішнього ранку я теж прийшов сюди. Довкола було надзвичайно тихо, не вчувалося навіть найслабшого леготу. Жмутки шовчини біліли серед поруділих трав, застиглі, мовчазні, вони, наче замкнулися в собі, байдужі до всього на світі. Я всім нутром відчував їхнє відчуження. І гірко було мені на серці, бо хіба можна лишатися незворушним, коли тобою гордують, не хочуть бачити, хай це і просто звичайні рослини!

І тут я й уздрів її. Стежкою через луг брела баба Галюська. В бордовій хустці, завязаній під шию, в плетеній кофтині. Пасмо сивого волосся вибивалося над правою скронею. У руці несла великий алюмінієвий бідончик, порожній, без молока, судячи зі всього. Вона була одна з небагатьох у селі, хто ще тримав корову. Я часто бачив її чи то на вулиці, чи то тут на лузі. Завсіди вітався першим, кажучи: “Добрий день”. А вона якось трохи здивовано відповідала: “Здрастя, здрастя”. Иноді перекидався з нею кількома словами про погоду, про дощі, яких завсіди так мало, про урожай картоплі цьогоріч або чи не кинулися нарешті в лісі гриби. Її в селі називали Галюська, чомусь не Галина, не Галя, не Галька, а саме Галюська. І це мене вельми дивувало, бо Галюська звучало, якось не дуже поштиво, насмішкувато і, як на мене, не личило старій жінці, якій перейшло на сімдесятку. Вона мешкала досить близько від мене в ошатній завсіди побіленій хатині за сосновим гайком сама і давно без чоловіка, який, як розповідали, помер, захлинувшись пяний в баюрі зовсім поруч з власним обійстям. Колись я купував у неї молоко. Потім перестав, бо воно було таке жирне, що викликало в мене розвільнення чи, як казали в селі, бігунку. А баба Галюська як почула, то зразу образилася на мене. “Таж моє молоко пів села бере!”— казала зі щирим обуренням. І після цього щоразу, коли десь зустрічала мене, ображено ховала очі і ніколи довше не зупинялася, щоб погомоніти. Мене це смішило, иноді дратувало, потім я звик і не дуже сердився.

Коли Галюська підійшла ближче, я гукнув:

- Добрий день, що, продали молоко?

Але баба не відповідала й навіть не дивилася на мене. Продовжувала йти стежкою. Її кроки були дивні, наче загальмовані. Вона ступала невпевнено, плавкими рухами, з пересадною обережністю. Здавалося, що вся вона опанована страхом чогось невідомого.

-Гарний ранок сьогодні, га!— мовив я з награною веселістю. Мене, зізнаюся, дещо розізлила її аж така демонстративна неввічливість. “І що з того, що ти, бабо, з дурної голови ображаєшся на мене! Але ж відповісти на привітання ти таки могла би!”— відзначив я подумки.

А Галюська і далі рухалася стежкою. Я зауважив, що її кроки щоразу стають повільнішими і якимись хитлявими, наче її ноги відмовляються йти. Коли вона майже порівнялася зі мною, я укмітив, що її лице бліде як папір, а очі, хоч і розплющені, але нічого не бачать — вона була цілковито занурена в себе, в якісь свої переживання.

Я був неабияк спантеличений цим усім і хотів був ще щось сказати, але затнувся на півслові від того, що сталося наступної мити.

Галюська раптово метнулася до мене і, обхопивши долонями голову, впала грудьми на огорожу. З її вуст вирвалося пронизливе здушене вайкання, в якому можна було розібрати окремі повторювані фрази: “Тольчика вбили, вбили мого Тольчика рускі, нема більше мого Тольчика!”

Я стояв онімілий і боявся прохопитися хоч би словом. Відчував, хай що скажу, але це завдасть жінці лише більшого болю, бо нема таких слів, які би розрадили в її горі. Тож лише дивився на неї, окамянілий, безмовний, весь пройнятий жахом, цілковито втративши себе... Мені здавалося, що мене нема, а я сам і є баба Галюська, і весь її біль — це мій біль, і нічого зараз нема, крім цього пекучого всеохопного болю.

Не знаю, скільки часу тривало це жахіття, але отямився я, коли баба Галюська, безперервно схлипуючи, розповідала, що її син Тольчик загинув десь під Вугледаром; що їй зателефонували з армії якраз, коли вона верталася з порожнім бідончиком, повідомивши, що днями привезуть тіло; що Тольчик це її молодший син, а старший також на війні.

-Старший першим пішов... в добровольці записався. Ще в сімнадцятому. Жінку з дітьми лишив. А через рік і молодший туди ж. Вперся, піду й піду. Де Тимко, де всі хлопці, там і я буду. Ох, як я не відмовляла, та де там, і слухати не хоче. Тож пішов. А я тут сама-самісінька... Тільки й роблю, що Богові молюся, прошу, щоб сохранив їх обох. Ні, не сохранив. Молодшого вже нема. Боже, Боже, навіщо ця війна! І що за нелюди там, у тій Москві!— говорила вона, не перестаючи заливатися слізьми. Потім раптом затихла, різко відступила назад і без жодного слова попленталася далі стежкою.

Я за весь цей час так і не розтулив вуст. Мені наче відібрало мову. Я міг тільки дивитися й слухати. Втративши власне “я”, не здатен був ні оцінювати, ні робити висновки. І так я стояв і стояв біля огорожі, довго приходячи до тями.

Пізніше, згадуючи цей випадок і роздумуючи над безрадісною долею баби Галюськи, яка втратила на війні одного сина і яку згнічував страх втратити й другого, я казав собі: “А все-таки добре, чоловіче, що не маєш дітей. Ти не згрішив ні перед ким і не мусиш нести тягаря відповідальности ні за кого, окрім себе, у цій долині сліз і розпачу, як поетично і цілком справедливо ще називають наш жорстокий світ. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 86. Вяз уже без листя

https://ua-human.blogspot.com/2024/11/86.html

Читати далі...

84. ТРИ САРДИНИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Ця чорно-біла світлина з трьома сардинами на великому тарелі, збільшена десь до тридцяти сантиметрів в ширину і двадцяти у висоту, була пришпилена в кухні на стіні якраз навпроти обіднього стола, де ми всі зазвичай їли і де в кожного було своє місце. Мій тато, який сидів лицем до світлини, часто дивився на неї, иноді доволі довго. А бувало, що й прохоплювався одною-двома фразами про неї.

Я завсіди дивувався цій татовій звичці і щоразу, коли він унурював очі в сардини, уважно стежив за виразом його обличчя, намагаючись зрозуміти, що за почуття криються у його серці і як вони можуть бути повязані з цим цілком пересічним і неповидним образком.

Якось у травні, коли київські вулиці буяли весняною зеленню, і вся наша родина (крім бабуні Рисі, яка останніми роками слабувала і рідко виходила зі свого покою) сиділа в кухні за обідом, мій тато раптом перестав їсти і, тримаючи виделець в руці, мовив:

-Не второпаю... І яка з них гарніша?..

Він дивився на світлину і більше нічого не говорив.

Всі, в тому числі і я, повернули голови до нього, чекаючи, може, тато ще щось скаже, але він мовчав.

-Та вони всі три огидні,— пхикнула, скрививши бридливо губи, сестра Варуся.— Знайшли що ліпити на стіну!

-Татові захотілося і припняв,— лукаво блиснула очима мама.— Бо ж то для нього певні символи... Га, Антосю?

Вона звичайно називала мужа Антін, і тільки дуже зрідка, коли їй баглося покпити, казала Антосьо.

Але тато не відповідав. Навіть важко було втямити, чи чує він. Опустивши голову, він настромив на виделець шматочок відбивної котлети, підніс до рота і став покволом жувати. На якийсь час запала тиша, ніхто більше нічого не говорив, аж поки мама не порушила мовчанку, взявшись розпитувати, як там мої успіхи в університеті (я тоді вже був на другому курсі). Я відповідав неохоче, короткими сухими фразами, не бажаючи, щоб хтось вдома знав про мої складні стосунки з професором Скандієм, який невідь-чому ще з першого курсу присікувався до мене. Сам же думав про инше, про ту світлину з сардинами і поклав собі при слушній нагоді розпитати в матери докладніше про неї.

І така нагода сталася. Якось вранці я сидів на кухні і снідав, пив какао з молоком з білого порцелянового горнятка і їв грубезні накла́данці, густо намащені паприкованим сиром і встелені тоненькими плато́чками шинки мішма зі скибочками помідорів та січеною петрушкою. Мама сиділа поруч і нарізала хліб на нові накладанці, ціла гора яких вже височіла на буко́вому ста́вці. Вона була у чистенькому фартушку, мала гарне, старанно зачесане назад коротке волосся і якийсь замріяний, як мені здалося, вираз на обличчі. Мені також упало в очі, як вправно вона користується ножем-пилкою, краючи хлібину.

-Мамо, ти не могла би мені розказати, що в тата за історія, повязана з тими сардинами на світлині,— запитав я якомога байдужішим тоном.

-Та то було давно, ще коли ми жили в містечку Б.— відказала мама і щось суворе майнуло на її лиці.— Та й навіщо тобі це?— вона уважно окинула мене поглядом.

-Просто цікаво, мамо. Здається, для тата ця світлина щось дуже важить.

-Тисю, мені, зізнаюся, не хочеться говорити про це. Та й минуло вже стільки років...— мама замовкла, і я відчув, що вона поринула в якісь не дуже приємні для неї спогади.

“Може, не треба було починати цю розмову,”— подумав я.

І тут мама з майже неприхованою злістю сказала:

-Твій тато колись хотів нас покинути, зійшовшись з одною безсоромною дівкою...

-Що?— через силу видушив із себе я, бо не сподівався такої неґативної чуттєвої реакції від матери.

-Продавчинею з крамниці... Рибою торгувала. Була молодша за мене на двадцять років...

-Так...— промимрив я неабияк приголомшений. Адже не міг уявити свого батька в ролі бабія чи тим більше спокусника жінок. Його чоловічий образ абсолютно суперечив цьому.

-Вона десь з місяць морочила йому голову і врешті дала відкоша,— мама раптом зловтішно хихотнула і шпурнувши ножа на стіл, відкинулася на спинку стільця.— Навіть коханки не зміг завести,— додала вона, презирливо скривившись.

-А до чого тут ця світлина із сардинами?

-Ну, це вже твій тато невдовзі по тому приніс. Ховав у себе в шуфляді як неабияку коштовність. Там з тилія є ледь помітний знак від жіночої помади. Я робила порядки і знайшла її, а він запевняв, що до тої шльондрочки це не має жодного стосунку. Але я ж то знаю!

Я згадав, що коли тато два роки тому (ми саме перебралися до Києва і облаштовувалися в новому помешканні) прикріпляв кнопками до стіни на кухні світлину із сардинами, мама довго сердито бурчала, твердячи, що цей нісенітний образок цілковито недоречний і лише псує загальний інтер’єр. Втім, тато наполіг на своєму і світлина залишилася на стіні.

Докладніше про історію з тою татовою полюбовницею з рибної крамниці я довідався набагато пізніше і цілком випадково. Я тоді якраз завершував навчання в університеті, де мені після тривалої перерви вдалося відновитися, і, вже склавши кілька важливих іспитів, готувався захищати диплом. Тож більшість часу проводив за підручниками, сидячи або вдома, або в бібліотеці. Напередодні до нас завітав з містечка Б. один давній татів приятель на імя Корнель, жвавий дідок у старомодному попелястому костюмі і коротко стриженою сивою головою. Він приїхав до Києва у справах і збирався пожити у нас кілька днів. Щовечора Корнель і тато проводили час у тривалих бесідах, згадуючи минуле. Здебільша це відбувалося в татовому кабінеті. Нерідко, коли двері були привідчинені, я, проходячи коридором, міг почути уривки їхньої розмови.

І от одного разу до моїх вух долинули слова, які змусили мене зупинитися і прислухатися уважніше — йшлося про продавчиню з рибної крамниці.

-Антоне, ти, сподіваюся, не тримаєш на мене зла за ту навісну́ Настку, що продавала рибу на Костяцькій? Клянуся, я нічого такого спеціяльно не робив, щоб вона тебе знехтувала,— говорив Корнель якимсь мало що не благальним тоном.

-Ну, що ти, стільки років минуло... Я давно все забув,— відказував мій тато. Його голос був глухий, з якимись ніби здушеними емоціями.

-Знаєш, вона мене в скорім часі також відшила.

-Так?!— тато голосно скрикнув. Він був явно вражений.— А я думав, що вона довго з тобою була.

-Та де там, може з пів року, не більше. Потім запізналася з якимсь офіцериком... Але і його покинула. Памятаєш, ходила з синцями... Це він її так розмалював.

-Ти так легко про це говориш...— мовив тато з ледь відчутним докором.

-Ні, помиляєшся, тоді я був розлючений, що аж, аж... А потім плюнув і розтер!— засміявся Корнель. Він звівся на ноги і став ходити по кімнаті,

-А я так не міг,— сумно проказав тато.— Довго переживав...

-Знаю, вона тому і відвернулася від тебе, що ти надто серйозно ставився до всього. Їй тільки й треба було, що побавитися й викинути.

-Що ж, я инакше не вмію. Жінки завжди були для мене загадкою. І то всі.

-То ти тепер розумієш, що причина була в Настці, винятково в ній самій, а не в комусь иншому.

-Розуміти розумію, Корнелю, але серце моє не приймає цієї правди,— тихо відказав тато. В його словах вчувався такий глибоко затаєний біль, що в мені все перевернулося.

-Ба, ти невиправний романтик, Антоне, невиправний, таким і помреш,— Корнель добродушно засміявся і перевів розмову на инше.

Мене цей підслуханий діялог страшенно вразив. Я довго не міг заспокоїтися. Все думав і думав про тата і про його фатальне захоплення жінкою, для якої він був пустим місцем. Невже він не бачив, хто вона? Невже не розумів, що та Настка абсолютна нікчемність? Що ж так засліпило його, що він не помічав її розпусних повадок, не бачив, що вона звичайнісінька хвойда, легковажна, імпульсивна, схильна піддаватися кожному поруху своїх пристрастей. Чому? Чому він нічого цього не бачив?

Мушу зізнатися, що всі ці роздуми виклика́ли в мене вельми суперечливі і двоякі почуття до тата. З одного боку мені було його шкода, я щиро співчував йому, а з другого мене гризло пекуче почуття сорому, що він такий. Але найбільше гнітила мене думка, що, певно, і я такий самий нікчема, судячи з моїх численних невдач у житті.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

85. Шовчина

https://ua-human.blogspot.com/2024/11/85.html

Читати далі...