Шатанович не розумів, що з ним відбувається. Вчора ввечері він сидів у кабінеті за новтбуком і завершував нову оповідку, коли вбігла Уляна, вся розхристана, зі скуйовдженим волоссям (певно, вже лягла була спати), і крикнула:
— Бють по Лівому березі, треба бігти в укриття. Ти що, не чуєш, як бахкає десь за Русанівкою?
— Хай, я нікуди не піду, — він зизом зиркнув на дружину і знову внурив очі в екран новтбука.
— Юльку, ти зовсім здурів! — Уляна прискочила до мужа і, схопивши його за руки, шарпнула до себе.
— Мені набридло! Я нікуди не піду, — з притиском повторив Шатанович і різко відштовхнув дружину.
Уляна заточилася і впала на підлогу, вдарившись потилицею об нижні дверцята книжної шафи, де зберігалася постіль на канапу.
— О, Боже, о, Боже, — заскімлила Уляна, схопившись за голову. — Ти божевільний, божевільний, божевільний...
Шатанович дивився на Уляну й не рухався. Ніякого співчуття до неї не ворухнулося в його серці. Втім, усе, що сталося, відбувалося наче не з ним. Був він, який бачив усе, фіксував кожен порух, кожну зміну, кожен звук і шерех довкруж, і було його тіло, яке здавалося відокремленим від нього, яке жило і діяло саме по собі, не підкоряючись йому. Він і не намагався ним кермувати, та й не міг, бо його свідомість була мовби вихолощена, в ній не було нічого, на що можна було спертися, за що зачепитися, щоб визначити, що слушне, а що ні, а й, отже, знати, як реаґувати. Тож єдине, що лишалося йому, це безрадно стежити за всім, що ставалося.
Уляна, стогнучи від болю й давлячись слізьми від образи, звелася на ноги і прохрипіла:
— Я йду в укриття.
Тоді нервово сіпнула за клямку і з силою захряснула за собою двері кабінету.
А сьогодні вони цілий день не розмовляли між собою. Уляна дулася і щоразу гляділа в инший бік, коли Шатанович навертався їй на очі. Він навіть не знав, коли вона вночі повернулася додому. Ночував у кабінеті на канапі, не постеливши. Спав без по́душки, підклавши під голову кілька книжок і стару сорочку всіяну дірами. Йому було досадно за вчорашнє, не міг второпати, чому так дико повівся. «І чого я розлютився на неї? Наче вона винна, що почалися обстріли. Сердешна Уляся, тяжко їй з таким навіженим.»
Уполудне Шатанович вийшов з дому прогулятися. Йшов мощеною доріжкою над Тельбином і поглядав на воду. Трава понад берегом вигоріла на сонці і була зовсім зжовкла, суха, тим часом листя на деревах все ще тішило око зеленню, хоч чимало зівялих листочків уже і лежало на споловілому, подекуди аж сірому дернику́. Була середина вересня. Спекотливий серпень якось непомітно перейшов у теплу охвітну осінь.
«Що тебе гнітить? Чому ні в чому надовго не знаходиш заспокоєння? — запитував себе Шатанович. — Що змушує тебе раптом вибухати гнівом без види́мої причини? Тебе дратують люди, власна дружина? Ти невдоволений собою, своїм життям? Все не так, як мало би бути? Що ж не влаштовує тебе у цьому світі? Ти маєш инше уявлення про все, правильне, істинне? Але на чому базується це твоє уявлення? Звідки воно взялося? З твого досвіду, з прочитаних книг, з почерпнутих десь знань, зі слів людей, серед яких ти жив, і з виховання, яке отримав від батька-матери? Але що, властиво, становить собою твій досвід, твої знання і твоє виховання? І який стосунок має вся ця засвоєна за твої понад сімдесят прожитих років інформація до того, що діється з тобою зараз, яким чином вона дотична до теперішніх умов, обставин, реалій? Хіба ця дійсність, яка була і яка залягла в твоїй памяті у формі закляклих образів і символів, і ця теперішня жива, рухлива й вічно змінна дійсність тотожні? Хіба все це, що було, не мертве, хіба воно є, існує, щоб так затято триматися за нього, покладатися на нього, керуватися ним у живому нуртуючому «тепер»? То чому я не можу вирватися з пут минулого? Чому вперто чіпляюся за нього і оцінюю все через нього? Як ти, йолопе, можеш знати, що погане, а що добре, що правда, а що олжа́, коли дивишся на живе, нестале, хистке і постійно вислизуще теперішнє через мертвотні окуляри минулого? То чому тебе мусить гнітити, що все не так, як має бути? Адже ти не знаєш, як має бути. Ти ні бісової матери не знаєш. Спочатку з’ясуй, недоумку, що є перед тобою, що є це нескінченне мерехтіння окремостей, зване буттям, а тоді вже роби якісь висновки. Пожбур геть від себе весь той мотлох, який засів у твоїй голові і який потьмарює твої очі, і уважно придивися до життя, яке завжди тут, завжди з тобою і за яким не треба шукати, бо воно є, де б ти не був. Так, ти не знаєш цього життя, не розумієш його, воно загадка, закрита для тебе сутність, таїна, яка так близько і водночас так далеко від тебе. Знаю, ти не один рік намагався осягти його, побачити таким, яким воно є, але воно щоразу вислизало від тебе, і ти залишався з нічим, бо завсіди марива минулого заслоняли твої очі. Втім, тобі нічого не лишається, як знову і знову намагатися з’ясувати, що є та жива дійсність. І поки ти живий, все ще матимеш шанс.»
По таких роздумах Шатанович щоразу зупинявся і внурював очі то в озеро, де вітер здіймав легкі брижі на воді, то на вигорілу мураву́ під ще зеленими деревами, де пурхали зграї горобців, то на біле громаддя багатоповерхівок, які виблискували шибами, відбиваючи жаристі промені сонця. І тоді його серце на кілька змигів завмирало від захвату. Він забував про все, про всі свої гіркоти. Він наче переставав існувати. Було все, вся незбагненна дивовижа предметів і явищ, було його тіло, руки, ноги, він усе це бачив, але його самого, того, хто дивився і бачив, не було.
Та це тривало не довго. У якийсь момент у його голові з’являлися спогади, виникали думки, о́брази, картини, і все це врешті устіль заслоняло йому і озеро, і траву, і дерева, і будинки, і сліпучі промені сонця, все, що було з ним тут і зараз. А коли здатність бачити все довкруж, знову поверталася, він раз за разом гірко зідхав: «Ні, ніяк я не можу вирватися з марив минулого, Господи.»
І от Шатановича вчергове поглинули марива. Цього разу він в уяві зосередився на прикрих думках про щораз виразніше згасання його любосної жаги, спогади виринали, чергувалися, змінювалися, він згадував то один, то другий гнітючий епізод, який краяв його серце.
Ось він у спальні лежить на ліжку поряд з Уляною, обидвоє голі, і не відчуває найменшого заласного поруху. Вона чекає, її дихання глибоке, червоні пиптики її маленьких персів злегка тремтять. Але він мовчить, не реаґує. Його чоловіче єство мертве, не прокидається навіть, коли вона кладе йому руку на живіт. Тепло її долоні таке приємне, заспокійливе. Йому хочеться лише одного — щоб ця мить ніколи не закінчувалася.
— Ти не почуваєш до мене хіти, Юльку, — шепоче Уляна.
— Я нічого не відчуваю, зовсім нічого, — тихо відказує Шатанович, і йому здається, що в тому місці, де мало би бути його серце, шу́то, нічого нема, просто зяє холодна діра.
Уляна не відповідає. Вони лежать. Застиглі. Мовчазні.
До тями Шатановича привів різкий окрик.
— Куди преш, старе лубя?!
І тут же він відчув сильний удар у вилицю, який звалив його з ніг.
Шатанович, який ішов доріжкою засліплений невеселими картинами того, що діялося між ним і Уляною, не помітив, що попереду молода пара з дитячим візком, і заледве не зіткнувся з ними.
Він спробував був звестися, але ноги підкосилися. Тоді сперся на лікоть. Відчував запах зівялої трави. Довкруж лунали людські крики, лайка. Але нічого не бачив. У голові дзвеніло.
— Що зі мною? Де я? — пробелькотів.
— Вам погано? — запитав жалісний жіночий голос.
— Здається, він усе ще непритомний, — констатував чоловічий бас.
— Дайте йому води! Чи має хтось воду? — докинув ще хтось.
Кілька міцних рук підняли його й поставили на ноги. Він стояв і похитувався. Бачив перед собою лише якісь плями.
— Де ви живете?
— Як вас звати?
— Бідолаха...
— Витріть йому кров.
— Ішов, як сновида, зовсім без тями.
— Може, не сповна розуму?
— Викличте хтось поліцію.
— Я знаю його. Він звідси, з Березняків, часто тут гуляє.
— Ото вхалепило чоловіка.
— Треба відвести його додому.
Шатанович чув усе це, але ніяк не міг збагнути, що з ним сталося.
— Де я? Що зі мною? — знай повторював він, але люди, які обступили його, не годні були второпати, що він хоче.
Удома, куди Шатановича завела ціла юрба людей, два чоловіки, один довговолосий з бородою, другий лисий й чисто виголений, і три підстаркуваті жінки в старомодних літніх сукенках (судячи зі всього, подруги), його здатність бачити й розріжняти предмети повністю відновилася. Втім, усю дорогу, поки його вели, він бачив лише розмазані форми і без угаву щось бубонів під ніс.
Уляна, яка відчинила двері і побачила мужа в компанії незнайомих людей, та ще й із забинтованою головою і плямами крови на сорочці, вся пополотніла і з пронизливим криком кинулася до нього.
— Що сталося, Юльку, хто тебе покалічив?!
Шатанович намагався щось сказати, але від хвилювання слова застрягали в горлі. Він ледве пересував ногами і, коли опинився у спальні, наче підкошений, зі стогоном бебехнувся на ліжко. Він лежав навзнак. Його очі були широко розплющені і дивилися в стелю на білий, засиджений мухами пляфон. Тонкі губи мав міцно стулені, вони були такі бліді, що майже не відріжнялися кольором від його невеличкої сивої борідки і таких же сивих акуратно підстрижених вусів.
— Лежав без памяти на траві, — мовила одна жінка.
— Там була якась бійка, якась шамотня з криками, — додала друга, — Ми були далеко, тож не бачили, про що там зайшло.
— І відразу побігли туди... А ваш муж уже лежав з закривавленою головою, — зазначила третя.
— А ми бачили... Все це на наших очах сталося, — мовив довговолосий чоловік.
— Ваш муж ішов якийсь замріяний, нічого не бачив перед собою, — підтвердив голомозий чоловік.
— От і напоровся на візок з немовлям. Не дивно, що татусь затопив вашому мужеві по пиці, — сказав довговолосий і на його вустах майнула нахабна посмішка.
— Гадаю, це просто такий собі нещасний випадок, — сказав голомозий з удаваним співчуттям і хихотнув, затуливши лице рукою.
— А вам і весело, — сердито кинула Уляна. Вона безперестану плакала, витираючи сльози вицвілим фартушком.
Увечері, коли Шатанович заспокоївся і міг сяк-так втямливо розповісти, що сталося з ним на березі Тельбина, Уляна притулила голову до чоловікового плеча і тремтячим голосом, ніби боялася, що він не схоче відповідати, запитала:
— То що там з тобою, властиво, трапилося? Можеш пояснити до ладу́?
— Нічого особливого, Улясю. Просто я забув, що живий світ важливіший за світ мертвий.
